ПОНЯТТЯ ЯК ФОРМА МИСЛЕННЯ

ДЕФІНІЦІЯ ТА ПОДІЛ ПОНЯТТЯ

Дефініція та поділ поняття є найважливішими операціями над поняттям.

Для того, щоб поняття було визначеним, воно повинне мати однозначний зміст та чітко обмежений обсяг. Зміст поняття встановлюють за допомогою логічної операції, яка носить назву дефініції (визначення) поняття. Юридичні дефініції є дуже важливим засобом, який забезпечує правильне і однотипне застосуання норм права. Юристи постійно змушені уточнювати зміст понять, якими вони користуються. Звернемо увагу на те, що дефініція відіграє дуже важливу роль й у самій юридичній логіці. До речі, дефініція самого поняття «юридична логіка» є предметом дискусій.

Для того, щоб скласти логічну характеристику дефініції поняття, треба визначити її структуру. Дефініція складається з двох понять – визначуваного (або дефінієндума, який позначається Dfd) та визначального (або дефінієнса, який позначається Dfn). Визначуваним (дефінієндумом) називається те поняття, зміст якого треба розкрити, а визначальним (дефінієнсом) – те, за допомогою якого виконується це завдання.

Наведемо кілька прикладів дефініції поняття: "послідовність як принцип мислення – незмінність думки при повторенні, що забезпечує логічні зв’язки у міркуванні"; "касаційна скарга – скарга на вирок суду, що не вступив у законну силу"; "контрабанда – незаконне переміщення через державний кордон товарів, цінностей та інших предметів".

Тут визначуваними поняттями є "послідовність як принцип мислення", "касаційна скарга", "контрабанда", а визначальними відповідно – " незмінність думки при повторенні, що забезпечує логічні зв’язки у міркуванні", "скарга на вирок суду, що не вступив у законну силу" та "незаконне переміщення через державний кордон товарів, цінностей та інших предметів".

Нас будуть цікавити ті дефініції, які використовуються у праві. Це перш за все легальні дефініції, тобто такі, які наводяться безпосередньо у тексті правової норми. Як і всі інші, легальні дефініції поділяються на реальні та номінальні. Реальна дефініція – така, яка відображає істотні ознаки предмета, явища, і має на меті відрізнити визначуваний предмет від решти предметів, вказуючи на його відмінності. Номінальним же називається пояснення значення слова або терміну, що позначає дане поняття. Таким чином, реальні поняття відносяться до конкретних предметів, властивостей, процесів, множин предметів і виражають їх суть, а номінальні не поширюються на предмети або їх властивості, вони відносяться до їх позначень. Номінальні дефініції слугують досягненню домовленості про те, в якому значенні даний знак буде вживатись у даній мові. В цьому відношенні всі легальні дефініції є номінальними.

Але виникає запитання, чи існують також реальні легальні дефініції. Точніше, чи існують такі номінальні легальні дефініції, які можуть одночасно інтерпретуватись як реальні. У юриспруденції такі дефініції існують, і вони складають більшість. "Чисто" номінальних значно менше. Для прикладу можна навести таку дефініцію: "Колективні утворення як суб'єкти цивільного права називаються юридичними особами". Наведені вище дефініції послідовності мислення, касаційної скарги та контрабанди є одночасно і номінальними, і реальними.

Існує ще одна класифікація дефініцій. Це явні та неявні дефініції. Явними називають такі, в яких встановлюються істотні ознаки визначуваного поняття і які мають вигляд Dfd = Dfn. Неявні дефініції – такі, в яких описуються певні відношення між визначуваними поняттями у деякому контексті. До числа явних дефініцій відносяться, зокрема, такі: "крадіжка – таємне заволодіння майном", "пограбування – відкрите заволодіння майном, вчинене без насильства або з насильством, не небезпечним для життя та здоров'я", "розбій – заволодіння майном, поєднане із насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілих або із загрозою застосування такого насильства".

Основним видом явних дефініцій є дефініція через найближчий рід і видову ознаку. Цей логічний прийом полягає у відшуканні найближчого роду для визначуваного поняття і відмінних (характерних) ознак, які має тільки даний вид предметів і не мають інші види предметів, що входять до цього найближчого роду. Якщо позначити найближчий рід через А, а видову ознаку – через в, то можна цю дефініцію записати у символічній формі так: а = Ав. Якщо видових ознак кілька, використаємо для їх позначення букви в, с, d тощо. Тоді одержимо таку формулу: а = Авсd. Тут а = Dfd, Ав = Dfn (Авсd = Dfn).

Як приклади можна використати наведені вище явні дефініції понять крадіжки, пограбування та розбою. Всі вони підпорядковані одному спільному родовому поняттю заволодіння майном, але кожне з них відрізняється від інших притаманними тільки йому видовими ознаками.

Проте далеко не всі легальні дефініції мають таку форму. Порівняно часто юриспруденція користується генетичними дефініціями, в яких предмет визначається зазначенням способу утворення саме даного предмета і жодного іншого. Цей спосіб виступає як видова ознака. Із генетичною дефініцією ми зустрічаємось, зокрема, коли цивільний кодекс визначає договір таким чином: "Договір є укладеним, як тільки учасники досягнуть згоди щодо його змісту", тобто через визначення моменту його виникнення.

У законодавстві використовуються й інші дефініції, наприклад, дефініція через перелік, через наслідки, через зазначення прав і обов'язків учасників правовідношення, компетенцію органу тощо.

Найбільш поширеною є дефініція через найближчий рід та видову ознаку. Розглянемо правила цієї дефініції.

Перше правило – це вимога співмірності дефініції. Вона полягає в тому, що обсяг визначуваного поняття повинен бути еквівалентним обсягу визначального поняття. Цю вимогу вже виражено у формулі а = Ав. Визначуване і визначальне поняття повинні мати той самий обсяг і той самий зміст, тобто відображати той самий предмет або множину. Наприклад, дефініція "рецидивіст – особа, яка вчинила злочин після засудження за раніше вчинені злочини" задовольняє дане правило, є співмірною.

Порушення цього правила може бути подвійним. Можлива помилка надто широкого визначення – коли обсяг визначального поняття ширший за обсяг визначуваного, наприклад: "рецидивіст – особа, яка вчинила злочин". З іншого боку, іноді обсяг визначального поняття буває вужчим за обсяг визначуваного, тоді маємо помилку надто вузького визначення, скажімо, "рецидивіст – особа, яка вчинила тяжкий злочин після засудження за раніше вчинені злочини".

Друге правило полягає в тому, що дефініція не повинна містити у собі кола. Прийнято казати, що дефініція містить у собі коло, якщо при визначенні поняття ми вдаємося до іншого поняття, яке, у свою чергу, визначається за допомогою першого. Наприклад: "кримінальне право регулює відношення, передбачені кримінальним законом". Тут визначальне поняття ("відношення, передбачені кримінальним законом") не розкриває зміст визначуваного ("кримінальне право"), а просто повертає нас до нього.

Згідно з третім правилом, дефініція має бути чіткою і однозначною. Визначальне поняття повинне містити істотні ознаки і не обмежуватися неістотними. До нього не повинні входити неоднозначні вирази, що дозволяють різні тлумачення. У дефініціях неприпустимі метафори, порівняння й інші художньо-образні засоби. Звичайно, афористичні конструкції типу "піхота – цариця полів", "Бразилія – країна несподіванок" цілком прийнятні у деяких контекстах, проте як дефініцію їх використовувати не можна, оскільки вони жодною мірою не виконують функцію цієї логічної операції.

Якщо ми визначаємо поняття чрез такі терміни, що самі потребують дефініцій, то робимо помилку, яка отримала назву дефініції невідомого через невідоме. Ось приклад такої помилки: "індетермінізм – філософська течія, протилежна детермінізму".

Останнє основне правило дефініції каже: "Дефініція по можливості не повинна бути негативною". Воно випливає з основної мети дефініції, яка повинна відповідати на запитання про те, чим є визначуваний предмет, які істотні ознаки він має. Негативна дефініція вказує лише на ознаки, що не належать предмету і дає дуже мало інформації про визначувані предмети, наприклад: "кримінальне право – це не цивільне право", "свідок – не потерпілий" тощо.

Проте дане правило має винятки. Воно не поширюється на дефініцію таких понять, як, наприклад, "безбожник" ("безвірник"). У даному випадку дефініція містить саме негативну ознаку. Безбожник (безвірник) – людина, яка не вірить в бога.

Тепер розглянемо питання про поділ поняття. Це операція, яка полягає у розкритті логічного обсягу родового поняття шляхом його розчленування на обсяги видових (множини на підмножини), що входять до його складу. Так, наприклад, шляхом поділу поняття "юридичний факт" на подію та дію ми встановлюємо обсяг даного поняття.

Родове поняття, над яким здійснюється операція поділу, називається діленим. Видові поняття, здобуті внаслідок її, одержали назву членів поділу. Ознака, з урахуванням якої здійснюється встановлення видів діленого поняття (підмножин діленої множини), називається основою, або підставою поділу. Вона визначається метою поділу.

Основні види поділу понять – поділ за видозміною ознаки (простий поділ) та дихотомічний поділ. Класифікація як логічна операція тотожна поділу. Вона широко використовується у праві.

Суть простого поділу можна пояснити на такому прикладі. Скажімо, за Кримінальним кодексом України до основних видів покарання відносяться: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатись певною діяльністю, штраф, громадський осуд, конфіскацію майна, позбавлення військового або спеціального звання та позбавлення батьківських прав.

При дихотомічному поділі основою слугує наявність або відсутність у елементів даної множини певної ознаки. Ділене поняття А поділяється на поняття В і не-В, які повністю вичерпують обсяг поняття А. Ця операція має місце, якщо ми поділяємо діяння на умисні та неумисні, договори на оплатні та безоплатні, підсудних на винних та невинних тощо.

Дихотомічний поділ дозволяє послідовно і швидко звузити коло предметів, серед яких знаходиться той предмет, що нас цікавить. Він широко використовується у практиці розслідування злочинів. Так, скажімо, якщо скоєно вбивство, то з'ясовують, хто був зацікавлений у смерті потерпілого, потім з їх числа виділяють тих, хто міг скоїти даний злочин і виключають із списку підозрюваних тих осіб, які такою можливості не мали, і так далі.

Поділ поняття має свої правила. Першим є правило співмірності. Воно вимагає, щоб сума членів поділу дорівнювала діленій множині. Кожен предмет, який належить діленій множині, повинен ввійти до однієї з утворених підмножин. Якщо початкова множина більша, ніж сума одержаних у результаті поділу підмножин, то має місце помилка неповного поділу. Можлива також помилка поділу із зайвими членами. Так, поняття "1 курс" (якщо він складається з шести груп) можна неправильно поділити на групи 101, 102, 103 і 104 або на групи 101, 102, 103, 104, 105, 106 і 107. У першому випадку ми маємо неповний поділ, у другому – поділ із зайвим членом.

Друге правило ставить умову, що поділ повинен здійснюватися лише за однією основою. Про порушення цього правила йдеться в одній старовинній українській комедії. Тут виведено персонажа, який, потрапивши на ярмарок, так розповідав про свої враження: "Господи Боже мій, чого тільки нема на тому ярмарку! Колеса, скло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, торговці усякі... Так що якби у кишені було хоч тридцять карбованців, то і тоді б не закупити всього ярмарку".

Згідно з третім правилом, члени поділу мають виключати один одного. Приклади помилкових поділів: "слухачі поділяються на відмінників, спортсменів і третьокурсників", "війни бувають справедливими, несправедливими та світовими", "солдати поділяються на рядових, єфрейторів та бувалих солдат". Тут змішано різні основи поділу.

Четверте правило полягає в тому, що поділ повинен бути безперервним. Іншими словами, не закінчивши поділ родового поняття, не можна переходити до поділу видових понять. Наприклад, серед прав громадянина України можна виділити право на освіту, право на судовий захист, право на житло, а останнє поділити на право мати квартиру і право мати у приватній власності житловий будинок. Але не слід поділяти дане поняття таким чином: "громадянин України має право на освіту, право на судовий захист і право мати у приватній власності житловий будинок".

П'яте і останнє правило висуває вимогу точності й чіткості основи поділу. Ознака, за якою поняття поділяється на види, повинна бути достатньо визначеною. У протилежному випадку і поділ буде незрозумілим. Таким був би поділ наук на складні і нескладні, цікаві і нецікаві тощо.