Навчальні матеріали

ТЕМА 11. Формування та розвиток радянської держави та права

  • Мультимедійна презентація
  • Тестовий контроль знань
    • ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
  • 1. Створення радянського державного апарату
  • 2. Конституція РРФСР 1918 року
  • 3. Створення радянського соціалістичного права
  • 4. Створення Союзу РСР. Конституція СРСР 1924 р.
  • 5. Розробка та прийняття Конституції СРСР 1936 р.‚ її основні положення

    • 1. Створення радянського державного апарату

    Важко було знайти в Європі країну більш далеку від соціалістичних ідеалів, ніж Росія. Сам В.І. Ленін говорив у 1920 р.: «Доки ми живемо в дрібноселянській країні, для капіталізму в Росії є міцніша економічна база, ніж для комунізму».

    Жовтнева революція, що уявлялася більшовикам як шлях до справжньої демократії, як антибюрократичний переворот, виявилася на ділі дорогою до диктатури, до встановлення бюрократичної системи, ще потужнішої, ніж була в царській Росії. Які ж причини цього парадоксу?

    Насамперед, вони полягають в об'єктивних умовах: війна, господарська криза, небувале загострення соціальних суперечностей, і, як наслідок, - поляризація народних мас, які втомилися від злигоднів і жадали негайно вирішити найгостріші соціально-економічні проблеми. Усі ці чинники не сприяли запровадженню в Росії демократичних форм влади.

    Цим, зрештою, було обумовлено і невдачу меншовицької альтернативи, що орієнтувалася на парламентську буржуазно-демократичну або революційно-демократичну державність. До того ж, затримка зі скликанням Установчих зборів, страх меншовиків і есерів розірвати коаліцію з кадетами призвели до того, що критичну віху, на якій ще можна було реформувати Росію, було пройдено.

    Щоби змінити природний перебіг речей, змусити країну розвиватися всупереч «стихійним» економічним законам, потрібен був ефективний метод державного управління, яким і стала диктатура - «влада, що спирається безпосередньо на насильство, не зв'язана ніякими законами». Мало того, В.І. Ленін відверто писав, що диктатура - це війна: «диктатура пролетаріату необхідна і перемога над буржуазією неможлива без тривалої, завзятої, відчайдушної війни».

    Трагедія революції полягає в тому, що країна спробувала шукати альтернативний капіталістичному шлях розвитку за несприятливих умов (невисокий рівень розвитку продуктивних сил, мала питома вага пролетаріату в загальній чисельності населення, неписьменність більшості трудящих). Ленін це розумів і робив ставку на світову революцію. Її відсутність і призвела до того, що радянська політична система компенсувала недостатність передумов соціалізму в Росії надмірною концентрацію сил і влади під утопічним гаслом диктатури пролетаріату.

    Другий Всеросійський з'їзд Рад, який відкрився ввечері 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Смольному, де перебували Петроградська Рада і Центральний Комітет партії більшовиків, відіграв важливу роль у створенні радянської держави та права. Важливо зазначити, що за партійним складом із 650 делегатів з'їзду більшовиків було близько 400, есерів і меншовиків (які представляли інтереси селянських рад Росії) - 40-80.

    З'їзд прийняв ряд документів, в основі яких лежали головні ідеї більшовицької фракції РСДРП:

    1) відозва «Робітникам, солдатам і селянам» про перехід усієї державної влади в країні до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У ній виокремлювалися конкретні завдання радянської влади у центрі і на місцях;

    2) «Декрет про мир», який одночасно був декларацією, зверненою до всіх народів світу. Він проголошував засади зовнішньої політики радянської держави, давав визначення справедливого і демократичного миру без анексій (захоплення чужих земель і насильницького поневолення інших народів) і контрибуцій (компенсації, яку держава-переможниця стягує з переможеної країни). Скасовувалася таємна дипломатія. Декрет звертався не лише до урядів, а й до народів, особливо до робітників трьох провідних країн - Англії, Франції та Німеччини - з пропозицією довести до кінця справу миру і, водночас, звільнення трудящих від будь-якого рабства та експлуатації. Радянський уряд не вважав указані в декреті умови миру ультимативними і погоджувався розглянути будь-які інші умови (в подальшому це привело до Брестського миру);

    3) «Декрет про землю», який оголосив про скасування поміщицької власності на землю і перехід її в руки народу без будь-якого викупу на засадах зрівняльного землекористування. Цей декрет було розроблено Селянським з'їздом Рад, який склав Селянський наказ про землю ще влітку 1917 р. під керівництвом найбільш впливової серед селян партії есерів. До нього увійшли 242 накази селян, які виражали вимогу про скасування поміщицької власності на землю, а також ліквідацію права власності на землю. Принцип зрівняльного землекористування не схвалювався більшовиками, але оскільки більшість селян висували саме цю вимогу, її було прийнято і закріплено в декреті. Відповідно до Декрету про землю пропонувався вільний вибір землекористування: подвірний, хутірський, общинний, артільний, залежно від рішення громади села. Підлягали конфіскації кінні заводи, племінні тваринницькі господарства, які переходили у користування держави або общини.

    Поряд з названими декретами з'їзд прийняв ряд постанов: про скасування смертної кари на фронті, про утворення в армії тимчасових революційних комітетів, про перехід влади на місцях до Рад, про боротьбу з контрреволюційними виступами і забезпечення революційного порядку та ін.

    Проголосивши встановлення влади Рад, Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив для управління країною, аж до скликання Установчих зборів, тимчасовий робітничий і селянський уряд - Раду Народних Комісарів (РНК), яку очолив Ленін.

    Обрав з'їзд і ще один новий керівний орган - Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК). Цим ліквідовувалися повноваження попереднього ЦВК, обраного Першому Всеросійському з'їзді Рад, оскільки його члени не визнавали декретів і програми нової влади. Так само ліквідовувалися повноваження всіх комісарів і голів, призначених попереднім ЦВК, в армії та на місцях. ВЦВК другого скликання складався з 362 більшовиків, 29 лівих есерів, дев'яти соціалістів і одного максималіста.

    Одразу ж після Другого з'їзду Рад у центрі й на місцях під керівництвом партії більшовиків почалося пристосування старого державного апарату та створення нових органів влади і управління.

    Ще впродовж трьох тижнів після оголошення на Другого Всеросійському з'їзді Рад арешту Тимчасового уряду більшість його міністрів і товаришів міністрів (заступників) продовжували виконувати свої функціональні обов'язки. Про це свідчить звернення Тимчасового уряду «Ко всем гражданам Российской республики» від 16 (29) листопада 1917 р. У ньому зазначалося, що після державного перевороту в Петрограді «залишається дедалі менше можливостей для того, щоби багнету і насиллю протиставити право і закон... Народ зраджують ті, хто діючи насиллям, запалює полум'я злоби, ненависті і громадянської війни».

    Під час здійснення пролетарської революції проводилися надзвичайні заходи для припинення спроб буржуазії реставрувати старий режим. Першого удару було завдано пресі. 28 жовтня 1917 р. РНК ухвалила закрити органи преси, які не погоджувалися з рішеннями нової влади. «Свобода преси в РРФСР, оточеній буржуазією та її вірними слугами, меншовиками і есерами... Ми цього не зробимо, ми всесвітній буржуазії допомагати не будемо». Тоді як іще 1905 р. Ленін підкреслював: «Кожен вільний говорити і писати все, що йому завгодно, без найменших обмежень... Свобода слова і преси повинна бути повною». Під практичним кутом зору все логічно: до революції свобода преси була зручною пролетаріатові, а після його перемоги не потрібна (навіщо, якщо є влада).

    Наприкінці листопада 1917 р. кадетську партію було оголошено поза законом, а її керівники вважалися ворогами народу і підлягали негайному арештові й переданню військовому трибуналу. Це започаткувало припинення діяльності всіх політичних партій, які виступали проти постанов радянської влади. «Ми, соціалісти, - писав Ленін, - є прихильниками демократії лише, якщо вона полегшує становище трудящих і пригноблених». Знову підтвердився той факт, що всі цінності розглядалися крізь призму класової боротьби та утопічної ідеї диктатури пролетаріату.

    У ті напружені дні виконком профспілки залізничників, який не визнавав Ради Народних Комісарів та її рішень, зажадав створення коаліційного, багатопартійного уряду, до складу якого увійшли б представники усіх, навіть дрібнобуржуазних, партій, або замінити уряд новим органом - Народною Радою. Один із діячів профспілки підкреслював у ті дні: «В даний момент з'ясовується, що за деяких обставин і за умови нашого входження в ЦВК можлива буде ліквідація уряду... Можливо буде висловити недовіру Леніну і тим уникнути безпосереднього впливу останнього на управління країною». Дрібнобуржуазні партії намагалися мирним шляхом поділити владу з більшовиками, не допускати розвитку соціалістичної революції, яка, на їхню думку, була передчасною і приреченою.

    У принципі ЦК РКП(б) уважав за можливе ввести представників профспілки залізничників і політичних партій до складу ВЦВК і РНК. Проте неодмінною умовою ставилось обов'язкове визнання ними декретів Другого Всеросійського з'їзду Рад.

    Голова ВЦВК Каменєв порушив інструкції РНК та Леніна і пішов на занадто великі поступки есерам і меншовикам, погодившись із багатьма їхніми пропозиціями. Його підтримала частина більшовиків, яких ЦК назвав фракціонерами і усунув від займаних посад. Головою ВЦВК було призначено Я.М. Свердлова. У такий спосіб на початку листопада 1917 р. було «відбито» спробу парламентськими методами змінити склад вищих органів влади й управління, змінити перебіг революції, відстояти право на інший шлях розвитку Росії.

    Листопадова криза не змогла зупинити створення нових органів влади і управління. ВЦВК і РНК винесли рішення про необхідність об'єднання Рад робітничих і солдатських депутатів із Радами селянських депутатів, щоб забезпечити свій вплив на селі, де переважала думка есерівської партії. Партія правих есерів у той період переживала глибоку кризу і всіляко протидіяла скликанню чергового Селянського з'їзду. Проте за допомоги лівих есерів з'їзд відбувся.

    Надзвичайний Всеросійський з'їзд Рад селянських депутатів, який проходив від 10 по 25 листопада, засвідчив, що есери мали значну підтримку на селі і їм належала переважна більшість у селянських Радах. На з'їзді точилася боротьба між більшовиками і правими есерами. За підтримки лівих есерів більшовики здобули перемогу: з'їзд підтвердив декрети Другого Всеросійського з'їзду Рад, було досягнуто згоди про об'єднання Рад робітничих і солдатських депутатів із селянськими.

    У результаті до складу ВЦВК увійшло 100 членів від селянських Рад. За два тижні до складу уряду увійшло ще шість лівих есерів. Наркомом землеробства призначили есера Колегаєва. Так уряд став двопартійним. Незважаючи на те, що ліві есери відповідно до своєї програми заперечували диктатуру пролетаріату, не схвалювали багатьох антидемократичних кроків радянської влади, вони півроку протрималися в уряді та склали якоюсь мірою опозицію деяким рішенням і законам органів влади і управління РРФСР. Єдиний раз в історії Радянської держави уряд був двопартійним.

    До Жовтневого перевороту (1917 р.) більшовики і представники інших політичних партій активно боролися за скликання справді демократичних Установчих зборів. Другий Всеросійський з'їзд Рад декларував, що нова влада забезпечить своєчасне їх скликання.

    Вибори до Установчих зборів відбулись у листопаді 1917 р. Більшість місць (62%) здобули представники партій меншовиків і есерів. Тому наприкінці листопада РНК своїм рішенням перенесла відкриття Установчих зборів з 28 листопада на невизначений строк. Під тиском опозиції 5 січня 1918 р. Установчі збори все ж розпочали роботу в Таврійському палаці у Петрограді. Вони відмовилися визнати державний переворот партії більшовиків і затвердити їхні декрети.

    Тому за декретом ВЦВК від 6 січня 1918 р. Установчі збори припинили існування, а мітинги й демонстрації на їх підтримку були жорстоко придушені революційними військами. Фактично Росія зробила ще один крок назустріч громадянській війні. З листа голови Установчих зборів В.М. Чернова В.І. Леніну: «Ваша влада зійшла як на дріжджах, на явно обдуманому обмані. Але коли влада в самому походженні своєму ґрунтується на глибокій брехні, на моральній фальші, то ця зараза пронизує її наскрізь і тяжіє над нею до кінця».

    Створення надзвичайних комісій

    Через крайнє загострення класової боротьби всередині країни з'явилася потреба створення спеціального органу для боротьби з контрреволюцією і саботажем. 7 грудня 1917 р. з ініціативи Леніна було прийнято рішення про організацію при РНК Всеросійської Надзвичайної Комісії (ВНК) під головуванням Ф. Е. Дзержинського. На місцях створювалися губернські й повітові надзвичайні комісії. У червні при губернських НК було організовано залізничні відділи для боротьби зі злочинами на залізничному транспорті. Боротьбу з контрреволюцією в армії та на флоті вів особливий відділ НК.

    ВНК та її місцевим органам надавалися надзвичайні повноваження. Працювали вони в тісному контакті з народними комісаріатами внутрішніх справ і юстиції, революційними трибуналами.

    Правове становище революційних трибуналів спершу визначалося Інструкцією Наркомюсту від 19 грудня 1917 р. Їхню компетенцію на той час іще не було визначено достатньо повно, але, в основному, вони розглядали справи про антирадянські повстання, змови, тероризм, злісний саботаж, спекуляцію. Трибунал міг призначити різні міри покарання - від штрафу до позбавлення всіх прав.

    Створення радянської міліції

    Серед 13 наркоматів, які увійшли до складу першого радянського уряду, був Народний комісаріат із внутрішніх справ. На НКВС було покладено, зокрема, організацію охорони громадського порядку в країні. 28 жовтня 1917 р. (10 листопада за новим стилем) НКВС затвердив постанову «Про робітничу міліцію». Міліція (народне ополчення) розглядалася передусім як збройна сила пролетаріату, покликана захищати права і свободи народу, придушувати дії контрреволюції та вести боротьбу за радянську владу. Керуючись цією постановою, ради на місцях почали створювати збройні формування трудящих. Загальною рисою формувань, які охороняли суспільний порядок, була відсутність штату постійних професійних працівників. Проте нагально необхідним було створення штатних державних органів охорони громадського порядку, захисту держави.

    Провівши необхідну підготовку, народні комісаріати внутрішніх справ і юстиції 12 жовтня 1918 р. затвердили інструкцію «Про організацію радянської робітничо-селянської міліції», якою завершилося правове оформлення створення радянської міліції. Організація і діяльність міліції регламентувалися декретом РНК «Про радянську робітничо-селянську міліцію» від 3 березня 1919 р.

    Досвід будівництва радянської міліції було узагальнено в Положенні про робітничо-селянську міліцію, затвердженому декретом ВЦВК від 10 червня 1920 р. Положення визначило структуру апарату радянської міліції: міська і повітова міліція; промислова; залізнична; водна (річкова, морська); розшукова. Так радянська робітничо-селянська міліція остаточно сформувалася як спеціальний апарат охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.


    2. Конституція РРФСР 1918 року

    30 березня 1918 р. пленум ЦК РКП(б) з ініціативи В.І. Леніна рекомендував ВЦВК утворити Конституційну комісію для підготовки проекту Конституції РРФСР, щоб подати його на затвердження Всеросійського з'їзду Рад. Конституційна комісія ВЦВК працювала від 5 квітня по 5 липня 1918 р.

    До складу комісії поряд із більшовиками увійшли есери, максималісти, ліві комуністи, які виступали проти основних принципів Радянської держави, закріплених Третім Всеросійським з'їздом Рад. Заперечуючи принцип диктатури пролетаріату, вони намагалися звести Ради до рівня органів господарського управління.

    На противагу Декларації прав трудящого й експлуатованого народу, есери і ліві комуністи склали Декларацію прав та обов'язків трудящих і проект «Основних засад Конституції РРФСР». Їхня Декларація не містила ідей союзу пролетаріату і селянства за керівної ролі пролетаріату, державної власності на основні засоби виробництва, право націй на самовизначення аж до відокремлення.

    За остаточного розгляду проекту Конституції в комісії РКП(б) під керівництвом В.І. Леніна в основу Конституції було покладено найважливіші рішення Третього Всеросійського з'їзду Рад - Декларація прав трудящого й експлуатованого народу і постанова «Про федеральні засади Російської республіки».

    Проект Конституції було подано на затвердження 5-го Всеросійського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який зібрався в Москві 4 липня 1918 р. Дві третини з'їзду були більшовиками. На засіданні з'їзду з доповіддю про діяльність Раднаркому виступив В. І. Ленін, про діяльність ВЦВК – Я.М. Свердлов. За цими доповідями з'їзд прийняв резолюцію, в якій схвалив зовнішню і внутрішню політику радянської влади. Не знаходячи підтримки на з'їзді, ліві есери спробували захопити владу шля­хом організації контрреволюційного заколоту, який закінчився по­разкою.

    10 липня з'їзд продовжив роботу, але вже без участі лівих есерів. Того ж дня він затвердив першу Конституцію РРФСР. 19 липня 1918 р. її текст опублікували «Известия», і вона набула чинності. Конституція складалася з шести розділів: Декларація прав трудящого та експлуатованого народу; Загальні положення Конституції РРФСР; Конституція радянської влади; Активне і пасивне виборче право; Бюджетне право; Про герб і прапор РРФСР.

    Розділи Конституції було поділено на 17 глав, а глави - на статті (загалом 90).

    Конституція декларувала перемогу соціалістичної революції в Росії та створення пролетарської держави. У ст. 1 закріпили положення, що вся влада в центрі й на місцях у Радянській республіці належить Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Конституція проголосила принцип диктатури пролетаріату. У ній декларовано права трудящого та експлуатованого народу. Конституція проголошувала свободу зборів, мітингів, створення організацій. Преса звільнялася від залежності від капіталу і зобов'язана була служити інтересам робітничого класу і найбіднішого селянства (статті 13-16).

    Почесне право захищати соціалістичну батьківщину надавалося лише трудящим. Це право визнавалося за всіма громадянами незалежно від статі, расової та національної належності. Гарантувалося право політичного притулку тим, хто у себе на батьківщині або в іншому місці переслідувався за політичну діяльність в інтересах пролетаріату (вони могли стати громадянами республіки). Ставилося завдання дати трудящим повну всебічну безплатну освіту. Праця оголошувалася обов'язком усіх громадян. Підтверджувалися відокремлення церкви від держави і школи від церкви, свобода релігійної та антирелігійної пропаганди. Закон засудив імперіалістичні війни, колоніальну політику.

    За державним устроєм РРФСР проголошувалася вільним союзом вільних націй як федерація радянських національних республік.

    Конституція юридично оформила перехід у державну власність відібраних в експлуататорів земель, промислових підприємств, громадського транспорту, запровадила монополію зовнішньої торгівлі.

    Верховним органом влади було проголошено Всеросійський з'їзд Рад, обраний із представників міських Рад пролетарів за нормою: один депутат від 25 тис. міських жителів, а з селян - від 125 тис. жителів. Нерівність представництва пояснювалася тим, що потрібно було забезпечити політичне керівництво новим суспільством з боку більш організованого, більш свідомого, хоч і порівняно нечисленного на той час класу робітників. В. І. Ленін казав, що така нерівність має тимчасовий характер та обумовлена специфічним становищем Росії - селянської країни, де переважна більшість населення, особливо на селі, була неписьменною. Доводилося враховувати й те, що жителі села за рівнем політичної свідомості, організованості значно відставали від жителів міст. Цей принцип виборчого права утвердився ще до Жовтневого перевороту, в 1917 р., в період виборів делегатів на 1-й Всеросійський з'їзд Рад.

    З'їзд Рад мав скликатися не рідше двох разів за рік. На його скликанні могли наполягати як самі делегати, так і місцеві Ради, за умови що вони представляли не менше третини всього населення республіки. У період між з'їздами влада належала Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові, склад якого було визначено у 200 осіб. ВЦВК оголошувався вищим законодавчим, розпорядчим і контрольним органом. Розмежування між законо­давчою і виконавчою владою в умовах жорстокої боротьби з ворогами не проводилося.

    В.І. Ленін виступав проти принципу поділу влади навіть у Радах і роз'ясняв, що політична влада перебуває в руках одного класу. Тому члени ВЦВК працювали в наркоматах, тобто одночасно перебували в різних органах влади і управління. Водночас Конституція оголошувала, що Рада Народних Комісарів як центральний урядовий орган республіки обирається ВЦВК і підпорядкована йому. ВЦВК міг замінити наркомів, скасувати або призупинити будь-яку постанову РНК. Найважливіші загальнополітичні декрети рекомендувалося подавати на розгляд і затвердження ВЦВК.

    До складу Раднаркому входило 18 комісаріатів: іноземних справ, військових, морських, внутрішніх справ, юстиції, праці й соціального забезпечення, освіти, пошти й телеграфу, національностей, фінансів, шляхів, землеволодіння, торгівлі й промисловості, продовольства, державного контролю, охорони здоров'я, а також Вища Рада Народного Господарства. При кожному наркоматі була колегія.

    Місцеві органи влади, за Конституцією, складалися з волосних, повітових, губернських (окружних) та обласних Рад. У межах відповідної території влада належала з'їздові Рад області, губернії, повіту, волості, а в період між з'їздами - відповідному виконкомові. Строк повноважень депутатів установлювався дуже короткий - усього три місяці, що давало населенню можливість швидко замінити тих, хто, на його думку, не виконував основних завдань радянської влади.

    Конституція визначила основні принципи виборчої системи. Право обирати й бути обраними до Рад надавалося всім трудящим із 18 років. Виходячи з принципу національної солідарності, Конституція надала політичні і трудові права іноземцям.

    Конституція позбавила виборчих прав осіб, які експлуатували найману працю, церковнослужителів, членів династії, яка царювала в Росії, службовців, агентів і чиновників старої поліції. Ця категорія осіб, яка складала тоді 20 % загальної кількості громадян, не допускалася до виборів у Ради. Такі обмеження у виборчих правах - одна з умов держави, яка намагалася встановити диктатуру класу, що становив явну меншість населення Росії.

    Усі вищі органи влади формувалися в порядку багатоступеневих виборів шляхом обрання депутатів Радами або з'їздами Рад.


    3. Створення радянського соціалістичного права

    Цивільне право

    Основні завдання Радянської держави під час військової інтервенції та громадянської війни визначили і розвиток радянського цивільного права. Останнє мало активно сприяти придушенню скинутих експлуататорських класів, ліквідації капіталістичної приватної власності на засоби виробництва і створенню основ соціалістичної економіки.

    Характерною рисою цього періоду було завершення націоналізації промисловості й експропріації майна буржуазії. В умовах іноземної інтервенції та громадянської війни процес націоналізації промисловості було прискорено.

    Радянська держава використовувала націоналізацію промисловості з метою ліквідації економічної та політичної могутності буржуазії. У 1918-1920 рр. націоналізація охопила також середні й дрібні промислові підприємства.

    До кінця 1920 р., з фактичною ліквідацією інституту приватної власності, державною власністю оголошувалися всі промислові підприємства, які перебували у володінні приватних осіб або товариств, із кількістю робітників понад п'ять із механічним двигуном або десять - без механічного двигуна.

    У руках приватних осіб залишалися лише найдрібніші підприємства кустарної та ремісничої промисловості. Але й вони були поставлені під контроль держави. Державні органи регулювали замовлення, встановлювали ціни, визначали, куди слід здавати продукцію.

    Після націоналізації великої, середньої та дрібної промисловості відпала потреба в робітничому контролі над виробництвом, оскільки робітничий клас формально став управляти соціалістичною промисловістю.

    Всі державні підприємства одержували необхідну сировину і розподіляли свою продукцію за нарядами державних господарських органів. Основною формою зв'язку між державними підприємствами були директивні вказівки ВРНГ та її главків. Хоча державні підприємства іноді й укладали договори, останні не відігравали істотної ролі в народному господарстві. Між державними установами і підприємствами встановлювалися безготівкові розрахунки, які проводилися списанням у Держбанку відповідних сум з рахунка організації, яка одержувала товар, у прибуток держави.

    Радянським установам, підприємствам та організаціям заборонялось укладати будь-які угоди з приватними особами і користуватися послугами ринку, тобто різні форми власності перебували в нерівноправному становищі.

    Найважливіші правові акти в галузі цивільного права цього періоду:

    Сімейне право

    Після видання перших декретів про шлюб і сім'ю з часом виникла потреба детальніше регламентувати ці питання. 22 жовтня 1918 р. було опубліковано Кодекс про акти цивільного стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РРФСР, прийнятий 16 вересня 1918 р. на засіданні ВЦВК. Це був перший радянський кодекс законів. Він охопив усю галузь сімейних відносин.

    В основу Кодексу лягли перші декрети про шлюб і сім'ю. Він визначав умови взяття шлюбу, порядок його реєстрації та розлучення, випадки визнання шлюбу недійсним. При цьому Кодекс виходив із формальної рівності прав та обов'язків подружжя.

    Для взяття шлюбу потрібне було досягнення шлюбного віку: для чоловіків — 18 років, для жінок - 16 років. Заборонялися шлю­би між близькими родичами по прямій висхідній або низхідній лінії, між братами і сестрами, як повнорідними, так і неповнорідними. На могли взяти шлюб ті, хто перебували в іншому зареєстрованому шлюбі.

    У Кодексі встановлювалося, що різні вірування подружжя, чернецтво, перебування у священицькому або дяківському сані, а також раніше дана обітниця безшлюбності не могли бути перешкодами для взяття шлюбу.

    У ст. 42 кодексу вказувалося: «Лише цивільний (радянський) шлюб, зареєстрований у РАГСі, породжує права та обов'язки подружжя». Фактичний шлюб ніякою охороною не користувався і жодних прав та обов'язків для сторін, які взяли шлюб, не створював. Реєстрація шлюбу мала істотне значення в той період, оскільки радянська влада відокремила церкву від держави і тому ведення записів актів громадського стану цілком перейшло до держави.

    Трудове право

    Кодекс законів про працю, опублікований 10 грудня 1918 р., відіграв надзвичайно важливу роль. Він об'єднав створене в попередній період законодавство про охорону праці, зокрема Положення про соціальне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р., затверджене РНК 17 червня 1920 р. Загальне положення про тариф, тобто правила про умови найму та оплати праці робітників і службовців, рівнозначне за своїм значенням Кодексу законів про працю, а також інші акти, які діяли у той час: декрет РНК «Про порядок загальної трудової повинності» від 29 січня 1920 р.; дек­рет РНК «Про боротьбу з прогулами» від 27 квітня 1920 р.

    На підставі цього було законодавчо проведено і закріплено в Кодексі законів про працю 8-годинний робочий день для всіх трудящих як максимальний робочий час. Причому для осіб, які не досягли 18-літнього віку або працювали в особливо шкідливих галузях виробництва, а так само для гірників, зайнятих під землею, робочий день не повинен був перевищувати 6 годин. Заборонялися понаднормові роботи, як загальне правило. Жінки звільнялися від робіт протягом 8 тижнів до і 8 тижнів після пологів зі збереженням повного заробітку за весь цей час. Регламентувалася діяльність інспекції праці та санітарної інспекції, які обиралися радами професійних спілок, і т. д.

    Кримінальне право

    Найважливішими правовими актами в галузі кримінального права аналізованого періоду були:

    Головним завданням радянського кримінального права було придушення опору усунутих від влади експлуататорських класів. Контрреволюційна буржуазія організувала білий терор проти радянської влади, прагнучи скинення встановленого ладу. Своєю чергою, радянський уряд вживав відповідних заходів, і у відповідь на білий терор вводився червоний терор. У декреті «Про червоний терор» зазначалося: «... що необхідно убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх у концентраційних таборах, що підлягають розстрілу всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змов і заколотів, що необхідно опублікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цієї міри». На підставі названого декрету Всеросійській Надзвичайній Комісії надавалося право за наявності збройних контрреволюційних виступів розстрілювати їхніх учасників на місці.

    Введення червоного терору як однієї з форм захисту державою своїх інтересів визнавалося мірою необхідною і тимчасовою. Вже у січні 1920 р., після розгрому армій Юденича, Колчака і Денікіна, вигнання іноземних інтервентів радянський уряд скасував вищу міру покарання - розстріл.

    Норми кримінального права того періоду служили виконанню Радянською державою функції придушення опору скинутих класів, зміцненню диктатури пролетаріату. Поняття злочину - дія чи бездіяльність, небезпечні для інтересів робітничого класу і всіх трудящих, спрямовані на ослаблення могутності радянської влади, - випливало з перших декретів радянської влади і відозв військово-революційних комітетів, виданих із метою захисту революційного порядку.

    До контрреволюційних злочинів було віднесено: контррево­люційні змови й антирадянські заколоти, спрямовані на повалення радянської влади (такі як: змови Керенського, Каледіна, Дутова; змова кадетів наприкінці листопада 1917 р.; контрреволюційна змова англо-франко-американської коаліції в середині 1918 р.; підготовка партією кадетів збройного заколоту до моменту скликання Установчих зборів; заколот лівих есерів у Москві; куркульсько-есерівські заколоти та ін.); антирадянські виступи у пресі; присвоєння злочинними організаціями функцій державної влади Рад; зрада батьківщині у спосіб вступу до контрреволюційних військ місцевої або іноземної буржуазії або продаж зброї для озброєння контрреволюційної буржуазії Петрограда; шпигунство; диверсія; шкідництво; терористичні акти; контрреволюційний саботаж заходів радянської влади з боку колишніх державних службовців.

    Особливо небезпечними злочинами, які часто поєднувалися з контрреволюційними, визнавалися: погроми, крадіжки, бандитизм, спекуляція, хуліганство, мародерство, хабарництво.

    Було закладено основи військово-кримінального законодавства, сформульовано окремі види військових злочинів. Найтяжчим видом військових злочинів вважалося використання військовими спеціалістами своєї посади з метою контрреволюційних змов, зрадництва, співучасті з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Кримінальна відповідальність встановлювалася за розкрадання військового майна, мародерство, здирства і насильства над населенням. До весни 1918 р. було вперше сформульовано поняття дезертирства як самовільного залишення лав Червоної Армії, встановлено відповідальність за неявку за призовом до тилового ополчення та ін.

    Боротьба з усіма проявами злочинності велася з класовим підходом, зазвичай примусом, а для трудящих - переконанням.

    Завдання покарання полягало у придушенні ворожих класів, вихованні й перевихованні представників дрібної буржуазії та нестійкої частини трудящих.

    Одним із перших актів, що найбільш повно перераховував види покарання, була Інструкція Народного Комісаріату юстиції про революційний трибунал від 19 грудня 1917 р., якою визначалися його склад, підсудність справ, порядок ведення засідань. Інструкція встановлювала такі види покарання, як грошовий штраф, позбавлення волі, видворення зі столиці чи окремих місцевостей або за межі Російської республіки, винесення громадського осуду, оголошення винного ворогом народу, позбавлення всіх або деяких політичних прав, повна або часткова конфіскація майна, прису­дження до обов'язкових громадських робіт.

    За вказівкою В.І. Леніна грошовий штраф рекомендувалося застосовувати до представників багатих класів. Стосовно трудящих грошовий штраф звичайно замінявся примусовими роботами. Домінуючим проголошувався класовий принцип над принципом загальнолюдських цінностей.

    Громадсько-примусові роботи, які передбачалися радянським кримінальним законодавством і судовою практикою від перших днів радянської влади, мали на меті примусове трудове виховання засуджених. Цей захід застосовувався до тих, кому могло бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі до трьох місяців або грошового штрафу, а також як додаткова міра покарання разом із тюремним ув'язненням, наприклад, за ухилення від призову, хабарництво і спекуляцію, розтрату хліба на самогон. Відповідальність за хабарництво і спекуляцію, крім того, супроводжувалася конфіскацією майна.

    Позбавлення волі спершу було трьох видів: тюремне ув'язнення, позбавлення волі та арешт. Відповідно до цього місця позбавлення волі поділялися на:

    Наприкінці 1918 р. з'явився ще один вид ув'язнення - табір.

    У Сибіру, Туркестані, в Україні в'язниці були замінені виправними будинками. Вони організовувалися для надання певних знань у галузі науки, техніки, праці тощо, з метою морального перевиховання в'язнів, щоби після виходу з ув'язнення вони могли добути собі засоби до існування чесною працею.

    У перші місяці строки позбавлення волі були переважно короткі - від семи днів до одного року, і лише за найбільш небезпечні види злочинів установлювалася межа - «не нижче...». Наприклад, за розтрату хлібних запасів на самогон присуджувалося не менше 10 років в'язниці з конфіскацією майна і громадсько-примусовими роботами.

    Арешт застосовувався в поєднанні з іншими видами покарання, наприклад, примусовими роботами й відбуванням в арештних будинках.

    Використовувалося й умовне засудження, здебільшого за майнові злочини, головним чином за дрібні крадіжки.

    Крім того, місцеві суди застосовували нові види покарань, що не були законодавчо закріплені, скоріше як форму виховання: оголошення громадської догани в присутності суду, позбавлення громадської довіри, заборона виступати на зборах, присудження до проходження курсу політграмоти та ін.

    У визначенні покарання враховувалися всі обставини, і головне - особистість обвинувачуваного, від чого залежало посилення або пом'якшення покарання.

    За повідомлення в пресі брехливих або перекручених відомостей про явища суспільного життя встановлювалися такі покарання, як поміщення на видному місці або ж у спеціальному виданні спростування помилкових даних, тимчасове чи остаточне припинення видання або вилучення з обігу, конфіскація друкарні або її майна, видань преси, якщо вони належали притягнутим до суду.

    Характерною рисою була невизначеність покарань. Часто замість установлення конкретних мір декрет обмежувався вказівкою на необхідність карати винних «за всією суворістю революційних законів», «керуючись обставинами справи і веліннями революційної совісті», установлював кілька видів покарання або визначав вид покарання, але надавав можливість судові вирішувати питання про строк і порядок його відбування.

    На етапі становлення радянського права, коли система нового права ще тільки формувалася, наголос робився на революційну правосвідомість суддів - робітників, селян, які взяли владу і справу правосуддя у свої руки. Революційні правові погляди трудящих стали основним мірилом справедливості вироків, що їх виносили нові суди.

    Велике значення для кримінального права того періоду мали Керівні засади кримінального права РРФСР, видані Наркоматом юстиції РРФСР 12 грудня 1919 р. Керівні засади стали першим досвідом узагальнення роботи революційних трибуналів і народних судів. У них вперше було сформульовано найважливіші принципи радянського кримінального права, які згодом лягли в основу Кримінального кодексу РРФСР.

    У Керівних засадах підкреслювалася класова природа кримінального права. Злочин розглядався як порушення порядку, суспільних відносин, які охороняються кримінальним правом.

    Під покаранням розумілися заходи примусового впливу. Вимагалося, щоби покарання було доцільним, не заподіювало злочинцеві марних і зайвих страждань. У визначенні міри покарання суд у кожному окремому випадку повинен був враховувати класову належність злочинця, ступінь його свідомості, а також те, ким учинено злочин - рецидивістом чи особою, яка вперше притягалася до кримінальної відповідальності. Бралися до уваги участь у банді, застосування насильства, а також причини, які викликали злочин.

    Не підлягали суду і покаранню неповнолітні віком до 14 років. До них застосовувалися лише виховні заходи. Такі ж заходи призначалися правопорушникам віком 14-18 років, якщо визнавалося можливим застосувати щодо них педагогічний вплив.

    Керівні засади передбачали такі види покарання: позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; примусові роботи; позбавлення волі, оголошення поза законом; розстріл та ін. Якщо злочин, за який передбачалося покарання у вигляді взяття під варту, було вчинено вперше і притому за винятково тяжких обставин, а ізоляція не викликалася необхідністю, суд міг застосувати умовне засудження. У разі вчиненні злочину повторно вирок приводився до виконання.

    Незважаючи на позитивну роль Керівних засад, вони мали істотні вади. Керівні засади зводили завдання радянського кримінального права лише до придушення опору класового ворога. Автори не врахували, що суд має діяти на основі законів, а не революційної доцільності і не бути карально-репресивним органом, а захищати права та інтереси людей.

    РНК РРФСР 5 вересня 1918 р. прийняла декрет «Про червоний терор». «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, - писав Лаціс у газеті "Червоний терор" за 1 листопада 1918 р., - ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ви повинні йому поставити, - якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці запитання і повинні визначити долю обвинувачуваного». Лаціс не був оригінальним, він просто копіював слова Робесп'єра в Конвенті з приводу закону про масовий терор: щоб страчувати ворогів батьківщини, достатньо встановити їхню особистість. Потрібне не покарання, а знищення їх.

    Де й коли в актах урядової політики і навіть у публіцистиці того періоду ви знайдете теоретичне обґрунтування терору як системи влади? Де й коли звучали заклики до систематичних офіційних убивств? Моральний жах терору, його негативний вплив на людську психіку полягає, зрештою, не в окремих убивствах, і навіть не в кількості, а саме в репресивній системі. Держава виправдовувала будь-яку жорстокість: моральне все, що сприяє класовій боротьбі пролетаріату, - насильство, масові розстріли людей, в'язниці, приречення на голодну смерть. «Нехай будуть знищені тисячі, щоб мільйони були у світлому майбутньому».


    4. Створення Союзу РСР. Конституція СРСР 1924 р.

    Юридичне оформлення об'єднання радянських республік розпочалося з укладання у 1920-1921 роках союзних договорів. Насамперед підлягали об'єднанню зусилля республік у військовій та господарській галузях. У подальшому здійснювалася також централізація управління шляхами сполучення, зв'язком, торгівлею. Від початку договірні відносини передбачали нерівноправність суб’єктів об'єднання. Вищі органи влади РСФРР поступово зосереджували керівництво найважливішими галузями господарства республік, перетворюючись таким чином на органи союзного управління. Це було цілком закономірно та відповідало сталінському проекту "автономізації", що передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономій.

    У серпні 1922 року була створена комісія з представників Центрального Комітету Російської Комуністичної Партії більшовиків (ЦК РКП(б)) і ЦК компартій республік для підготовки рішення про врегулювання відносин між радянськими республіками. Сталін подав на розгляд комісії проект резолюції, що ґрунтувався на ідеї автономізації. Цей проект викликав протидію в партійних організаціях республік (зокрема, України та Грузії). Негативно відреагував на неї і Ленін, який у листі до політбюро обґрунтовував іншу форму об'єднання – федерацію незалежних республік, де вищим органом Союзу буде загально-федеральний Центральний виконавчий комітет. У жовтні 1922 року ЦК РКП(б) прийняв постанову "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними республіками", де вищим органом Союзу радянських республік визнавався Всесоюзний з’їзд рад, який обирає федеральний ЦВК.

    30 грудня 1922 року в Москві відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він схвалив Декларацію і Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

    Декларація про утворення СРСР проголошувала добровільне об'єднання у союзну державу чотирьох радянських республік – Російської федерації, Української, Білоруської та Закавказької федерації (останньої - у складі Грузії, Азербайджану і Вірменії). Необхідність об'єднання обґрунтовувалася потребою спільного відновлення народного господарства, небезпекою нових нападів з боку капіталістичного оточення. Йшлося про єдність суспільного і державного ладу всіх радянських республік, що ґрунтується на диктатурі пролетаріату. Було задекларовано рівноправність народів у союзі, забезпечення кожній республіці права вільного виходу з нього, відкритий доступ для всіх соціалістичних радянських республік на шляху об'єднання трудящих усіх країн у Світову Соціалістичну Радянську Республіку.

    Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік закріплював державну єдність республік, гарантував їх суверенітет як рівноправних суб'єктів союзної держави, право вільного виходу з СРСР. Договір визначив структуру та компетенцію вищих органів влади СРСР - з'їзду Рад, ЦВК, Президії ЦВК і РНК. Установлювалося єдине союзне громадянство, герб, прапор і державна печатка. Остаточне затвердження Декларації і Договору про утворення СРСР було перенесено на ІІ Всесоюзний з’їзд рад.

    У 1923 році тривало доопрацювання Договору і Декларації. Було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася політична боротьба з приводу обмеження суверенітету республік.

    У січні 1924 р. ІІ Всесоюзний з'їзд рад СРСР затвердив Конституцію СРСР, основою якої стали Декларація та Договір про утворення СРСР.

    До складу союзної держави увійшли союзні республіки: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), Білоруська Соціалістична Радянська Республіка (БСРР) та Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (ЗСФРР, у складі якої були Грузія, Азербайджан і Вірменія). Республіки вважалися формально суверенними. Вони мали право вільного виходу із СРСР.

    Разом із тим, надзвичайно широкі повноваження Союзу РСР істотно обмежували суверенні права республік. Так, до компетенції верховних органів СРСР, належало: представництво Союзу у міжнародних відносинах, укладання договорів з іншими державами; зміна кордонів Союзу; оголошення війни і укладання миру; керівництво збройними силами, транспортом та зв'язком; затвердження плану народного господарства, державного бюджету, загальносоюзних податків; встановлення грошової і кредитної систем; керівництво зовнішньою торгівлею і встановлення системи внутрішньої торгівлі; визначення загальних засад землеустрою та землекористування, користування надрами, лісами і водами; встановлення основ судоустрою і судочинства, цивільного і кримінального законодавства; основних законів про працю, освіту та охорону здоров'я.

    Верховним органом влади СРСР був Всесоюзний з'їзд Рад, а в період між з'їздами Рад - Центральний Виконавчий Комітет СРСР (ЦВК СРСР), що складався з двох палат - Союзної Ради і Ради Національностей.

    З'їзд Рад СРСР формувався з представників міських Рад і Рад міських поселень (з розрахунку 1 депутат від 25 тис. виборців), а також представників губернських з'їздів Рад (1 депутат від 125 тис. жителів). Чергові з'їзди Рад СРСР скликалися раз на рік.

    З'їзд Рад СРСР обирав Союзну Раду з представників союзних республік, пропорційно кількості населення кожної, загалом у складі 414 осіб. Рада Національностей формувалася з представників союзних і автономних республік.

    Центральний Виконавчий Комітет СРСР об'єднував роботу щодо законотворчості і управління СРСР. У період між сесіями ЦВК вищим органом влади була Президія ЦВК СРСР.

    Рада Народних Комісарів СРСР формувалася ЦВК СРСР, була виконавчим і розпорядчим органом ЦВК СРСР і народних комісарів СРСР, і в межах наданих ЦВК повноважень видавала декрети і постанови.

    Вищим судовим органом був Верховний Суд СРСР.

    Для безпосереднього керівництва окремими галузями державного управління, що входили до відання РНК СРСР, утворювалося 10 народних комісаріатів, які поділялися на дві групи: загальносоюзні (єдині для всього СРСР) та об'єднані (органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати).

    Загальносоюзними були народні комісаріати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу.

    Об'єднаними народними комісаріатами були: Вища Рада Народного Господарства, народні комісаріати продовольства, праці, фінансів і робітничо-селянської інспекції.

    Республіканськими залишалися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

    У межах території кожної союзної республіки верховним органом влади був з'їзд рад республіки, а в проміжках між з'їздами - центральний виконавчий комітет. ЦВК союзних республік обирали президії та утворювали свої виконавчі органи – ради народних комісарів.

    Загалом Конституція закріплювала перевагу загальносоюзних органів та верховенство загальносоюзного законодавства.

    Отже, Конституція СРСР 1924 року насамперед містила характеристику органів влади і управління новоутвореної союзної держави. На відміну від Конституції РСФРР 1918 р., у ній не було розділу щодо прав громадян.

    Утворення Союзу РСР та прийняття союзної конституції зумовили перебудову апарату управління союзних республік. Ці зміни були відображені у республіканських конституціях, прийнятих на основі Конституції СРСР 1924 р.

    Двадцяті роки стали також періодом інтенсивної кодифікаційної роботи. Конституція СРСР до відання союзу відносила встановлення основ законодавства СРСР та союзних республік. У 1924 р. були прийняті Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, а також Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. У 1928 р. було затверджено Загальні засади землекористування та землеустрою СРСР. На основі загальносоюзних кодексів здійснювалася кодифікація галузевого законодавства союзних республік.


    5. Розробка та прийняття Конституції СРСР 1936 р.‚ її основні положення

    Піддавши тотальному контролю всі сфери суспільного і державного життя, політичне керівництво СРСР ініціювало розробку нової Конституції СРСР, яка б закріпила «завоювання соціалізму».

    Вперше це питання було винесене для обговорення на лютневий (1935 р.) Пленум ЦК ВКП (б). Був підготовлений досить демократичний за зовнішніми ознаками проект Основного Закону СРСР, розглянутий на червневому Пленумі ЦК ВКП (б). Цей проект було схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. 5 грудня 1936 р. делегати Надзвичайного 8 Всесоюзного з'їзду Рад одностайно затвердили нову Конституцію СРСР.

    Конституція складалася з 13 глав та 146 статей. У її тексті з'явилися нові глави, зокрема про «Державний устрій» (гл. 1), «Основні права і обов'язки громадян» (гл. 10).

    Конституція проголошувала владу трудового народу, що здійснюється ним через Ради депутатів трудящих, керівну роль комуністичної партії.

    Повноваження СРСР: оборона, охорона державної безпеки, адміністративно-територіальний поділ, планування, облік, статистика, судоустрій, цивільне, кримінальне та процесуальне законодавство.

    Вищим органом державної влади стала Верховна Рада СРСР, яка виконувала усі повноваження, надані Союзу РСР, і складалася з двох палат: Ради Союзу та Ради Національностей, працювала 2 сесії на рік.

    Президія Верховної Ради здійснювала владу в державі в період між сесіями і мала право видавати укази, тлумачити діючі закони, проводити референдуми, призначала нові вибори.

    Рада Народних Комісарів СРСР - вищий виконавчий та розпорядчий орган формувався на спільному засіданні обох палат Верховної Ради. РНК мала право видавати постанови і розпорядження на основі діючих законів.

    У Конституції містився перелік союзних народних комісаріатів.

    Органами влади на місцях були Ради депутатів трудящих.

    Вибори до рад стали загальними, рівними, прямими, при таємному голосуванні.

    Виборчі права отримали усі громадяни СРСР з 18 років незалежно від расової та національної належності, віросповідання, освітнього цензу, осілості, соціального та майнового стану, колишньої діяльності, за винятком психічнохворих та засуджених судом до позбавлення виборчих прав.

    Конституція проголошувала єдине союзне громадянство.