Вступ.

В наш час відбувається переосмислення основ правознавства, державного будівництва, ролі держави і громадянського суспільства. Суттю цього процесу є світогляд народу та його провідної верстви, а інструментом – адекватна методологія. Тому методологія філософії права набуває особливого значення.

Кожна наука взагалі й філософія права зокрема досліджують свій предмет шляхом застосування у процесі його пізнання певних методів. Саме поняття методу (від грец. — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) означає у філософському розумінні — спосіб пізнання дійсності й її відтворення у мисленні. Свідоме застосування правильного методу є суттєвою умовою ефективного пізнання права.

До речі, слід зазначити, що ще Аристотель (384 – 322 до н.е.) підкреслював, що методи дослідження не можуть бути простішими, ніж предмет наукового пошуку. Відповідно до цих посилань можна сказати, що чим складнішим є предмет пізнання права, чим більш різноманітними є форми його прояву у правовій реальності, тим більшу кількість методів необхідно застосовувати при його дослідженні. Сукупність усіх методів будь-якої науки складає основу її методології.

Термін "методологія" складається з двох грецьких слів "метод" (шлях до чого-небудь) і "логос" (поняття, вчення, наука). Таким чином, методологія — це вчення про метод пізнання, сукупність прийомів дослідження, що застосовуються у певній науці.

1. Поняття методології філософії права та її рівні

Отже, як слід розуміти методологію права? Сучасна наука застосовує такі три підходи до пояснення цього феномена. Перший, це так званий науковий підхід, у межах якого методологію права розуміють як систему загальнонаукових методів що застосовуються до права, — системний, соціологічний, кібернетичний та ін., а також вчення про ці методи. Похибкою цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як системне, інтегративне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, в тому числі правознавство, існують ніби ізольовано, самі собою.

Другий, це так званий філософський підхід, коли методологію права розуміють як застосування основних принципів і категорій філософії до аналізу права. Так, на думку Д.А.Керімова, до них належать насамперед категорії діалектики, а також гносеологічні категорії. Характеризуючи діалектику як науку про найбільш універсальні, загальні закони руху і розвитку природи, суспільства, людського мислення ще Ф.Енгельс вказував, що вона є для сучасного природознавства найбільш важливою формою мислення, бо тільки вона подає аналог і тим самим метод пояснення для процесів розвитку, що відбуваються у природі, для загальних зв’язків природи, для переходів від однієї галузі дослідження до іншої.

Прихильники діалектичного або діалектико-матеріалістичного методу доводять його універсальності та стверджують, що він вплетений у процес пізнання як могутній засіб досягнення нових істин, як логіка наукового пізнання, оскільки сам походить від найбільш адекватного відображення пізнавальних предметів, процесів і явищ. У силу цього діалектико-матеріалістичний метод стає невід’ємною складовою частиною всіх загальних і особливих наукових методів пізнання. Він дає можливість правильно орієнтуватися в емпіричному матеріалі, науково обґрунтовувати загальну структуру стверджувальної теорії, правильно інтерпретувати одержаний результат дослідження. Пізнання, таким чином, маючи справу з невідомими явищами, використовує світогляд як готову Ідеальну модель дійсності, і це робить філософію загальною методологією пізнання.

Діалектика озброює дослідника у будь-якій галузі науки ям загального, що міститься в усіх окремих предметах і Знання загального, визначаючи вихідні позиції і загальну тенденцію розвитку окремого процесу, вказували шлях, і має здійснюватися  пізнання. У цьому полягає велика спрямовуюча роль діалектики як методології.

Звичайно діалектико-матеріалістичний метод виконував в період соціалізму ідеологічну функцію. Він був методологічним еталоном з яким звірялося чи відповідає певна теорія, вчення, наука встановленому партійним керівництвом стандарту. За порушення методологічного імперативу могли наступити серйозні ідеологічні, політичні чи юридичні санкції.

Одним з перших розкритикував методологію матеріалістичної діалектики Іван Франко, вказавши на її жорсткий економічний детермінізм. Нині є досить багато критиків цієї методології і як тих, хто завжди займав щодо неї антагоністичну позицію, так і тих, хто раніше перебував у лавах її прихильників.

Наш сучасник, мислитель, філософ і публіцист Євген Сверстюк ще в 1990 р. в філософському ессе "Перебудова Вавілонської вежі" (очевидно, маючи на увазі перебудову в СРСР) писав, що діалектика є нічим іншим як мистецтвом "словесної спритності", вона забезпечувала "корисливу правдоподібність" яка й стала ідеологічною зброєю.

Тому виникає запитання про можливість застосування діалектичного методу в філософії права і правознавстві. Видається що так, але лише як одна з багатьох методологій, а не як універсальна і єдино вірна.

Більш повною на нашу думку та адекватною є натурфілософська методологія, яка ув’язує соціум з природою, а людські закони з законами природи (Космосу). Натурфілософський підхід забезпечує цілісне бачення розуміння таких феноменів як право і держава в нерозривному зв’язку із Буттям, Часом, Енергією та Матерією. Всезагальні закони Буття, усвідомлені і присвоєні, трансформуються в етиці, а через неї в право і людські закони.

На думку А.Васильєва, методологію права треба розуміти як застосування категорій соціальної філософії. Однак і така позиція не обґрунтовує необхідність існування синтетичної дисципліни на межі філософії і правознавства.

Третій підхід умовно можна назвати філософсько-правовим, оскільки він ґрунтується на необхідності особливої дисципліни, що покликана відігравати інтегруючу, методологічну роль щодо правознавства в цілому.

Спробуємо уточнити інтегруючу функцію філософії права. Терміном "інтеграція" (від лат. integratio — відновлення) позначають процеси об’єднання в єдине ціле. Цей термін вживають у багатьох науках та на практиці, і він невипадково утвердився у статусі загальнонаукового поняття: більш того, методологи науки вважають, що за своєю всезагальністю цей термін наближається до рівня філософських категорій.

Стосовно філософії права термін "інтегруючий" зумовлений уявленням про об’єднуючу роль філософсько-правового знання щодо множини елементів права, які складають систему й створюють певну цілісність. Тут необхідно також враховувати виявлення та подолання дезінтегруючих факторів, які порушують цілісність системи та сприяють відносній самостійності елементів у її складі. Далі ми вживатимемо термін "інтеграція" в значенні, протилежному поняттю "дезінтеграція".

Процес формування окремих наукових дисциплін і галузей як відомо, відбувався в результаті відмежування предмета кожної науки від предметів інших наук. Однак цей процес призводив, як правило, до ізоляції окремих наук, елементи науки (окремі наукові дисципліни) ставали автономними, зв’язки між ними порушувались, структурна взаємодія зникала.

Викладене певною мірою стосується і філософії права. З огляду на це філософсько-правовий підхід дає змогу розглянути методологію права як деяке інтегративне знання, що опосередковує ланку між філософією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає в гносеологічному аналізі основ правової теорії.

Така позиція відповідає встановленому уявленню про те що методом може виступати будь-яке виражене в узагальненому вигляді знання, спрямоване на досягнення нового знання. Тому в системі правознавства кожна теорія більш загального рівня відіграє методологічну роль щодо більш конкретної теорії, а також щодо практики (як безпосередньо, так і опосередковано через теорію проміжного рівня).

Якщо філософія права виконує функцію методології, цілком логічно припустити наявність певної закономірності її функціонування (цілої серії закономірностей, оскільки для філософії права з її софійним статусом виникає не одна, а певна кількість можливостей). Ці закономірності, відображаючи універсальні зв’язки буття права, спрямовують напрям і формують метод функціонування самого пізнавального процесу. У такий спосіб і формується методологічна функція філософії права, яка виступає методологією для правознавчих наукових досліджень.

Представники юридичних наук, вивчаючи специфічні закони, притаманні тій чи іншій галузі правової реальності, неминуче стикаються з дією найбільш загальних законів буття, оскільки загальне проявляється через специфічне, особливе. Тим самим вони стихійно чи свідомо "вплітають" в тканину науки уявлення про "світ права" в цілому. Виникаючи у творчій уяві дослідника, ці уявлення відіграють велику методологічну роль, сприяють розвитку аналізу і синтезу в тому напрямку, в якому не втрачається специфіка цілісного феномена права. Це означає, що філософсько-правовий світогляд, будучи узагальненням успіху попереднього розвитку науки і практики, водночас виступає висхідним моментом наступного теоретичного дослідження і практичного застосування права. Різні сфери позитивного і природного права, можуть дістати істинне розуміння тільки на основі філософсько-правового світогляду. Інакше кажучи, наукове теоретичне мислення не може виникнути без того чи іншого використання філософсько-правових категорій як апарату широких наукових узагальнень. Ці форми мислення взаємопов’язані і взаємозумовлені. Розвиток їх здійснюються засобами засвоєння історично виникаючих у процесі багатовікової юридичної практики, розвитку історії філософії права, категорій, які відображають загальні форми й особливості буття права. Таким чином, для розвитку здатності теоретичного мислення юриста "не існує ніяких засобів, крім вивчення всієї попередньої філософії права" (Г.В.Ф. Гегель).

2. Структура методології філософії права.

Структуру методології філософії права складають такі елементи: парадигми, концепти, концептуальні ідеї та моделі, методологічні принципи, методи (схема 1).

Схема 1. Структура методології філософії права

 

Загальнонауковий феномен парадигми дозволяє простежити в загальному вигляді розвиток науки взагалі й філософії права зокрема. Парадигма — це модель, взірець, картина світу, сукупність передумов, які визначають конкретне наукове дослідження чи знання і є загальновизнаним на даному етапі соціального й історичного розвитку; парадигмою може виступати і теорія, яка прийнята за взірець при вирішенні дослідницьких питань. Понятті "парадигми" дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати науковий поступ. За допомогою використання парадигм відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Класичним прикладом може слугувати парадигми діалектичного розвитку всього сущого яку обґрунтували Г.В.Ф.Гегель та К.Маркс чи натурфілософська парадигма ноосфери В.І.Вернадського чи нового синтезу всього знання Йосифа Пригожина. Вони дозволяють все різноманіття соціальних явищ розташувати в межах певної системи, чи бачити їх через призму єдиного мегазнання що, безумовно, підвищує ефективність наукового знання. Отже, можна констатувати таке: парадигми — це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань, без яких не може обійтись жодна наукова теорія, зокрема й філософія права.

У науковій літературі, у філософії права парадигми визначаються як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що розробляють конкретні проблеми філософії права у руслі певних вихідних світоглядних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників. Сьогодні популярною і вживаною, філософсько-правовою парадигмою стала антропологічна парадигма, яка полягає в тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного права державознавства (включаючи й філософію права), а державно-юридичне забезпечення природно-правових властивостей та закономірностей перетворюється на найважливішу тенденцію розвитку правознавства.

На нашу думку, антропологіка парадигма є важливим кроком до натурфілософського розуміння права і держави.

Концептом (від лат. conceptus — поняття) виступає смислове значення наукової конструкції, загальна думка чи формулювання.

Концептуальною ідеєю (моделлю) можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну засаду, яка визначає загальну стратегію дослідження, відбір фактів та Інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких ідей вирізняються, зокрема, натурфілософська, діалектична, метафізична, антропологічна, екзистенціальна (людиномірна), персоналістична, герменевтична, синергетична та ін. Концептуальні ідеї (моделі) реалізуються за допомогою певних методів дослідження: філософських, загальнонаукових, конректно-наукових; спеціально-юридичних. До загальнонаукових методів належать прийоми і способи пізнання, які використовуються всіма або багатьма науками (аналіз, синтез, дедукція, індукція, моделювання і т. ін.); до конкретно-наукових — прийоми і способи пізнання, які використовуються окремими групами бо навіть однією наукою (соціологічний, кібернетичний, психологічний, математичний, логічний, історичний та ін.); до спеціально-юридичних — система характерних для правознавства методів пізнання права (нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий та ін.).

Разом з тим сукупність філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів і принци-наукового пізнання утворюють науковий рівень методології правознавства, призначення якого сформулювати цілісне, системне розуміння закономірностей функціонування права.

Процес інтеграції і, разом з тим, диференціації науки привів до того, що завжди є актуальним — до інтеграції і диференціації самих методів дослідження. Але питання про те, як її треба здійснювати, було довгий час не вирішеним. У середині XIX ст. з’ясовано, що сама методологія повинна спиратись на науково-філософську основу. Тоді такою стала матеріалістична діалектика, емпіризм і позитивізм. Сьогодні їх заміняє натурфілософія, герменевтика, синергетика та ін. Термін "методо-вживають ще й в іншому значенні — не тільки як вчення про методи, але як і сам всезагальний метод пізнання. Зрозуміло, тут йдеться про загальний метод, а не про сукупність методів. Таким загальним методом виступає натурфілософія, діалектика, синергетика.

Методологія не є механічна сума всіх методів пізнання: вона є такий же синтез результатів всього наукового пізнання, як і світогляд, однак тільки синтез методів, з яких виникає якісно новий, всезагальний метод. Його головна функція така: охопити всі форми буття права з точки зору розкриття взаємовиключаючих, протилежних тенденцій в усіх явищах і процесах правової реальності. Інакше кажучи, загальний (натурфілософський, діалектичний, синергетичний) метод складає основну умову пізнання всіх процесів світу в їх розвитку, в їх житті. Тільки таке пізнання озброює інші методи надійним компасом руху до істини, дає можливість дійсного — теоретичного і практичного — освоєння реальності.

Філософські методи застосовуються в науці й практиці через загальні та конкретно-наукові, спеціально-юридичні методи Субординація між цими методами така ж, як і між категоріями загального, особливого і конкретного. Новим тут є реалізація того підходу, що філософський метод є узагальненням загальних і конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів, а окремі й загальні — продовженням і конкретизацією філософського методу.

Взагалі можна виокремити такі моменти взаємозв’язку філософських, загальних, конкретно-наукових і спеціально-юридичних методів:

1. Філософські, філософсько-правові методи створюють основу для загальних, а загальні — для конкретно-наукових і спеціально-юридичних методів.

2. Філософські як найзагальніші методи органічно вплітаються в усі інші методи, пронизують їх і через них самі наповнюються конкретним змістом, збагачуючись на цій основі новими положеннями і рисами.

3. Філософські, філософсько-правові методи формулюють найбільш загальні принципи, створюють певний кут зору на пізнавальні процеси, а загальні й конкретно-наукові, спеціально-юридичні деталізують їх.

4. Філософсько-правові методи синтезують загальні й конкретно-наукові, спеціально-юридичні методи, перетворюють їх на якісно нову сукупність, яка служить методологією для кожної конкретної галузі юридичного знання.

5. Філософсько-правові методи досліджують, насамперед, право як цілісний соціокультурний феномен, водночас допомагають пізнати його частини.

У свою чергу, загальні й конкретно-наукові методи безпосередньо націлені на пізнання частин, що дозволяє дослідити ціле. Природа об’єктів пізнання права все більш проявляється в натурфілософському, діалектичному, синергетичному характері сучасного юридичного знання. Тому юридичні науки стихійно тяжіють до філософсько-правових методів.

Беручи до уваги існування об’єктивної і суб’єктивної сторони в методі, можна зауважити, що науковий метод — це внутрішня закономірність руху людського мислення, що сприймається як суб’єктивне відображення об’єктивного світу, яка свідомо і планомірно використовується як знаряддя пояснення світу. Метод висловлює єдність, спонтанність і діалектичне протиріччя між суб’єктом і об’єктом у процесі пізнання і практичною діяльністю людей. Це має відношення до методів різного ступеня складності, до методів філософських, природничих і спеціальних наук.

Методи тієї чи іншої науки часто використовуються не тільки нею самою, а й в суміжних галузях знання. Наприклад. методи фізики відіграють важливу роль в хімічній науці, методи фізики і хімії сприяють вивченню живої природи, оскільки закони фізики діють не тільки в фізичній, а й хімічній, біологічній формах руху матерії, а закони хімії властиві всім органічним формам руху. Вважалося, що застосування методів будь-якої спеціальної науки обмежується сферою дії окремих законів, що вивчаються і тільки методи, що спираються на використання гранично загальних закономірностей буття і пізнання, які вивчаються філософією та філософією права, можна застосовувати у будь якій науці. Ці універсальні методи пізнання й архітектоніки світу, а також вчення про нього називають методологією. Звертаючись до історії науки, можна побачити, що основні наукові ідеї і принципи, які мають світоглядне значення, спочатку формулювались у загальному вигляді, а вже потім уточнювалися і експериментально розроблялися у відповідних природничих чи гуманітарних науках. Прикладів цього — безліч.

Однак, розвиток природознавства (особливо генетики, теоретичної фізики, зоопсихології і ін.) в другій половині ХХ ст. поставив вимогу переосмислення філософського світогляду та необхідність використання на філософському рівні законів, відкритих природознавством (наприклад, теорії торсійних полів, єдності духовного і матеріального та ін.).

Найбільш позитивний ефект дає та методологія, в якій теорія злита з найзагальнішими методами. Сила наукової теорії — в адекватному відображенні об’єктивних законів всебічному врахуванні й передбаченні тенденцій суспільного прогресу. Саме така методологія використовується всіма галузями сучасної юриспруденції. Щодо цієї методології можемо говорити про єдність в ній теорії і методу чи методу і системи.

 

Схема 2. Рівні методології пізнання права

 

У свою чергу, в межах методології правознавства слід виділити філософсько-правовий рівень, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, які об’єктивуються (втілюються) у певному способі осмислення права (типі праворозуміння), а також обґрунтування, критика й порівняння світоглядно-методологічних джерел історично конкуруючих типів праворозуміння (схема 2).

Філософія права як методологія (система методів) допомагає юристу-вченому на всіх ступенях наукового дослідження: ) формуванні наукової проблеми, виборі об’єкта, проведенні спостережень і експериментів, особливо в теоретичному осмислені фактів. Важливу роль вона відіграє у виборі найбільш ефективних окремих методів різного ступеня конкретності, в їх різному співвідношенні у процесі дослідження. Філософсько-правова методологія стимулює появу нових методів, допомагає уникнути однобічності, схематизму і суб’єктивізму в теоретичній і практичній діяльності.

Наведене вище найяскравішим чином підкреслює роль і свідомого використання філософської та філософсько-правової методології фахівцями будь-якої галузі знання. Сучасна філософсько-правова методологія відіграє важливу роль також і в юриспруденції, практичній діяльності юристів, зокрема працівників ОВС. Сила філософії права як методології насамперед полягає в тому, що вона спирається на дійсне життя, на ті процеси, відбуваються у природі, суспільстві, діяльності держави, її органів, окремих груп людей, окремої особи. Філософсько-правові конструкції відображають закономірності світу права, людського існування, загальні закони буття і мислення, природи, духу. Вся правова діяльність, юриспруденція в цілому, щоб відобразити дійсність, використовує цю методологію.

Правоохоронці і, зокрема, працівники ОВС у своїй професійній діяльності — охороняючи правопорядок, захищаючи права і свободи громадян, викриваючи злочини, здійснюючи оперативно-розшукову діяльність — керуються законами, інструкціями, спеціальними і загальними методами, які, своєю чергою, спираються на філософсько-правову методологію (починаючи з вчення про правову державу, основні права людини і закінчуючи спеціально-юридичними методами криміналістики, кримінології і т.ін.). Філософія права виступає методологією професійної діяльності працівників ОВС, всієї правової науки, сучасних поглядів на державу, людину, її права та свободи та їх захист.

З огляду на викладене, визначаючи сутність методології філософії права, слід спиратися на те, що право відображає як феномени реального, так і ідеального характеру, і тому методи його пізнання також можуть поділятися на ідеальні та реальні, важливу роль у пізнанні права відіграють ідеальні методи, до яких  належить метод філософсько-правовової рефлексії. Його особливість полягає в усвідомленні необхідності критичного аналізу як власної професійної діяльності, так і тих ідеальних абстракцій, з яких складається право, а також в уявному конструюванні моделей правової реальності. Цей метод ґрунтується на здатності суб’єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, до дослідження своїх відносин з правовою реальністю.

Таким чином, філософсько-правова рефлексія полягає у предметному і критичному осмисленні людиною правового знання, його змісту і методів здобування. Разом з тим філософсько-правова рефлексія як форма пізнання є не тільки критичним, а й евристичним принципом. Оскільки своїм предметом філософсько-правова рефлексія обирає знання про саме знання то вона перетворюється на джерело нових знань. Ось чому, на наш погляд, філософсько-правову рефлексію можна розглядати як діяльність правосвідомості, яка розкриває зміст права, внутрішню будову і специфіку правотворчості та пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.

Отже, підсумовуючи, слід зазначити таке: методологія філософії права це систематизована сукупність концептуальних ідей (моделей), загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів, парадигм дослідження предмета філософії права, а також теоретичний аналіз (рефлексія) закономірностей застосування цих знань. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння чи способи осмислення світоглядно-методологічних джерел права, методологічні парадигми, що відображають цілісність світоглядно-смислового змісту права і його обґрунтування. Такий підхід дає можливість щонайбільше реалізувати методологічну функцію філософії права.

Водночас вважаємо за потрібне підкреслити: немає абсолютної, єдино правильної, раз і назавжди даної методології. Цілком можливий плюралізм методологій наукових досліджень, зокрема, в сучасний історичний період. Є об’єктивна і суб’єктивна сторона вибору методології дослідженні. Об’єктивна сторона зумовлена розвитком філософії, галузевих теоретичних природничих і соціальних наук, рівнем культури, впливом теологічних доктрин, суспільним світоглядом, закріпленими в Конституції моделями чи доктринами розвитку права, держави, суспільства. (Дня української практики визначальною є неоліберальна доктрина.) Суб’єктивна сторона методології та її вибору пов’язана із філософським і професійним юридичним рівнем конкретного дослідника, його політичними й ідеологічними орієнтирами, особистими психологічними якостями (новаторством, консерватизмом, сміливістю, мужністю, конформізмом тощо).

На жаль, в юридичній науці, як ні в якій іншій, проявляють-консерватизм та інертність; більшість вчених і практиків схиляється перед діалектичною методологією. (У недалекому минулому — методологія марксистсько-ленінської матеріалістичної діалектики.). Хоча розробником діалектики як наукового методу був Г.В.Ф.Гегель (а раніше — Сократ), а засновниками матеріалістичної діалектики — К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін і Й.В.Сталін. Наші вчені й практики гегельянцями не стали; говорячи про діалектику як методологію, все ж таки мають на увазі винятково її матеріалістичний марксистсько-ленінський різновид. Звичайно, кожен нині може вибирати ту методологію пізнання, яка йому до снаги. Однак варто пам’ятати, що діалектика - не єдина методологія і не універсальна. І вона має антагоністів: метафізику, релятивізм, догматизм, скептицизм, софістику й еклектику. Юристам-практикам, оскільки вони не можуть обійтися без формально-юридичних і догматичних методів як правило, притаманний догматизм як методологія. І згадка про діалектику (фактично про її закони чи категорії) у ліпшому разі дозволяє визначити методологію, якою вони користуються, як еклектику.

 

3. Основні типи праворозуміння: загальна характеристика.

Найважливішою метою методології філософії права є аналіз  світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів праворозуміння, серед яких основними вважаються правовий позитивізм і юснатуралізм (теорії природного права).

У межах позитивістського типу праворозуміння право розглядається як продукт держави, сукупність законодавчо закріплених норм. Прихильники ж природно-правового мислення вважають право незалежним від держави та відмінним від закону і навіть таким, що передує закону, наприклад, як надісторичне природне право або як право суспільне, історично обумовленим, що народжується в об’єктивних суспільних відносинах. Природне право є незалежне від держави і протистоїть праву позитивному (встановленому державою). До теорії природного права близькими є концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище "надпозитивне", але тлумачить його зі своїх власних позицій. У свою чергу, позитивістський тип праворозуміння охоплює концепції нормативістської й аналітичної шкіл права.

 

3.1. Позитивістське праворозуміння.

Як самостійний напрям філософсько-правової думки позитивізм виник у 30-40 роках ХІХ ст. Провідними представниками цього напряму стали Дж.Остін, Г.Кельзен, X.Харт, Ш.Амос, К.Герберт, П.Лабанд, Г.Шершенєвич, М.Палієнко. В його основі лежить принцип визнання як права лише того, що є наказом, примусово-обов’язковим встановленням офіційної влади. Своїм наказом державна влада породжує право — таке кредо позитивістського типу праворозуміння. Із цієї точки зору, право — це будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція є ототожненням права і закону. У цьому разі ототожнюється з правом не тільки закон (нормативний акт вищого органу державної влади), а будь-який владний акт (парламентський, урядовий, судовий), виданий компетентним органом державної влади з дотриманням встановленої процедури, тобто владний акт правильною формою. Закони та інші владні акти охороняються державою, забезпечуються державним примусом, тим самим створюючи в суспільстві примусовий порядок. За порушення цього порядку передбачено покарання.

Таким чином, у межах правового позитивізму визначають формальну коректність нормативних актів, які спираються на примус сутнісною властивістю права, зокрема при його співвідношенні з мораллю. Наприклад, біблійний заповіт "не перелюбствуй" — це моральна заборона; але якщо його виражатимуть у формі закону, прийнятому в межах особливої процедури і підкріпленому державним примусом, то, на думку позитивістів, він перетвориться на правову заборону.

Позитивісти не визнають природного права, взагалі права поза законом. Вони називають закон правом, незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної точок зору. У межах позитивістського праворозуміння його прихильники пропонують формальне визначення поняття права. Це означає, що сутність явища розкривається через ознаки форми, в якій проявляється право, а зміст цієї форми не має значення для поняття права. Таким чином, позитивісти розглядають право як форму подачі та вираження будь-яких вимог незалежно від їх змісту.

У розвитку правового позитивізму виділяють такі основні етапи: 1) класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) "чисте вчення про право" Г.Кельзена; 3) аналітична юриспруденція X.Харта.

Відповідно до методології та теорії пізнання філософського позитивізму представники класичного юридичного позитивізму стверджували, що істинна наука може вивчати право тільки як явище, що доступне емпіричному, чуттєвому пізнанню, а сутність, ідея права не є предметом науки. Тому об’єктом пізнання правової науки позитивісти визначають юридичні закони, що містять абстрактні загальнообов’язкові  норми, тобто правила поведінки, що забезпечуються державним примусом.

Класичний юридичний позитивізм в силу ототожнення права з наказами держави називають етатистським (від франц. etat — держава, етатизм [etatisme], означає пріоритет, визначна роль держави в житті суспільства). Державні органи видають загальнообов’язкові акти. Для позитивістів дане твердження означає, що державна влада підпорядковує членів суспільств своєю волею.

Таким чином, у класичному позитивізмі поняття права визначаться через поняття держави (як соціального інституту) Відповідно до цієї концепції держава є первинною, а право-похідним. Право є продуктом законодавчої діяльності держави, без якої право не існує, а правовідносини, тобто відносини, врегульовані правом, виникають тільки після прийняття закону. Не може бути дозаконотворчих правовідносин, наприклад, врегульованих договорами приватних осіб, коли немає відповідного закону.

Класичний позитивізм заперечує природні (невід’ємні) права людини щодо держави, визначаючи наявність тільки основних прав і свобод громадян, встановлених (дарованих) законодавцем. Одночасно законодавець встановлює основні обов’язки громадян. Держава може відмінити основні права у будь-який момент, але вона дотримується їх в силу своєї "доброї волі". І якщо владний акт суперечить основним правам, то це не означає, що держава порушує права громадян: вона не зобов’язана їх дотримуватись.

У другій половині XX ст. у загальному руслі розвитку природних і суспільних наук відбувалися значні зміни у філософських тлумаченнях співвідношення права і закону, в оцінка позитивного права. На  цьому  етапі   юридичний  позитивізм трансформувався у неопозитивізм. З’явилася низка нових напрямів у розвитку аналітичної юриспруденції. їх засновниками стали   Г.Кельзен,   австрієць за походженням, та англієць X.Харт.

Класичний позитивізм пояснював поняття права через поняття держави, тобто визначав його як щось другорядне щодо верховної влади. Неопозитивізм поставив перед собою завдання - пояснити право "в чистому вигляді", таким, як воно є. При цьому не підлягало сумніву, що право, "яким воно є" — не закони та інші офіційно-владні акти незалежно від їх змісту. Ідеологія, етика, філософія права вивчають і оцінюють зміст законів. Проте "чиста теорія права" як емпірична й аналітична наука не включає в поняття права зміст законів, не оцінює, не розділяє їх за змістом на правові та неправові. Норма закону не може бути "хорошою чи "поганою", будь-який порядок, з точки зору у "чистої теорії права", є справедливим.

Закон вважається правом тому, що є примусова норма вищого рівня - конституція, яка проголошує необхідність дотримання законів. Закони, що суперечать конституції за змістом, також будуть вважатись правом доти, доки вони не будуть скасовані в межах спеціально передбаченої для цієї мети процедури.

Конституція є вищою нормою державного (конституційного) права. Вищою за неї можуть бути норми тільки міжнародного права — (якщо такі знайдуться), що визначають обов’язковість дотримання їх конституціями всіх держав. Сьогодні на практиці це стосується конституцій держав членів Європейського Союзу. На цьому рівні вже закінчується ієрархія реально існуючих норм. Г.Кельзен пропонує вважати, що на вершині ієрархії примусових норм стоїть гіпотетична основна норма (X.Харт називає її правилом визнання).

Неопозитивізм пояснює закон через самий закон, "із самого себе". Це дозволяє неопозитивістам одночасно розглядати право як систему примусових норм і розкрити примусовий характер правових норм. На думку Г.Кельзена, право діє не тому, що воно є "силою влади", а тому, що має повноваження на застосування сили. У свою чергу, X.Харт як продовжувач ідей аналітичної юриспруденції визначає дієвість права через його "визнання". Правовий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутрішньою згодою більшості. Проте визнання державної, волі єдиним джерелом права залишає X.Харта в рамках позитивістського типу праворозуміння.

Сутність позитивістського осмислення права можна виразити за такою схемою:

а) право являє собою систему або сукупність норм (правил поведінки), які виражені (письмово) в нормативних актах;

б) норми видаються державою і в них виражена воля держави;

в) норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини;

г) саме право і його реалізація забезпечаться примусовою силою держави;

д) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правова поведінка суб’єктів.

Таким чином, прихильники позитивізму акцентують увагу на тісному й нерозривному зв’язку права і держави, перебільшуючи роль примусу в праві й вважаючи його основоположною сутністю права, тимчасом як примус є лише засобом відновлення порушеного права.

Основні риси позитивістського типу праворозуміння такі:

1) конвенціоналізм у визначенні права. Він був сформульований Г.Вільямсоном — англійським юристом-неопозитивістом. Відповідно до принципу конвенціоналізму термін "право" просто вказує на ідею, і різні люди, вживаючи цей термін, вкладають в нього різний зміст. "Кожна людина має право вживати слова на свій розсуд";

2) дослідження семантичної природи правових слів і понять. Вважається, що юридичні слова (поняття, визначення) це слова класифікаційного порядку, які вказують на групи відношень і факти. Тому, трактуючи правові норми, доводиться часто натрапляти на сумнівні випадки, колізії, які X.Харт називає "випадками світотіні". Відповідно завдання судді має бути правотворчим, а не зводитися до механічного застосування права;

3) використання формально-логічного методу. П.Лабандвважав, що "наукове завдання догматики зводиться до конструкції правових інститутів, до зведення окремих правових положень до загальних понять, а з другого боку, до виведення із цих понять логічних наслідків. Це є ... суто логічна робота думки. Для виконання її немає іншого засобу, крім логіки".

Похибки позитивізму насамперед полягають у абсолютизації державного впливу на правову систему, спробі обмежитися вивченням лише фактичного, позитивного права і категоричним запереченням будь-якої об’єктивної сутності, ідеального змісту права.

Істотною вадою позитивізму є ігнорування моральних начал у праві, ролі "правосвідомості в реалізації правових норм. Держава за тих чи інших обставин може стати консервативною силою, що видає лише вигідні окремим соціальним групам норми або задовольняється застарілими, які суперечать потребам суспільного розвитку.

3.2. Юснатуралістичне праворозуміння.

Для подолання байдужого ставлення до морально-етичних засад суспільства необхідно здійснити пошуки універсального принципу права як такого, його онтологічної природи. Саме на такий пошук і спрямовано природно-правовий підхід у вивченні права. Представників природно-правового праворозуміння цікавить не стільки чинне право та його відповідність вимогам природного права, скільки саме природне право та його відповідність вимогам природного права, бо саме природне право і його ствердження як вихідного, даного природою (божественною, космічною, фізичною, людською) "справжнього права, яке за своєю логікою діє також природно". Представники природного права вкладають в поняття права певний ідейний зміст, пред’являючи до нього низку змістовних вимог — право має бути справедливим, суспільно корисним, моральним.

Роздуми про право і закон обов’язково пов’язуються з мораллю і моральністю. Тому цілком виправданими є роздуми про схожість і відмінність позитивного закону та моральних настанов як окремої людини, так і суспільства в цілому. І.Кант дає класичне розмежування моралі, й закону: закон регулює зовнішні дії людини, мораль — внутрішні.

Природно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, яка відрізняє право від влади на основі ціннісних критеріїв. Одним із головних положень природного права є примат суб’єктивного права над об’єктивним, тобто права людини визначають права влади, але не навпаки.

Термін "природне право" є багатозначним, під ним як правило, розуміють:

1) вищі форми і принципи права, які стоять над позитивним правом і які володіють абсолютною або відносною значимістю, мають матеріальний або формальний характер;

2) зміст норм чинного права, які підлягають оцінці в морально-етичному аспекті;

3) критерій справедливості, який не піддається об’єктивуванню у вигляді конкретних норм, який проявляється у будь-якій індивідуальній ситуації.

Можна виділити кілька підходів до типологізації концепцій природного права.

1. Першим з них є підхід, в основі якого лежать ключові категорії природно-правового мислення: "природа", "розум", "природа людини". Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяють різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні й теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок, раціоналістичні, що апелюють до розуму; антропологічні, що апелюють до природи людини.

Історично перша група концепцій була поширена в античності й середньовіччі. У межах цих концепцій можливим є висновок про існування вищих, постійно діючих, не залежних від держави норм і принципів, які уособлюють в собі розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, які с основою для законодавця, але які, крім того, здатні діяти самостійно. Достоїнством космологічних концепцій було прагнення підкресли: вищий, трансцендентний характер права, похибкою — прагне" вивести природне право з буття, належне із сущого.

Прихильником цього напрямку, в сучасній Україні є академік Михайло Костицький, який 30 березня 2010 р. на академічних читаннях в Київському регіональному центрі Національної академії правових наук України виголосив доповідь "Ренесанс натурфілософії або Всезагальні (космічні) закони як джерело права" та запропонував бачення ієрархічного зв’язку космічних і людських законів:

1) всезагальні (космічні) закони;

2) етичні закони;

3) право;

4) закони (людські, державні).

Близьким до цієї концепції права є також академік О.М.Костенко.

Раціональні природно-правові концепції виходять з того, що право є продуктом практичного розуму. Акцентуючи увагу на ідеї права, ці концепції відзначали силу людського розуму, однак ставили перед ним недосяжні завдання, думаючи, що зусиллям одного лише розуму, не звертаючись до реальних обставин, можна сконструювати ідеальну систему права, яка слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Засновником, цієї групи вчень є І.Кант.

З певними застереженнями до "раціоналістів" можна в Україні віднести професора А.А.Козловського.

Антропологічні концепції вказують на зв’язок права з сутністю людини, трактують природне право як людську сутність, дану їх від природи. Ульпіан, давньоримський юрист, зазначав: "Природне право є таке право, якого навчила природа не тільки людей, але й інших істот; до числа вибудованих на природному праві відношень належить зв’язок між істотами чоловічої і жіночої статі, який називається шлюбом, турбота про дітей, про їх виховання". Прихильниками антропологічного підходу до права в Україні є М.Г.Братасюк, С.П.Головатий, Д.А.Гудима, О.Г.Данільян, М.І.Козюбра, П.М.Рабінович.

Саме в межах цих концепцій в епоху Просвітництва з’явились уявлення про вроджені й невідчужувані природні права людини. У XX ст. на основі такого праворозуміння був зроблений висновок: право без прав людини таке ж неможливе, як і права людини — без і поза права.

2. Залежно від розуміння смислу права слід розрізняти "старе" і "нове" природне право. Старе природне право характерно для традиційних суспільств, насамперед для середньовіччя, де панувала природна нерівність людей, і тому справедливість трактувалася з акцентом на групові привілеї — дворянству і духівництву за принципом "кожному за його силою і чином". Сюди ж варто віднести і ті концепції, що обґрунтовували освічений абсолютизм XVII ст. (Ж.Боден, Т. Гоббс, Б. Спіноза). Вимога рівності тут обмежувалася лише рівністю громадян між собою перед встановленим державою законом, державою, якій громадяни делегували всі свої права в ім’я миру і власної безпеки. Нове природне право розумілось як основний закон розумного і суспільного ладу що формується. У наш час воно дістало назву прав людини. Зародилося воно в епоху Реформації на основі обґрунтування права на свободу совісті як основного "природного" права і стало основою юридичної доктрини Просвітництва. У XVIII ст. "природжені" права здобули статус "невідчужуваних прав", що обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою.

3. За способом обґрунтування ідеї права концепції "нового природного права" можна поділити на натуралістичні, деонтологічні та логоцентричні, що різняться трактуванням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним правом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його розумне ядро). Ці три типи класичних вчень природного права представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу — Дж. Локком, І. Кантом і Г.В.Ф. Гегелем.

4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні й сучасні (некласичні). Такий розподіл важливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодитися. Вичерпала себе лише визначена історична форма такого мислення. Законною спадщиною традиції природного права є мислення у категоріях справедливості чи сучасні теорії справедливості.

Висновки

Плюралізм теорій, концепцій, вчень у сучасному правознавстві характеризується різноманітністю підходів до визначення права, серед яких істотно виділяються: позитивістський та природно-правовий. Кожен зазначений підхід абсолютизує певний аспект прояву права, зокрема, техніко-юридичний та духовно-моральний. При цьому право як складне соціальне явище зумовлює необхідність застосування при його дослідженні багатоаспектного підходу, сутність якого полягає у всебічному дослідженні права за допомогою суку методів та дефініцій. Такий аналіз як з точки зору цілей та напрямів досліджень, так з погляду методів, що мають бути застосовані, розширює уявлення суб’єкта про право як об’єкт наукового пізнання, дозволяє формулювати багаторівневі дефініції понять, які відображають і фіксують реально існуючі сторони, властивості та ознаки права.