Навчальні матеріали

ТЕМА 12. Державно-правовий розвиток країн світу у
XX – поч. ХХІ ст.

  • Мультимедійна презентація
  • Тестовий контроль знань
    • ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
  • 1. Державно-правові наслідки Першої світової війни
  • а) Розпад Австро-Угорської імперії та державно-правовий розвиток
    Австрії, Угорщини, Чехословаччини, королівства
    Південнослов’янського (Югославії)
  • б) Проголошення незалежності Фінляндії, Польщі
  • 2. Листопадова революція 1918 р. у Німеччині. Конституція 1919 р.
  • 3. Становлення тоталітарних режимів в Італії, Німеччині, Японії
  • 4. "Новий курс" президента США Ф. Рузвельта
  • 5. Конституційний розвиток країн світу після Другої світової війни
  • а) Конституції Франції 1946 р. та 1958 р.
  • б) Конституція Італії 1947 р.
  • в) Конституція ФРН 1949 р.
  • г) Конституція Японії 1947 р.
  • 6. Утворення НАТО, основний зміст північноатлантичного договору
  • 7. Історія створення і розвитку Європейського Союзу

    • 1. Державно-правові наслідки Першої світової війни

    До початку XX ст. у провідних державах світу в основному завершився період утвердження буржуазних суспільних відносин. Економічне панування буржуазії об'єктивно обумовило її перевагу в політичній структурі суспільства. Держави упевнено обрали шлях капіталістичного розвитку. Вже до кінця XIX ст. типовою формою здійснення політичної влади буржуазії стала буржуазна демократія. Вона визначалася самим характером буржуазних революцій, а згодом ‒ умовами боротьби за ліквідацію феодальних пережитків. Саме демократична держава дозволила буржуазії в союзі з іншими станами суспільства здійснювати політичне панування; саме вона забезпечувала найсприятливішу обстановку для реалізації інтересів різних класів і соціальних груп.

    Основними ознаками буржуазно-демократичного політичного режиму були: парламентаризм, поділ влади, конституційне проголошення прав і свобод громадян, широка участь народних мас в управлінні державою.

    Крок за кроком на основі закону і неписаних угод формувався важливий принцип буржуазної конституційної політики ‒ відповідальність уряду перед парламентом. Встановлювалося правило, відповідно до якого до уряду входили члени керівництва партії, яка здобула перемогу на виборах.

    У XX ст. набуло поширення таке важливе політичне явище, як перевага виконавчої влади над представницькими установами. Характеризуючи розвиток окремих держав, зупинімося на причинах цього явища. Зазначимо, що перед правлячими класами постало подвійне завдання: з одного боку - зосередити розв'язання найважливіших державних справ у руках уряду або президента, а з іншого - максимально забезпечити парламентську підтримку діяльності органів виконавчої влади. Ось чому в ряді держав практика склалася таким чином, що повновладним учасником, а іноді й керівником законодавчого процесу є президент або уряд.

    Такі внутрідержавні процеси супроводжувалися відповідною трансформацією буржуазного права. Змінилося, насамперед, співвідношення влади і права. У сучасному буржуазному суспільстві різко зростає перевага держави, політичної влади в цілому. Збільшується обсяг і розширюються межі позаправової, не регульованої законом, діяльності державних органів на базі зростання їхніх повноважень. Різко зростає обсяг позазаконної діяльності карального механізму, а водночас розширюється коло нормативних актів фактично неконституційного характеру. Нерідко закони підміняються підзаконними нормативними актами.

    Зокрема, розпад Австро-Угорської монархії знаменував собою початок нової сторінки історії для багатьох її народів, які стали на шлях самостійного розвитку. Нагадаємо, що напередодні Першої світової війни Австро-Угорщина була другою за територією (676 545 км 2 ) і третьою за населенням (понад 51 млн. чол.) державою Європи, до складу якої, крім власне австрійських та угорських земель, входили Чехія, Моравія, Сілезія, Гарц, Далмація, Крайна, Істрія, Трієст, Трансільванія, Хорватія, Славонія, Банат, Словаччина, порт Фіуме, а також західноукраїнські землі – Галичина, Буковина та Угорська Русь (Закарпаття). За переписом населення 1910 р. у монархії проживали представники близько 30 націй та народностей, найчисельнішими з яких були: німці (12 млн.), угорці (10 млн.), чехи (6,5 млн.), поляки (5 млн.), хорвати і серби (3,5 млн.), румуни (понад 3 млн.), словаки (2 млн.), словенці (1,2 млн.). Українці (істор. назва – русини) складали до 8% населення монархії – понад 4 млн. чол., в т.ч. понад 3,5 млн. галичан й буковинців – в Австрії, та близько 0,5 млн. закарпатців – в Угорщині. Отже, так звані панівні нації – німці і угорці, разом складали лише близько 44% населення Австро-Угорщини, тоді як „підвладні народи”, зокрема слов’яни (45%) і румуни (6%), становили більшість населення монархії – понад 51%. У складі багатонаціональної Австро-Угорської монархії лише Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина, Буковина та Чехія – обмежений автономний статус. Ще під час війни – 8 квітня 1918 р. – у Римі зібрався Конгрес поневолених народів Австро-Угорщини, представники яких заявили про небажання жити далі в складі монархії і вимагали державної самостійності.

    27 жовтня 1918 р. уряд Австро-Угорщини звернувся з нотою до президента США В. Вільсона, в якій висловлювалася згода прийняти умови сепаратного миру Антанти. Але це був вже запізнілий крок, адже на той час в монархії вже почався хаотичний процес розпаду. На середину жовтня практично всі народи Габсбурзької монархії створили свої національні ради, які з офіційної згоди Антанти проголосили їх незалежність. Зокрема, вже 11 жовтня про намір створення своєї держави заявили поляки. 27 жовтня 1918 р. Румунська Національна Рада Буковини заявила про розрив з монархією і висловилася за об’єднання всієї Буковини з рештою румунських земель у єдину національну державу. 28 жовтня Чеська Національна Рада в Празі проголосила себе Тимчасовим урядом Чехословаччини, а два дні потому Словацька Народна Рада оголосила про державну незалежність і приєднання до Чехії. 29 жовтня Народне віче Хорватії також повідомило про розрив стосунків із Австро-Угорщиною та входження Хорватії в державне об’єднання сербів, хорватів і словенців і 1 листопада було засновано Королівство сербів, хорватів і словенців. 31 жовтня відбулася буржуазно-демократична революція в Угорщині (т. зв. „революція айстр”), яка 16 листопада стала республікою. 12 листопада у Відні Тимчасові національні збори одноголосно проголосили Німецько-австрійську республіку. 16 листопада було проголошено утворення незалежної Польської держави. 20 листопада було проголошено створення незалежної держави Румунії. 1 грудня 1918 р. Великі Національні збори Трансільванії заявили про приєднання до Румунії. По суті, як констатував відомий політик та історик австрійської революції 1918 р. О. Бауер, „від 28 до 31 жовтня... закінчився процес розпаду Габсбурзької монархії. Протягом цих чотирьох днів розвалилася на фронті армія, в тилу державною владою оволоділи нові національні уряди”. Сталися радикальні зміни у співвідношенні сил в Європі й усьому світі. Зокрема, більшовицька революція у колишній Російській імперії, справжню мету якої на той час далеко ще не всі усвідомлювали й яка справила значний вплив на світові політичні процеси, водночас на тривалий час поставила її поза колом великих держав. Внаслідок поразки у війні також випали з гурту держав, котрі визначали світову політику, країни Четверного блоку – Австро-Угорщина (зокрема її спадкоємці Австрія, Угорщина та інші країни), Німеччина, Болгарія і Туреччина. Англія і Франція, виснажені війною, істотно поступилися своїми позиціями США та Японії, значення і вплив яких незмірно зросли, особливо Сполучених Штатів Америки, які почали чимдалі більше відігравати роль кредитора європейських держав й провідну роль у світовій політиці взагалі. Значно активізувався національно-визвольний рух у колоніальних і залежних країнах Азії та Африки, а колоніальна могутність європейських держав почала занепадати. І, нарешті, значно змінилися кордони європейських держав: майже на 70 % сучасні кордони в Європі склалися саме внаслідок Першої світової війни. Відтак посилилися міграційні процеси: великі маси людей переселилися з однієї країни в іншу (наприклад, лише з Росії та України упродовж 1918–1920 рр. емігрувало близько 2 млн. осіб), що викликало проблему біженства.

    Основою післявоєнного врегулювання в Європі став Версальський мирний договір країн Антанти й Німеччини 28 липня 1919 р., яку було оголошено головним винуватцем війни. Як відомо, Версальський договір поставив Німеччину, її народ, який, до речі, на той час вже скинув кайзерівський режим, що розв’язав цю загарбницьку війну, у надзвичайно складне становище, тому не міг стати основою тривалого й міцного миру. Країни Антанти не виявилися милосердними переможцями й щодо інших переможених держав і народів, що засвідчили підписані на Паризькій мирній конференції договори з союзниками Німеччини – Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. У них, зокрема, було зафіксовано державні кордони, що з’явилися з утворенням нових національних держав у Центрально-Східній Європи. Зокрема, за Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. припинила своє існування колишня Австро-Угорська монархія, яка, за справедливим висновком одного з її останніх міністрів закордонних справ О. Черніна, „була приречена на загибель”. До того ж, як зазначив він: „Нам дали можливість обрати спосіб помирання, і ми обрали найжахливіший”. Колишні австрійські володіння – провінції Богемія, Моравія та Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка), що викликало обурення італійської делегації. Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС) отримало Боснію та Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Бессарабію і Буковину, а Польща захопила Східну Галичину. Австрії заборонявся аншлюс (приєднання) до Німеччини. 27 листопада 1919 р. було підписано Нейїський мирний договір з Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Частину Македонії було передано КСХС, а Південна Добруджа залишалася у складі Румунії. Тріанонський мирний договір з Угорщиною був підписаний лише 4 червня 1920 р., що було пов’язано з революційними подіями в країні, проголошенням і тимчасовим існуванням Угорської та Словацької радянських республік. Територія Угорщини за цим жорстоким договором скорочувалася аж на 77 %, а населення – на 59 %. Понад 90% усієї відторгнутої території відійшло новим сусідам Угорщини – Чехословаччині, Румунії і Королівству сербів, хорватів і словенців. Зокрема, Румунія отримала Трансільванію та Банат, КСХС – Воєводіну і Хорватію, а Чехословаччина – Словаччину і Угорську Русь (Закарпаття), яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами. Навіть Італія і Польща зуміли розширитися за рахунок угорської території. 10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувся поділ колишньої Османської імперії, яка втрачала близько 80 % своїх володінь, а за чорноморськими протоками впроваджувався міжнародний контроль країн Антанти.

    Втім, у зв’язку з революційними подіями в Туреччині – ліквідацією султанату й проголошенням президентом республіки М. Кемаля – Севрський договір, що зводив країну до стану колоніальної залежності, не набув чинності, а в липні 1923 р. було підписано Лозаннський мирний договір, яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначалися нові кордони Туреччини як незалежної держави. Важливим підсумком Паризької мирної конференції стало, безумовно, утворення незалежної Польщі, територія якої перевищувала 50 тис. кв. км , а населення – 14 млн. осіб. Однак кордони Польщі охоплювали також частину німецьких, чеських, українських земель, що викликало у майбутньому гострі міжнародні й міжнаціональні суперечності. Взагалі, що стосується території колишньої імперії Габсбургів, то мабуть не було іншого такого регіону світу, де так важко було б утілити в життя ідеї Вудро Вільсона про національне самовизначення й кордони за національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визначених національних кордонів, однак були національні меншини – в основному з числа слов’янських народів.

    У Парижі союзники у відповідності до концепції „контрольованого розпаду Австро-Угорщини” намагалися видозмінити країни Центральної Європи таким чином, щоб були встановлені найбільш справедливі кордони, що забезпечували б права національних меншин (на жаль, ця норма мирних договорів поширювалася лише на нові держави), а також накладені так звані штрафні санкції на угорців та австрійців. Зокрема, „Республіка Австрія” перетворилася на маленьку державу з населенням у 6,5 млн. осіб. Відповідно до мирного договору, як вже відзначалося, їй заборонялося вступати у союз з Німеччиною. Втім, принцип національного самовизначення постійно порушувався переможцями стосовно переможених. Зокрема, італійцям було обіцяно природний кордон, що проходив по перевалу Бреннера, хоча при цьому майже чверть мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі Італії. Нова Чехословацька держава одержала ”історичні” кордони, у межах яких в її складі опинилася Богемія й 3,5 млн. німецькомовних австрійців. Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія поділили між собою тих українців, які проживали у Західній Україні. Угорщина була урізана до тих областей, що їх залюднювали переважно угорці. Відтак вона перетворилася на невелику національну державу з населенням у 7,6 млн. осіб. Натомість 3,2 млн. угорців опинилися у складі Чехословаччини, Румунії і КСХС, перетворившись в етнічні меншини, хоча продовжували жити компактними колоніями і підтримувати зв’язки з батьківщиною.

    Звичайно, Угорщина активно протестувала проти таких умов мирного договору, вимагаючи їхнього перегляду. „У той день, – пише з цього приводу відомий угорський історик Ласло Контлер, – коли був підписаний Тріанонський договір, сотні тисяч протестуючих громадян вийшли на вулиці Будапешту. Цей день перетворився у жах, який завжди переслідував свідомість і пам’ять угорців. Самі масштаби втрат не було з чим навіть порівнювати, хіба що з турецькими завоюваннями у ХVІ ст., причому грабіж цей тепер обкладався різного роду сумнівною аргументацією, нібито покликаною його виправдати і такою, котра лише ще більш озлоблювала серця угорців”. Ці цілком природні національні дезидерати викликали серйозне занепокоєння сусідів – Румунії, Чехословаччини та Югославії, які невдовзі – у 1920 р. утворили оборонний союз – т. зв. Малу Антанту для протистояння, зокрема, угорському ревізіонізму щодо несправедливих кордонів. Отже, за Версальською системою мирних договорів, відбувся такий переділ кордонів у Центрально-Східній Європі, що у багатьох новопосталих державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків всупереч власній волі. 17 млн. осіб опинилися за межами своїх національних держав.

    Розраховувати на підтримку Версальської системи цими народами навряд чи доводилося. Через ці обставини хвиля шовінізму й націоналізму, здійнята Першою світовою війною, не вщухала. Навпаки – тепер її силу підтримувало почуття національного приниження, особливо серед угорців і німців, які відверто марили про ревізію мирних договорів. Під час їхнього укладання відбулося стільки сумнівних компромісів, що не лише переможені, а й колишні союзники були вкрай невдоволені окремими умовами договорів. І все ж таки, паризькі миротворці, зокрема В. Вільсон, покладали великі надії на Лігу Націй (1919– 1946 рр.), Статут якої, за наполяганням президента США, став складовою Версальського та інших мирних договорів. Втім, як засвідчили подальші події міжнародного життя, Ліга Націй так і не виправдала сподівань, що покладалися на неї. Важко не погодитися з висновком відомого англійського історика Джона Гренвілла, що „у 1919 р. в Парижі так і не було закладено міцний фундамент миру. Можливо, було б занадто нереалістичним очікувати інших результатів”.

    Отже, майже всі конституції новоутворених країн Центрально-Східної Європи того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні свободи, що, однак, на практиці грубо порушувалося. У політичному житті країн регіону дедалі помітніший вплив почали справляти селянські партії, які, маючи найбільш значну соціальну базу, вимагали проведення аграрних реформ, обмеження великого землеволодіння й наділення землею селян. Саме селянські партії у країнах Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період були носіями ідей, пов’язаних з пошуками якогось альтернативного „третього шляху” суспільного розвитку, який би давав відчуття стабільності, порядку, вгамовуючи, одночасно, і „класові битви”, і „дикий капіталізм”. Ця альтернативна модель варіювалася у різних країнах, але загалом мала характер консервативний та традиціоналістський. Поряд з соціальними та політичними проблемами державотворення, для країн Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному ґрунті. Адже характерною особливістю державотворчого процесу в цих країнах у міжвоєнний період було те, що вони постали після Першої світової війни як багатонаціональні держави, де національні меншини становили понад третину населення, що звичайно, накладало суттєвий відбиток на процеси державотворення. В Румунії, а також у Польщі уряди провадили в міжвоєнні роки відверто шовіністичну політику щодо національних меншин, зокрема щодо українців. Навіть у найдемократичнішій з країн регіону Чехословаччині з кінця 1920-х років почали різко зростати сепаратистські настрої серед німців і словаків, іредентистські – серед угорців та автономістські – серед закарпатських русинів-українців. Але найбільшою трагедією країн Центрально-Східної Європи було те, що у міжвоєнні роки вони опинилися між двома тоталітарними державами, претендуючи на світове панування – комуністичним СРСР та нацистською Німеччиною. Саме Перша світова війна, її наслідки породили перші в історії людства тоталітарні диктатури в Європі – в радянській Росії, в гортистькій Угорщині, у фашистський Італії і згодом в Німеччині. Всі ці держави об’єднувало незадоволення Версальською системою і саме тому вони являли собою пряму загрозу для молодих країн Центрально-Східної Європи, що постали завдяки цій системі.


    2. Листопадова революція 1918 р. у Німеччині. Конституція 1919 р.

    Листопадова революція в Німеччині в 1918 році стала наслідком військово-політичного краху імперії Гогенцоллернів у Першій світовій війні. Укладений на початку цієї війни "громадянський мир" в Німеччині було підірвано низкою військових поразок і наростанням напруження між політичними партіями, урядом та військовим командуванням. Соціальне невдоволення посилили голод і запровадження карткової системи на продукти.

    Боротьбу за владу в країні на той час вели два соціально-політичні угруповання. Перше складали ті сили, які висували історичну програму перетворення монархічної авторитарної держави на демократичну державу зі збереженням існуючих соціально-економічних відносин (фактично це була програма "завершення" буржуазно-демократичної революції 1848 року провідниками відповідних ідей були німецькі соціал-демократи, центристи та ліві ліберали. Друге угруповання консолідувалося навколо ідей комуністичних перетворення соціально-економічних відносин. Відповідну програму висували ультраліві ("червоні") революційні групи, які консолідувалися навколо "Союзу Спартака" на чолі з К. Лібкнехтом і Р. Люксембург.

    Наприкінці жовтня 1918 в балтійському порту Кіль стався військовий заколот. 9 листопада цього ж року в Берліні було створено Раду народних депутатів, а імператор Вільгельм ІІ Гогенцоллерн зрікся престолу та емігрував до Нідерландів. 10 листопада новий уряд сформував соціал-демократ Ф. Еберт. Наступного дня охоплена революційними заворушеннями Німеччина капітулювала перед країнами Антанти.

    У грудні 1918 було створено Комуністичну партію Німеччини. 15 січня 1919 прибічники ультраправих сил організували вбивство К. Лібкнехта та Р. Люксембург. Це зумовило перехід ініціативи до поміркованого політичного табору. Реальна влада в країні залишилася в руках великого капіталу, юнкерів (нім. поміщиків) та військових. Цьому також сприяло те, що країни Антанти за умовами перемир'я дозволили німецьким військам зі зброєю повернутися на Батьківщину, де ті створювали добровільні з'єднання солдат-фронтовиків. Спираючись на послаблення лівих, ініціативу в Радах перехопили праві соціал-демократи, які ввели революцію в русло легітимізації республіки.

    19 січня 1919 року вперше право голосу отримали німецькі жінки. Зрештою, на виборах до Національних зборів перемогли соціал-демократи. 11 лютого 1919 року першим президентом був обраний їхній лідер Ф. Еберт. Нова влада мала насамперед консолідувати республіканців і захистити демократію від тиску лівих політичних сил (останнє вдалося зробити за допомогою армійських добровольчих корпусів), а також укласти мирний договір з країнами-переможцями в Першій світовій війні.

    22 червня 1919 р. у Веймарі було прийнято Конституцію Німецької Республіки, що започаткувала історію т. зв. Веймарської республіки.

    28 червня 1919 було підписано Версальський мирний договір. За його умовами Веймарська республіка втрачала Ельзас і Лотарингію (сх. частина істор. області Франції–Лотарингія – та істор. область Ельзас), низку інших територій, зобов'язувалася щорічно платити величезні репарації та мати не більше 100 тис. війська.

    Нація приниження, якого зазнала Німеччина за підсумками Першої світової війни, створило несприятливий політичний фон для сприйняття й оцінок в Німеччині історичне значення Лютневої революції. Поступово склалися дві протилежні оцінки цієї революції – радикально негативна та поміркована. Останньої дотримувалися (водночас критикуючи один одного) прибічники ортодоксальної марксистської, соціал-демократ. та ліберальної історіографічних концепцій. Зокрема, марксистська версія критикувала правих соціал-демократів за створення перешкод більшовицькій революції, соціал-демократи основною проблемою революції вважали вибір між демократією та більшовизмом, пропонуючи "третій шлях" реформізму суспільних відносин, а ліберальні історики гол. досягнення революції вбачали у відкритті можливостей мирного шляху переходу до демократії. Негативно оцінювала Лютневу революцію націонал-соціалістична історіографія, вона тлумачила революцію як "удар у спину" та пряму національну зраду.

    На думку сучасних істориків, Лютнева революція фактично зафіксувала перехід Німеччини від напівабсолютистської монархії до буржуазно-демократичної республіки. Однак це історичне завдання не було вирішене в повному обсязі. Унаслідок революції змінилося співвідношення сил у правлячому буржуазно-юнкерському блоці, де пріоритет отримала німецька буржуазія. Соціальне законодавство Веймарської республіки мало декларативний характер, залишився недоторканним увесь бюрократичний та військовий апарат управління. Врешті, за підсумками революції подій не було створено сприятливих внутрішньо- та зовнішньополіт. передумов для консолідації німців навколо демократичних республіканських традицій.

    Веймарська республіка проіснувала 14 років і 30 січня 1933 з приходом до влади нацистів впала під тиском власних суперечностей.


    3. Становлення тоталітарних режимів в Італії, Німеччині, Японії

    ІТАЛІЯ

    Соціально-економічна платформа, на якій виник і прийшов до влади італійський фашизм, у багатьох своїх рисах схожа на німецьку: економічна криза, погіршення соціального становища народу, падіння впливу буржуазних інститутів влади і політичних партій, урядова криза. В Італії справжніми керівниками фашизму стають фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони все наполегливіше порушують питання про встановлення сильної влади, спроможної стабілізувати ситуацію в країні.

    В результаті організованого Муссоліні в жовтні 1922 р. походу 40 тисяч «чорносорочечників» на Рим, поданого як прояв «волі народу», завершився призначенням Муссоліні главою уряду. Як того вимагала конституція, цей акт здійснив король Італії.

    Щоб зміцнити своє становище в парламенті, фашисти провели в 1923 р. виборчий закон, який забезпечив їм переваги при виборах до законодавчого органу. В результаті виборів, що відбулися наступного року, вони отримали абсолютну більшість депутатських місць.

    Закріпившись при владі, Муссоліні переходить до наступу на демократію. З січня 1926 р. він отримує право на видання декретів-законів. Згодом надзвичайні закони 1926-1927 рр. «Про захист держави» заборонили всі політичні партії та професійні спілки (за винятком фашистських). Демократичні права і свободи були відкинуті, опозиційна преса – фактично закрита. Встановили смертну кару за політичні злочини, запровадили надзвичайну юстицію (трибунали, концтабори), адміністративне переслідування і висилку. Опозиційні депутати були виключені з парламенту, деякі з них – заарештовані. В країні почалися масові репресії та розстріли політичних противників.

    Що ж являв собою механізм фашистської диктатури в Італії?

    1. Незважаючи на те, що деякі інститути влади були збережені (монархія, парламент, вибори до представницьких органів влади), вони з часом перетворилися в прикриття відкритої терористичної диктатури.
    2. Прийнятий закон «Про повноваження глави уряду» (1925 р.) позбавляв парламент права контролювати діяльність уряду, звільняв прем'єр-міністра від відповідальності перед парламентом. Змінювався статус міністрів, їх повноваження зменшувалися фактично до помічників глави уряду.
    3. Фашистська партія стала складовою частиною державного апарату. Її статут затверджувався королівським декретом, а керівник – «секретар» – призначався королем за поданням глави уряду.
    4. Встановився режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. Відповідно посилювалася карально-репресивна роль полі­цейських, судових та інших органів влади. Фашистські бойові загони стали складовою частиною репресивного управлінського апарату.
    5. Тоталітарна диктатура Муссоліні всіляко прикривалася законами про так звану «корпоративну державу» (1926 -1934 рр.).

    У країні були створені 22 корпорації (за галузями промисловості). У складі кожної із них були представники фашистських профспілок, підприємницьких спілок, фашистської партії. Головою кожної із 22 корпорацій був Муссоліні (як міністр корпорацій).

    Корпорації визнавалися державними органами й діставали право видавати обов'язкові для синдикатів постанови в галузі регулювання трудових угод і виробництва. У 1930 р. створюється Національна рада корпорацій – дорадчий орган при уряді з питань виробництва і праці.

    Встановлення корпоративного ладу дозволило Муссоліні розправитися з парламентом. Замість нього в 1939 р. була створена «палата» фашистських організацій і корпорацій, члени якої призначалися Муссоліні. Її завдання полягало у співробітництві з урядом при підготовці та виданні законів.

    Корпоративна держава була знаряддям економічного і політичного панування монополій, прикриттям тоталітарного фашистського режиму, вірно служила інтересам фашистської партії та її вождям.

    НІМЕЧЧИНА

    Внутрішні протиріччя Другої Німецької імперії, які загострилися в результаті її поразки в першій світовій війні, стали причиною листопадової буржуазно-демократичної революції 1918 р.

    У лютому 1919 р. у Веймарі почали роботу Установчі збори німецької нації, які в липні цього ж року прийняли нову конституцію, що дістала назву Веймарської конституції і проіснувала 14 років.

    Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламентську республіку, очолювану президентом. Вища законодавча влада належала двом палатам – рейхстагу і рейхсрату. Рейхстаг обирався на 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням. Виборчі права були надані чоловікам і жінкам віком від 20 років. Рейхстаг вважався нижньою палатою.

    Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників земель, на які поділялася Німеччина.

    Обидві палати парламенту не були рівноправними: закони підтверджував лише рейхстаг, а рейхсрат володів тільки правом відкладеного вето. При незгоді палат вирішувати питання належало президентові республіки: він або приєднувався до рейхстагу, або виносив вирішення спірного питання на референдум.

    Президент республіки обирався на 7 років загальним голосуванням (як і рейхстаг). Його влада мало чим відрізнялася від монархічної. Президент міг розпустити рейхстаг. Йому належало командування збройними силами, призначення на вищі військові та цивільні посади. Особливі повноваження давала йому ст. 48, відповідно до якої він міг ввести надзвичайне становище в будь-який момент, що «президент вважає небезпечним для існуючого порядку».

    Президент призначав канцлера і за його поданням (канцлера) затверджував міністрів. Кожен акт президента вимагав контрасигнації відповідного міністра. У випадку вираження останнім вотуму недовіри всі міністри повинні були піти у відставку.

    У складі країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільних міста, які користувалися автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену у відповідності з імперською, свій законодавчий орган (ландтаг) і свій уряд. «Федеративність» була багато в чому фіктивною. Усі важливі питання (зовнішні відносини, армія, грошовий обіг, митниця, зв'язок, шляхи сполу­чення тощо) перебували винятково в компетенції імперії. У питаннях кримінального і цивільного законодавства ландтаги могли «конкурувати» із рейхстагом, проте право імперії в усіх ви­падках мало перевагу над правом земель.

    Конституція проголошувала також буржуазно-демократичні свободи. Проголошувалась формальна незалежність судів, заборонялася діяльність надзвичайних судів. Проте зберігало чинність законодавство про військові суди і суди в умовах облогового стану. Був збережений попередній принцип довічного призначення суддів.

    Встановлення нацистської диктатури в Німеччині

    Парламентарне правління Веймарської республіки регулярно переживало кризи. В умовах загальної економічної кризи 1919-1933 рр. суспільний настрій усе більше схилявся до відкритої терористичної диктатури, спроможної вивести країну з кризового стану. На авансцену політичного життя висувається вояччина, яка діє в союзі з нацистською партією.

    У 1930 р. перемогу на виборах у рейхстаг одержала націонал-соціалістична партія. Апелюючи до національного почуттям німців, серед яких панувало невдоволення умовами Версальського мирного договору 1919 р., і запропонувавши ясну і конкретну програму соціально-економічних перетворень, ця партія стала головною в політичному житті країни. Відповідно до конституції президент Гінденбург 31 січня 1933 р. призначив Гітлера канцлером Німеччини.

    Протягом кількох місяців після приходу до влади нацисти повністю знищили інститути буржуазної демократії, закріплені Веймарською конституцією. Були заборонені всі політичні партії (крім націонал-соціалістичної партії), розпущені всі громадські організації. Піддавалися жорстоким репресіям усі, хто не були згодні із нацистським режимом.

    Закріплюючи одноособову, диктаторську владу, Гітлер 23 березня 1933 р. проводить у рейхстазі закон «Про повноваження уряду», який наділив імперський уряд правом видавати акти з будь-яких питань внутрішньої і зовнішньої політики без санкції рейхстагу або президента.

    Після смерті президента Гінденбурга в 1934 р. за постановою уряду посада президента була скасована, а уся влада сконцентрована в руках рейхсканцлера – Гітлера.

    Специфікою нацистського режиму в Німеччині була особлива форма організації державного управління суспільством. Механізм такого управління включав:

    У 1933-1934 рр. форсується процес централізації внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин імперських і провінційних органів, впровадження унітарної системи державного устрою, ліквідації традиційних елементів федералізму.

    Таким чином, до 1935 р. завершується процес створення нацистської держави в Німеччині, який характеризується такими рисами:

    ЯПОНІЯ

    Особливості японського тоталітаризму.

    В обстановці економічних потрясінь і посилення розбіжностей у правлячому таборі японського суспільства пануюча в країні фінансова олігархія все більше прагне до сильної влади, до відкритої військової диктатури.

    Після періоду відносної лібералізації політичного режиму напівабсолютистської держави з кінця 20-х – початку 30-х років починається поворот Японії до тоталітаризму, який закінчився встановленням у роки другої світової війни відкритої диктатури.

    Які риси тоталітарного режиму дістали прояв у політико-державному устрої Японії?

    1. В 30-ті роки приймається ряд законів, спрямованих на подолання конкуренції, укладення угод між великими фірмами про квоти виробництва, про контроль над розповсюдженням продукції і встановленням цін. Запроваджується державний контроль над фінансами, торгівлею, транспортом, робочою силою тощо. Ці заходи японського уряду стали надалі основою економічної політики мілітаристського режиму.

    2. Характерна риса японського мілітаризму – він не був наслідком державного перевороту чи конституційного захоплення влади однією партією. Тоталітаризм був запроваджений конституційним урядовим шляхом – створенням в 1940 р. «нової політичної структури». Першим кроком була ліквідація будь-якої легальної опозиції мілітаристському курсу уряду, розпуск парламентських політичних партій.

    3. На відміну від Німеччини й Італії, у Японії не була створена єдина правляча партія. Головним елементом «нової політичної структури» стала напівбюрократична установа «Асоціація допомоги трону», на чолі якої стояв прем'єр-міністр.

    4. Специфічною особливістю мілітаристського режиму в Японії було і те, що не партія контролювала армію (як, наприклад, у Німеччині), а навпаки, армія контролювала партію.

    5. Нарешті, тоталітарному режиму Японії була властива і така особливість, як збереження сильної монархічної влади. Збереглися пов'язані з монархією атрибути типу Таємної ради, Міністерства імператорського двору, особливих привілеїв військової еліти, аристократії, придворних.


    4. "Новий курс" президента США Ф. Рузвельта

    Розвиток державно-правових інститутів США в XX столітті відбувався відповідно до основних тенденцій політичної ево­люції провідних держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу та діяльності обох його палат – сенату і палати представників – зберегли свою силу. Водночас, з початку ХХ століття спостерігається загальна тенденція до концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації і мілітаризації державного апарату.

    Стосовно Конгресу це проявилося в розширенні його податкових повноважень (16 поправка до Конституції, прийнята в 1913 р.) і в посиленні законодавчої діяльності в галузі цивільного, кримінального і трудового права.

    Відбулися зміни і у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. Як відомо, Конституція США ґрунтується на принципі поділу влади і повинна була, якщо слідувати цьому принципу, запобігти перевазі однієї з гілок влади над іншою. Проте конституційна практика призвела до закріплення переваги виконавчої влади над законодавчою, президентської системи правління і безпрецедентної для інших держав ролі та значення судової влади.

    І все ж, незважаючи на істотне розширення влади американського президента, Конгрес як орган законодавчої влади залишається найбільш впливовим парламентом західного зразка.

    У зв'язку з розвитком двопартійної системи влада президента характеризується певною специфікою. У Великобританії ця система забезпечувала величезні переваги прем'єру, який завжди міг розраховувати на партійну дисципліну і підтримку парламентської більшості. У Сполучених Штатах склався інший порядок. Через більш слабку партійну дисципліну президент, з одного боку, не завжди міг сподіватися на підтримку своєї партії в палаті представників або сенаті. З іншого боку, оскільки президент обирається виборщиками, він завжди був більш незалежним у своїх діях стосовно Конгресу, ніж прем'єр-міністр Великобританії стосовно парламенту.

    Американський президент виступає не лише як глава держави, глава уряду, лідер однієї з двох великих партій, а також головнокомандувач, головний дипломат держави, але і як ключова особа, відповідальна за управління країною в період криз.

    Яскравим проявом цього став так званий «Новий курс Рузвельта». Світова економічна криза 1929-1933 рр., яка з особливою силою вразила США, призвела до розладу фінансів, різко скоротила обсяг виробництва, викликала розорення підприємств і фірм, масове безробіття.

    Обраний на виборах 1932 р., президент США Ф. Рузвельт із своїм «мозковим центром» (радниками) розробили систему заходів, спрямованих на державне регулювання американської економіки. “Новий курс” включав:

    У «Новому курсі» – і в цьому головне його значення – дістала апробацію політика і практика державного втручання в приватно-економічні відносини, регулювання найважливіших сфер економічного і соціального життя країни.

    По-перше, величезний золотий запас Сполучених Штатів був переданий у державне казначейство. Уряд дістав можливість випускати долари, не забезпечені золотом. Обмін паперових грошей на золото був заборонений. Вміст золота в грошовій одиниці був скорочений майже наполовину, а також заборонили вивіз золота за кордон. Ці заходи зупинили банкрутство банків, привели до відновлення довіри до них та зміцнення банківської системи. За допомогою дешевих грошей були підняті ціни і тим самим штучно стимульований товарообіг. До того ж, маючи в себе золотий запас, уряд міг контролювати фінансову ситуацію в країні та посилити основи капіталістичного ладу.

    По-друге, Конгрес приймає закон про відновлення промисловості (НІРА). З метою ліквідації «руйнівної конкуренції» він передбачав запровадження «кодексів чесної конкуренції» для 17 груп промисловості. Вони складалися підприємницькими асоціаціями і фіксували суворо визначені норми виробництва і ринки збуту продукції, установлювали фіксовані ціни, умови комерційних кредитів та ін. Крім того, були передбачені заходи соціального характеру, які зняли гостроту трудових конфліктів (встановлений максимум робочого дня і мінімальний рівень зарплати, гарантована свобода трудових договорів і незалежних профспілок, заборонялася дитяча праця тощо).

    По-третє, створювався спеціальний адміністративний орган для регулювання сільського господарства, установлювалися компенсації для фермерів, які погоджувалися скоротити посівні площі та поголів’я тварин. Були врегульовані ціни, продовжені терміни погашення боргів фермерів, їм була надана позичка більш як на 2 млрд. доларів.

    По-четверте, з метою боротьби із безробіттям була збільшена допомога по безробіттю, організовані громадські роботи, трудові табори по будівництву і ремонту доріг, мостів, аеродромів та ін., які фінансувалися державою, запроваджувалося страхування по безробіттю і пенсійне забезпечення.

    І нарешті закон про трудові відносини (закон Вагнера) вперше в історії США легалізував діяльність профспілок, визнав право робітників на страйки при порушенні трудових договорів і законів, зобов’язав власників підприємств заключати з профсоюзами колективні договори. Крім того, закон про соціальне страхування (1935р.) передбачав соціальну допомогу безробітним, непрацездатним, людям похилого віку та ін. Пенсійний фонд формувався з різних джерел, зокрема за рахунок податків підприємств, робітників.

    Таким чином, «Новий курс Рузвельта» забезпечив пристосування державного апарату до політики регулювання економіки і трудових відносин, до впровадження елементів планування. Він дозволив державі з найменшими економічними і соціальними втратами вийти зі глибокої економічної кризи.

    Помітну роль у функціонуванні органів державної влади відіграв управлінський апарат Білого Дому, в якому були зібрані найближчі й особливо довірені помічники, соратники і секретарі глави уряду. Серед них найвизначніше місце займали спеціальні помічники президента, і особливо помічник у справах національної безпеки.

    Організація влади в штатах і місцеве управління різні і відзначаються регіональним колоритом. Главою виконавчої влади штату є губернатор, який обирається в різних штатах на 2 або 4 роки. У деяких штатах права губернаторів надзвичайно великі, тоді як в інших – майже номінальні. Законодавчі органи штатів, як і Конгрес, двопалатні.

    Судова система США має два рівні: федеральні суди і суди штатів. Зазвичай судові справи вирішуються в судах штатів відповідно до законів цих штатів. Але якщо одна зі сторін вважає, що суд порушив її конституційні права, вона може подати апеляцію у Верховний суд США.

    Верховний суд, як вищий орган судової системи, здійснює ряд дуже важливих юридичних функцій. У якості суду першої інстанції він розглядає лише деякі категорії справ. Основним обов’язком Верховного суду є судовий нагляд, що включає:

    Основною ланкою федеральної системи судів є районні (окружні) суди. У кожному штаті є від одного до чотирьох районних судів. Вони розглядають по суті всі справи, які підпадають під федеральну юрисдикцію.

    Поліцейські сили США являють собою велику організацію, яка складається з багатьох установ, підрозділів, служб і агентств. Організаційно поліція поділяється на три ланки: федеральну поліцію, поліцію штатів і місцеву. Поліцейські сили цих ланок відрізняються обсягом повноважень, ступенем кваліфікації кадрового складу, науково-технічним забезпеченням, розмірами і джерелами фінансування. Чіткого систематичного взаємозв'язку між ними немає.

    Очолює федеральну поліцію Федеральне бюро розслідувань (ФБР), яке створене в 1907 р. і входить до системи міністерства юстиції.

    У штатах кількість функціональних поліцейських установ не­значне. Територіальна організація поліції складається з кількох округів, кожен із яких має у своєму розпорядженні загін поліції штату. Керівництво поліцією штату зосереджене в руках губернато­ра, при якому для цієї мети існує спеціальне відомство. Місцева поліція включає поліцейські формування міст і графств.

    Особливе місце в США займає приватна поліція, яка складається з загонів зовнішньої служби і численних розшукових агентів. На приватну поліцію покладається охорона вироб­ничих секретів фірм і корпорацій. Широкого розвитку набули приватні поліцейські сили по охороні промислових та інших підприємств, а також приватних будинків.


    5. Конституційний розвиток країн світу після Другої світової війни

    ФРАНЦІЯ

    Конституції 1946 і 1958 років

    Влітку 1944 р. англо-американські війська висадилися у Франції. До кінця того ж року Франція була в основному звільнена. Найважливішим питанням внутрішньополітичного життя країни після її звільнення було майбутнє державного ладу, про­блема нової конституції. Після розгрому фашистського рейху силами антигітлерівської коаліції, Тимчасовим урядом Франції (серпень 1945 р.) були затверджені положення, відповідно до яких одночасно з проведенням виборів до Установчих зборів, покликаних скласти нову конституцію, мав відбутися референдум. Виборцям потрібно було відповісти на два запитання:

    1) хочуть вони, щоб була прийнята нова конституція або мають залишитися в силі конституційні закони 1875 р.;

    2) буде проект конституції, прийнятий Установчими зборами, остаточним чи він повинен бути затверджений наступним референдумом.

    У ході референдуму 96,4% виборців висловилося за прийняття нової конституції, 66,3% виборців – за наступне затвердження конституції Народними зборами.

    У квітні 1946 р. Установчими зборами було завершене складання проекту конституції. Передбачалося створення однопалатного суверенного парламенту. Президент позбавлявся ряду своїх колишніх прерогатив: права відкладеного вето, розпуску парламенту, помилування тощо. Конституційно закріплювалася націоналізація окремих галузей промисловості.

    Референдумом цей проект був відхилений. Згідно з результатами референдуму потрібні були вибори до нових Установчих зборів. У ході нових виборів комуністична партія зібрала майже 5204 тис. голосів, соціалістична – 4190 тис., МРП – 5596 тис. Був складений новий проект конституції, який у жовтні 1946 р. був затверджений референдумом. Одночасно у Франції виникла четверта республіка.

    У преамбулі конституції 1946 р. урочисто підтверджувалися права і свободи людини і громадянина, проголошені «Декларацією прав і свобод людини і громадянина 1789 р.». Крім того, проголошувались: рівні права всіх громадян незалежно від статі, право на одержання роботи незалежно від переконань, поглядів, віросповідання й ін.

    Конституція передбачила заснування парламентської республіки. Франція проголошувалась неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою. Закріплювалась приналежність національного суверенітету французькому народу.

    Парламент складався з двох палат: Національні збори (національна асамблея), що формувались шляхом загальних рівних виборів, та Рада республіки, яка формувалась комунами та департаментами на основі загального виборчого права. Законодавча влада зосереджувалась у Національних зборів. Тоді як Рада республіки наділялась правом вносити по­правки до законопроектів.

    Президент обирався на 7 років обома палатами і мав право формувати уряд за погодженням з Національними зборами. Влада президента була досить обмежена. Його нормативні акти визнавались недійсними, якщо не скріплялись підписом відповідного міністра, який і ніс за них відповідальність (контрасигнатура).

    Була затверджена Вища рада магістратури, куди входили президент, міністр юстиції, шість членів, обраних Національними зборами та ін. Рада діяла як вища судова інстанція.

    Органом виконавчої влади була Рада Міністрів. Її голова забезпечував виконання законів, керував державним апаратом, збройними силами. Рада Міністрів несла колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету та індивідуальну – за свою власну діяльність. Лише абсолютна більшість депутатів Національних зборів могла відмовити кабінету в довірі, що приводило до його відставки.

    Конституція 1958 р. (п'ятої республіки), зберігаючи традиційні засади поділу влади, кардинально змінювала співвідношення гілок влади. Основою нового державного укладу стала президентська влада.

    Президент визнавався «гарантом національної незалежності і територіальної цілісності» республіки. Він призначав уряд, не беручи до уваги розстановку політичних сил у парламенті, сам головував у Раді Міністрів, мав безпосередню урядову владу, був главою збройних сил. Президент користувався правом розпуску парламенту, міг взагалі взяти всю повноту державної влади на себе, «коли заснування республіки, незалежність нації... виявляються під серйозною і безпосередньою загрозою» (ст. 16). Обрання президента (на 7 років) здійснювалося тепер незалежною від парламенту колегією виборщиків, де депутати парламенту були в меншості перед представниками комун і департаментів.

    Конституція розширила і повноваження глави уряду, на якого покладалося завдання проведення «політики нації» (ст.20). Заборонялося поєднувати посаду в уряді з депутатським мандатом, що було важливим нововведенням у французьких конституційних порядках.

    Другою особою в державі конституція вважала прем'єр-міністра, який керує діяльністю уряду та забезпечує виконання законів. Він скріплює своїм підписом акти президента, за що і несе відповідальність перед парламентом.

    Парламент складається з двох палат: Національних зборів, які обираються прямим голосуванням громадян, та Сенату, який обирається непрямим голосуванням. Передбачається парламентська недоторканність депутатів.

    Особливу увагу конституція приділяє відносинам між законодавчою та виконавчою гілками влади. Парламент видає закони виключно в межах ст. 34 (кримінальне, цивільне, трудове право, судочинство, податки тощо). Інші питання вирішуються в адміністративному порядку (насамперед, декретами кабінету). Одночасно ст.49 передбачає відповідальність уряду перед парламентом.

    Особливе місце Основний закон відводить Конституційній Раді, яка складається з 9 радників. Вони призначаються порівну головами палат та президентом, але Голова Конституційної Ради – лише президентом і його голос вирішує питання, якщо голоси розділяються порівну. До складу Ради довічно входить і колишній президент.

    Контроль за нормативними актами виконавчої влади виконує Державна рада.

    З 1962 році президент почав обиратися усіма виборцями, що додатково посилило його незалежність, а за формою правління Франція все більше ставала президентською республікою.

    Парламент, який складався із двох рівноправних палат – Національних зборів і Сенату, – зберіг законодавчі повноваження, проте були скорочені його бюджетні права. Уряд знову одержав конституційне право на законотворчість в порядку ордонансів (із наступним їх схваленням).

    У цілком самостійний інститут влади оформилася Конституційна рада (утворювана з 9 радників на засадах рівного їх делегування президентом, Се­натом і головою Національних зборів на 9 років із оновленням на 1/3). Конституційна рада отримала повноваження контролювати вибори усіх гілок влади і право розгляду конституційності законів – аж до їх анулювання (рішення ради оскарженню не підлягали).

    У цілому Конституція 1958 р. встановила безсумнівно авторитарний режим, подібний тим, які характеризували Францію ХІХ ст.

    У 1962 р. де Голль завершив конституційну реформу, провівши референдум (частково з порушенням правила, передбаченого Конституцією 1958 р.) про новий порядок обрання глави держави. Надалі президент обирався не колегією виборщиків (яка налічувала близько 80 тис. осіб), а загальним голосуванням, причому вільне висування в президенти обмежувалося. Глава держави зайняв практично рівнозначне представницькому парламенту конституційне становище, що безперечно збільшило його владу.

    НІМЕЧЧИНА

    Потсдамська конференція

    Примусивши гітлерівську армію до капітуляції і окупувавши територію Німеччини, союзники – СРСР, США, Великобританія і Франція – виробили узгоджену політику відносно Німеччини. Було вирішено, по-перше, що війська країн-переможниць займуть кожна одну з 4-х окупованих зон, а потім (5 червня 1945 р.) ухвалили, що з усіх 4-х командуючих буде утворена Контрольна рада, покликана вирішувати поточні питання, які мають значення для всієї Німеччини.

    Нарешті, влітку 1945 р. (17 липня – 2 серпня) у Потсдамі, біля Берліна відбулася конференція глав урядів. Союзники погодилися встановити в Німеччині тимчасовий окупаційний режим, для чого територія країни була поділена на 4 зони: радянську – на сході; американську, англійську і французьку – на заході. Було вирішено:

    1) розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії;

    2) заарештувати і передати суду військових злочинців;

    3) знищити монополістичні спілки капіталістів – опору фашистського режиму;

    4) провести очищення німецького державного апарату від військових злочинців (денацифікацію);

    5) ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини з тим, щоб вона більше ніколи не могла виробляти зброю.

    Відновлялася дія демократичних інститутів: місцевого самоврядування, свободи зборів, слова, преси. Управління окупованою країною зосередилося в Союзній контрольній раді, створеній із представників держав, які окупували Німеччину.

    Так тривало до грудня 1946 р., коли було створено спочатку сепаратне управління двома західними зонами (американською і англійською), а потім і всіма трьома. Логічним наслідком став поділ Німеччини, який призвів до виникнення двох німецьких держав – однієї – на заході (майбутня Федеративна республіка Німеччини), і другої – на сході (майбутня Німецька демократична республіка).

    Федеративна Республіка Німеччини

    Коли остаточно з'ясувалося, що відтворення Німеччини як єдиної держави неможливе, західна окупаційна влада дозволила трьом західним зонам з'єднатися в єдину державу під назвою Німецької федеративної республіки. У 1949 р. нова держава одержала з рук окупантів нову конституцію, названу в честь столичного міста Західної Німеччини – Боннською. Вона відновила демократичні інститути влади і управління, у деякій мірі була подібною до Веймарської конституції.

    Нова німецька держава була побудована на засадах федералізму. Вона складалася з 10 земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної (ст. 109). Кожна із земель мала свій ландтаг і уряд, який володів значною автономією. Було вирішено, що уряд кожної із 10 земель призначатиме своїх уповноважених до верхньої палати парламенту, названої Союзною радою – бундесратом.

    Нижня палата або бундестаг зберегла свою демократичну першооснову. Вона обиралася народом. Система голосування поєднувала в собі те, що називають мажоритарним і пропорційним голосуванням. У першому випадку достатньо одержати хоча б відносну більшість голосів у порівнянні з іншими кандидатами в депутати, у другому – за партійними списками проходить у парламент саме та кількість кандидатів, яка визначиться числом голосів, поданих за даний список. Партія, яка зібрала менше 5% голосів, позбавлялася будь-якого представництва. Цей захід був спрямований як проти комуністів, так і проти націонал-соціалістів, і мав завадити їхньому проникненню в нижню палату парламенту,

    Головним законодавчим органом був бундестаг, нижня палата, хоча її повноваження певною мірою обмежувалися Союзною радою – бундесратом. Щодо вирішення деяких питань – зміна конституції, переділ території, компетенція місцевої влади і навіть фінанси – бундесрат наділявся правом абсолютного вето, із чим не могла не рахуватися нижня палата. Для інших випадків верхній палаті надавалося право відкладеного вето. Таким чином, стверджувався не фіктивний, а реальний федералізм Західної Німеччини.

    Главою держави конституція проголосила президента, який обирається на 5 років. Президент пропонував на затвердження главу уряду, яким у всіх випадках ставав лідер партії, що перемогла на виборах.

    Дійсна влада зосереджувалася, як і всюди, в уряді і, особливо, у руках його глави – канцлера. Уряд контролював законодавство, здійснював усю надану йому виконавчу владу.

    Важливими функціями наділявся Федеральний конституційний суд. Він вирішував у спірних випадках питання про межі компетенції федерації в цілому і кожної землі окремо. Судді конституційного суду призначалися довічно.

    Найбільш впливовою партією ФРН є Християнсько-демократична. Під час її правління Західна Німеччина переборола повоєнну розруху і вийшла на одне з перших місць у світі як за загальним обсягом виробництва, так і за продуктивністю праці. У даний час Німеччина входить до трійки найпотужніших індустріальних держав світу наряду із США та Японією.

    Правлячою партією була один час і соціал-демократична партія. Але обом названим партіям зазвичай не вистачало голосів для безконтрольного панування у нижній палаті. За цих умов висунулась в число правлячих нечисленна партія Вільних демократів, яка претендувала і претендує на важливі міністерські портфелі. Ця партія співробітничала як із християнськими демократами, так і з соціал-демократами.

    Німецька демократична республіка. Спершу Східна Німеччина управлялася радянською військовою адміністрацією. Незабаром до урядової діяльності була притягнута Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка утворилася в результаті злиття комуністичних і соціал-демократичних партійних організацій. У вересні-жовтні 1946 року по всій Східній Німеччині були проведені вибори до органів місцевого самоврядування і земельні парламенти – ландтаги. СЄПН одержала понад 50% голосів на общинних виборах і 47% – на виборах у ландтаги.

    Далі відбувалися реформи соціалістичного характеру. Було конфісковане майно монополій, проведена аграрна реформа. Одночасно визначилася соціалістична орієнтація щодо перетворення промисловості і колективізації сільського господарства. Народний конгрес Східної Німеччини (березень 1948 р.) обрав так звану Німецьку народну раду і доручив їй виробити конституцію майбутньої НДР. 7 жовтня того ж року Народна рада оголосила про створення Німецької Демократичної Республіки (НДР), як особливої і самостійної держави. Водночас Народна рада перетворила себе в тимчасову палату НДР. У зв'язку з цим уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які лежали на радянській військовій адміністрації.

    Перші загальнонародні вибори в законодавчу палату НДР відбулися в 1949 р. Партії, які існували і легалізувалися до того часу, виступили з єдиною програмою і єдиним списком кандидатів у депутати. Квота, що припадає на кожну партію, була визначена заздалегідь. Таким чином почала своє існування східнонімецька демократія.

    У 1952 р. конференція СЄПН прийняла рішення про будівництво соціалізму в НДР. Через 16 років нова Конституція НДР (1968 р.) констатувала факт ліквідації в НДР усіх форм експлуатації людини людиною – тобто перемогу соціалістичних виробничих відносин.

    Тим часом Західна Німеччина все більше і більше випереджала Східну за рівнем промислового розвитку, рівнем життя, ступенем демократичного розвитку.

    У 1989 р. склалася ситуація, за якою возз'єднання ФРН і НДР стало неминучим. І воно здійснилося на засадах Боннської конституції 1949 року.

    ЯПОНІЯ

    Поразка Японії у війні та її повна капітуляція зробили вирішальний вплив на наступний державно-правовий розвиток країни. У 1945 р. в Японії висадилися американські війська, був встановлений окупаційний режим. Фактична влада перейшла до американської військової адміністрації, очолюваної генералом Макартуром. Окупаційна влада США здійснила ряд демократичних перетворень: запровадила загальне виборче право, підтвердила свободу слова, друку, зборів, мітингів, віросповідання та ін., заборонила фашистські партії та організації. Головні військові злочинці були передані суду Міжнародного трибуналу і засуджені. Склад нового уряду був узгоджений із штабом окупаційних військ. Демонтаж старого фашистського режиму почався з повної демобілізації японської армії, скасування всіх інших військових органів, ліквідації таємної поліції, розпуску мілітаристських громадських організацій, скасування нормативних актів, які зафіксували військово-поліцейський режим. Апарат державного управління піддався реорганізації, і в основному був звільнений від найбільш шовіністично, промілітаристські налаштованих чиновників.

    Важливі перетворення були проведені в галузі соціально-економічних відносин. У 1946 р. законом про аграрну реформу скасовується велике за японськими масштабами землеволодіння, тобто головним чином поміщицьке. На селі утверджувалося фермерство.

    Перетворення в промисловості і банківській справі були пов'язані насамперед із декартелізацією «дзайбацу» (військово-промислових монополій). Хоча повної демонополізації і не було проведено, проте в результаті деякого розукрупнення з'явилася значна кількість середніх, відносно самостійних, головним чином акціонерних установ і підприємств. Контрольний пакет акцій багатьох із них опинився в руках великого капіталу.

    Були внесені демократичні зміни до трудового і соціального за­конодавства. Відновлялося право на створення профспілок, укладання ними колективних договорів, передбачалося право на проведення при наявності певних умов страйків, установлювався 8-годинний робочий день, щорічні оплачувані відпустки, запроваджувався відносно демократичний порядок соціального страхування та ін.

    В підсумку досить радикальні соціально-економічні і політичні заходи перших повоєнних років призвели не лише до ліквідації усього, пов'язаного з «новою економічною» і «новою політичною» структурами, але й до скасування в Японії всіх пережитків феодалізму та фашизму, до перебудови суспільно-економічного ладу на ліберально-демократичних засадах.

    Конституція 1947 року

    Ліберально-демократичні перетворення в галузі державного устрою були затверджені новою конституцією. Її головні положення розроблялися американською адміністрацією в Японії. На цій основі японським урядом був підготовлений проект. У 1946 р. він затверджується парламентом, вибори до якого проводилися на початку того ж року на основі нового виборчого закону (виборчі права одержали жінки, був знижений віковий ценз та ін.).

    У 1947 р. конституція Японії вступила в дію.

    Встановлювалася ліберально-демократична парламентська монархія в її найбільш чіткій і послідовній формі.

    Збереження монархії (на чому особливо наполягала більшість парламентарів) припускало водночас радикальну зміну ролі і місця імператора в державі. Відтепер він розглядався як «символ держави і єдності держави і єдності народу». Його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада (ст. 1). Компетенція монарха істотно обмежувалася. У дусі англійського конституціоналізму, він, за поданням парламенту, призначає прем'єр-міністра, головного суддю Верховного суду, за порадою і зі схвалення кабінету міністрів здійснює промульгацію поправок до конституції, законів, урядових указів і договорів, а також скликає парламент, розпускає палати парламенту, оголошує загальні вибори, підтверджує призначення і відставки міністрів, інших вищих посадових осіб, підтверджує загальні і приватні амністії, пом'якшує покарання тощо.

    Всі інші дії імператора, які стосуються справ держави, можуть бути розпочаті і набути законної сили не інакше, як за порадою і зі схвалення кабінету міністрів, який несе за них відповідальність перед парламентом.

    Таким чином, конституція відвела імператорові роль англійського монарха – «царювати, але не управляти», забезпечуючи історичну спадкоємність у розвитку держави, непорушність її основ. Не виключено, що правлячі кола хочуть бачити в монархії певний ідейно-емоційний чинник впливу на громадян, особливо в період виникнення виняткових, надзвичайних обставин.

    За Конституцією парламенту належить законодавча влада. Він складається з палати представників і палати радників (ст.42). Перша обирається на 4 роки, друга – на 6 років з переобранням половини радників через кожні 3 роки. Передбачається парламентська недоторканність. Встановлюється такий порядок прийняття законів: проект обговорюється в палатах, а після прийняття його обома палатами стає законом (виняток становлять окремі випадки, передбачені конституцією). Прийнятий палатою представників законопроект, по якому палата радників прийняла інше рішення, стає законом після його повторного затвердження палатою представників 2/3 голосів депутатів, які були присутніми (ст. 59).

    Важливу перевагу має палата представників і під час обговорення бюджету. Якщо палата радників ухвалила по бюджету рішення, яке відрізняється від рішення палати представників, і якщо угода між палатами не була досягнута або палата радників не прийняла остаточного рішення протягом 30 днів, за винятком часу перерви в роботі парламенту після прийняття бюджету палатою представників, то рішення палати представників стає рішенням парламенту (ст. 60).

    Кожна палата одержала право проводити розслідування з питань державного управління і вимагати при цьому явки і показань свідків, а також подання протоколів (ст. 62). Прем'єр-міністр і міністри повинні бути присутніми на засіданнях парламенту, якщо це необхідно для дачі ними відповідей і роз'яснень. Парламент також дістав право створювати з числа депутатів суд для розгляду в порядку імпічменту справ тих суддів, проти яких порушена справа про усунення їх від посади.

    Виконавча влада вручалася кабінету міністрів, який мав здійснювати її в рамках конституції і законів, прийнятих парламентом. Прем'єр-міністр висувався парламентом із числа своїх членів і далі призначався імператором. Прем'єр як глава виконавчої влади наділявся важливими повноваженнями щодо формування кабінету і відповідно – у визначенні його політики. Він призначав міністрів і міг на свій розсуд усувати їх від посади.

    За Конституцією судова влада належала Верховному суду і судам ниж­чих інстанцій. Головний судця Верховного суду призначався імператором за поданням кабінету міністрів. Решта суддів призначалися кабінетом міністрів із числа осіб, запропонованих Верховним судом. Цей суд як вища інстанція уповноважувався вирішувати питання про конституційність будь-якого закону і нормативного акту.

    У Конституцію була включена спеціальна глава: «Права й обов'язки народу». В ній, крім традиційного переліку основних прав і свобод, оголошених «непорушними і вічними», говорилося про відмову у визнанні перства й інших аристократичних інститутів, проголошувалися демократичні принципи юстиції: нікого не можна примушувати свідчити проти са­мого себе; ніхто не може бути засуджений у випадку, коли єдиним доказом проти нього є його власне зізнання, тощо.

    Конституція декларувала відмову Японії на «вічні часи» від війни, а також «... від погрози застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних спорів» (ст.9). В ім'я цієї мети Японія зобов'язувалася не створювати сухопутні, військово-морські і військово-повітряні сили, так само як і інші засоби ведення війни.

    Проте, всупереч конституції, незабаром після її прийняття, під найменуванням «сили оборони» в Японії були створені сучасні армія і флот.


    6. Утворення НАТО, основний зміст північноатлантичного договору

    Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

    4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

    17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

    11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. 4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО. Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”). Первісними засновниками-членами НАТО були:

    У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. - ФРН, у 1982 p. - Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 - 1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

    Упродовж сорока років НАТО успішно стримувала Радянський Союз від агресії проти Західної Європи. В 1990 роках НАТО зіткнулося з новими викликами безпеці в Європі та допомогло покласти край конфліктам на Західних Балканах. У грудні 1995 року Альянс розпочав свою першу операцію поза територією Боснії та Герцеговини для реалізації військових аспектів Дейтонської мирної угоди.

    Відтоді НАТО провело понад два десятки міжнародних операцій і місій, включаючи операції з надання допомоги в усьому світі.

    Після 11 вересня 2001 року НАТО взяла на себе провідну роль у міжнародній реакції на ситуацію в Афганістані, де вона продовжує тренувати місцеві збройні сили, щоб вони могли перешкодити країні стати притулком для міжнародного тероризму і створити умови для миру.

    Сьогодні НАТО та її члени протистоять найскладнішим викликам безпеки протягом багатьох років – включаючи більш агресивну Росію, кібер – та гібридні загрози, тероризм та нестабільність на Близькому Сході та Північній Африці. У відповідь НАТО знову активізувалося, відповідаючи на багато викликів одночасно.

    НАТО також проводить свою політику відкритих дверей. Двері НАТО залишаються відкритими для будь-якої європейської країни, яка в змозі взяти на себе відповідальність та зобов’язання, що випливають з членства, і зробити свій внесок у безпеку в євроатлантичному регіоні.

    Перше розширення НАТО відбулося лише за три роки після його створення – Греція та Туреччина приєдналися 1952 року, після чого вступила Федеративна Республіка Німеччина 1955 року та Іспанія 1982-го.

    Після падіння Берлінської стіни політика відкритих дверей НАТО та розширення Європейського Союзу сприяли поширенню свободи, демократії та прав людини.

    У березні та квітні НАТО відзначила 10, 15 і 20 річниці розширення НАТО. Більшість країн, які були розділені залізною завісою від решти країн НАТО протягом сорока 40 років, тепер стали членами НАТО. Ми перейшли від 16 членів 1991 року до, сьогодні, майже 30 членів Альянсу.

    Два роки тому Чорногорія стала 29-м членом, і сьогодні союзники ратифікують Протокол про приєднання до НАТО Республіки Північна Македонія.

    Три інші країни заявили про своє прагнення приєднатися до НАТО – це включає Україну разом із Грузією та Боснією та Герцеговиною.

    НАТО визнає українські прагнення до євроатлантичної інтеграції та підтримує Україну на шляху її реформ. Реформи мають вирішальне значення для процвітання та миру в Україні та для стабільності в євроатлантичному регіоні.

    Реформи є надзвичайно важливими, а стандарти членства в НАТО високі. НАТО надає підтримку реформаторським зусиллям, зокрема й через наш Всеохоплюючий пакет допомоги.

    Три стовпи НАТО, визначені Стратегічною концепцією НАТО в 2010 році – колективна оборона, врегулювання криз і спільна безпека – залишаються наріжним каменем сильного і сучасного НАТО.

    Наш світ змінюється, і НАТО змінюється разом із ним. Але деякі речі залишаються незмінними: відданість членів НАТО один до одного зберігається, надаючи Альянсу сили для подолання розбіжностей і подолання будь-якого виклику. Обстоюючи єдність та будучи рішучим у захисті своїх цінностей, НАТО залишатиметься для прийдешніх поколінь опорою стабільності в непевному світі.


    7. Історія створення і розвитку Європейського Союзу

    Європейський Союз починає свою історію від 9 травня 1950 р. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував нову форму політичної організації Європи силами створення спільного ринку вугільної і сталеливарної продукції Франції, Федеративної Республіки Німеччини та інших західноєвропейських країн як засіб зміцнення миру та стабільності на континенті, аби унеможливити саму думку про війну між європейськими націями. Ця пропозиція увійшла в історію під назвою "план Шумана". День 9 травня став днем народження Європейського Союзу і тепер щороку святкується як День Європи, який також відзначається з 2003 року в Україні. День Європи разом з прапором ЄС, європейським гімном та єдиною валютою - євро виражає політичну сутність Європейського Союзу.

    Головні мотиви європейської єдності після Другої світової війни:

    18 квітня 1951 р. "план Шумана" було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС). До складу цієї організації увійшло шість країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Ця "європейська шістка" стала в подальшому своєрідним локомотивом європейської інтеграції і цілком заслужено вважається початком реальної економічної та політичної інтеграції Європи.

    25 березня 1957 p. країни-члени Європейського об'єднання вугілля та сталі підписали Римську угоду про створення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергетики - Євроатома. Метою Римської угоди було:

    1) організація співтовариства;

    2) створення спільного ринку шляхом усунення перешкод для вільного руху капіталів, робочої сили, товарів та послуг;

    3) розробка спільної зовнішньої, торговельної, аграрної, транспортної політики та політики в галузі рибальства;

    4) узгодження економічної та соціальної політики, а також співпраця в галузі ядерних досліджень з мирними цілями.

    За період з липня по листопад того ж року угоду ратифіковано всіма парламентами країн "шістки v - Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Федеративної Республіки Німеччини та Франції. Маастрихтський договір 11 грудня 1991 р. (або договір про Європейський Союз) запровадив нові форми співробітництва між урядами країн-членів, зокрема з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Через доповнення існуючої системи Співтовариств такою міжурядовою співпрацею, Маастрихтським договором було засновано Європейський Союз. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. після його ратифікації усіма сторонами.

    Данія, Ірландія та Велика Британія вступили до Європейського Союзу у 1973 p., Греція - у 1981 p., Іспанія та Португалія - у 1986 p., Австрія, Фінляндія та Швеція - у 1995 p. 1 травня 2004 р . відбулося найбільше розширення Європейського Союзу. До його складу увійшли 10 нових країн: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр. 1 січня 2007 р. членами Європейського Союзу стали Румунія та Болгарія. Дату вступу Болгарії та Румунії до Європейського Союзу озвучили ще в грудні 2002 р. на саміті глав держав і урядів ЄС у Копенгагені. Умовами для вступу цих країн до ЄС стали реформування економіки та соціальної сфери, боротьба з організованою злочинністю й корупцією.

    Таким чином; на сьогоднішній день Європейський Союз нараховує 27 держав-членів. Країнами-кандидатами на членство є Туреччина, Хорватія та Македонія. До країн-кандидатів висуваються такі три головні вимоги:

    Ці вимоги доповнюються ще двома важливими критеріями вступу:

    З 2007 р. Європейський Союз вирішив призупинити розширення. Про це заявив голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу: "Після завершення п'ятого етапу розширення Євросоюзу і вступу до нього Болгарії та Румунії я впевнений, що кожному наступному розширенню мають передувати внутрішні реформи".

    Розширення ЄС в 2004 р. призвело до швидкого економічного розвитку ЄС - 10, тобто 10 країн, яких прийняли в ЄС.