Навчальні матеріали
ТЕМА 10. Державно-правовий розвиток Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій (XIX – поч. ХХ ст.)
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Суспільний лад та державний устрій Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.
На початку XIX ст. Росія залишалася феодальною державою з монархічною формою правління. Влада імператора була необмеженою, існував централізований бюрократичний апарат управління. В економіці домінував аграрний сектор, про що свідчили такі фактори, як натуральне господарство, недорозвиненість промисловості та повільні темпи урбанізації[1]. Проте в економіці, хоч і повільно, все ж відбувався розвиток буржуазних відносин, який впливав на соціальну структуру суспільства. Замість колишніх основних соціальних станів – дворян, поміщиків, залежного селянства, поступово формуються основні класи буржуазного суспільства – капіталісти й наймані робітники, буржуазія і пролетаріат.
Формування нових класів відбувалося за рахунок трансформування старих. Буржуазія утворювалася головним чином з купецтва і верхівки селянства, що зуміли тим або іншим шляхом розбагатіти. Такі селяни, відпускалися паном на оброк, збагачувалися й приносили йому значно більшу користь ніж ті, які працювали на ріллі.
Пролетаріат формувався із ремісників і міських низів, проте значною мірою джерелом його поповнення було також й селянство. Поміщики, переважно нечорноземних губерній, відпускали своїх селян на заробітки за умови сплати ними оброку. Такі селяни потрапляли до фабрик і заводів, де працювали як наймані робітники.
Формування нових класів суспільства породжувало принципово й нові класові антагонізми, що відображало боротьбу праці з капіталом. А тому в 1830–1840 рр. виник робітничий рух. Царизм вимушений був враховувати цей фактор. Зокрема, в 1835 і 1845 рр. оприлюднено перші закони про працю, спрямовані на захист елементарних прав робітників.
Водночас посилювалась замкненість дворянства. У 1810 р. імператор Олександр I дозволив верхівці купецтва набувати у казни землі, зазначивши, що це не надаватиме покупцеві жодних дворянських прав. За імператора Миколи I застосовувались заходи для того, щоб ускладнити набуття дворянства по службі. У 1845 р. різко підвищили вимоги до державних службовців, які претендували на отримання титулу дворянина. Для набуття родового дворянства відтепер потрібно було дослужитися до штаб-офіцерського звання в армії або до 5-го класу на штатській службі. Серед дворян встановлювалася нерівноправність на користь| найбагатших поміщиків. У 1831 р. запроваджено порядок, згідно якого брати пряму участь у дворянських виборах могли лише великі землевласники й власники селян, інші голосували непрямим шляхом. У другій чверті XIX ст. нараховувалося понад 250 тис. дворян, з яких біля 150 тис. не володіли селянами, а понад 100 тис. – самі займалися землеробством. Проте клас буржуазії, що постійно зростав, отримував невеличкі поступки. У 1832 р. у містах запровадили новий стан – почесне громадянство. Почесні громадяни не сплачували податку і за своїм статусом були наближені до дворянства.
Розвиток капіталістичних відносин і криза феодально-кріпосницької системи господарювання викликали широке невдоволення у населення країни, яке проявлялося, зокрема, у виступах селян проти поміщиків. Висловлювала незадоволення і прогресивна частина дворянства, що вилилося у виступах декабристів 1825 р. Тому царизм урізав навіть деякі права дворянства. Так, наприклад, Микола І, боячись проникнення до Росії ідей французької революції, заборонив молодим дворянам виїзд за кордон. Генерал-губернатори одержали широкі права у нагляді за дворянами[2].
Економічний розвиток країни та селянський рух примусили самодержавство зробити деякі кроки щодо послаблення кріпацтва. У 1803 р. був ухвалений Указ про вільних хліборобів. У 1842 р. поміщикам дозволили надавати землі селянам за певні повинності, а в 1848 р. селянам дозволили купувати нерухоме майно. Однак зазначені заходи суттєво не вплинули на покращення правового стану селян. У законодавстві про селянство лише випробувалися інститути, що згодом були застосовані у селянській реформі 1861 р. (викуп земель, «зобов’язальний достаток» та ін.).
Розподіл суспільства Російської імперії на класи та стани доповнювався етнічним поділом. Іноземні феодали і феодальнозалежне населення приєднаних до Росії територій входили до відповідних станів російського суспільства. У XIX ст., як і раніше, на державну службу приймали осіб незалежно від їх національної належності. У формулярних списках чиновників графа про національність була відсутня.
Інтереси іноземних феодалів розходилися з інтересами російського дворянства, що породжувало прояви національного невдоволення. В свою чергу, самодержавство намагалося проводити гнучку політику щодо іноземних феодалів, з метою привернути їх на свій бік[3].
Протягом усього ХІХ ст. в Росії продовжувалася подальша централізація і бюрократизація державного апарату. При імператору, який очолював усю систему влади, діяла Державна рада (з 1810 р. після ряду реорганізацій), що мала радний характер і однією з її функцій була підготовка законопроектів; складалася вона із п’яти департаментів (військові справи, цивільні і духовні, державної економії, справи Царства Польського, департамент законів). З 1826 р. вся законотворча робота зосередилася в імператорській канцелярії. Сенат остаточно перетворився на вищий судовий орган держави, в якому департаменти відігравали роль вищих апеляційних інстанцій для судів губерній. Координував роботу департаментів генерал-прокурор Сенату (одночасно – міністр юстиції).
Кількість губерній на початку ХІХ ст. в Росії зросла до 50, їх очолювали губернатори, іноді кількома губерніями управляли генерал-губернатори. Усі губернатори підпорядковувались міністру внутрішніх справ, а в їхньому розпорядженні знаходились канцелярії, правління, комісії та ін. Міністерства як форма галузевих управлінських органів з’явилися в 1802 р. До завдань міністерств входило здійснення зв’язку з місцевими структурами, підготовка звітів і довідок про стан справ.
Після державних реформ 1860–1870-х років у Росії зберігався, в основному, попередній адміністративно-територіальний поділ. Дворянство намагалося зберегти своє панівне положення і в політичній, і в державній системах. Сенат з 1884 р. став підконтрольний Державній раді. Вищим державним органом у 1860–1870-х роках була Рада міністрів, до якої входили голови Державної ради і Кабінету міністрів, міністри, головноуправителі. Головував у Раді міністрів імператор.
З 1826 р. почало діяти так зване Третє відділення, до завдань якого входило керівництво поліцією, боротьба з революціонерами, сектантами і розкольниками, управління тюрмами та ін., загалом усі питання політичної і державної безпеки[4]. Оперативну і збройну основу його складав спеціальний жандармський корпус, команди якого згідно з Положенням про Корпус жандармів від 28 квітня 1827 р., були розділені на п’ять округів, що ними керували генерали корпусу[5]. У 1880 р. Третє відділення було передане в новостворений Департамент державної поліції в складі Міністерства внутрішніх справ. Відбулося об’єднання політичної і загальної поліції[6].
На початку ХХ ст. вищі органи влади Російської імперії були представлені сакральною особою імператора, Державною радою, Сенатом, Синодом, Власною Його Імператорської Величності канцелярією, Державною думою (з 1906 р.). Виконавча влада у Росії належала Раді Міністрів і міністерствам. Станом на 1894 р. діяло п’ятнадцять міністерств на чолі з міністрами, які призначалися рішенням російського самодержавця.
Поразка Росії у війні із Японією та початок буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр. спонукали владу до реформування державно-правових інститутів імперії. Під тиском соціальної боротьби пролетаріату, яку очолювали ліві партії, виступів військовослужбовців армії та флоту, заворушень селянства, які охопили 80 % губерній, самодержець Микола II проголосив низку правових актів, які впроваджували в Росії конституційно-монархічний лад.
Царський Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про удосконалення державного порядку» надавав новоствореному представницькому органу – Державній думі не дорадчі, як це передбачалося монаршим Указом від 6 серпня, а законодавчі функції, розширив права учасників виборчого процесу, проголосив буржуазні права недоторканості особи, свободи слова, преси, віросповідання, а також зібрань та об’єднань. Ухвалювалися нормативно-правові акти, які регламентували хід виборів до Думи (Указ від 11.12.1905 р.), встановлювали коло її повноважень (Положення 20.02.1906 р.), змінювали дорадчі й консультативні функції Державної ради на статус другої палати Державної думи (Указ від 20.02.1906 р.), а повноваження Ради Міністрів із координаційних й дорадчих – на повноваження державного органу – Кабінету Міністрів на чолі із головою.
23 квітня 1906 р. було ухвалено «Основні державні закони», які закріплювали у правовому полі Російської імперії двопалатний парламент при збереженні широких повноважень імператора. Разом із Думою і Державною радою імператор уособлював законодавчу владу в країні. Він мав виключне право накладати вето на закони, призупиняти діяльність Думи й Державної ради. Імператор особисто призначав суддів та вищих урядовців, був Верховним головнокомандувачем, здійснював управління зовнішньою політикою країни. За умови зупинення роботи Державної думи імператор наділявся повноваженнями одноособово, без обговорення будь з ким ухвалювати законодавчі проєкти.
Аналіз засідань Державної думи дозволяє зробити висновки, що вони присвячувалися соціально-економічній тематиці, зокрема, обговоренню урядових проєктів виходу країни із затяжної аграрної кризи, реформуванню державної фінансової системи, підготовці робітничого законодавства. Оцінка значення Думи як органу представницької демократії в Росії не може бути однобічною. У період думської монархії (квітень 1906 – лютий 1917 рр.) існувала можливість модернізації країни безкровним, реформістським шляхом. На думку правників, парламент першого та другого скликань відігравав важливу роль у розробці земельного кодексу. Третя Дума показала приклад позитивного досвіду роботи на рівні урядових та парламентських комісій з вироблення бюджетної політики й доопрацювання кодексу цивільного законодавства Росії. Однак не слід забувати, що Дума створювалася владою не як інститут представництва конституційних прав громадян, а як орган, наділений царем обмеженими повноваженнями із метою зміцнення «державного порядку» в країні на підйомі буржуазно-демократичної революції 1905 – 1907 рр. Народна воля й народний суверенітет, як джерело влади, de iure не були закріплені в «Основних державних законах» від 23 квітня 1906 р., а повноваження імператора, незважаючи на деякі обмеження, зберігали свою правочинність. Конституційна монархія європейського типу в Росії, на думку багатьох дослідників конституційного права, не ствердилася також із тієї причини, що правосвідомість провладної верхівки суспільства та свідомість переважаючої частини громадян імперії була орієнтована на незмінність самодержавства, як основи державної влади, що мала глибоко вкорінені історичні традиції. Маніфест від 17 жовтня 1905 р. і вищезазначені «Основні державні закони» Російської імперії, ухвалені 1906 р., були конституційними актами, але нігілізм влади, вихолощення виборчого думського законодавства, зокрема виборів складу III Державної думи, обумовили імітацію процесів формування парламентаризму в Росії, який надавав збереженій монархічній моделі державності демократичного забарвлення. Отже, політична й соціальна відповідальність за розвиток країни лежала повністю на вищій владі Російської імперії[7].
В умовах Світової війни й Лютневої революції 1917 року реформи у сфері державного управління та кодифікації російського законодавства зазнали суттєвих коректив. Після відречення від влади 2 березня 1917 р. останнього російського імператора Миколи II було сформовано центральний орган державної влади – Тимчасовий уряд. До нього увійшли переважно депутати Державної думи та представники правих політичних партій кадетів і октябристів. Міністерство імператорського двору та Власна Його Імператорської Величності канцелярія ліквідовувалися. Після проголошення у Росії свободи совісті і вільної преси зникли такі одіозні структури управлінського апарату імперії як Головне управління у справах преси та Священний синод Російської православної церкви. Керівні структури каральних органів Окремого корпусу жандармів та Департаменту поліції – було замінено на Головне управління у справах міліції.
Відповідно до потреб часу, створювалися та реформувалися ланки виконавчої влади – Міністерство праці, Головний економічний комітет, Головний земельний комітет, особливі наради, Воєнний кабінет (створено 1915 р.). З метою підготовки законодавства до скликання Установчих зборів на основі Конституційного бюро 22 березня 1917 р. було організовано Юридичну нараду з підготовки проєкту Положення про роботу Установчих зборів та конституювання вищих органів державної влади. Тут проходило обговорення правових документів, які постали у зв’язку із розробленням у Тимчасовому уряді проєктів актуальних економічних планів, здійснювалася юридична експертиза законів та підзаконних актів.
Докорінних змін зазнала структура місцевих органів влади й управління. Було ліквідовано посади губернаторів і градоначальників, станових приставів, земських дільничних начальників. Натомість уводилися чини губернських, повітових та міських комісарів від Тимчасового уряду, які набиралися із числа представників земських установ та гласних місцевих земств. Згідно «Положення про земські установи» (травень 1917 р.), розширювалися компетенції земств в питаннях створення бірж, охорони праці, правового забезпечення діяльності органів самоврядування, організації міліції, боротьби з економічними і карними злочинами. Земські й міські органи стали обиратися виключно на основі загального, рівного, таємного виборчого права. На загальнодержавному рівні керівництво та координація діяльності всіх закладів міських і земських органів здійснювали Всеросійський земський союз і Рада дум.
Відповідно до Закону «Про волосні земства», який було ухвалено у травні 1917 р., створювалася нова ланка в системі місцевих органів самоврядування – безстанові волосні земства. Їхні керівні органи – волосні управи – обиралися на загальних безстанових сходах на альтернативній основі з числа членів місцевих громад.
Зазнала суттєвих змін судова система. Втратили повноваження Верховний карний суд та Верховний дисциплінарний суд, ліквідовувалися військово-польові суди. Водночас, розширювалася компетенція мирових судів. У судових палатах станове представництво замінювалося на надання широких повноважень присяжним засідателям. Адміністративна юстиція була представлена у той час адмінсудами в повітах та відділеннями в окружних губернських судах, які розглядали конфлікти всередині судової системи, державних органів. У березні 1917 р. у складі судді та двох присяжних від солдат та робітників створювалися надзвичайні тимчасові суди, що мали розглядаnи справи політичного змісту.
Паралельно з Тимчасовим урядом формувалася система рад, яка опиралася на військово-політичну силу радикальних робітничих і солдатських організацій. На чолі системи рад перебувала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. У червні 1917 р. Перший Всеросійський з’їзд рад обрав свій керівний орган – Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК). На місцях структура рад була представлена губернськими, міськими (у містах) та повітовими радами. Всеросійський з’їзд Рад селянських депутатів, який відбувся у травні 1917 р., створив центральні органи управління, повітові та сільські ради.
Найбільш суттєві зміни в системі органів влади й цивільного права відбулися після Лютневої революції. Державні закони 1906 р. відмінялися. Уводився принцип загального, рівного, таємного виборчого права усіх органів державної влади. Росія проголошувалася республікою. В країні встановлювалася свобода слова, преси, зборів, зібрань, декларувалася рівність громадян перед законом.
Зміни до діючого кримінального права Росії революційного часу передбачали пом’якшення режиму утримання ув’язнених. З’явилась можливість їхнього дострокового звільнення, відмінялися тілесні покарання. Постановою Тимчасового уряду від 12 березня 1917 р. смертну кару в Російській Республіці було скасовано. Однак з метою збереження дисципліни та боєздатності діючої армії через чотири місяці її було поновлено на фронті.
Отже, система державної влади й права Російської імперії на межі ХIХ–ХХ ст. зазнали суттєвих змін під впливом розвитку капіталістичних відносин. Процеси ревізії та кодифікації законодавства, які по інерції продовжувалися до 1905 р., забезпечували збереження феодально-монархічної структури вищих органів влади й судочинства. Державна дума, яка постала під тиском революційних сил, не склала основу формування в Російській імперії представницької влади, що зумовило стрімке падіння політичного авторитету уряду та відречення від влади царя Миколи II. Проголошення у вересні 1917 р. Росію республікою, уведення демократичного законодавства, яке гарантувало громадянські свободи, вибору віросповідання, свободу преси і слова, забезпечило підготовку до Всеросійських Установчих зборів. Через представництво усіх станів, політичних і громадських організацій та спільнот усієї країни Установчі збори мали визначити засади державного устрою Росії після повалення самодержавства, виробити правові принципи формування першої російської Конституції[8].
2. Буржуазні реформи в Російській імперії
Епохальні події російської історії концентрувалися у площині реалізації буржуазних реформ 1860–1870-х років. Реформа звільнення селян від кріпацтва, реформа місцевого самоврядування й поява у 1864 р земств, міська та судова реформи визначали тенденції розвитку країни наступних двох десятиліть.
а) селянська реформа 1861 р.
Кріпосництво, як інститут позаекономічного примусу та експлуатації селянства, було головною причиною глибокої економічної кризи, яку засвідчила поразка Російської імперії у Кримській війні 1853–1856 рр. Почалися масові виступи селян і робітників. Впав міжнародний авторитет Росії[9].
Селянські повстання, які набирали сили з року в рік, прискорили прийняття імператором Олександром II рішення про необхідність скасування кріпосного права «згори», доки селяни не звільнилися «знизу».
Спершу було створено Таємний комітет із селянських справ. Його очолив шеф жандармів А. Орлов. За рік комітет було перейменовано на Головний комітет із селянських справ, якому підпорядковувалися губернські дворянські комітети. До кінця 1859 р. таких було вже п’ятдесят. У кожному комітеті для здійснення контролю було по два представники від уряду[10].
У річницю свого вступу на престол 19 лютого 1861 р. російський цар Олександр II підписав маніфест «Про скасування кріпосного права». Одночасно з Маніфестом у дію уводилися 17 законодавчих актів, в яких було прописано умови скасування кріпацтва. Вони поширювалися на всі регіони Російської імперії та разом з місцевими положеннями для окремих губерній вступили в силу[11].
Селяни ставали суб’єктами права. Вони отримали право без дозволу поміщика змінювати місце проживання, вид діяльності, купувати рухому й нерухому власність, укладати угоди, вступати на службу, змінювати соціальний стан тощо. Поміщики вже не могли продавати й купувати селян, втручатися у їхні сімейні справи.
Але землю селяни мали викупити у поміщиків. Селянин у більшості випадків не міг сплатити суму, визначену положенням про викуп. Тим більше, що в основу визначення викупної суми було покладено не фактичну вартість землі, а суму оброку, який поміщик одержував до реформи. Таким чином, викуп землі прикривав фактично викуп феодальних повинностей, викуп особистості селянина.
При укладанні угоди селянин сплачував 20 % вартості, решту суми держава надавала у кредит, який слід було виплатити протягом 49 років разом із відсотками. Таким чином, викупна операція, з одного боку, задовольняла інтереси поміщиків, оскільки вони відразу отримували всі належні гроші. Державна скарбниця також мала вигоду, бо отримувала великі відсотки по кредитах. Викупні платежі майже півстоліття залишалися важким тягарем для селян.
Протягом перших двох років після проголошення скасування кріпацтва селяни продовжували відбувати на користь поміщиків колишні повинності. Ці селяни називалися тимчасовозобов’язаними, а по суті залишалися феодально-залежними. У цей час почалося складання статутних грамот, у яких фіксувалися конкретні умови звільнення селян в окремих селах. Статутні грамоти укладалися не з окремими селянами, а з сільськими общинами. У збереженні общини були зацікавлені і царський уряд, і поміщики, оскільки община відповідала круговою порукою за всі платежі, податки і повинності селян. Селянин був приписаний до общини і не міг вийти з неї, доки не викупить свій наділ. Це давало поміщикам можливість мати дешеву робочу силу.
Для реалізації селянської реформи і контролю над органами сільського управління були засновані так звані мирові посередники. Вони призначалися з найбільш родовитих і багатих поміщиків даної місцевості.
Після викупу земельних наділів (або укладення викупної угоди) селяни переходили до категорії селян-власників. Але для багатьох селян тимчасовозобов’язаний стан затягнувся на роки. Революційна ситуація, що склалася в Росії у 1879–1880 роках змусила царський уряд остаточно скасувати феодальні повинності. У 1881 р. було видано закон, за яким усі тимчасовозобов’язані селяни до 1 січня 1883 р. мусили перейти на обов’язковий викуп.
Скасування кріпосного права зумовило необхідність створення органів управління селянами. У селах та волостях (волость складалася з кількох сіл) були створені органи селянського самоврядування: сільські й волосні сходи.
Селянський сход домогосподарів розподіляв землю, податки, рекрутські набори, дозволяв вихід з общини, обирав посадових осіб, зокрема сільського старосту. Сільський староста виконував рішення сходу, наглядав за виконанням повинностей, охороняв порядок, вів дізнання.
Волосний сход складався з представників суміжних сільських сходів. Він обирав волосне правління на чолі з волосним старостою та волосний суд. Волосний сход вирішував питання збору податків, відбування селянами повинностей, общинного землеволодіння тощо, а посадові особи здійснювали контрольні та поліцейські функції. Волосний суд розглядав незначні кримінальні й цивільні справи. Органи селянського управління підпорядковувалися місцевій адміністрації.
Загальні умови звільнення селян від кріпосної залежності поширювалася на поміщицьких селян сорока семи губерній Росії.
Внаслідок селянської реформи селяни отримали особисту свободу та деякі громадянські права, але зберігалося поміщицьке землеволодіння. Частина селян (які не уклали викупні угоди) втратили землю. Зменшилися наділи селян у порівнянні з дореформеними, дуже часто отримані наділи складалися із землі гіршої якості. Водночас селяни потрапляли у кабалу до поміщиків. Община фактично втратила свої права на користування лісами, лугами і водоймами. Повинності на користь держави зросли.
Селяни без землі, обтяжені викупними платежами, різними повинностями, зубожіли, дедалі більше розорялися. Однак, незважаючи на це, реформа мала велике значення для розвитку капіталізму в Росії. Промисловість отримала вільні робочі руки. Швидко розширявся внутрішній ринок. Відбувався розвиток капіталізму в сільському господарстві[12].
б) земська та міська реформи.
Головною метою земської реформи 1864 р. було пристосування феодального устрою Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку шляхом створення всестанових органів місцевого (земського) самоврядування, до якого допускалися не лише дворяни, але й окремі представники міщанства і селянства. Земства мали сприяти поліпшенню місцевого господарювання. На них покладалося вирішення багатьох місцевих економічно-фінансових проблем.
1 січня 1864 р. цар затвердив Положення про губернські та повітові земські установи. Ним запроваджувалися губернські та повітові земські збори – розпорядчі органи, які відали організацією продовольчої справи, опікувалися питаннями освіти, охорони здоров’я, торгівлі, будівництва доріг, місцевим бюджетом, надавали допомогу у проведенні державних зборів тощо.
Система виборів членів зборів – гласних – гарантувала перевагу представникам дворянства. Вибори у повітове земське зібрання проводилися на трьох виборчих з’їздах: повітових землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Для землевласників та власників підприємств передбачався високий майновий ценз. Для селян був встановлений складний кілька-ступеневий порядок виборів.
Спочатку відбувалися вибори членів повітових зборів, які потім обирали представників до губернських зборів. Земські збори скликалися щорічно, зазвичай восени. Головували у них повітові та губернські керівники дворянства. Виконавчими органами повітових та губернських зборів були обрані ними повітові та губернські земські управи.
Земства були підконтрольні урядовим органам (губернатору та поліції), не мали адміністративної влади, реалізуючи свої рішення через державні відомства. Разом із тим, земства мали певний вплив на місцях, були центром ліберальної опозиції, відпрацювали механізм захисту інтересів буржуазії, яка не мала доступу до державних органів. У цьому плані земську реформу можна оцінювати як буржуазну.
Згідно міської реформи 1870 р. зміни міського управління було проведено на тих самих засадах, що й земського. Розвиток капіталізму після скасування кріпосного права викликав швидке зростання міст. Але їх благоустрій залишався незадовільним. У 1864 р. було розроблено проект міської реформи, але лише у 1870 р. Міське положення було нарешті затверджено царем.
Положення передбачало створення органів міського самоврядування. Керівними органами були міські думи, а виконавчими – міські управи, обрані думами. Думу й управу очолював міський голова, якого затверджували на посаді губернатор або міністр внутрішніх справ. Чини міської думи – гласні – обиралися населенням, незалежно від станової належності на чотири роки. Право обирати та бути обраним мала незначна частина населення через високий майновий ценз.
Компетенція органів міського самоврядування, як і земського, була обмежена суто господарськими питаннями: благоустрій міста, пожежна безпека, розвиток місцевої торгівлі й промисловості, охорона здоров’я та народна освіта. На міські думи було покладено обов’язкові витрати з утримання пожежної команди міста, поліції, в’язниць.
Міські органи самоврядування перебували під контролем царської адміністрації – міністерства внутрішніх справ та губернаторів[13].
в) судова реформа 1864 р.
У 1864 р. царський уряд після тривалої підготовки провів реорганізацію судової системи, яка вважається однією з найвизначніших буржуазних реформ 60-х років XIX ст. Законодавчою базою реформи стали чотири Судові статути. Перший з них називався «Засади судових положень» і містив загальні принципи правосуддя. Статут карного судочинства та Статут цивільного судочинства регламентували відповідно кримінальний та цивільний процес. Статут про покарання, що накладаються мировими суддями містив норми про судоустрій та судочинство у мирових судах.
Судові статути проголосили буржуазні принципи судоустрою. Зокрема, було запроваджено чітку систему судових інстанцій, загальний суд для всіх станів, суд присяжних, прокурорський нагляд, незалежність суду, відокремлення його від адміністрації, незмінюваність та частково виборність суддів.
Встановлювалися принципи буржуазного судового процесу: рівність усіх перед судом, гласність і відкритість процесу, участь у процесі обвинувачення і захисту, рівність сторін судового процесу, апеляція і касація.
Судова система поділялася на дві гілки: місцеві та загальні суди. До місцевих належали мирові суди та з’їзди мирових суддів. Крім того, місцевими судовими органами були судово-адміністративні установи та волосні суди.
Мирові суди були виборними органами, але обирало їх не населення, а повітові земські збори (у містах – міські думи). Список кандидатів у мирові судді спершу затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових судів підлягав затвердженню Сенатом. Установлювалися освітній та майновий цензи. Крім того, вимагалося, щоби мирові судді були місцевими жителями.
Мирові судді поділялися на дільничних і почесних. Дільничний суддя здійснював правосуддя на своїй дільниці, де була його камера (службове приміщення). Дільничні мирові судді діяли одноособово. Почесні мирові судді не мали своїх камер, могли обіймати інші посади і не отримували платні. Вони навіть могли й не жити у тому окрузі, який їх обрав, але користувалися правами мирового судді.
Мирові судді округу утворювали з’їзд мирових суддів, який був апеляційною інстанцією для дільничних суддів (апеляцією вважалося прохання про новий розгляд справи за суттю). Судді мирового з’їзду обирали зі свого кола голову з’їзду та неодмінного члена, до обо’язків якого належала підготовка матеріалів на розгляд з’їзду. З’їзд мав також канцелярію, очолювану секретарем, судових приставів і приватних повірених.
Нагляд за органами мирової юстиції належав касаційним департаментам Сенату та міністрові юстиції. На околицях імперії та в колоніальних областях організація мирової юстиції мала істотні відмінності.
Загальними судовими органами були окружні суди та судові палати. Територія, на яку поширювалися повноваження окружного суду, називалася судовий округ (здебільше він збігався з губернією). Кілька окружних судів утворювали округ судової палати.
Окружний суд складався з коронних суддів та присяжних засідателів, розглядав кримінальні справи з присяжними та цивільні справи без присяжних. Окружний суд був судом першої інстанції. Вироки окружних судів вважалися остаточними і могли бути оскаржені в порядку касації лише в Сенат.
Судді призначалися царем з дворян за поданням міністра юстиції довічно.
Колегія присяжних – «лава присяжних» – складалася з 12 осіб. Присяжні обиралися повітовими земськими зборами й міськими думами на три роки. Для кандидатів у присяжні не було станових обмежень, але встановлювався достатньо високий майновий ценз. Списки присяжних узгоджувалися з губернатором чи градоначальником.
Судові палати були судом першої інстанції у найважливіших кримінальних справах про державні та деякі посадові злочини, а також другою, апеляційною інстанцією для окружних судів у справах, розглянутих без присяжних засідателів. Крім того, судова палата була органом нагляду за окружними судами.
Судові палати були колегіальними установами і поділялися на департаменти – цивільні і кримінальні.
Касаційною інстанцією для усіх судів імперії були два департаменти Сенату – кримінально-касаційний та цивільно-касаційний.
При окружних судах і судових палатах працювали судові слідчі, судові пристави, прокурори, а при судових палатах, крім того, – рада присяжних повірених.
На судових слідчих покладалося порушення та припинення кримінального переслідування, проведення слідчих дій. Судові слідчі призначалися міністром юстиції і були незмінні, користувалися правами членів окружних судів, але з деякими обмеженнями. Вони могли розраховувати на допомогу поліції, а в разі потреби – і військових команд.
Прокуратура зобов’язувалася наглядати за законністю діяльності суду, слідства і місцями позбавлення волі. Прокурори мали підтримувати обвинувачення у суді, виносити протести на незаконні вироки та рішення судів.
При Сенаті було засновано посади обер-прокурорів, а в судових палатах і окружних судах – посади прокурорів і товаришів прокурорів. Усі прокурори призначалися імператором за поданням міністра юстиції. Найвищий нагляд за діяльністю прокурорів належав міністрові юстиції – генерал-прокурору. Прокурором міг бути громадянин, який мав вищу юридичну освіту, значний стаж роботи за фахом і особливу політичну благонадійність.
Адвокати поділялися на дві категорії – присяжних повірених і приватних повірених. Щоби бути присяжним повіреним, належало мати атестат університету про закінчення юридичного факультету, а також прослужити не менше п’яти років у судовому відомстві, кандидатом на службовій посаді або помічником присяжного повіреного. Нагляд за діяльністю присяжних повірених здійснювала виборна рада присяжних повірених. Вищий нагляд за діями присяжних повірених належав судовій палаті та Сенатові.
Приватні повірені могли брати участь у справах лише тих судових місць, від яких вони отримали спеціальний дозвіл. Приватними повіреними могли бути всі особи, які мали право представляти чужі інтереси в суді (за винятком жінок). Суд перевіряв знання претендента та вивчав відомості про цю особу.
Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших документів у губернських і повітових містах засновувалася система нотаріальних контор[14].
3. Суспільний лад та державний устрій Австрійської та Австро-Угорської імперій
Протягом кінця XVIII – першої половини ХІХ століть Австрійська імперія зберігала абсолютну форму монархії, коли імператор був єдиним джерелом права, концентрував у своїх руках всю повноту виконавчої та судової влади.
Досить складним є питання державного ладу Австрійської імперії у другій половині XVIII – першій половині ХІХ століть. Це є період цілої низки реформ державного управління, спрямованих, з одного боку, на централізацію влади в руках імператора, але з іншого – на оптимізацію структури влади та деяку лібералізацію у дусі «просвіченого абсолютизму». До початку реформ система центральних органів влади Австрійської імперії складалася з чотирьох рад: Таємної, що вирішувала найважливіші державні питання; Надвірної, яка займалася внутрішньополітичними питаннями (у тому числі й проблемами судоустрою та судочинства); Надвірної палати (фінансова рада); Надвірної військової ради а також Надвірної канцелярії, що виконувала переважно координуючі функції адміністрації імператора. Чіткого розмежування у компетенціях між зазначеними органами не було. Марія Терезія у ході своїх реформ створила новий орган – Державну канцелярію, до компетенції якої передала всі зовнішньополітичні справи. Надвірна канцелярія зберігала за собою управління внутрішньою політикою й вище судочинство. Цікаво, що обидва ці органи очолював канцлер, хоча існує й точка зору, що управління Надвірною канцелярією належало віце-канцлеру. З 1761 р. створена Державна рада як найвища над усіма надвірними установами дорадча колегія, яка розглядала проєкти імператорських указів і стежила за їх виконанням. До її складу належали три міністри, секретар і державний канцлер[15].
У 1782 р. Йосиф ІІ ліквідував Надвірну канцелярію, а також деякі центральні фінансові органи і натомість створив Об’єднану надвірну палату, яка перейняла на себе всю повноту адміністративно-політичного й фінансового управління в державі. Реформою державного управління було створено п’ять центральних органів влади: Об’єднану надвірну палату, Канцелярію Державної ради, Фамільну й Надвірну канцелярію, Надвірну військову раду, Вище юридичне відомство. Трохи пізніше були сформовані галузеві органи управління: Міністерство поліції (пізніше реформоване у Надвірну палату поліції і цензури), Надвірну комісію церковних і віросповідальних справ, Надвірну кваліфікаційну комісію, Надвірну санітарну депутацію. Для управління фінансовою системою утворені спеціалізовані органи влади: Міністеріальну банківську депутацію та Банківську надвірну палату. У 1816 р. їх було об’єднано у Загальну фінансову надвірну палату на чолі з президентом, а до складу уряду введено посаду міністра фінансів. Важливим органом загальнодержавного управління продовжувала залишатись Державна рада з дорадчими функціями. Йосиф ІІ доручив раді виконувати й представницькі функції у випадку відсутності в країні монарха. До складу ради входило три міністри з канцлером на чолі (він же очолював канцелярію ради) і три радники (1836 р. вона була перетворена у так звану Державну конференцію).
Іншою проблемою було те, що «клаптиковий» характер держави відбився на тому, що на середину XVIII ст. в імперії не існувало єдиної системи місцевої адміністрації, оскільки у провінціях шляхта, а також верхівка міст створювали власні, паралельні урядовим, інституції. Цю ситуацію намагалася виправити Марія Терезія в ході своєї реформи державного управління. З метою централізації влади у провінціях були створені колегіальні уряди – Репрезентації, які у 1763 р. були замінені на коронні губернаторства. У багатьох землях зберігалися станові місцеві органи влади (уряди і сейми), але губернатори, яких призначав імператор, мали всю повноту влади аж до скасування рішень місцевих урядів і сеймів[16].
Йосиф ІІ продовжив політику централізації на місцевому рівні. Окремі провінції (землі) він об’єднав, незалежно від їхньої історичної відмінності. Імператор категорично вимагав скасування земельних конституцій, прагнув до обмеження самоврядування у провінціях, а також компетенції земельних сеймів (ландтагів), зокрема у сфері встановлення податків. У 1783 р. Йосиф ІІ видав міську ординацію, яка змінювала систему міського управління. Реформою передбачалося створення міських виділів (які відповідали колишній міській раді) та міських магістратів. Міські виділи обиралися міщанами, а магістрати, на чолі з бургомістрами, обирали вже міські виділи. Фактично владу в місті здійснював магістрат, а виділ мав контролюючі функції. Магістрати ділились на три сенати, по декілька радників у кожному: цивільний, кримінальний і політичний. Два перші займались відповідним до назви судочинством, третій – справами управління. У 1808 році виборність міських магістратів скасували. Членів цивільного і кримінального сенатів став призначати апеляційний суд, а політичного – земельна (крайова) влада.
Після утворення Австро-Угорської імперії у державі остаточно закріпився перехід до конституційної монархії, який розпочався ще за періоду європейських революційних подій 1848–1849 рр. Конституція 1867 р., яка складалася з п’яти конституційних законів від 21 грудня 1867 р. закріпила всі зміни у державному ладі. Кожна з двох складових дуалістичної імперії отримала свій двопалатний парламент. Апарат державного управління в кожній державі складався та функціонував незалежно від управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового та морського, закордонних справ і фінансів. Ради міністрів, окремо в Австрії та Угорщині, були найвищими органами виконавчої влади. Прем’єр-міністри та члени уряду формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Раді міністрів підпорядковувалася крайова влада. У Галичині та в інших 14 провінціях Австрії призначався намісник (штатгальтер), а на Буковині – крайовий президент (ландшеф)[17].
Загальна лібералізація суспільно-політичного життя в імперії після революційних подій 1848–1849 рр. прямо торкнулася організації судової влади. Першим кроком до реорганізації судоустрою та судочинства стала прийнята 4 березня 1849 р. Конституція Франца-Йосифа І Габсбурга. У дванадцятому розділі цього документа мова йде саме про організацію судової влади. Згідно з Конституцією здійснення судової влади належало виключно державним судам. Усі види феодальних судових інституцій мали бути ліквідовані. Положеннями цієї ж конституції визначалися принципи незмінюваності суддів, відкритості судочинства, також усна форма судочинства. Разом із цим запроваджувалися зміни у карне судочинство: надавалася можливість оскарження вироків у кримінальних справах, запроваджувався суд присяжних для розгляду найважливіших кримінальних справ, перелік яких мав бути встановлений окремим законом[18].
У 1851 р. розгортання загальної реакції призвело до скасування Конституції 1849 р. Проте початок 60-х років ХІХ ст. відзначився новим сплеском революційної активності й поглибленням загальної кризи у державі. Вихід із ситуації був знайдений у трансформації державного ладу (створення нової дуалістичної імперії), новому етапі політичної лібералізації та прийнятті нової Конституції. Тепер відновлювалася дія Конституції 1860–1861 рр., яка була доповнена новими конституційними законами, ухваленими 21 грудня 1867 р.[19]
Метою створення 1867 року Австро-Угорської імперії було пом’якшення австро-угорських суперечностей за рахунок пригнічення інших народів, зокрема, слов’янських. Серед останніх були й українці.
Кордон між двома частинами Австро-Угорщини проходив по р. Лейті (звідси назва Австрії – Ціслейтанія, Угорщини – Транслейтанія). До складу Ціслейтанії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Гарц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайня, Істрія, Трієст. Транслейтанія включала власне угорські землі, Трансільванію, Хорватію, Славонію, Банат, Словаччину, Карпатську Україну (сучасну Закарпатську область України), порт Фідме (Рієка).
За формою правління Австро-Угорщина була дуалістичною монархією – на основі закону від 21 грудня 1867 р. вона складалася з двох рівноправних частин: Австрійської імперії та Угорського королівства, об’єднаних владою одного монарха. У кожній частині монархії існували окремі вищі законодавчі установи (парламенти) та кабінети міністрів. Загальнодержавну законодавчу владу здійснювали Делегації парламентів Австрії та Угорщини (по 60 депутатів від кожного), які почергово засідали у Відні та Будапешті. В Австрії виконавча влада належала імператорові (цісару), який керував через призначуваних ним міністрів. Законодавчу владу здійснював рейхсрат, що складався з палати панів (останніх призначав монарх) і палати депутатів. Палата панів складалася з членів імператорської родини, представників дворянства й духовенства; палата депутатів обиралася на основі змішаної і складної (куріальної, прямої або багатоступеневої) виборчої системи. Тільки в січні 1907 р. було запроваджене загальне виборче право для чоловіків, котрі досягли 24 років.
В Угорщині виконавча влада належала королю (він же – австрійський імператор), який керував через місцевий кабінет міністрів. Законодавчу владу здійснював сейм у складі двох палат. Склад верхньої – палата магнатів – був майже таким, як у Австрії, але включав ще представників хорвато‑славонського сейму. Палата депутатів (нижня) обиралася населенням на 5 років і складалася з 413 членів і 40 делегатів від хорвато-славонського сейму. Для активного виборчого права вимагався майновий ценз.
Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорщині було проведено ряд реформ, що сприяли розвитку капіталізму. Цей процес, однак, гальмувала наявність значних феодальних пережитків, що особливо проявляли себе на окраїнних землях. Імператорська влада штучно гальмувала їх індустріальний розвиток, використовувала як аграрно-сировинний придаток метрополії.
Прагнучи зберегти клаптикову імперію, Габсбурги розпалювали суперечності між народами, які входили до її складу, давали певні пільги панівним верствам окремим національним меншинам. Українці ж, котрі в 1910 р. становили 8 % населення Австро-Угорщини, були позбавлені багатьох політичних прав. Так, в українській частині Галичини австрійський уряд передав управління Галицьким сеймом польській верхівці.
У 1868 р. угорський сейм закріпив панування угорців у Карпатській Україні, оголосивши все населення краю єдиною угорською нацією. Національна мова і культура в українських землях зазнавали переслідувань. Офіційною мовою у Галичині була польська, на Буковині – німецька, в Карпатській Україні – угорська.
Зовнішня політика Австро-Угорщини дедалі більше підпадала під вплив Німеччини. У 1879 р. було укладено австро-німецький союз, спрямований насамперед проти Росії та Франції, а в 1882 р. – союз Австро-Угорщини, Німеччини та Італії. Імперська політика Австро-Угорщини особливо чітко проявилася в 1908 р., коли вона анексувала Боснію й Герцеговину. Під час Першої світової війни Австро-Угорщина виступала в союзі з Німеччиною, і наслідки їх поразки у цій війні були однаковими.
У результаті жовтневої буржуазної революції 1918 р. монархію Габсбургів було повалено, а імперію – ліквідовано. На її колишніх територіях виникли незалежні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина; частина земель увійшла до Югославії, Румунії, Польщі. Карпатська Україна опинилася у складі Чехословаччини, Буковина – Румунії, Західна Україна – Польщі[20].
4. Буржуазні реформи в Австрійській та Австро-Угорській імперіях
Першу хвилю модернізаційних реформ у Австрії в 70– 80 pоках XVIII ст. почала здійснювати австрійська правителька Марія-Терезія (1740–1780 рр.), а після її смерті продовжив син Йосиф ІІ (1780–1790 рр.). Імператор Йосиф ІІ з 1765 р. правив разом з Марією-Терезією, а з 1780 р. – самостійно. На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму.
Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ були спрямовані на спрощення системи управління, а відтак, її централізацію, осучаснення аграрних відносин, обмеження міського самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церкви та ін. За допомогою реформ Марії-Терезії вдалося: уніфікувати судову систему; створити постійну армію; запровадити загальну військову повинність; установити військовий прибуток; скасувати внутрішні митні кордони і збори; створити бюрократичний апарат; упорядкувати системи обліку й контролю; провести перший перепис населення і земельних угідь; скоротити панщину з 5–6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 рр.); звузити юрисдикцію поміщиків над селянами; надати дозвіл селянам викуповувати права на спадкове володіння земельними наділами; підпорядковувати церкву державі; зрівняти усі релігійні конфесії у правах; надати право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій школі дозволено навчатися рідною мовою; відкрити широку мережу світських шкіл державним коштом. Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні – «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні – «тривіальні», чотирикласні – «нормальні» з навчанням німецькою мовою). У 1774 р. для греко-католиків заснована духовна семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.
Реформи Йосифа ІІ продовжили перетворення Марії-Терезії, проте зміни стали радикальнішими і практичнішими. Своїми соціальними перетвореннями (відкриттям благодійних закладів, лікарень, притулків для глухонімих) і покращенням становища селян (скасування панщини і кріпосного права) він зробив значний внесок у модернізацію Габсбурзької монархії[21].
Продовжуючи справу Марії-Терезії щодо централізації держави, Йосиф ІІ 1782 р. ліквідував придвірну канцелярію й окремі фінансові центральні органи. Замість них утворено Об’єднану придвірну палату (Vereinigte Hofstelle), що стала єдиним центром адміністративно-політичного і фінансового управління. Він спробував домогтися поєднання старої територіальної системи управління за групами провінцій з новими, сучасними галузевими структурами. Як наслідок, відбулися зміни у системі органів державного управління. Було створено п’ять центральних установ: Об’єднану придвірну палату, Канцелярію Державної ради, Фамільну і Придвірну канцелярію, Придвірну військову раду, Вище юридичне відомство. Згодом утворено й інші, а також спеціалізовані органи управління: Міністерство поліції (Polizeiministerium), потім реформоване в Придвірну палату поліції і цензури (Polizei-und Censurhofstelle); Придвірну комісію церковних і віросповідальних справ; Придвірну кваліфікаційну комісію, Придвірну санітарну депутацію.
Відбулися реформи і в справі територіального поділу держави та середній ланці управління. Дрібніші землі (краї) Йосиф ІІ об’єднав, незалежно від їхньої історичної своєрідності, у більші, наприклад, Моравію і Сілезію, Галичину й Буковину (1786 р.). Він рішуче виступив проти так званих земельних конституцій, далі обмежуючи самоврядування, зменшуючи компетенцію земельних сеймів (ландтагів), повністю ігноруючи їхні права у сфері фінансів (встановлення податків). Йосиф ІІ свідомо відмовився від давньої чеської та угорської традицій коронуватися королем цих країн у їхніх столицях. Він наказав перевести корону св. Вацлава і корону св. Стефана та інші атрибути королівської влади до Відня. У 1783 р. Йосиф ІІ видав міську ординацію, яка передбачала створення: міських виділів (які відповідали колишній міській раді) та міських магістратів. Міські виділи (від кільканадцять до кількох десятків членів) обирали міщани; магістрати (у кількості одного-двох десятків міських радників) на чолі з бургомістрами обирали міські виділи. Фактично владу в місті здійснював магістрат.
Реформуючи центральний і місцевий державний апарат, старанно підбираючи до нього урядовців, Йосиф ІІ видав 1783 р. для них «Пасторське послання». «Істинному слузі держави» наказувалось дбати про свій професійний рівень, бути самовідданим, акуратним у праці, чітко і своєчасно виконувати накази імператора і вищих урядовців. Вони застерігалися від хабарництва, зловживання службовим становищем та ін.
У 1784 р. імператор надав німецькій мові статус єдиної державної мови. Правда, за його ж словами, він нібито не думав ні про «онімечування», ні про культурне «проникнення», а лише про зміцнення ідеї єдиної держави. У державі ще більше посилювалась цензура, зростала роль поліції. У 1781 р. затверджено патент про цензуру, який передбачав жорсткий контроль за друком, а особливо пресою. В такий спосіб австрійська цензура значною мірою спричинила занепад науки, літератури, преси і взагалі інтелектуального рівня суспільства.
Сутність політики «йосифінізму» полягала в тому, що монархія мала бути як благодійницькою, так і поліцейською державою. Державній структурі належало за допомогою освіченого правління та врядування створити найкращі умови для добробуту своїх громадян. Для викладення цієї програми треба було дотримуватися порядку, моральності і безпеки, тож обов’язки з нагляду за цим покладалися на засновану у 1749 р. поліцейську комісію. Саме при Йосифі ІІ остаточно сформовано державну поліцію, важливою структурою якої була таємна політична поліція. В столицях усіх земель з 1784 р. працювали спеціальні Дирекції поліції з системою нижчих поліційних органів. У Відні створено Міністерство поліції, перетворене потім у Придвірну поліційно-цензуральну палату. Поліція сформувала широку мережу таємних агентів, інформаторів, які діяли в громадських місцях, в організаціях, установах, навчальних закладах тощо. Їхня діяльність оплачувалась з фондів поліції. Фактично не існувало таємниці листування, під виглядом фінансово-податкових перевірок проводили домашні ревізії у підозрілих осіб, їхні арешти. В суспільстві ширилась система взаємної недовіри, непевності, страху, підозри, небажання перейматися політичними проблемами.
Значні зміни відбулися у церковній політиці Австрійської монархії. Будучи ревним католиком і цілком підтримуючи католицьку релігію і церкву, Йосиф ІІ водночас продовжив політику своїх попередників, спрямовану на повне підпорядкування церкви державі, обмеження її впливу на державну політику, її прав, привілеїв і маєтностей та багатств[22].
Аграрна реформа в Австрійській імперії почалася 1 листопада 1781 р., коли було опубліковано відповідний імператорський патент, який набув чинності спочатку в Чехії та австрійських спадкових володіннях, а потім – у всіх інших землях. 5 квітня 1782 р. видано патент спеціально для Галичини. Ним було скасоване кріпосне право як особисту залежність селян від панів. Патенти 1781 і 1782 рр. забороняли шляхті вимагати від селян понад трьох днів панщини на тиждень, обмежувалися додаткові повинності на користь землеволодінь. Його замінено «розумним спадковим підданством», що в принципі давало селянам особисту свободу і право вільного пересування у певних межах. За селянами закріплено право виходу з громади і села, право вільного вибору професії, право одружуватись без згоди панів, звернення зі скаргами на пана до суду, селяни мали право віддавати дітей до школи, навчатися ремеслу та ін.
Результатом аграрної реформи Йосифа ІІ була спроба обмежити дисциплінарну владу панів над їхніми підданими. Позитивною рисою стало право селян звертатися зі скаргою чи клопотанням до місцевих властей (чи суду), потім до окружних щодо захисту своїх інтересів тощо. Стосовно селянських повинностей у панів, то вони залишались загалом без суттєвих змін. Імператор скасовував панщину поступово, почавши з державних, міських і церковних маєтків[23].
Діяльність як Марії-Терезії, так і Йосифа ІІ мала для Австрії важливе значення. Їх реформи мали на меті оздоровити суспільство, зміцнити державу, централізувавши її, адаптувати Австрійську монархію до нових соціально-економічних і політичних умов. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ відображали ті тенденції епохи Просвітництва, які сформувались у всій Європі ще з середини ХVІІ ст., і мали позитивне значення для подальшого розвитку державноправових інститутів Австрійської імперії.
Але більшість цих реформ саботувалась феодалами, а після смерті Йосифа ІІ в Австрії відбувся перехід до реакції і реформи були згорнуті. Вже син Йосифа ІІ Леопольд ІІ (1790–1792 рр.) почав поступове обмеження реформ свого батька. Період його правління був позначений економічною та політичною кризою Австрійської імперії. Спостерігається чергове погіршення становища селянства, що посилило його боротьбу за свої права й вилилось в ряд повстань. Найбільші з них відбулись у Закарпатті в 1820, 1826, 1831, 1836, 1840 та у 1846 роках. А в 20–40 х роках XIX ст. великого розмаху там же набув рух опришків, який тривалий час очолювали С. Товта і Й. Кокоша[24].
Тому ліквідація феодально-кріпосницьких відносин водночас із поваленням абсолютистських монархій, національним визволенням та створенням національних держав стало завданнями революцій, що відбулися у середині ХІХ ст. в ряді країн Європи.
В Австрійській імперії така революція мала місце у 1848–1849 рр. Незважаючи на те, що вона зазнала поразки, окремі її здобутки – скасування залежності, ліквідація обмежень в розвитку ремесел, дозвіл купівлі-продажу землі тощо – створили сприятливі умови для розвитку капіталізму[25]. Проте, цей розвиток був нерівномірним і неоднаковим для різних територій Австрійської імперії. У ході революції 1848–1849 рр. австрійський уряд провів селянську реформу. Основним результатом її стало скасування панщини. На Закарпатті вона ліквідовувалося, згідно із законом, прийнятим, 18 березня 1848 р.; у Галичині – згідно із законом австрійського імператора Фердинанда І від 17 квітня 1848 р.; на Буковину дію цього закону мав декрет від 1 липня 1848 р. Внаслідок аграрної реформи поміщики втратила владу над селянами, проте були збережені поміщицькі маєтки та грошові прибутки у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд. Однак ліквідація залежності в результаті революції, не змінила на краще становище селян. Аграрна реформа, проведена урядом, ліквідувала панщину, однак не розв’язала аграрного питання, не зачепила основ поміщицького землеволодіння[26].
В Австро‑Угорщині феодальні пережитки, соціально-кастова нерівність, економічна експлуатація трудового люду, національне гноблення, передусім слов’янських народів, співіснували із загальними тенденціями демократичного розвитку й об’єктивно-історичними процесами консолідації на основі економічного прогресу, зміцнення соціальних зв’язків, урбанізації та культурної інтеграції.
Означені процеси прискорилися на межі ХІХ–ХХ ст. завдяки здійсненню широких реформ: запроваджено суд присяжних, загальну військову повинність, рівність віросповідань, загальне виборче право (від 1907 р.) тощо.
Водночас маємо відзначити, що українці, позбавлені, як й інші народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки порівняно толерантному ставленню влади досягли певних успіхів у своєму національно-культурному й соціально-економічному розвиткові, зокрема в Галичині та Буковині (в Закарпатті вони зазнавали значних утисків з боку угорської влади, що проводила політику мадяризації).