1. Суспільство, культура, цивілізація як об’єкти філософсько-правового аналізу

Сучасні погляди на розвиток суспільства були підготовлені всім ходом попередньої філософської та соціально-політичної думки. В стародавньокитайській та античній філософії ідеї впорядкованості природничих та суспільних процесів знайшли своє відображення у вченні про “Дао” та “Логос”.

Вчення про світовий порядок в тій чи іншій формі знайшло своє відображення в філософії Геракліта, піфагорійців, Анаксагора, Демокріта. Арістотель обґрунтувавши ідею “природності” держави, розглядав її як єдино можливу форму існування людини як “політичної тварини”, відзначав в якості важливої особливості функціонування рабовласницького суспільства те, що реалізація законів розвитку суспільства опосередкована політико-правовими нормами регламентації всієї суспільної структури.

Більшість мислителів феодального суспільства розглядали земне життя людини як засіб здійснення божественного промислу. Цей вихід з межі земного існування сприяв формуванню оцінки суспільства з точки зору зовнішніх, до наявного буття, критеріїв. Такий підхід обмежував історичну активність людини, але разом з тим формувалось уявлення про ідеальну модель майбутнього, до якого індивід може прийти, нехай в неземному існуванні, але в результаті вільного вибору моральної поведінки.

В ХVІІ-ХVІІІ століттях разом з розвитком природознавства робляться спроби перенесення знань про закони природи на суспільство. Т. Гоббс відзначав, - що для правильного пояснення елементів природного права необхідно знати природу людини, що собою являє політичний організм і що ми розуміємо під законом. Гоббс відзначав, що природа людини є сума її природних здібностей та сил як здатність харчуватись, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.п.

Великий вклад в розвиток соціальної філософії зробив Гегель. Він зробив спробу знайти в історії її внутрішній зв’язок. В цілому ідеалізм, аналізуючи історію, керується не об’єктивними масштабами, не реальним, практичним змістом життєдіяльності людей. Свої завдання він зводить до систематизації різноманітного світу людських думок, уявлень, ілюзій, вибудовуючи їх в певний ряд, який закінчується в тих принципах та ідеях, які філософ вважає за найвищу істину, за остаточне вирішення всіх завдань історії. Оскільки зміст історії зводився до свідомості людей, то і суть історичних процесів вбачалася в звільненні людей від ілюзій минулого і формування такої свідомості, в якій втілилась найвища істина людства.

Головною ідеєю діалектико-матеріалістичного (марксистського) розуміння історії є ідея суспільного. Зміст поняття “суспільне виробництво” не вичерпується політекономічним вивченням сутності та функцій матеріального виробництва.

Поняття “суспільне виробництво” значно багатше за своїм змістом ніж поняття “виробництво матеріальних благ”, яким оперує політекономія. В загальносоціологічному розумінні зміст поняття “суспільне виробництво” охоплює всяку соціально обумовлену творчу діяльність. Одночасно суспільне виробництво являється функцією конкретно-історичної соціальної системи, яка визначає зміст та форму діяльності, особисте ставлення до неї суб’єкта діяльності.

Суспільне виробництво можна розглядати як єдність 4-х видів виробництва:

Визначальним серед них є певний спосіб виробництва предметних умов існування суспільства, який являє собою єдність продуктивних сил та виробничих відносин.

Продуктивні сили займають центральне місце в системі обставин та умов, які детермінують історію. Кожне наступне покоління людей застає продуктивні сили створені попередніми поколіннями. Ці продуктивні сили служать йому основою для нового виробництва, завдяки чому виникає зв’язок між поколіннями, наступність в історії.

Діяльність людей в історичному процесі полягає насамперед, в привласненні певної сукупності продуктивних сил, в їх реалізації як засобів освоєння природи, з одного боку та як основи суспільного виробництва – з другого. Рівень розвитку продуктивних, їх характер і визначав ту сукупність умов, в межах яких створюються умови формування самої людини.

Досить поширений культурологічний підхід до пояснення сутності суспільства. Він пов’язаний з іменами таких відомих мислителів як М. Данилевський (1822-1885), О. Шпенглер (1880-1936), П. Сорокін (1889-1968), А. Тойнбі (1889-1975).

Основи сучасного культурологічного підходу були закладені російським філософом – слов’янофілом М. Данилевським у праці “Росія і Європа” (1869 р.).

Людство, за думкою М. Данилевського, є поняттям абстрактним. Існує не людство, а культурно-історичні типи цивілізації – єгипетський, китайський, ассіро–вавілонсько-фінікійський, єврейський, грецький, римський та ін. кожен з них відтворює ідею людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зі своїми особливостями й специфічними методами. Абсолютизація будь-якого з них, механічне перенесення його характерних рис на цивілізацію в цілому призвело б до її деградації. Ідею вселюдськості може відбити лише сукупність культурно-історичних типів.

Історія розвитку цивілізації – це постійна зміна культурно-історичних типів. Кожен народ створює власний унікальний тип культури. І хоч вони взаємодіють, постійно обмінюються взаємонадбанням, проте їх унікальність не тільки не знищується, а й міцніє, входить в історичний контекст цивілізації, висвічується новими фарбами в механізмах спадкоємності під час зародження та розвитку нових культурно-історичних типів.

Так, за думкою М. Данилевського, єврейська культура позначена так званою релігійною основою, грецька – художньою, римська – політико-правовою, германо-романська – науковою та індустріальною. Це так звані одно - та двоосновні культурно-історичні типи. Слов’янський тип, якому за прогнозом М. Данилевського, належить майбутнє, матиме чотири основи. Цей тип культури успадкує надбання минулих культур і постане у вигляді синтезу таких характерних рис, як релігійність, науковість, творчість у мистецтві, технології та індустрії, політичність, економічна обґрунтованість та общинність. Філософ прогнозував розпад європейського співжиття, конфлікт між романо-германським і слов’янським типами культури і створення всеслов’янського союзу зі столицею в Константинополі.

Теоретичну спробу вивчення історичного процесу як сукупності унікальних культурно-історичних типів, що взаємодіють збагатив відомий німецький філософ і культуролог, історик і публіцист, представник філософії життя О. Шпенглер (1880-1936) в своїй праці “Присмерк Європи”.

Культура за О. Шпенглером, виникає із тяги до “космічності”, до культивування такту й ритму. Вона охоплює всі надбання народу: від філософії й літератури, до фінансових операцій і ведення війни. За О. Шпенглером існує вісім унікальних культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, “аполонівська” (греко-римська), “фаустівська” (західноєвропейська) і культура майя. Як свідчить філософ, очікується народження й злет ще одного типу культури – російсько-сибірської.

Кожен тип культури має свій термін існування, що визначається внутрішніми властивостями її організації. Цей термін – приблизно тисячоліття. Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію, яка, за думкою О. Шпенглера, постає у вигляді мертвого простору інтелекту, поля згасання культури. Західноєвропейська культура вступила в стадію занепаду, окостеніння. Проявами кризи є поширення механічної праці, заміна мистецтва спортом, накопичення техніко-технологічного потенціалу, а головне – домінація масовізованої особистості, соціальною базою якої є пролетаріат.

Досить поширеними є технократичні концепції розвитку суспільства. Технократизм еволюціонував від технологічного детермінізму Т. Веблена, Е. Бернштейна, та К. Каутського через соціальну філософію техніки М. Бердяєва, М. Хайдегера і К. Ясперса до сучасного постіндустріалізму Д. Белла, Дж. Гелбрейта, О. Тофлера й З. Бжежинського – такий шлях подолав технократизм, доки посів місце серед соціально-філософських течій ХХ століття.

Філософія технократизму концентрується навколо ідеї про роль техніки, технічного прогресу, машин та технологій у суспільних змінах сучасної епохи. Сучасний технократизм відмовився від однозначного захоплення техніко-технологічним фактором, притаманним його попередникам. Він наполегливо, хоч і не завжди послідовно, обстоює погляд на суспільство як систему взаємодіючих факторів – техніки й технології, соціальної структури й політики, цінностей, динаміки потреб і т. ін.

Різноманітні технократичні концепції поділяються на два напрями:

а) оптимістичні (Д. Белл, Р. Дарендорф, О. Тофлер), які пов’язують вирішення всіх соціально-економічних, політичних проблем суспільного розвитку з ростом технічного потенціалу суспільства;

б) песимістичні (Ж. Еллюль, Л. Мемфорд), що вбачають в техніці загрозу для цивілізації й закликають обмежувати її зростання, радять повернутися обличчям до природи. Для цих напрямків характерна певна однобокість, яка полягає в тому, що вони вилучають з системи прогнозу практичну діяльність людей, зумовлену преш за все матеріальними і духовними потребами та певними інтересами.

Особливості розвитку суспільства не можна зрозуміти без аналізу суб’єктів та рушійних сил історичного процесу.

Передумовою в розумінні рушійних сил суспільного розвитку є теза про те, що історію роблять люди, тому проблема рушійних сил виступає як проблема аналізу причин, що спонукають людей до діяльності.

Як вам уже відомо з курсу філософії, джерелом розвитку в тому числі і суспільства, є протиріччя. Але протиріччя не самі по собі рухають життя, а є причиною діяльності людей, яка змінює соціальну дійсність і яка тому виступає реальною рушійною силою історичного процесу.

Протиріччя, переломлюючись через призму потреб та інтересів особи, соціальних груп, класів, націй, суспільства в цілому усвідомлюються в формі ідеальних спонукаючих мотивів та діяльності. Таким чином, між протиріччям та діяльністю, обумовленою цим протиріччям, спрямованою на його вирішення, лежить складна ланка опосередкувань, яка в цілому і розкриває картину рушійних сил суспільства.

Поняття “соціальне протиріччя” відображає сутність саморуху суспільства, а поняття “рушійні сили розвитку суспільства” – спосіб існування протиріччя. Вирішення соціального протиріччя – не що інше як прояв соціальної активності людей, які осягнули в тій чи іншій мірі дане протиріччя та усвідомили необхідність змін існуючих суспільних відносин.

Таким чином, рушійні сили суспільства, є способом розвитку та вирішення протиріч в їх конкретно-історичних формах, механізмом дії соціальних законів.

Рушійні сили не існують самі собою, в чистому виді, а проявляються в діяльності людей як носіїв рушійних сил у вигляді потреб , інтересів, цілей, які в свою чергу формуються як прояв об’єктивної необхідності в діяльності людей. Діяльність людей може здійснюватись відповідно з логікою об’єктивної необхідності, або всупереч їй. Тому соціальна необхідність діалектично взаємопов’язана з випадковістю. Соціальна необхідність являє собою єдність живої та уречевленої діяльності людей. Соціальна необхідність – це спосіб прояву об’єктивних законів історії, які в своєму розгортанні опосередковуються конкретними обставинами, умовами історичного процесу, що являється однією з найважливіших причин нелінійного характеру детермінації історичних подій.

Формою здійснення всіх різновидів людської діяльності є суспільні відносини, які є результатом обміну діяльністю та її результатами, і в яких відображається взаємозв’язок та взаємозалежність людей один від одного. Суспільні відносини реалізуються через певну соціальну структуру суспільства, вони об’єктивно формують внутрішню логіку поведінки людей.

Через суспільні зв’язки, тобто соціальну структуру забезпечується включення людини в склад соціального суб’єкту та здійснюється суспільно-необхідна діяльність.

Виклад питання про сутність культури почнемо з того, що спробуємо визначити походження самого терміну “культура”. Це слово має латинське походження і спочатку означало “обробка ґрунту”, “культивування”, тобто воно фіксувало зміни в природному об’єкті під впливом діяльності людини на відміну від тих змін, які відбуваються як природний процес. Уже в цьому першому визначенні терміну відображена її важлива особливість – активна людська діяльність спрямована на перетворення природи та суспільства.

Саме поняття “культура” почало використовуватись в європейській соціальній думці з ХVІІІ століття. В цілому в цей період культура ототожнюється з формами духовного та політичного саморозвитку суспільства та людини.

Так французькі просвітителі ХVІІІ століття (Вольтер, Тюрго, Кондорсе) зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку людського “розуму”. Культурність суспільства вбачається в тому, наскільки розумно влаштований суспільний порядок. Тому вважалось, що мета культурного розвитку повинна відповідати найвищому призначенню розуму – зробити всіх людей щасливими.

В німецькій класичній філософії розвиток культури розглядається як поступовий ріст людської духовності, який забезпечує прогрес людства.

Представники новітнього неокантіанства (Г. Ріккерт, Е. Кассирер, М. Вебер), а також О. Шпенглер, А.Дж. Тойнбі, М.Я. Данилевський, П.О. Сорокін і ін. розглядали різні культури як автономні системи цінностей і ідей, які безпосередньо визначають конкретні типи соціальної організації. Одним із головних моментів такого підходу була самоцінність культурних феноменів, їх активної ролі в розвитку суспільства. Була таким чином задана культурно-ціннісна парадигма суспільного розвитку. З цього приводу М.О. Бердяєв писав, що культура не є здійсненням нового життя, нового буття; вона є здійсненням нових цінностей.

В останній час на Заході набула поширення персоналістська концепція К.Е. Левінаса, який вважає, що в сучасному світі діють дві культури: західний раціоналізм, з його опорою на імперіалістичний самоспрямований суб’єкт і універсальна етико-естетика людського тіла. Ця остання є втіленням першообразу всякої мудрості і всякого мистецтва і вона є “універсальною”, вічною, її минуле спостерігається в сучасності, а здійснюється в майбутньому.

Філософське розуміння культури базується на принципах конкретно-історичного аналізу, який дає можливість визначити культуру як специфічну характеристику суспільства, що відображає досягнутий людством рівень історичного розвитку. Культура являє собою створену людиною “другу природу” являє собою “штучну природу”, тобто створену людиною в процесі діяльності. Таким чином, культура – являє собою сукупність створених людиною цінностей. Там де є людина, її діяльність, відносини між людьми – там є культура.

Одначе, не можна обмежитися визначенням культури тільки як сукупності матеріальних та духовних цінностей, тому що такий підхід веде до спрощеного перерахування елементів( цінностей ), які входять в цю сукупність. Культура тоді виступає в підкреслено статичному стані - у вигляді об'єктивованих результатів людської діяльності. Виявлення внутрішніх зв'язків, цілісності культури утруднюється, так як сама людина при такому підході випадає за межі культури.

Таким чином, культура є специфічною характеристикою суспільства і відображає досягнутий людством рівень історичного розвитку, який включає в себе певне ставлення людини до природи і суспільства, а також розвиток творчих сил та можливостей особи, тобто культура включає в себе не тільки предметні результати діяльності людей, а також суб’єктивні людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності.

Так як культура характеризує розвиток людини як суспільної істоти, то треба визнати, що культура в суспільстві існує скрізь, хоча поняття “культура” і “суспільство” не співпадають. Напевно мають рацію ті автори, які до явищ культури відносять тільки ту частину “штучного” світу, створеного людиною, яка сприяє прогресивному розвитку суспільства та удосконалення особи. Тому зміст поняття “культура” можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством на протязі всієї його історії (як штучний, рукотворний світ), що забезпечує спадкоємність поколінь і є формами діяльності людей та сприяла становленню людськості в людині і суспільстві в цілому.

Що являє собою цивілізація як соціокультурне утворення?

Термін цивілізація від лат. civilis – громадський, державний. В історії розвитку культури поняття “цивілізація” тлумачилось і тлумачиться досить багатозначно. Деякі автори ототожнюють цивілізацію і культуру, інші, навпаки, протиставляють їх. Для того, щоб визначити наше ставлення до цих двох понять розглянемо підходи до їх аналізу в історії філософії.

Проблема співвідношення культури та цивілізації, особи та суспільства давно привертала увагу мислителів. Вже Арістотель писав, що людина є істота суспільна, що тільки людина здатна сприйняти такі поняття як добро та зло, справедливість та несправедливість і т.п.

З перших кроків розробки концепції цивілізації намітились два протилежних підходи. Один починається з творів Фергюсона і Мірабо, Вольтера та Гердера. Цивілізація для цих мислителів є породження розуму, запорука справедливості та благодаті. Фергюсон вперше використав поняття “цивілізація” для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу. З середини ХVІІІ століття це поняття означає – громадянське суспільство як вищу ступінь розвитку людства.

Руссо, Кант навпаки, вбачали в цивілізації загрозу гуманності, насильство над оточуючою природою і власною природою людини. Тенденція протиставлення культури та цивілізації бере початок в працях І. Канта. Культура тлумачиться як духовний інструмент, що підносить особу, надає їй самоцінність, а цивілізація зводиться до матеріальних цінностей, які можуть бути використані як на користь, так і на шкоду людині. Цей підхід знаходить продовження в працях О. Шпенглера. Проблема сутності цивілізації викликала інтерес у Маркса і Енгельса. Вони пов’язували виникнення цивілізації з поділом праці, класовою диференціацією суспільства. Маркс і Енгельс, наслідуючи Моргана тлумачили цивілізацію як таку історичну ступінь суспільного розвитку, яка прийшла на зміну варварству.

З точки зору марксизму, перехід до цивілізації став можливим завдяки тому, що людина поступово виходить із стану рабської залежності від природи. В основі цього процесу лежить трудова діяльність людини. Розвиток праці та цивілізації йдуть паралельно одна за одною. Суспільний поділ праці породив цивілізацію і сам в процесі розвитку цивілізації набирав різнобічних форм. Так, після виникнення землеробства і тваринництва відбувається відпочкування ремесла від землеробства, росте продуктивність праці, створюються передумови для прискореного розвитку матеріального та духовного виробництва.

Марксистському формаційному розумінню історичного процесу протиставляє своє розуміння розвитку цивілізації історик і філософ А. Тойнбі. З точки зору А. Тойнбі всесвітня історія являє собою лише сукупність історій окремих, своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій (спочатку він їх нараховував 23, а пізніше скоротив до 13). Кожна цивілізація проходить в своєму розвитку стадії виникнення, росту, надлому та розпаду. Механізмами розвитку цивілізації за А. Тойнбі є виклики і відповіді.

Американський філософ С. Хантінгтон виділяє сьогодні сім цивілізацій і вказує, що відмінності між цивілізаціями реальні і суттєві. Цивілізації відмінні за своєю історією, культурою, традиціями і, найважливіше – за релігійними підставами. С. Хантінгтон вважає, що центральною проблемою ХХІ ст. стане конфлікт між західною (євро-американською) і всіма іншими цивілізаціями (китайською, індуїстською, ісламською, слов’яно-православною, латиноамериканською і африканською).

На думку А. Тойнбі цивілізації передував доцивілізований період, епоха становлення людства в межах первіснообщинної організації суспільства. Цивілізація виникає в період становлення класів і являє собою класове суспільство. Рушійною силою розвитку цивілізації вважав Тойнбі вслід за Бергсоном є “творча меншість”, яка являється носієм, життєвого пориву, яка вдало відповідаючи на різні історичні виклики веде за собою “інертну більшість”. Своєрідність цих “викликів” та відповідей визначають специфіку кожної цивілізації. Проте виникають такі ситуації, коли “творча еліта” не здатна вирішити чергову соціально-історичну проблему вона перетворюється в пануючу меншість, яка нав’язує свою владу силою, а не авторитетом. Відчужена маса населення стає “внутрішнім пролетаріатом”, який спільно з варварською периферією, або зовнішнім пролетаріатом, в кінцевому результаті руйнує дану цивілізацію, якщо вона раніше не гине від військової поразки або природних катастроф. Проте цивілізація залишає після себе деякі сліди. Частина її цінностей не зникає безслідно, вона наслідується новою цивілізацією, на основі чого утворюються наступність в історичному процесі.

Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття “цивілізація” вживається в широкому та вузькому смислах.

Цивілізація в широкому смислі означає історичний етап в розвитку людства, який розпочався після епохи варварства. Цей етап характеризується переходом людства від збиральної технології, при якій здійснювалося присвоєння готових продуктів природи, до продуктуючої суспільної технології. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивілізації. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації, як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій. У вузькому смислі терміну «цивілізація» використовується для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, окремого народу на конкретно-історичному етапі розвитку.

Тобто цивілізація, як стан розвитку людства виникає на певному рівні розвитку людської культури. Оскільки культура явище конкретно-історичне, то такий же характер носять і цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміну цивілізація у вузькому смислі можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідрогеографічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість науково - об’єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу чи сьогодення, або будь-яку іншу, він дає розуміння матеріальних та духовних передумов всього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Тобто, такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як в горизонтальному - в даний історичний момент часу (просторове багатоманіття), так і вертикальному плані – адже народи в своєму розвитку  переходять від одного рівня цивілізації і цивілізованості до іншого.

При дослідженні проблем цивілізації необхідно звернути увагу на внутрішнє та зовнішнє історичне середовище. Перше являє собою інтегральну якість визначеність, всіх внутрішніх факторів (економіка, політика, духовність), та особливості їх взаємодії.

Зовнішнє середовище являє собою сукупність соціальних і природних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зовнішні фактори впливають на напрямок цивілізації, тривалість її існування, особливості культури.

Цивілізація під впливом суперечностей, які в ній виникають має висхідну та низхідну лінію історичного розвитку. Ці тенденції притаманні як цивілізації в широкому та вузькому смислах цього терміну. Сьогоднішня людська цивілізація переживає кризу, пов’язану із втратою традиційних цінностей, критерієм оцінки майбутнього, невизначеністю основних орієнтирів розвитку. В цій ситуації майбутню цивілізацію уявляють як “постіндустріальну”, “технотронну”, “комп’ютерну”, “постреволюційну” і т.д., але в усіх концепціях цих уявлень присутній страх перед майбутнім як таким. Криза дає імпульс до пошуків і розвитку. І майбутня цивілізація не буде останньою при радикальному переосмисленні людиною і людством свого минулого і теперішнього.

 

2. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

Людство на шляху від варварства до цивілізації весь час супроводжує право. В чому цінність права для цивілізації і чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації і чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними в філософії історії та теорії держави і права.

Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб’єкта як першооснови права. Автономія суб’єкта існує за таких соціальних умов, коли людина може бути господарем сама собі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, відповідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То – як можуть впливати на формування автономного суб’єкта, наділеного цими особистісними якостями особливого типу норми – правові?

Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини залишається певна можливість автономії. Але коли ця автономія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму, окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому суспільстві – зацькована, душевно надламана.

Законодавче визнання за кожною людиною її моральної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою і результатом функціонування права. Правові норми за своєї сутністю антиавторитарні. Вони забороняють поводитися з людьми як із “гвинтиками” соціально-політичного механізму, як із безмовними об’єктами адміністративного керування.

Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з “благими намірами” інтересів народу, “суспільно-історичної потреби” та іншими лицемірно демагогічними гаслами.

Право дуже тісно пов’язане з мораллю, тому серед правових норм не повинно бути таких, які підштовхували особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш небезпечним формам зла, право стоїть на сторожі добровільно вибраного добра, проти спроб насильницького “ощасливлювання” і “вдосконалювання” людей. Право – принципова антитеза патерналізму.

У громадській думці ще й досі існує традиційне (побутове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, друге – радше з Декларацією прав людини і громадянина.

Традиційне розуміння права склалося в докапіталістичних суспільствах, а теоретичний вираз його – в епоху формування держав (станово-централізованих абсолютних монархій у європейській історії).

У політичних трактатах ХVІІ – першої половини ХVІІІ століття право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил. Ніякої різниці між правом і законом не було,  а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).

Якщо зважити на те, що був період феодальних міжусобиць, міжрелігійних протиріч ХVІ і коаліційних війн ХVІІ століття, стане цілком зрозумілим, чому це указане (етатистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самоврядування, бунтів, грабежів та інших форм насильства. Апологети необмеженої монархії( Ж.Боден, Т.Гоббс, Ж.Боссею ) вважали, що кожна розумна людина просто передає свої права і свободи необмеженому монархові, щоб отримати натомість елементарний захист життя та благополуччя.

Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому чим це покарання суворіше, тим воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодексі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти “непристойності”, “псевдодовіри”, “неповаги”, “нешанобливості”, “зажерливості”, “пияцтв”, “недбайливості”, “нерозсудливості”, тощо. Кодекс права був одночасно і керівництвом для моральної поліції.

Такий кодекс права жорстко регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою. Вважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали усе громадянське життя, тому будь-яку ініціативу, приватну чи корпоративну свободу належало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатистське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а гарантовані свободи – “особливими правами” або “пожалуваними” вільностями (дворянськими, купецькими, муніципальними і т.д.). У практиці управління і нагляду панував принцип: “Усе, що не дозволено, заборонено”. Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.

У другій половині ХVІІІ століття стався своєрідний “копернівський переворот” у розумінні сутності права. Прологом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні узагальнення, чітко виражені нові правові уявлення сформувались у період Просвітництва.

З допомогою наочних прикладів і переконливих інтелектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону волею правителя, життя, власність і свобода підданих гарантується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.

За таких умов кількість злочинів, що їх індивіди вчиняли проти інших, значно поступалися кількості тих, що їх організувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини. Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців колодників, галерних гребців тощо, фабрикувалися звинувачувальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади породжувала судові процеси, які, за спостереженням Вольтера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями – імператорськими суддями.

Така держава в особі монарха, користуючись послугами величезної кількості нишпорок і вивідачів, породжувала страх, корупцію, пронирливість, підкуп.

Необмежені кримінальні репресії абсолютистської держави, її судочинної системи не стільки придушували злочинну волю, скільки пригнічували волю більшості населення. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. “Вищою мудрістю” підданого вважалася така поведінка, за якої державні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.

Стан загальної зацькованості є сприятливим середовищем для формування найбільш небезпечного – обережного, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан блокує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккарія: “У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для великих злочинів, так і для великих подвигів”.

Критичний аналіз просвітителя кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистських насильств, дає можливість подолати традиційне, етатичне розуміння права і розвинути нове, юридичне тлумачення.

Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі “моральних мотивів обов’язково приводять до того, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної корисливої теоризації населення, яка розбещує суспільство згори і донизу”. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з допомогою розумного обмеження карального насильства.

Передовсім необхідно чітко розмежувати злочин і провину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й доведена злочинна дія, а не “небезпечний напрям мислення”, який  начебто робить ймовірність злочину надзвичайно високою. Превентивні покарання слід категорично заборонити. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: “Ліпше десятки не відімщених лиходійств, а ніж покарання хоч би одного невинного”. Судово-каральна практика повинна бути незалежна від уряду. Хоч якою великою є потреба в “наведенні порядку”, у зміцненні дисципліни чи національної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведену протиправну дію.

Прогресивні мислителі ХVІІІ століття вважали, що ніяка, навіть найскладніша ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів “Нехай загине світ, але переможе справедливість”.

Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій вираз у понятті невід’ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.

Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без обмежень думати так, як вони думають, вільно розпоряджатися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного використання робочої сили, тощо), під цим прапором розвивається весь антифеодальний рух.

Але найголовніше у праворозумінні – це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держави. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, піднесеної до рівня закону, складає основну тенденцію політико-юридичних теорій нового часу.

Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск’є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: “Жоден вчинок не може вважатися злочином, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден злочин не може ставитися людині в провину без пред’явлення суддями юридичних доказів його здійснення”.

Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольт написав працю “Ідеї до досвіду”, що визначала межі діяльності держави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-адміністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоб всіляко придушувати в собі нестримні бажання правити. Які є найбільш згубною хворобою сучасних держав.

Право, на думку Гумбольта, - це законодавче самообмеження держави, близьке за сутністю до самообмеження особистості в умовах її моральної автономії та спрямоване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.

Право ще не є право, з погляду права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.

Філософсько-правові ідеї мислителів епох Просвітництва та Нового часу лягли в основу формування сучасної концепції праворозуміння на основі якої право можна визначити як систему встановлених чи санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості, за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов’язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція – фундамент і серцевина всієї правової системи.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого - лімітує та спрямовує цю підтримку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право виступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи іншого суб’єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв’язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії права та влади. Символічним виразом подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав’язаними очима, з мечем і терезами як утілення єдності сили та права.

Значний внесок у розвиток ідей правової держави зробив Дж. Локк. Він виступив за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи. Він наголошував, що свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов’язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це – свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизначеної, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозволений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: “Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом”.

Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульований Локком, Монтеск’є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант вважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:

Отже, Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної влади, її стосунки з індивідами як суб’єктами права.

Більшість юристів і філософів права з-поміж характерних рис правової держави називають:

Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридичними засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки правова держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов’язковими для громадян, держава використовує право як інструмент втілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.

Якщо подивитися крізь призму цих положень на колишнє радянське право, то воно в основному було інструментом державної влади, волі, спрямованими не на гарантування прав людини,  а на гарантування виконання своїх обов’язків. Через одержавлення права суб’єктивні права громадян перетворювалися в їхні обов’язки, скажімо, право на працю – в обов’язок працювати, право на демонстрації – в обов’язок брати в них участь, право на відпустку – в обов’язок її використання і т.д. Офіційно це подавалось як єдність прав та обов’язків, а в дійсності права замінялися обов’язками, тобто найважливіша риса правової держави практично була відсутня. Але ж головними у сутності права, як уже відзначалось, є забезпечення рівності, справедливості, свободи – цих найважливіших загальнолюдських цінностей. Власне, це якраз те, чого люди чекали від законів на всіх етапах розвитку цивілізації. Саме з таких позицій слід оцінювати чинне законодавство відносно того, чи закріплює воно правові основи свободи, рівності, справедливості, чи є законодавчо оформленим свавіллям. Забезпечення свободи повинно бути головною метою державних і правових інститутів. Первинність і пріоритетність свободи, як соціальної цінності, дотично до всього, що стосується функціонування влади, включно з підтримкою в суспільстві організованості, дисципліни, порядку, які, своєю чергою мають служити свободі людини, диктують необхідність під час вибору способу її обмеження віддавати перевагу принципові: “Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом”.

Правова держава, правовий закон – не самоціль, а історично обумовлені загальні форми виразу, організації, впорядкування та захисту свободи в суспільних відношеннях людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг, кількість і якість визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства. Свобода – відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни та розвитку змісту, її суб’єктів і меж, але вона абсолютна як вища цінність і принцип.

Правова держава, володіючи певним законодавчим суверенітетом, повинна контролюватися суспільством. У ній виключається диктатура якогось класу, партії, управлінської бюрократії, що суттєво підриває шанси встановлення неподільної влади. Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості та прав у всіх осіб чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, здатне викликати не передбачені, а то й трагічні наслідки.

За останні роки у філософській, юридичній, соціологічній літературі дедалі більше уваги приділяється розробленню та уточненню змісту поняття «громадянське суспільство». І це цілком природно. Адже розвиток права, правової держави і в цілому цивілізації значною мірою залежить від рівня розвитку громадянського суспільства.

Найбільш радикально сформулював концепцію громадянського суспільства один із провідних ідеологів американської буржуазної революції, автор праці «Права людини» Т. Пейн.

Пейн вважав державу необхідним злом; що менше це зло, то краще для суспільства. Тому влада держави повинна бути обмежена на користь громадянського суспільства.

А. де Токвіль виходив із постулату, що поділ між державою та громадянським суспільством є постійною характеристикою справді демократичного суспільства.

Велика заслуга в розробленні концепції громадянського суспільства належить Гегелю. Він вважав, що громадянське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і які прямо не залежать від держави. Численні складові громадянського суспільства часто несумісні, нестійкі, схильні до серйозних конфліктів, у яких одні приватні інтереси стикаються з іншими. При цьому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших. Тому таке суспільство може залишатися громадянським доти, доки воно функціонує під політичним наглядом держави. Держава, на думку Гегеля – це моральне начало, хода Бога в світі.

Слідом за Гегелем марксизм розглядав громадянське суспільство як результат історичного розвитку, а не як даний природою стан. Громадянське суспільство виражає приватний інтерес. У такому суспільстві людина виступає як мирська істота, в державі людина розглядається як родова істота з відсутніми індивідуальними рисами. Соціальні структури громадянського суспільства не є самостійними утвореннями, а обумовлюються продуктивними силами.

Отже, громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних потреб та інтересів. Ці потреби та інтереси виражаються та здійснюються через такі інститути громадянського суспільства, як сім’я, церква, система освіти, наукові та професійні об’єднання, і т. ін.

 

3. Правова онтологія. Предметні форми існування права та його гуманістична природа

Правова онтологія – (від грец. ontos – суще, logos - вчення) – філософське вчення про суще, про буття в реальності в світовому і соціальному середовищі. Головними поняттями онтології є буття і небуття, які охоплюють космос, природу. Соціум, людину з усією різноманітністю форм її існування.

Світ є цілісною. Системою, яка розвивається як діалектичну єдність космосу, природи і суспільства. Людина виступає мікрокосмосом, а Всесвіт макрокосмосом.

Термін «онтологія» запровадив у ХVІІ cт. Німецький філософ Р. Гоклініус. Всі філософські системи минулого (особливо європейські) пов’язані з розробкою онтології. Правова онтологія є нерозривною частиною загальної онтології. З другого боку філософське осмислення права неможливе без онтологічного підходу до нього.

Питання про природу права може бути трансформоване в питання "що означає "бути" для права взагалі? і де воно знаходиться?" (в зовнішньому світі чи в людському досвіді). А. Кауфман: "Питання… правової онтології повинне гласити: яким способом право причетне до буття… яка модальність буття… йому підходить, коротко кажучи: що є право в своїй онтологічній структурі, його сутності".

Є. Спекторський особливості реальності права намагався виявити за допомогою співставлення різних видів реальностей: а) реальності логічних істин, які достовірні не тільки суб'єктивно, але і об'єктивно; б) реальності геометричних (математичних) істин, які з одного боку, так же трансцендентальні, як і логічні істини, тобто самі собою розкриваються в свідомості людей однаковим чином, з іншого - обов'язкові і дійсні для чуттєвого світу; в) реальності історичних істин, які існують за посередництвом будь-якого роду пам'ятників та документів; г) реальності морального світу.

В широкому розумінні правова реальність - сукупність правових феноменів.

В вузькому розумінні правова реальність - тільки базові правові реалії (правові відносини, закон, норми, почуття тощо).

Правову реальність можна трактувати як спосіб організації та інтеграції правових аспектів соціального життя людини, а не як якусь субстанційну частину реальності. Світ права - перш за все світ належного, а не світ сущого. Разом з тим, світ права уявляється нами як реально існуючий.

Основною проблемою, пов'язаною з правовою реальністю, є проблема що є право і яке воно є, яка конкретизується в проблемі буття права, яка включає в себе питання про онтологічні засади права, тобто про його вкоріненість в людському бутті.

Правова реальність існує в трьох іпостасях:

Існує правова реальність як об'єктивно існуючий світ права, який дається суб'єкту в практиці (досвіді) і картина правової реальності, яка існує як модель правової реальності, яка одночасно є засобом пізнання і конструювання світу права.

Картина світу права складається з:

Право існує як інституалізоване явище.

Інститут ( від. лат. institutum - устрій, установа) : 1) будь-яка історично усталена форма організації та врегулювання суспільного життя; 2) "установа", яка має свою предметну і цілеспрямовано створена для поєднання індивідів

і регуляції дій у межах чітко окреслених функцій.

Право як соціальний інститут - це результат взаємодії людей, стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовій організації соціальної системи. Виникнення права як соціального інституту, очевидно, пов’язане з процесом розподілу праці і розвитку товарного виробництва.

Право як інститут характеризується такими поняттями, як історичність і контроль. Воно створюється в ході історії і не може бути створеним одномоментно, має свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права як соціокультурного феномена неможливе без усвідомлення і дослідження його історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, виникає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку і до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині непідвладна.

Право як соціальний інститут відноситься до соціальних інститутів деонтичного типу – до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають в цивілізований період існування людства, а їх розквіт припадає на Нові часи, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал. Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, в свою чергу, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значимим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним.

Право як соціальний інститут деонтичного типу є найбільш викристалізованою формою детермінації особистості. Основними змістовними особливостями права з цієї точки зору є:

Критерії ефективності права як соціального інституту

Фуллер Л. виділяє основні принципи, які є мінімальними умовами ефективності сучасної правової системи:

Норма права завжди є такою конструкцією, певним “повинно бути”, тим, що людина в процесі діяльності втілює в життя. “Належне” означає буття певної обставини, яка має для нас значення мети, а “належне” виражене в нормі – це і результат, і еталон оцінки поведінки. Мова права і логічна форма викладу правової норми мають вигляд більш концентрованого виразу належного, але разом з цим, правова норма, як соціальна норма, – це не тільки веління, а й інформація про суще. Структуру належного можна представити у вигляді системи прав і обов’язків, без яких неможлива дія ціннісних регуляторів (до яких відноситься право). Належне – це не тільки вимога певної поведінки, це і домагання суб’єктів соціальної взаємодії на певний порядок відношень. Норми права – цінності, які не існують абстрактно, а органічно вплетені в життєву практику індивідів.

Основними рисами правових норм можна вважати:

а) суспільний характер, який виявляється в репрезентації суспільних вимог, визначає міру належної поведінки індивідів;

б) формалізм – правова норма встановлює конкретні права і обов’язки членів суспільства. Формалізуючи міжсуб’єктні відношення, норми права виконують функцію оцінювання поведінки людей;

в) загальність – правова норма опосередковує типові суспільні відносини.

Нормативність права є найголовнішою його ознакою. Норма права – це соціокультурний феномен, різновид соціальних норм, головним призначенням яких є регуляція поведінки людей у суспільстві. Як і всі соціальні норми, норми права безособові і деперсоналізовані. Унікальне, індивідуальне відсутнє в правових нормах, а тому екзистенційне “вживання” у сферу дії реально існуючих правових вимог можливе на рівні повсякденної правосвідомості. Норми права визначають однаковий для всіх масштаб поведінки, і цей масштаб можливий внаслідок того, що право базується на принципі формальної рівності. Різниця між правовими та моральними нормами очевидна, оскільки перші є особливим видом регуляції суспільної поведінки, специфіка якого полягає у наданні простору для здійснення неморальних вчинків. Правові норми обмежують і кладуть край лише небезпечним формам зла, але разом з тим дають право людині на вибір добра. Тому право не сумісне і навіть протилежне будь-якому вияву патерналізму, оскільки головне його призначення полягає у припиненні як злочинних дій, так і насильницьких заходів масового та індивідуального ощасливлення.

Правові норми формуються задовго до їх законодавчого закріплення, в результаті законодавчої діяльності держави вони стають юридичними нормами, оскільки держава надає їм формальної визначеності.

Правова норма конкретизує і виражає зміст і вимоги принципу формальної рівності, оскільки вона одночасно:

а) загальна і рівна для всіх відповідних суб'єктів права (учасників правового спілкування і правової регуляції) міра регуляції;

б) рівна міра свободи відповідних суб'єктів права (ця свобода полягає в тому, що суб'єкти права формально незалежні одне від одного і підкоряються тільки рівній для всіх них нормі права); в) загальна і рівна для всіх суб'єктів права міра справедливості. Ця справедливість полягає в тому, що поведінка цих суб'єктів регулюється та оцінюється по загальній і рівній для всіх мірі.

Закон - це ідеальна діяльнісна причина, яка породжує правову реальність в її практичному вигляді живих правовідносин. Це актуалізація і конкретизація правових ідей і принципів, крок до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті.

Соціальні (юридичні закони - це конкретна юридична форма, через посередництво якої держава здійснює свої управлінські, регулятивні функції. Встановленим вищим авторитетом юридичний закон виступає як загальне правило, яке охоплює своїм нормативним змістом всю різноманітність конкретних фактів - випадків певного типу.

Закон (те, що встановлюється як позитивне право) може як відповідати, таке і суперечити праву, бути (в цілому або частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших (неправових) вимог, дозволів і заборон. Закон може відповідати або не відповідати праву. Тільки як форма вираження права закон представляє собою правове явище.

Правовий закон це і є право, яке одержало офіційну форму визнання конкретизації і захисту, тобто має законну силу. Це позитивне право, яке володіє сутнісними і ціннісними властивостями права.

Позитивний (юридичний) закон має два взаємопов'язані моменти:

Юридичний закон не може охопити всього розмаїття форм існуючих суспільних відносин, він лише визначає в даний конкретно-історичний час граничну межу свободи дії будь-кого, навіть держави, він надає можливість протилежній стороні вимагати у суспільства захисту своїх порушених прав. Ця межа не є законодавчою константою. Свобода - унікальне явище суспільного буття людини, обумовлене рівнем культурного розвитку як певного суспільства, що має втілення у певному рівні пра­вової культури, яка за Гегелем не є спробою створення нових за своїм змістом законів, а намаганням пізнати буттєвий зміст законів в його певній загальності, тоото сприйняти його розумом та визначитися у його застосуванні до особливого, тобто до умов як певного суспільства, так і людства взагалі, що має втілення у рівні розвитку правової культури, яка обумовлює цей буттєвий зміст. Реальне здійснення чинного закону є фактичним свідченням цього рівня розвитку, фактичним втіленням права у суспільне життя.

В контексті розмежування і співвідношення права і закону загальнообов'язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальнозначимості об'єктивних властивостей права, показником соціокультурної необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах. За логікою речей, не право є результатом офіційно-владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість – наслідок права. Тому загальнообов'язковим може бути лише правовий закон.

Поль Рікер вважає, що покликання законів виявляється:

Проблему взаємовідносин права і закону можна розв’язати, якщо відмовитися від вузьконормативного розуміння права, від зведення права до закону. Висхідним пунктом наших міркувань буде розуміння права і закону як двох взаємопов’язаних, але якісно різнорідних явищ людського буття. Право є феноменом духовно-практичного освоєння дійсності, а закон – продуктом усвідомлення правової дійсності і одночасно продуктом діяльності законодавця. Як уже неодноразово підкреслювалось, сьогодні право потребує сили, яка б могла підтримувати загальний характер правових вимог – принцип еквівалентності і рівної міри. Такою силою є держава, яка використовує для цієї мети закон як засіб закріплення еквівалентності. За своїм характером закон – це документ, який створюється за законами формальної логіки; він охоплює та відображає певний вид суспільних відносин, формалізуючи та узагальнюючи їх. Але закон не може повною мірою бути адекватним правовим відносинам, які складаються та функціонують у визначений час, як і соціальній дійсності. Юридичний закон повинен відображати реальний стан речей у закінченій, чіткій і несуперечливій формі. Тому досконалість системи законодавства у формально-логічному відношенні означає її відрив від правової реальності і можливість швидкого занепаду.

Гуманізм – це така система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її високе призначення та право на вільну самореалізацію. Критерієм оцінки соціальних інститутів, нормою стосунків між індивідами, етнічними соціальними групами, державами є вивільнення можливостей людини, її благо, людяність. Велику роль в досягненні цієї мети відіграє право.

Суттєвим розділом конституцій демократичних країн як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканості тощо. Це – чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних норм, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо, є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною доцільністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо дотримуватися стосовно до кримінального закону.

Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і ґрунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридично байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи  на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити висновки на основі напрямку думок людей, відтак – домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб’єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинуватості, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв’язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність – як намір.

Гуманізм права – це довіра до одного з головних вимірів особистості – до її волі, як здатності до самоконтролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоціальні схильності. Водночас, право забороняє робити упереджені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи іншого індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тобто, правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.

Усякий, в тому числі й кримінальний закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.

Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німецький філософ І.Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він отримує можливість робити все, що йому заманеться. Водночас усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може використати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам попросить для себе кару на основі кримінального кодексу.

Г.В.Ф. Гегель увів в обіг формулу: “Покарання – це право злочинця” (тобто нести покарання – це право злочинця). Адже покарання має свою міру винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього  суспільства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.

Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право виходить із того, що кожен член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.

Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб і помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить         доти, доки громадянин не порушить закону.

Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює ініціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особистості, незалежності, певної непокірливості, стійкості.

Тобто, державі забороняється втручатись у такі дії підданих, які торкаються їхнього особистого життя. Диктувати індивідові як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.

Висновки

1. Суспільство являє систему різноманітних відносин між людьми(економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо). Основою розвитку суспільства та людини є створення іншого, на відміну від природного, штучного, рукотворного світу, яким є культура. На певному етапі розвитку культури, що характеризується виникненням товарного виробництва, міст, держави, права, алфавітної писемності суспільство досягає такого етапу свого розвитку, який позначається терміном цивілізація. Цивілізація – це конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідрографічних, кліматичних та етнічних умовах.

2. Разом з виникненням цивілізації формується таке унікальне суспільне явище як право, якому належить регулювати складні суспільні відносини на основі ідеалів свободи, рівності і справедливості. Саме на основі цього формується ідеал держави, верховенство в якій належить праву, тобто ідея правової держави. Одним з  найсуттєвіших механізмів формування правової держави є громадянське суспільство як система не державних, громадських, політичних і не політичних організацій, за допомогою яких громадяни забезпечують та відстоюють свої приватні інтереси.

3. Людство на шляху від початку виникнення цивілізації супроводжує юридичне(писане) право. Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності особистості. Критерієм оцінки соціальних інститутів, нормою взаємин між індивідами, соціальними групами є вивільнення можливостей людини, її благо, людяність, тобто гуманізм. Гуманізм – це така система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її високе призначення та право на вільну самореалізацію.