Навчальні матеріали
ТЕМА 1. ІДП як наука і навчальна дисципліна.
Держава та право країн Стародавнього Сходу
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Предмет історії держави і права
Історія держави і права належить до блоку суспільних наук, тобто тих, які вивчають закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, окремих соціальних явищ, процесів та інститутів.
Передусім зазначимо, що історія держави і права перебуває на межі двох наук - історії та юриспруденції, але входить до системи юридичних наук. На відміну від загальної історії, яка досліджує минуле людського суспільства в цілому, тобто розвиток усієї сукупності виробничих, соціальних, ідеологічних відносин людей, діяльність певних політичних сил, партій, конкретних осіб і т. д., історія держави і права зарубіжних країн вивчає лише такі конкретні суспільні явища, як держава і право в їх історичному розвитку в хронологічній послідовності.
На підставі наукової систематизації та періодизації державно-правових явищ історія держави і права:
- досліджує причини і процес виникнення, розвитку та функціонування різних історичних типів і форм держави і права, державних органів і найважливіших інститутів права, які існували протягом усієї історії людства та спричинили найбільший вплив на історію державності;
- висвітлює закономірності зміни одних історичних типів держави і права іншими виходячи з конкретних умов життя суспільства окремих країн;
- розкриває сутність державно-правових процесів у зарубіжних країнах та в Україні, установлює причини їх походження, природу і значення на певних історичних етапах;
- аналізує характерні причинно-наслідкові зв'язки та конкретно-історичні закономірності.
Прийнято розрізняти історію держави і права як науку і як навчальну дисципліну. Навчальний дисципліна - набагато вужча, ніж однойменна наука. Вона знайомить лише з найбільш типовими державними і правовими системами певних суспільно-економічних формацій у тій чи іншій конкретній країні, звичайно, з урахуванням специфічних рис цієї держави. Це дозволяє зосередити увагу на головних явищах і процесах, їх змісті та формі, закономірностях функціонування права на певних етапах розвитку держави у конкретно-історичних умовах.
Отже, предметом історії держави та права є як загальні, так і специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права окремих країн у конкретно-історичних умовах їх розвитку в хронологічній послідовності.
2. Місце історії держави і права в системі юридичних навчальних дисциплін
Історія держави і права перебуває в тісному зв'язку з теорією держави і права, загальною історією, історією України, державним правом зарубіжних країн, галузевими юридичними дисциплінами.
У найтіснішому зв'язку історія держави і права перебуває з теорією держави і права. Обидві науки вивчають один предмет - державу і право, їхній генезис, але за допомоги різних методів. Якщо теорія держави і права досліджує типові риси, загальні закономірності виникнення, розвитку, відмирання певних типів держави і права, дає загальні визначення, дефініції, абстрагуючись від конкретних форм, узагальнивши їх, то історія держави і права, спираючись на встановлені теорією загальні закономірності, визначення, вивчає процес виникнення і розвиток державно-правових інститутів у конкретно-історичних умовах певної країни у хронологічній послідовності.
Теорія держави і права логічним способом (тобто шляхом узагальнення, в теоретичній формі) розкриває закономірний процес виникнення та розвитку держави і права. Але логічний спосіб дослідження допомагає відобразити лише загальний перебіг історичного розвитку держави і права, а не конкретні історичні умови цього розвитку. Наприклад, рабство мало місце й у країнах Стародавнього Сходу, і в античних Греції та Римі, однак, соціальний і правовий статус рабів там був різний.
Логічний метод також дозволяє теорії держави і права виробити струнку систему наукових понять, але вони абстраговані від конкретного історичного досвіду. Скажімо, поняття «станово-представницька монархія» має ряд характерних ознак. Їх логічно характеризує теорія держави і права. Але як проявлялися ці ознаки у конкретній ситуації в певних країнах? Адже станово-представницька монархія в Англії, Франції та Московії - це ніяк не те саме.
Отже, взаємозв'язок теорії та історії держави і права полягає ось у чім. Історія наповнює теорію конкретним змістом та є її емпіричною (тобто дослідною) базою. Без конкретного історичного державно-правового матеріалу немислиме існування теорії держави і права. А історія держави і права, своєю чергою, не могла б розвиватися без теорії, оскільки в такому разі вона являла б собою перелік історико-правових, державних фактів без певних висновків, визначень та узагальнень.
Історія держави і права тісно пов'язана з наукою державного права зарубіжних країн. Обидві вивчають історію конституційного законодавства. Відмінність полягає в тому, що державне право досліджує чинні конституції та норми державного права, а історія держави і права вивчає насамперед історію конституційного й державно-правового становлення і розвитку тієї чи іншої країни.
Історія держави і права тісно пов'язана з галузевими юридичними дисциплінами: адміністративним, кримінальним, цивільним, земельним, процесуальним правом. Цей зв'язок полягає в тому, що історія держави і права вивчає історію формування галузей права від моменту їх виникнення до нинішнього часу, включаючи і основи чинного права, враховує специфіку окремих галузей, висвітлює їхні роль і значення. Вона з'ясовує взаємозв'язок галузей права, показує їх підпорядкованість інтересам політичних сил, соціальних груп, класів. Відмінність полягає в тому, що історія держави і права вивчає минуле, а саме - історію становлення і розвитку права, його галузей, тоді як галузеві юридичні дисципліни вивчають принципи та інститути сучасного права, поточне законодавство, конкретний нормативний матеріал у тісному зв'язку з практикою його застосування.
З огляду на це можна сказати, що в системі юридичних наук історія держави і права є синтезуючою наукою. Вона виступає в ролі своєрідного вступу до галузевих і спеціальних юридичних дисциплін. Глибоке її вивчення, зокрема отримання знань про найважливіші пам'ятки права, необхідне не лише для підвищення якості історико-правової підготовки спеціалістів вищої кваліфікації, їхньої загальної юридичної культури, а й для чіткого розуміння концепцій і тенденцій розвитку сучасного права.
3. Методи історії держави і права
Успішне оволодіння предметом історії держави і права можливе лише на основі наукової методології, тобто використання всієї сукупності як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання державно-правових явищ.
Що ж таке метод історії держави і права? Це - сукупність способів пізнання та дослідження, які використовуються для одержання обґрунтованих знань з історії держави і права.
Основним філософським методом історії держави та права є метод матеріалістичної діалектики, який допомагає виявляти найбільш загальні закони людського буття і свідомості. Як відомо, діалектико-матеріалістичний метод має загальновживаний характер і застосовується для дослідження багатьох суспільних наук.
Діалектичний підхід до вивчення історії держави і права передбачає:
- по-перше, розгляд усіх явищ і процесів історії держави та права не ізольовано, у відриві один від одного, а в органічному взаємозв'язку. Наприклад, не можна розглядати «криваве законодавство» Англії кінця XV - початку XVI ст. лише з позицій аналізу його жорстоких статей, оскільки буде незрозумілою його поява без аналізу формування капіталістичних відносин в Англії. Тобто, виникнення цього законодавства обумовив розвиток товарно-грошових відносин, певні державні цілі, класові інтереси буржуазії. Лише таким чином можна з'ясувати сутність цих нормативних актів;
- по-друге, діалектичний підхід вимагає вивчення історії держави і права у взаємозв'язку з політикою, економікою, релігією, державним та суспільним ладом;
- по-третє, діалектико-матеріалістичний метод передбачає розгляд держави і права не як незмінних суспільних інститутів, а як таких, що перебувають у постійному розвитку. Наприклад, для рабовласницьких держави і права Риму періоду республіки були характерними одні риси, а для періоду імперії - інші. Хоча за сутністю це - рабовласницька держава і відповідне їй право. У світлі діалектичного методу пізнання історичний процес виступає як поступальний розвиток. До того ж він здійснюється не по прямій, а з численними відхиленнями, зумовленими різними факторами.
Щоправда, слід ураховувати, що впродовж десятиліть панівна марксистсько-ленінська ідеологія надала методові матеріалістичної діалектики, як і іншим методам пізнання, однобічну спрямованість. Але було б помилкою повне неприйняття марксистських постулатів. Вивчаючи, скажімо, процес зародження держави, ми не можемо знехтувати працю Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави», яка до певної міри вважається класичною у висвітленні проблем державотворення.
Як сама наука, так і навчальна дисципліна історії держави і права, спираються також на загально-соціологічні закони історичного матеріалізму . Насамперед, це положення:
- про визначальну роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості;
- про історичний розвиток людського суспільства як закономірну зміну суспільно-економічних формацій;
- про визначальну роль економічного базису щодо політико-правової надбудови;
- про класові та соціальні суперечності, які визначають головний зміст і функції державно-правових інститутів тощо.
Отже, як метод матеріалістичної діалектики, так і історико-матеріалістичний метод забезпечують вивчення найбільш загальних, типових зв'язків і закономірностей розвитку держави і права.
У вивченні історії держави і права слід також брати до уваги деякі важливі фактори:
- по-перше, досліджувати державно-правові явища необхідно, пов'язуючи їх з діяльністю людей, соціальних груп, станів, класів. Це означає, що не можна пізнати сутності організації та діяльності держави, її правової системи, не дослідивши соціально-класову структуру суспільства;
- по-друге, розвиток історії держави і права необхідно розглядати крізь призму зовнішніх умов існування тієї чи іншої держави. Наприклад, Єгипет - в оточенні пустель, Вавилон - в оточенні войовничих гірських племен тощо;
- по-третє, у вивченні історії держави і права слід зважати й на такі фактори, як клімат, географічне середовище, міграцію населення та інші, хоча вони і не є домінантами історичного процесу.
Отже, ми розглянули два загальнонаукові методи, які використовуються історією держави і права для вивчення найбільш загальних закономірностей розвитку держави і права. Що ж стосується специфічних закономірностей історії держави і права, то їх вивчення спирається на використання спеціальних методів, зумовлених особливостями предмета даної науки. Такими методами дослідження державно-правових явищ є: історичний, статистичний, порівняльно-історичний, системно-структурний та ін.
Сутність історичного методу полягає в дослідженні державно-правових явищ у тих особливих і неповторних умовах, у яких вони склались і розвивались. Історичний метод передбачає дослідження соціального середовища, яке обумовило своєрідність, а в ряді випадків — унікальність того чи іншого типу держави або права, дає можливість виявляти основні елементи досліджуваних об'єктів і висвітлити їхні зміст і взаємний вплив.
Статистичний метод характеризує кількісну сторону державно-правового процесу, дає можливість виявити певні закономірності та особливості, темп й тенденції розвитку держави і права.
Використання порівняльно-історичного методу дозволяє виявити загальні закономірності та особливості розвитку держави та права в той самий час, але в різних країнах. Цей метод ще називають синхронним порівнянням. Можна також розглянути певне явище в різних хронологічних межах і, навіть, в умовах різних історичних епох (діахронне порівняння).
Порівняльно-історичний метод дозволяє зіставити один факт з іншим в історичній послідовності. Використовуючи його, можна порівнювати не тільки подібні, близькі, аналогічні, але й протилежні явища.
Системно-структурний метод допомагає здійснювати дослідження якісних сторін державно-правових систем, які складаються з великої кількості взаємно залежних і взаємно пов'язаних структурних елементів. Він базується на вивченні внутрішніх і зовнішніх зв'язків, дає можливість простежити історичний процес формування структури і утворення системи держави і права.
4. Періодизація історії держави та права
Загальноприйнятим є поділ людської історії на чотири основні епохи:
1. Стародавній світ (ІV тис. до н.е. - V ст. н.е.);
1.1. Державу і право країн Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Єгипет, Вавилон та ін.);
1.2. Античні держави і право (Греція, Рим).
2. Середні віки (V ст. н.е. – ХVІІ-ХVІІІ ст.);
2.1. Ранньофеодальна монархія;
2.2. Сеньйоральна монархія (період феодальної роздробленості);
2.3. Станово-представницька монархія;
2.4. Абсолютна монархія.
3. Новий час (ХVІІ – початок ХХ ст.);
4. Новітній час (початок XX ст. – теперішній час).
Частина учених схильна дотримуватися думки про суспільно-економічні формації як певні ступені в розвитку людського суспільства.
Під суспільно-економічною формацією розуміється суспільство на певному ступені історичного розвитку, яке характеризується відповідним йому економічним ладом, певним способом виробництва, єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Такому суспільству відповідають усі надбудовні явища: держава, право, релігія, наука, культура, мораль тощо.
Розрізняють такі типи формацій: рабовласницька, феодальна, буржуазна і сучасна або постіндустріальна.
5. Джерела історії держави та права
В історії, на відміну від багатьох інших наук, ми не можемо безпосередньо спостерігати ті явища, які вивчаємо. Історія має ретроспективний характер. Історія держав, їхній устрій, право зафіксовані, тобто матеріалізовані, в різних формах - письмовій, речовій, усній, образотворчій, а також безпосередньо у плодах цивілізації, які є надбанням усього людства, і які ми використовуємо для вивчення людської діяльності.
Отже, джерело історії держави і права - це матеріальний носій історичної державно-правової інформації, який безпосередньо відображає той чи інший аспект політичної, державно-правової діяльності людини, соціальної групи, класу, суспільства в цілому.
Коло джерел історії держави і права досить широке. Джерела різняться походженням, авторством, змістом тощо. У загальному вигляді джерела можна умовно поділити на такі групи:
- документи органів державної влади і управління тих чи інших країн
- праці видатних учених, мислителів, державних діячів;;
- політико-правова, наукова, мемуарна, художня література;
- періодичні видання;
- фото-, кіно-, фономатеріали;
- правові звичаї.
Отже, в системі юридичних наук історія держави і права виступає синтезуючою наукою. Глибоке її вивчення, оволодіння знаннями про найважливіші пам'ятки права необхідне не лише для підвищення рівня історико-правової підготовки правознавців вищої кваліфікації, їхньої загальної правової культури, а й для чіткого розуміння ролі та значення галузей сучасного права для розвитку правової держави і формування громадянського суспільства.
6. Загальна характеристика суспільного ладу країн Стародавнього Сходу
Стародавнім Сходом називають країни Азії та Північно-Східної Африки, в яких декілька тисяч років тому виникли перші в історії людства держави і право. Це, передусім, Єгипет, Межиріччя (Вавилон, Ассирія), Сирія, Фінікія, Ізраїльсько-іудейське царство, Перське царство, Індія та Китай.
Природні умови, зокрема теплий клімат, наявність великих річок (Ніл - у Єгипті, Тигр і Євфрат - у Вавилоні, Інд і Ганг - в Індії) сприяли розвиткові землеробства. Сезонні розливи річок добре зволожували землю, але нерівномірно. Єдиною можливістю отримання постійних врожаїв, а отже, й виживання населення, була побудова та утримання зрошувальних систем (каналів і дамб). Належна організація цих складних робіт вимагала поєднання зусиль усього населення під єдиним керівництвом, яке й перебрала держава.
Ще одним фактором, який активізував формування держав на Стародавньому Сході, стали війни. Їх активно вели всі стародавні народи з метою захоплення нових територій. Для утримання у покорі завойованих народів, примусу їх до праці на користь завойовників потрібен був постійно діючий апарат влади, що спирався на різноманітні знаряддя примусу (армію, поліцію тощо). Таким міг бути лише апарат держави.
Становище людини в суспільстві визначалося її посадою. Главою держави був цар, який уособлював державу. Крім царів, верхівку суспільства складала аристократія (нащадки родоплемінної знаті), вищі військові та цивільні чиновники, служителі релігійних культів, які також володіли землями та рабами, отриманими як військова здобич або царські дарування.
Більшість населення складали вільні общинники: землероби та ремісники. Вони були основними виробниками матеріальних благ. Селяни сплачували державі натуральні податки (продуктами), виконували громадські роботи, зокрема риття каналів, ремонт дамб, будівництво палаців тощо, а також служили у війську. Управління общинами здійснювали загальні збори общинників і ради старійшин. За економічним становищем общинники були неоднорідні. Відбувалося масове розорення селян, які за борги були змушені продавати себе чи родичів у рабство.
Рабство у країнах Стародавнього Сходу було патріархальним (домашнім). Тобто, праця рабів використовувалася переважно в домашньому господарстві. Раб, з точки зору права, не був річчю, якою власник міг би розпоряджатися необмежено. Раби могли мати сім'ї, майно. Кількість рабів була відносно невеликою.
Раби поділялися на державних (палацових), колективних (храмових та общинних), а також приватних. Головним джерелом рабства був воєнний полон. Рабами ставали також діти рабів. Окрему групу рабів складали неплатоспроможні боржники, які не змогли виплатити борг у встановлений термін. Боргове рабство було дуже поширеним. Нерідко рабів купували на спеціальних ринках. Віддання у рабство могло також бути покаранням за злочин.
7. Загальна характеристика державного ладу країн Стародавнього Сходу
Організація управління в державах Стародавнього Сходу була майже ідентичною. Більшість із них були монархіями.
Особливою формою правління і, водночас, політичним режимом була східна деспотія. Її характерними рисами вважаються практично необмежена влада монарха, влада якого (а в окремих державах і особа) обожнюються; наявність численного централізованого чиновницького апарату; суттєве обмеження прав і свобод у населення.
Сильна централізована влада потрібна була, щоб організовувати будівництво та обслуговування зрошувальних споруд. Зміцненню влади сприяло обожнювання правителів, оголошення їх посередниками між богом і людьми, носіями божої волі. Втім, стародавнім царям доводилося рахуватися з інтересами жрецької, військової та служивої знаті. За допомоги великого бюрократичного апарату держава підтримувала громадський порядок, утримувала в покорі пригноблені класи.
Основними відомствами управління у державах Стародавнього Сходу були: 1) відомство публічних робіт, яке керувало будівництвом та утриманням зрошувальних систем, доріг; 2) військове - забезпечувало ведення війн і постачання рабів-іноземців; 3) фінансове - фінансувало армію, апарат управління, громадські роботи.
Суд у країнах Стародавнього Сходу не був відділений від адміністрації. Це означало, що голова держави й чиновники одночасно виконували як адміністративні функції, так і судові. Вищу судову владу мав цар. Він міг особисто вирішувати найважливіші справи, розглядав скарги на рішення нижчих судів, мав право помилування. Більшість судів були колегіальними. Існували спеціальні суди - царські, храмові.
Армії в країнах Стародавнього Сходу спочатку формувалися за принципом народного ополчення. У період розквіту держав ядро армії складали професійні воїни. Під час походів до професійної армії додавалось ополчення.
Поліція. Спершу у країнах Стародавнього Сходу не було централізованої поліції, а поліцейські функції в разі потреби виконувала армія. Згодом виникли спеціалізовані постійні загони, які охороняли канали, зерносховища, храми, приміщення, де утримувалися державні раби.
8. Державно-правовий розвиток Стародавнього Єгипту
Формування єдиної централізованої держави в Єгипті відбувалося протягом багатьох століть. У IV-III тис. до н. є. в процесі розкладу родового ладу сформувалися 40 областей (номів). Після тривалих війн з них утворилися два великі царства - Верхній та Нижній Єгипет. Подальша історія Стародавнього Єгипту поділяється на п'ять періодів, протягом яких держава кілька разів розпадалася.
У період Раннього царства (ХХХІ-ХХVIII ст. до н. є.) Верхній та Нижній Єгипет були об'єднані в Єгипетське царство.
У Древньому царстві (ХХVII-ХХІV ст. до н. е.) відбувся поділ суспільства на стани, сформувалася держава. Але окремі місцевості зберігали автономію та вели міжусобні війни за панування в Єгипті.
Середнє царство (XXIII-XVII ст. до н. є.) характеризувалося посиленням централізації, але місцева аристократія зберігала привілеї самоуправління.
Під час Нового царства (ХVІ-ХІІ ст. до н. є.) Єгипет перетворився у велику імперію.
Пізнє царство (XII-VI ст. до н. є.) характеризувалося послабленням центральної влади і занепадом держави. В результаті Єгипет був завойований персами і римлянами.
Суспільний лад Єгипту
Верхівку суспільства складали фараон, жерці, чиновники, військова знать. Великі привілеї мали правителі областей (номів).
Більшість вільного населення - селяни і ремісники - зазнавали жорстокої експлуатації нарівні з рабами. Частина селян жила общинами на державній землі («царські люди»). Знаряддями праці їх забезпечувала держава. Отриманий врожай підлягав суворому облікові, значна його частина відбиралася. У державних рудниках і майстернях під наглядом управителів працювало чимало ремісників. Платою за працю були їжа та одяг та інші речі домашнього вжитку. Періодично проводилися переписи населення з метою примусового зарахування людей до певних розрядів працівників і професій. На всіх працівників поширювалася сувора дисципліна.
Інша частина селян і ремісників була прикріплена до господарств, подарованих царем храмам, воїнам або чиновникам. Вони одержували плату у натуральній формі, працювали під контролем наглядачів, які нерідко вдавалися до побоїв.
Раби в Єгипті поділялися на державних, приватних і храмових та використовувалися на громадських роботах і в приватних господарствах. Раби, захоплені на війні, вважалися власністю держави (фактично - царя). Надаючи сановникам у володіння землі, цар давав і певну кількість рабів. Рабам дозволялося мати родину і майно. За злочини їх карали органи державної влади, а не господарі.
У випадках жорстокого поводження раби могли шукати притулку в храмах, стати храмовими слугами. Раб, відпущений на волю, прирівнювався до вільного.
Державний лад Єгипту
Єгипет - типовий приклад східної деспотії. Правитель Єгипту мав титул фараона, влада його була спадковою. В Єгипті був релігійний культ голови держави: фараон вважався богом, сином бога, посередником між небом і землею. Його палац був храмом. Для увічнення фараонів споруджувалися грандіозні гробниці-піраміди.
Влада фараона була необмеженою і здійснювалася за допомоги численного централізованого чиновницького апарату. Найближчим помічником фараона, головою центрального управління був візир (джаті). Повноваження його були дуже широкими - керівництво збройними силами, обороною, розподілом земель, громадськими роботами та стягненням податків. Крім цього, візир розглядав скарги, виконував функції державного канцлера, зберігав державну печатку, очолював вищі судові органи. Йому ж доповідали керівники всіх відомств.
Окрім візира, одним із найважливіших сановників був скарбник. Він завідував державними складами (податки в Єгипті сплачувалися натурою - продуктами). Важливою була також посада начальника всіх царських робіт, який наглядав за зрошувальною системою, виконанням населенням повинностей, а також був царським архітектором. На чолі військового відомства стояв управитель будинку зброї, який піклувався комплектуванням і постачанням армії. Існували численні ради та наради: військові, податкові, наглядові.
У Єгипті ще не було чіткого розмежування компетенції між окремими відомствами і чиновниками, але існували ієрархія чиновників і порядок проходження служби, присвоєння звань і титулів.
Суд Єгипту. Вищою судовою інстанцією був фараон. Він міг особисто вирішити будь-яку справу, скасувати рішення інших судів. До нього зверталися зі скаргами і проханнями про помилування. Суд не був відокремлений від адміністрації.
Судочинство здійснювалося колегіально. Вищий судовий орган Єгипту - суд шести палат - очолював візир. Окрім цього, був центральний суд (кенбет), що складався зі знатних громадян, а також кенбети округів і окремих міст. Існували храмові суди, які складалися з жерців. В областях (номах) керівництво правосуддям здійснювали місцеві управителі - номархи. До їхньої компетенції належали розв'язання спорів про землю, воду, вирішення питань, то стосувалися сімейних і спадкових відносин.
Армія Єгипту. Постійна армія спочатку обмежувалась особистою охороною фараона і загонами стрільців, які мали придушувати народні виступи всередині держави. На випадок війни збиралося ополчення (піхота), що комплектувалося на рекрутській основі: номи і храми зобов'язувалися виставляти певну кількість рекрутів. Із часом з'явилися кіннота, загони бойових колісниць, що складалися з багатих людей. У період Нового царства майже вся армія стала професійною і комплектувалася здебільшого з іноземних найманців.
Поліція Єгипту. Стародавній Єгипет мав розвинений поліцейський апарат. Було створено загальну і таємну поліцію, прикордонну варту, спеціальні загони для охорони каналів та інших важливих споруд, поселень злочинців, для контролю за примусовими роботами, а також службу охорони фараона і вищих сановників.
Місцеве управління Єгипту було зосереджено в руках номархів. Номархи володіли в межах номів вищою судовою та адміністративною владою, збирали податки в скарбницю. В їхньому розпорядженні був значний штат чиновників - скарбників, збирачів податків, наглядачів. Деякими адміністративними і судовими повноваженнями було наділено храми. Нижчими органами управління на місцях були сільські общини. Нагляд за їхньою діяльністю здійснювали фараон або візир.
9. Державно-правовий розвиток Вавилону
У 1792-1750 рр. до н. є. в одному з міст-держав Дворіччя - Вавилоні - правив цар Хаммурапі. За часів його правління Вавилон підкорив усе Дворіччя, приєднав інші держави до Вавилонського царства.
Суспільний лад Вавилону
Вавилонське суспільство було подібне до єгипетського: світська і духовна знать, чиновництво, професійні військові, сільські общинники, ремісники, різні категорії рабів. Головна особливість - поділ вільного населення Вавилону на два розряди: повноправних (авілум) і неповноправних (мушкенум). Походження цього поділу невідомо. Одні дослідники вважають мушкенумів відпущеними на волю рабами, інші - завойованим населенням.
Відмінності в становищі авілум і мушкенум не зовсім звичайні. У майнових відносинах мушкенум мав такі самі права, як авілум. А от життя, здоров'я і честь авілуму захищалися законом більш суворо. За образу авілуму, заподіяння йому шкоди чи каліцтва передбачалися жорсткіші покарання, його заборонялося віддавати в рабство за борги.
Основну масу рабів (вардум) складали іноплемінники, захоплені на війні, та неплатоспроможні боржники. Становище вар дум залежало від того, чи був він вавилонянином, чи іноземцем. Для вавилонян рабство обмежувалося трьома роками, його життя і майно так само охоронялися законом. Раби-іноземці фактично були безправними.
Державний лад Вавилону
Вавилонську державу очолював цар, який оголошувався обранцем бога та був верховним керівником релігійного культу. Його влада переходила у спадок та була фактично необмеженою.
Центром державного управління був царський палац. Чиновники, що відали палацовим господарством, одночасно були вищими посадовими особами держави. Головним чиновником був управитель царського палацу, який звався нубанда. До штату придворних чиновників входили також візир, дворецький, головний воєначальник, начальник фінансів тощо. Зрошувальною системою відав «управитель ріки». У величезному царському господарстві був численний штат наглядачів, контролерів, комірників і рахівників.
Місцеве управління. За формою державного устрою Вавилонська держава була відносно централізованою. Вона поділялася на області, очолювані царськими намісниками, які відповідали за підтримання в порядку іригаційних споруд і риття каналів, залучення до цих робіт місцевого населення, стежили за надходженням царських прибутків, збирали мита з купців, здійснювали поліцейські функції, командували загонами воїнів, скликали військове ополчення.
Для контролю діяльності місцевих правителів на місця направлялися царські посланці, які мали величезні повноваження.
Крім цього, принаймні три міста - Вавилон, Ніппур і Сіппар мали за часів правління царя Хаммурапі автономію. У цих містах існували збори іменитих громадян, очолювані обраними ними начальниками. Вони розглядали справи управління і судові спори.
Зберігалися також органи общинного управління, зокрема, общинні ради, до відання яких належало управління общинними землями, вирішення земельних спорів, збирання податків, нагляд за виконанням царських повинностей, а також підтримання громадського порядку. Але очолювали общинні ради призначувані царем чиновники - рабіануми.
Суд у Вавилоні. Вищою судовою інстанцією був цар. Особливу пристрасть до здійснення правосуддя мав цар Хаммурапі. На місцях судові функції виконували колегії: в областях намісники разом із підлеглими їм чиновниками, а в общинах - рабіануми з членами общинних рад. У великих містах суд здійснювали спеціальні царські судді, що підпорядковувалися безпосередньо цареві. Зберігались і храмові суди, однак їхні функції були обмежені.
Особливою турботою влади була оточена у Вавилоні армія. Професійні воїни за службу наділялися землею, яка називалася ілка. Купівлю-продаж ілки було суворо заборонено. Дорослий син воїна, який бажав служити цареві, зберігав за собою ділянку батька.
10. Державно-правовий розвиток Стародавньої Індії
У II тис. до н. є. в Індію вторглися кочові племена - арії. Вони підкорили місцеве населення. Поступово племена почали утворювати союзи. Об'єднання прискорилося завоюваннями Олександра Македонського. У VI ст. до н. е. всю Індію було об'єднано в централізовану державу Маур'їв, яка проіснувала до II ст. до н. е.
Суспільний лад Індії був дуже своєрідним. Його особливість - це поділ вільного населення на варни - замкнуті спадкові соціальні групи, нерівні за правовим становищем. Варн було чотири: брахмани, кшатрії, вайшії та шудри.
Найвище становище в суспільстві посідали брахмани (жерці). Вони мали виняткове право тлумачити закони, давати поради представникам інших варн. Обов'язки брахманів були почесними: вивчати священні книги (веди), робити релігійні пожертвування, брати участь в управлінні державою, судочинстві, розробленні законів. Брахмани звільнялися від усіх податків, повинностей і тілесних покарань. Особа брахмана була недоторканною, його вбивство каралося найтяжчою і найболіснішою стратою.
Кшатрії - військовослужбовці та чиновники. До них належали цар і члени апарату управління. Їхнє завдання - керівництво державою, охорона правопорядку, участь у війнах.
Брахмани і кшатрії були привілейованими варнами, панівним класом. Вони звільнялися від участі у громадських роботах, експлуатували вільних общинників і рабів.
Вайшії - найчисленніша варна. Вона складалася з усіх вільних общинників, які не увійшли до перших двох варн: селян, ремісників, торговців. Вайшії сплачували податки і зобов'язувалися піклуватися про збільшення свого майна: добре пасти худобу, розумітись у вартості коштовностей і якості товарів, тобто слідувати принципу «багатий сам - багата держава».
Шудри, до яких належали слуги, збіднілі селяни, чужинці, відпущені на волю раби - це пригноблена варна. Головне заняття шудр - служіння іншим варнам. Вони мали право створювати сім'ї, залишати спадок.
Належність до варни визначалася народженням. Перехід з однієї варни до іншої та шлюби між представниками різних варн суворо заборонялися.
Крім названих чотирьох варн, були в Індії й інші соціальні групи.
Найнижчу сходинку у суспільній ієрархії вільних людей займали «недоторканні» - народжені від змішаних шлюбів, наприклад, чандали - нащадки шудри та брахманки.
Раби в Індії могли мати сім'ї, майно, спадкувати, викупитися з рабства за згоди господаря. Нащадки людини, яка продала себе в рабство, залишалися вільними.
Походження варн точно не відоме. Імовірно, що арійське завоювання обумовило виокремлення двох найважливіших «професій» - жрецької та військової. Військові (кшатрії) здійснювали поневолення чужого народу і забезпечували управління ним, а жерці (брахмани) допомагали утримувати завойоване населення в покорі завдяки створенню відповідних правових і релігійних норм, перешкоджали змішуванню аріїв з корінним населенням. Вайшії та шудри - це завойований народ. Система варн була найкращим способом узаконення панування брахманів і кшатріїв.
Державний лад Індії
Індія епохи Маур'їв була монархією. Очолював державу цар (раджа чи магараджа), який вважався представником бога на землі та мав значні повноваження: призначав і звільняв посадових осіб, наглядав за будівництвом фортець, зрошувальних систем, доріг, портів, проводив огляди армії, керував радниками, здійснював верховний суд.
Але влада царя не була абсолютною. Істотний вплив на нього мали жерці-брахмани. Спільно з ними цар виконував законодавчі та судові функції. Зокрема, правові акти мали узгоджуватися з релігійними нормами.
Важливим органом був паришад із загалу спадкових сановників (брахманів і кшатріїв). Цей орган давав поради цареві з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики. Існувала також сабха - збори сановників, представників міст та сільських общин.
Заміщення усіх вищих посад було привілеєм невеликої групи аристократичних родин. Чиновники поділялися на дві категорії - столичні та провінційні. Кожен із них мав свою спеціалізацію. Серед вищих чиновників особливе становище мали головний радник і жрець царя, командувач армії, вищий сановник із судових справ.
Місцеве управління було складним. Територія Індії поділялася на провінції, провінції - на округи, а округи - на райони. Нижчою територіальною одиницею була община. До складу держави Маур'їв входили території з різним статусом. Одні підпорядковувалися безпосередньо цареві, інші керувалися представниками аристократії або родичами царя, треті користувалися автономією. Тому, поряд із чиновниками, призначуваними центральними відомствами, діяли виборні чиновники.
Армія в Індії була професійною. В епоху Маур'їв нею керувала військова рада. Вирізнялися чотири роди військ: піхота, кіннота, колісниці, бойові слони. Був також військовий флот. Велику роль під час війни та у мирний час у Стародавній Індії відігравала розвідка. Численні інформатори і шпигуни виконували таємні доручення царя та найвищих чиновників.
11. Право держав Стародавнього Сходу
Джерела права. Основним джерелом права тривалий час залишався правовий звичай. Згодом з'явилися закони. Вони являли собою письмовий виклад тих правових звичаїв, які виражали інтереси панівного класу. Джерелами права були також судові рішення і розпорядження посадових осіб.
Характерні риси права Стародавнього Сходу: становість, синкретизм, консерватизм, казуїстичність, формалізм, відсутність поділу на галузі.
Становість полягала насамперед у тому, що право закріплювало нерівність різних категорій населення. Синкретизм проявлявся у тісному зв'язку норм права з релігійними, моральними та іншими соціальними нормами. Консерватизм означав, що стародавнє право дуже повільно розвивалося.
Серед найвідоміших джерел права Стародавнього Сходу - Закони вавилонського царя Хаммурапі та індійські Закони Ману.
Закони Хаммурапі було знайдено у 1901-1902 рр. французькою археологічною експедицією на розкопках у місті Сузи, що на території сучасного Іраку. З-поміж інших предметів старовини було виявлено конусоподібну базальтову стелу заввишки понад два метри. На одній з її сторін вгорі було зображено, як верховний бог Вавилону вручає сувій документів чоловікові у царському вбранні. Увесь стовп був вкритий клинописними знаками. Це і була видатна пам'ятка давньосхідного права - Законник царя Вавилону Хаммурапі.
Закони Хаммурапі датуються XVIII ст. до н. е. Ймовірно, вони являли собою запис судових рішень Хаммурапі. «Стовп законів» був виставлений на міській площі, де відбувалося правосуддя, і мав нагадувати, що ніхто не може виправдовуватися незнанням законів.
Звід складався (умовно) з 282 статей, сформульованих у казуїстичній формі, тобто у вигляді рішень у конкретній справі, конкретному випадку (казусі). Наприклад: «Якщо людина виб'є зуб рівного собі (за соціальним становищем), то слід вибити і її зуб».
Статті групувалися за змістом: судочинство, майнові відносини, сімейні та спадкові відносини, захист особи, умови найму тощо. Але поділу на галузі права не було.
Майнові відносини. Закони виділяли державну (царську) і храмову власність. Почав формуватися інститут приватної власності. Право власності на нерухомість було обмеженим. Верховним власником землі був цар. Він надавав землю у володіння сільським общинникам і воїнам.
Значний розвиток мало зобов'язальне право. Закони Хаммурапі згадували зобов'язання, що виникли із заподіяння шкоди (обов'язок відшкодувати збитки) і зобов'язання, що випливали з договорів.
Договори укладалися за наявності сторін, об'єкта угоди і свідків, оформлялися письмово і реєструвалися спеціальним чиновником. Найбільш поширеними були угоди купівлі-продажу, оренди, позики, найму.
Дуже тяжкими були умови оренди. Орендна плата за поле становила 1/3-1/2 врожаю, за сад - 2/3. Орендар також відповідав за збитки в результаті стихійного лиха. Не кращими були умови договору позики: 20% річних за грошові позики і 33% за позики зерна. Виконання угоди гарантувалося заставою поля або родичів боржника. У разі невиконання договору боржник чи його рідні могли потрапити у рабство.
Сімейне право. Без укладання договору шлюб уважався не дійсним. Тесть міг вимагати від нареченого викупу за дочку, але був зобов'язаний дати їй посаг.
Сімейні відносини мали патріархальний характер. Головою сім'ї був чоловік. Він мав величезну владу над членами родини: міг віддати дочку у жриці, відітнути пальці синові, який його вдарив; вигнати дружину, яка його осоромила чи марнувала майно. У випадках крайньої потреби батько міг продати своїх дітей.
Для чоловіка допускалося багатоженство. Закон визнавав можливість усиновлення дітей від рабині.
Розлучення було вільним тільки для чоловіків. Жінки мали лише три законні підстави для розлучення: перелюбство чоловіка, залишення ним дому і місцевості проживання, безпідставне звинувачення у подружній невірності.
Втім, жінка у Вавилоні мала певну правоздатність. Вона могла розпоряджатися своїм майном, укладати угоди, ремісникувати, торгувати, лихварювати тощо. Чоловікові заборонялося розпоряджатися майном дружини без її згоди.
Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. У спадкуванні за законом діти, незалежно від статі, одержували рівні частки спадщини. Усиновлені спадкували на загальних підставах з рідними дітьми. Могли бути спадкоємцями навіть діти від рабині, визнані батьком. Але вони спадкували лише рухоме майно. За заповітом батько вправі був позбавити сина спадщини лише за «тяжкий гріх» і тільки з дозволу суддів.
Кримінальне право за Законами Хаммурапі вирізнялося суворістю. Передбачалася відповідальність за злочини проти особи, власності, сім'ї. Але не згадувалося про державні та релігійні злочини (напевне, покарання за них було очевидним - страта).
Головний принцип призначення покарання - таліон, який зазвичай виражається афоризмом: «око за око, зуб за зуб». Покарання вважалося відплатою за провину і тому мало бути «рівним» злочинові. Таким було уявлення про справедливість: не більше того, що зроблено тобі. Але рівна відплата була лише між рівними - людьми однакового суспільного становища.
Коли за характером злочину застосування принципу «рівним за рівне» було неможливе, удавалися до символічного таліону: неслухняному рабові відрізали вухо, а сину, який образив батька, - язика.
Покарання були жорстокими. Часто застосовувалася смертна кара (проста і кваліфікована), зокрема мученицька - спалення, втоплення. Багато злочинів каралися кийовими ударами, відрізанням носа та вух, завданням інших тілесних ушкоджень. Були також штрафи. Вони, зокрема, за згодою роду могли заміняти кровну помсту. Це було вигідно заможним людям, які сплативши штраф за вчинений злочин, могли уникнути суворішого покарання. Розмір штрафу залежав від тяжкості злочину, соціального статусу потерпілого і правопорушника.
Судовий процес. Відмінностей між цивільним і кримінальним процесом не було. Справа порушувалася з ініціативи потерпілого чи позивача. Суд був публічним (відбувався привселюдно біля храму) і мав змагальний характер: обвинувачення і захист підтримували сторони. Доказами були показання свідків, письмові акти, присягання перед статуями богів. Якщо доказів не вистачало, то для встановлення істини вдавалися до ордалії - «суду божого». Сутність ордалій полягала у випробуванні особи. Так, наприклад, підсудний мав занурити руку в киплячу воду чи схопити рукою розпечене залізо, і по тому, як швидко загоювалася рана, суддя визначав винуватість. Слід зауважити, що змінювати судові рішення заборонялося.
Іншою важливою пам'яткою права Стародавнього Сходу були індійські Закони Ману.
Точна дата створення цього збірника невідома: II ст. до н. е. - І ст. н. е. Авторами законів були, вочевидь, брахмани. Вони й дали законам ім'я Ману - міфічного заступника стародавніх індусів. Збірник поділяється на 12 глав і 2685 статей.
Закони містили норми про становище різних груп населення, організацію державної влади, її взаємини з громадянами, регулювали майнові та сімейні відносини, питання відповідальності за злочини. При цьому зміст законів виходив за межі права. У них були положення, що стосувалися політики, моралі, релігії. Правова санкція, зазвичай, поєднувалася з релігійною, тобто вказувалися наслідки, які очікували порушника закону в потойбічному світі. Це надавало Законам Ману особливої сили впливу.
Право власності. В Індії розрізняли державну, общинну, родову власність. Були відомі сім правомірних способів набуття власності: одержання спадщини, знахідка, купівля, військова здобич, позика під відсотки, виконання роботи та одержання подарунка. Перші три способи були законними для всіх варн, четвертий - тільки для кшатріїв, п'ятий і шостий - для вайшіїв, а сьомий - лише для брахманів.
Багато уваги приділяли Закони Ману договірному праву. Угоди укладалися публічно, тобто в присутності свідків. При продажу рабів або тварин установлювався гарантійний термін. Договір позики укладався під відсотки, розмір яких залежав од варни боржника (2% на місяць для брахманів, 3% - для кшатріїв, 4% - для вайшіїв і 5% - для шудр). Гарантіями дотримання угоди позики було поручительство інших осіб, застава. Закони Ману дозволяли кредиторові діяти силою: захопити боржника, привести його у свій дім, морити голодом і навіть бити, поки той не сплатить борг. У випадку смерті боржника борг переходив до його сина або інших родичів. Неплатоспроможність боржника призводила до рабства.
Регламентуючи інститут договору, Закони Ману встановили важливе правило: не може вважатися дійсною угода, укладена з божевільним, малолітнім, нетверезим, а також угода, укладена із застосуванням насильства чи обману.
Сімейні відносини характеризувалися пануванням чоловіка. Було кілька форм укладання шлюбу: урочиста, з викупом, вільна угода, викрадення жінки. Зазвичай, шлюби укладалися з волі батьків. Вступаючи до шлюбу вперше, брахман і кшатрій були зобов'язані взяти дружину рівної з ними варни. Наступні шлюби дозволялося укладати з жінками нижчих варн, але старшою вважалася дружина рівної з чоловіком варни.
Розлучення для жінки було неможливе, а для чоловіка допустиме, якщо жінка була сварлива, безплідна або народжувала лише дівчат чи мертвих дітей.
Зберігалися деякі пережитки давнього групового шлюбу. Наприклад, якщо вмирав чоловік, удова ставала дружиною його брата. Чоловік, який втратив дружину, одружувався з її сестрою.
В Індії не було спадкування за заповітом. За законом спадкували лише сини - порівну. Дочкам обов'язково виділявся посаг. Спадщина матері ділилася на всіх дітей. У спадкуванні також мала значення належність до варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від кількох дружин, які належали до різних варн, то син брахманки одержував 4 частки, син кшатрійки - 3 частки, син вайшійки - 2 частки, а син шудрянки - 1 частку.
Кримінальне право за Законами Ману було досить розвиненим. Закони розрізняли перший злочин та повторний, умисний і необережний, тяжкий злочин і незначне правопорушення, форми співучасті (приховування, підбурювання).
Серед злочинів зазначалися: вбивство, зґвалтування, крадіжка, грабіж, шахрайство, вимагання, продаж недоброякісних товарів, посягання на владу.
Покарання мали на меті залякування. Дуже широко використовувалася смертна кара, як проста, так і кваліфікована (утоплення, спалення, посадження на палю, повішення). Стратою каралися будь-які посягання на державний чи суспільний лад, умисні вбивства.
Тілесні покарання застосовувалися насамперед у формі таліону. Наприклад, названий син, який зрікся батька, позбавлявся язика.
Були й інші покарання: биття батогом, вигнання з певної місцевості або з дому, грошові стягнення, звільнення з посади із забороною обіймати її в майбутньому.
Додатковим покаранням було таврування: на чолі п'яниці випалювали знак продавця спиртного, чоло крадія «прикрашали» зображенням собачої лапи.
Покарання також залежало від того, до яких варн належали потерпілий і правопорушник. У більшості випадків за вчинення злочину проти особи вищої варни призначалися болісні покарання. За той самий злочин винний з вищої варни сплачував лише грошове стягнення.
Судочинство. Головними засобами встановлення істини в суді за Законами Ману були показання свідків. Їх вимагалося представити не менше трьох, до того ж з певних варн. Люди нижчих варн не могли свідчити проти представників вищих варн. Неправдивим уважалося показання свідка, з яким протягом семи днів після суду трапилося нещастя. Показання рабів, родичів і дітей вважалися ненадійними.
Одним з доказів була поведінка винного. Суддя оцінював показання за голосом, кольором обличчя, жестами, поглядом.
Доказами визнавалося виявлення речей, а також присягання, судові випробування - ордалії. Сутність ордалії Закони Ману пояснювали так: «Злодії гадають: "ніхто не бачить нас", але їх бачать боги». Випробування вогнем проводилося, наприклад, проходженням крізь багаття. Іспит водою полягав у занурюванні в річку зв'язаної особи. Якщо вона тонула, то визнавалася виправданою. Вода вважалася «чистою стихією», і якщо вона прийняла, не виштовхнула, то цим очистила особу від обвинувачення.