Вступ.

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об'єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право. Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Філософія права – розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

1. Філософське обґрунтування права.

Щоб розкрити суть філософії як форми суспільної свідомості, слід почати з поняття світогляду. Світогляд є системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про свою роль та призначення у перетворенні світу, створенні умов, гідних людини. Необхідність світогляду зумовлена глибокою потребою загального осмислення людиною зовнішнього і свого внутрішнього світу, яке дозволяє їй бути господарем своєї долі, забезпечити орієнтований розвиток, духовний поступ. Специфічність світоглядної форми відображення дійсності визначається тим, що в ній людина «оглядає» дійсність не саму по собі, в її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеалів. Характер світогляду визначається особливостями історичної епохи, цивілізаційної системи, держави, суспільства тощо. Істотно впливають на світогляд стан науки й освіти, загальний культурний рівень конкретної людини. Тому люди, які живуть в той самий час, можуть мати різний світогляд. Світогляд має кожна людина, але в одних він складається стихійно, пов’язаний з повсякденністю, а в інших будується свідомо на основі особистого досвіду та наукових знань. Наприклад, світоглядними є такі положення: „Людина повинна підкорити собі природу” та „Людина повинна прагнути до гармонії з природою”. Але подібні положення потребують відповідного обґрунтування.

Коли люди не просто висувають те чи інше світоглядне положення, а подають підстави для нього, обґрунтовують його, це вже філософські міркування.

Філософія дає теоретичне вирішення проблем світогляду, виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Зрештою вона покликана дати теоретично обґрунтовані відповіді на запитання про мету і сенс життя, створити теоретичну основу для побудови системи життєвих цінностей та ідеалів.

Можна визначити філософію як теоретичний світогляд, який обґрунтовує свої положення.

Взагалі існує дуже багато визначень філософії. Мабуть, найстислішим є таке: „Філософія – це вчення про кінцеві підстави буття”. Але за змістом воно близьке до того, яке ми щойно розглянули. Адже йдеться про найглибші причини буття, тобто існування і розвитку всього, що є, світу і людини в ньому, в цілому про найзагальніші їх риси, про сенс людського життя.

Щоб повніше висвітлити предмет філософії, слід розглянути її структуру. До основних розділів філософії відносяться такі. По-перше, онтологія, тобто вчення про буття. Далі, філософська антропологія, тобто вчення про власне людське буття, власну природу людини, людської індивідуальності. До складу філософії входить загальне вчення про людську діяльність – праксеологія. Такий розділ філософії, як аксіологія, являє собою загальну теорію цінностей, якими керується людина у своїй діяльності. Особливе значення мають моральні та естетичні цінності. Тому до кола найдавніших розділів філософії входять етика й естетика. Пізнаючи світ і людину, філософія розробляє і теорію пізнання. Вона складається з вчення про методи пізнання (гносеологію) та вчення про мету пізнання – істину (епістемології). Але гносеологія та епістемологія тісно переплітаються одна з одною і зазвичай усі три терміни – „теорія пізнання”, „гносеологія” та „епістемологія” – вживають як синоніми. До складу філософії входять соціальна філософія, філософія історії, філософія культури, філософія політики, філософія релігії та філософія права.

Філософія також містить низку різних напрямків, течій. Основними серед них є екзистенціалізм, позитивізм, феноменологія, структуралізм, томізм та інші. Усі філософські концепції більш-менш строго можна поділити на матеріалістичні та ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні тощо.

Необхідно взяти до уваги те, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але, міркуючи про будь-який об'єкт, вона також висловлює свою власну думку про цей об'єкт. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку - думкою про думку. Філософія за своєю природою критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка називається філософською рефлексією. Якщо сферу предмета філософії коротко можна визначити терміном "підстави", то сферу її методу — терміном "рефлексія" чи "критика". Рефлексія у сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналіз власних думок і переживань; міркування, сповнене сумнівів і коливань.

Філософію у певному розумінні можна назвати наукою. Справді, кожне своє положення, кожну свою відповідь на питання, яке він розглядає, філософ зобов’язаний належним чином обґрунтувати.

Разом з тим вчені мають на меті досягнення консенсусу, спільної, єдиної точки зору на кожне обговорюване питання, єдиного його рішення. Але серед тих питань, які постають перед наукою, є й такі, на які дуже важко, навіть неможливо дати однозначну відповідь. Скажімо, фізика і астрономія намагаються з’ясувати історію Всесвіту. Встановлено, що Всесвіт розширюється – про це свідчать цілком строгі спостереження. На цьому ґрунтується так звана „теорія великого вибуху”, відповідно до якої колись уся матерія була зосереджена в ядрі дуже малого об’єму, а потім відбувся вибух, внаслідок якого це ядро розірвалось і його уламки (космічні тіла) досі продовжують розлітатись у всіх напрямках. Цю теорію можна вважати достатньо обґрунтованою. Але виникає нове питання: „як далі розвиватиметься цей процес?” Тут вже думки вчених розходяться. Одні вважають, що він буде нескінченним. Їх опоненти висловлюють припущення, що через певний час сили тяжіння переборють сили інерції, одержані внаслідок вибуху, і космічні тіла почнуть зближуватись і знов утвориться одне ядро. Але жодна з цих теорій не має і не може мати остаточного обґрунтування у межах людських можливостей.

Так от питання про світ загалом, про людину, її місце у світі та призначення й інші світоглядні питання відносяться до категорії тих питань, на які людський досвід не здатний забезпечити однозначні відповіді. Ці питання є вічними. Кожне нове покоління і кожна особистість повинні знайти для себе власні відповіді на ці питання. На кожне з них можна дати різні, інколи прямо протилежні відповіді. Причому кожна така відповідь може мати досить глибоке обґрунтування. Звичайно, експерименти у філософії неможливі, тому вона може спиратись тільки на теоретичні міркування.

В цьому полягає специфіка філософії як науки.

Кожна людина обов’язково замислюється над питаннями про світ загалом, про своє місце в ньому, про сенс свого життя тощо, тобто має свій світогляд. Її світогляд, як вже зазначалось, може складатися стихійно, і в цьому випадку вона часто нездатна обґрунтувати свої позиції. Або він може бути результатом свідомих зусиль. Велику користь тут може принести філософія. Вона подає цілий спектр відповідей на світоглядні питання і глибокі підстави для кожної такої відповіді, вироблені протягом усієї історії людства мислителями найвищого ґатунку. Людині, яка прагне свідомо побудувати собі такий світогляд, який би відповідав найвищим досягненням думки, доцільно звернутись саме до філософії. З усього спектру аргументів, запропонованих філософами усіх часів і народів, вона може і повинна обрати ті, які здаються їй найбільш вагомими, і приєднатись до відповідної відповіді на поставлене світоглядне питання або сформулювати свою.

Наприклад, положення „Людина повинна підкорити собі природу” спирається на такі аргументи: людина є вінцем природи, її царем, господарем, найвищим результатом усього її розвитку, і має право перетворювати природу відповідно до своїх потреб. Такі міркування були поширені в посткартезіанський (після Рене де Карта), домінували в Новий і Новітній періоди, в тім числі у нас в радянській, марксистсько-ленінській філософії. Протилежне положення „Людина повинна прагнути до гармонії з природою” є більш давнім, бере початок в індуїстській та буддистській філософії та набуло поширення у вітчизняній та західній філософії й наукознавстві ХХ ст. і спирається на інші підстави: історичний досвід свідчить, що прагнення взяти від природи якнайбільше, не піклуючись про наслідки, призводить до руйнування нашого навколишнього середовища і є згубним для самої людини. Тому людина повинна піклуватись про природу, про світ загалом, про буття, прагнути досягти гармонії у світі.

На новий світоглядний рівень взаємини людини і природи підняв геніальний вітчизняний вчений, енциклопедист ХХ ст. академік В.І.Вернадський. Він визначив роль живої речовини у розвитку нашої планети, вказав на роль діяльності людини як глобального чинника, попереджав людство про відповідальність за науково-технічний прогрес, його негативний вплив на довкілля, передбачав можливі екологічні потрясіння, зміни клімату, про вичерпність природних ресурсів тощо. Свою фундаментальну філософську й наукознавчу працю «Наукова думка як планетарне явище» він починає словами: «Людина, як і все живе, не є самодостатнім, незалежним від навколишнього середовища природним об’єктом» та вказує, що існує «функціональна залежність людини як природного об’єкта, людства як природного явища від середовища життя і думки». Розвиток ідей Вернадського знаходимо у творах Богдана Гаврилишина, Ауреліо Печчеї, П’єра Тейяра де Шардена, Альберта Швейцера та інших видатних сучасних мислителів.

Такої точки зору дотримувався, зокрема, видатний німецький філософ ХХ ст. Мартін Гайдеггер. Він проголосив людину не володарем всього сущого, а пастухом буття. Людське існування для нього – це не панування, влада, підкорення, а піклування про буття. Кожна людина може обрати з наведених аргументів ті, які здаються їй вагомішими, і відповідно одне з цих двох положень – або „Людина повинна підкорити собі природу”, або „Людина повинна прагнути до гармонії з природою”.

Отже, практичне значення філософії полягає в тім, що вона допомагає людині свідомо формувати світогляд, який ґрунтуватиметься на розумінні нерозривного зв’язку з природою і буде спрямованим не на боротьбу з нею, а на гармонійне співіснування з нею. Важливим підгрунття цього процесу є право як одне із найважливіших соціальних явищ, що поширюється на всі сфери суспільного життя. Неоднозначність, багатомірність і складність права зумовлює необхідність міждисциплінарного підходу у його вивченні. Тому право є об'єктом вивчення багатьох наук: філософії, соціології, юриспруденції та ін.

Сьогодні відбувається інтенсивний інтеграційний процес, який характеризується тенденцією до синтезу філософського і частково-наукового підходів до пізнання права. Ця тенденція виразилась у формуванні і розвитку особливого напрямку, який називається "філософія права".

Основні види філософського обґрунтування права:

1. Категоріальне філософське обґрунтування права превалювало в античності. Правові погляди базувалися на основних чотирьох поняттях: діке (справедливість), феміс (звичай), тіме (честь) і номос (закон). Головним вважалось поняття справедливості, яка розумілась як об'єктивна основа і критерій права. Демокріт пов'язував справедливість з правовими явищами. Платон виділяв три значення поняття "справедливість": заняття кожного своєю справою; володіння кожним своїм і відмову від захоплення чужого; існування в суспільстві певної рівності.

Арістотель вважав справедливість законним і рівномірним відношенням до людей. Політична справедливість виступає основою права, яке в свою чергу, служить обґрунтуванням закону. Таким чином, античні мислителі здійснюють категоріальне обґрунтування юридичних знань з позицій відповідних філософських теорій.

Категоріальне обґрунтування права виконує дуже важливу роль: воно визначає вираження концептуальних установок організації системи права, що можна прослідкувати на прикладі працюючого в юриспруденції концептуального оформлення пріоритету тих чи інших основоположних юридичних понять античності: справедливості, звичаю, честі і закону.

Древні вважали, що вказані категорії повинні рівномірно співвідноситись одна з одною в системі обґрунтування права.

2. Концептуальне обґрунтування права інтегрує правові знання в широку систему наукових уявлень, завдяки чому відбувається ефект їх перевірки через принцип кореспонденції (відповідність конкретних правових уявлень загальнотеоретичним установкам відповідної наукової парадигми і логічним правилам побудови наукової теорії). Важливим принципом концептуального обґрунтування філософії права є антропоцентризм, сутність якого полягає в оцінці правової системи або її елементів з позицій людини. Найбільш яскравого втілення принцип антропоцентризму знайшов у філософсько-правових поглядах І. Канта. Німецький філософ вважав, що право людини повинно вважатися священним, яких би прагматичних жертв це не вимагало б від пануючої влади.

3. Методологічне обґрунтування права виражає природу філософського знання. Складність права як феномена визначає необхідність міждисциплінарного підходу до його обґрунтування, що може бути здійснено тільки з позицій філософського підходу. Філософсько-методологічне обґрунтування – це теоретична система принципів і способів осмислення правової реальності в її різноманітних зв'язках і проявах соціального буття. В науковій літературі досить детально описані особливості діалектичного, феноменологічного, екзистенційного, позитивістського, неокантіантського та інших методів.

4. Доказове обґрунтування – безпосередньо пов'язане з самими основами формування та існування правової системи. Доказове обґрунтування правових теорій може здійснюватись самостійно, на основі їх дедуктивного співвіднесення з більш загальним і достовірним філософським знанням, або опосередковано, через функції доведення інших видів філософського обґрунтування права.

2. Дисциплінарний статус філософії права як науки.

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, — юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з'ясування зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Марітен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Філософія права безпосередньо взаємодіє з дисциплінами, які направлені на теоретичне вивчення права. Ці дисципліни, включаючи філософію права, в цілому є елементом системи пізнання права. Серед дисциплін, суміжних з філософією права слід виділити:

Філософія права дозволяє створювати можливість для фіксування принципової відмінності останньої від юридичної науки – спеціальної теоретико-пізнавальної дисципліни, предметно зорієнтованої виключно на чинне право (право як явище) і яка прагне виробити про право систему всебічних знань. Разом з тим є моменти, які ріднять філософію права та юридичну (правову) науку. Перш за все, це форма організації знання (теоретична), яка вибудовує уривочні і більш менш узагальнені відомості і думки про правові явища (тобто емпіричні правові знання) в ступінь загальних і необхідних суджень. І філософії права, і правовій науці притаманне прагнення до теоретичного осягнення істини, дух критичної раціональності, наявність спеціально розробленого категоріального апарату, систем аргументації.

Але разом з тим, філософію права не можна цілком зводити до науково-теоретичного пізнання. Її природу (світоглядну за генезою) не можуть задовольнити тісні межі раціонально-пізнавальної діяльності мислення, непорушність яких є обов'язковою умовою існування правової науки. З самого свого зародження філософія права (як і філософія взагалі) не тільки раціонально пізнає свій об'єкт (право), але і духовно переживає, оцінює, виправдовує (або осуджує) його за шкалою світоглядних критеріїв. При чому ці критерії безпосередньо не випливають з логіки пізнавального процесу (що обов'язково для правової науки). Навпаки, вона в певному сенсі передує йому, задає йому напрям і визначає границі, всередині яких правове пізнання і його результати мають смисложиттєве значення. Саме в площині світоглядної генеалогії філософії права найбільш очевидними стають специфічність, своєрідність і відносна суверенність у відношенні до правової науки. Філософію права відрізняє від правової науки перш за все своєрідність предметного змісту: для першої – це сукупність фундаментальних, світоглядних за своєю природою проблем правосвідомості, які знаходять своє обґрунтування в ідеї права і набувають завдяки останній сенсо-життєвого звучання; для другої – це головним чином проблематика, пов'язана із пізнанням чинного права (права як явища) в самих різноманітних аспектах його концептуальної констатації (загальнотеоретичний, аналітичний, соціологічний, психологічний і т.д. аспекти).

Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права – намагається встановити критерії, завдяки яким стало б можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж, віддаючи данину вітчизняним пошукам “місця” філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б.Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом з юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати тезу про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, проте її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим. Причинами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування “істматівських” теоретичних і методологічних настанов, і перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське “відкриття” і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.

Як суто філософська дисципліна філософія права неможлива, оскільки віднайдення “граничних” основ права не є плідним без аналізу та рефлексії щодо предметних форм права. Свій категоріальний апарат філософія права формує за рахунок запозичення як філософської, так і правової лексики.

В ході історичного розвитку змінювався і статус філософії права, змінювалися погляди на філософію права як на напрям дослідження і як на специфічно-теоретичний підхід. Теж саме можна сказати і про міждисциплінарні зв’язки філософії права, про її місце між філософією та юриспруденцією, а під юриспруденцією будемо розуміти діяльність, основне призначення якої є обслуговування механізму функціонування та розвитку права. Якщо найяскравіше “філософський характер” філософії права проявився у філософії права Гегеля, який визначав її як “філософське осмислення всієї соціально-політичної дійсності (з широким застосуванням правових категорій)” , то пізніше вона поступово стала розглядатися як спроба дати відповідь на філософському рівні на питання: що таке право? Поступова юридизація філософії права призвела до того, що на початку ХХ століття вона стала розглядатися в руслі диференціювання юридичної науки.

Хоча і в ХХ столітті є автори, які визнають філософський характер філософії права. Наприклад, Р.Н.Бек в "Perspectives in Social Philosophi Realings in Philosophie Sourcek  of Social N Y 1967 розглядає філософію права, як і політичну філософію як синоніми соціальної філософії, яка, в свою чергу, є філософською критикою соціального прогресу щодо принципів, які лежать в основі соціальної структури і функцій суспільства.

І самі філософські вчення безпосередньо, і відповідні філософські трактування права  вплинули і впливають на юридичну науку в цілому. Так, саме філософсько-правові роздуми про внутрішній взаємозв'язок та єдність права, свободи і справедливості привели до сучасних уявлень про права і свободи людини, про панування права, про правовий закон і правову державу. В свою чергу юриспруденція значно впливає на філософські дослідження правової тематики. Сьогодні досить актуальні філософські роздуми про проблеми сучасної юриспруденції: про прийоми юридичної аргументації і природу юридичного доведення, про ієрархію джерел позитивного права, про удосконалення чинного законодавства, про природу вини і відповідальності і т.п. Подібною взаємодією і взаємним впливом філософії та юриспруденції в тій чи іншій мірі відмічені всі філософські підходи до права, незалежно від їх приналежності до системи юридичних наук чи філософії.

Предмет філософії права. Філософія права – самостійна галузь теоретичного знання. Її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів. Філософія права – самостійна галузь знання філософії і юриспруденції. Вона займається дослідженням смислу права, його сутності, цінності і значення у житті людини і суспільства. Отже право є об’єктом вивчення цієї наукової галузі. Ця думка одностайно підтримується всіма дослідниками філософії права. Але специфіку окремої науки відображає не об’єкт, а її предмет. Як часто це і буває в науці, з приводу визначення предмету філософії права серед фахівців одностайності немає.

Різні вчені при визначенні предмету філософії права акцентують увагу на вивченні сенсу і призначення права; на вивченні права, як засобу саморегуляції суспільства, як міри влади; на культурних підвалинах права, його сутності і співвідношенні з законом. Дехто обмежує предмет філософії права лише вивченням її історії або системи методів пізнання права тощо.

З існування різних, навіть протилежних, думок стосовно визначення предмету філософії права можна зробити висновок, що ця галузь науки недостатньо ствердилась. Але це було б не правильним. Саме про це свідчить давня латинська мудрість: “Contraria non contradictoria sed complementa sunt”  (протилежності не спростовують, а доповнюють одна одну). Отже, природа, сутність, специфіка, особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, сенс, місце і значення у системі філософського знання тощо – є у різних визначеннях. І все це дійсно розглядає філософія права.

Існує дві точки зору на трактування філософії права: 1) вона є поширенням загальної філософії на правову проблематику; 2) частиною теорії права, яка спеціалізується на проблемах методології. Не маючи нічого проти цих двох трактувань, додамо ще одне: 3) філософія права – це його світоглядне розуміння.

Зі сказаного постає питання: філософія права - це філософська чи юридична дисципліна? Хто повинен її викладати студентам: філософ зі знаннями юриспруденції чи юрист зі знаннями філософії? Зараз більшість науковців вважають її ближчою до юриспруденції, але її розвиток все одно тісно пов’язаний з розвитком філософської думки. По суті філософія права є міждисциплінарною галуззю. Філософське пізнання – сфера загального, правове пізнання – сфера особливого. Шлях від філософії до філософії права іде від загального через особливе до конкретного (до істини про право). Шлях юриспруденції до філософії права іде від особливого через загальне до конкретного. Як бачимо, різними шляхами досягається однаковий результат. І тут нема ніякого протиріччя, все залежить від загального стану філософії і юриспруденції, політико-ідеологічних чинників та наукових традицій в конкретній країні.

Якщо філософія права в СРСР розроблялась у рамках загальної теорії права і не мала статусу окремої науки, то тепер, отримавши такий статус, вона повинна виконувати ряд функцій методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. Але ще й зараз дискутується питання щодо співвідношення цих галузей: одні вважають, що філософія права вужча за теорію права, інші навпаки, що теорія права є її підосновою. Гадаю, що такі вислови є некоректними, бо це різні дисципліни, які мають різний предмет: теорія права досліджує закономірність виникнення і розвитку права, а філософія права вивчає світоглядне розуміння права і закону.

Так само як існують різні галузі науки, існує і світоглядне розуміння категорій цих наук, що втілюються у різні види філософського знання: філософія історії, фізики, хімії, моралі, релігії тощо. У них однакові завдання по відношенню до свого предмету і цим вони схожі, але кожна з них має свій предмет. І тут вони різні.

Право – невід’ємна складова культури суспільства, а філософія права узагальнює знання про правову сферу, розглядає відносини між законом і правовими феноменами. Однією з головних функцій філософії права, як ми вже казали, є світогляд. Отже, можна сказати, що  філософія права – це моральний осередок законодавства. Вона покликана описувати право не таким, як воно є, а таким, яким воно повинно бути. Вона розглядає позитивне право з боку його розумності, справедливості, істинності, цінності тощо, але для цього потрібно вийти за його межі. По суті філософія права займається пошуком істини про право.

Оскільки закони встановлюються і діють у державах, філософія права займається філософським аналізом держави взагалі, як соціального інституту. А будь який  науковий аналіз і пошук істини потребує також правильного методу. Щоб отримати від наукового аналізу правильний результат, і шлях до нього повинен бути правильним. Тому велике значення в науковому дослідженні посідає метод, як шлях дослідження або спосіб пізнання. Наукова методологія - це вчення про метод, його загальні можливості, принципи, на які він спирається. Тобто вона розглядає питання наскільки за допомогою даного методу можна досягнути поставленої мети.

Основна проблема класичної філософії права – тлумачення співвідношення між природним і позитивним правом. Головна проблема природного права полягає в тому, чи принципово можлива така система цінностей, яка б однаково сприймалася усіма людьми? Є й інші важливі проблеми: яке джерело природного права? Де і коли воно починається і закінчується? Яким чином ми його пізнаємо? Чи є воно об’єктивним, незалежним від людського розуму, чи воно суб’єктивне і уявляє збудований людським розумом ідеал?

Всі ці питання повинні досліджуватися філософією права. Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, остільки кожний з них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.

А чи може бути універсальна методологія? Багато хто вбачає такою філософську антропологію, оскільки природне право базується на природі людини. Отже, ключ від істини, мабуть, в самій людині. Її і треба вивчати. А оскільки людині крім раціональних властиві також ірраціональні дії, то постає питання: які з них є головними? Науковці приходять до висновку, що саме ірраціональність складає специфіку людини.

В чому ж полягає природа людини, її сутність? Людина тілесно-духовна (біосоціальна) істота, в якій тварне і творче злите воєдино. Тому існує тілесний і духовний світ людини. Духовний – це свідоме, світ цінностей, мета і сенс життя людини. Тілесне – це несвідоме, інстинктивне. За З.Фрейдом свідоме і несвідоме в людині співвідносяться як вершник і кінь: кінь – несвідома, рушійна енергія, вершник свідомо визначає спрямування цієї енергії до певної мети.

Але погляди на природу людини у науковців різних напрямів теж різні. Тому на сьогоднішній день не існує будь-якої універсальної методології. Отже і досягнення істини теж відносне. Представник кожного напряму саме свої результати визнає наближеними до істини. І цей плюралізм думок може свідчити лише про те, що, виходячи з встановленої нами вище формули, істина десь посередині, бо вказані шляхи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.   

Для чого ж потрібно майбутньому юристу вивчати філософію права? Відповімо на це питання стисло. Філософію права потрібно вивчати для того, щоб отримати відповіді на такі питання: в чому полягає сутність і смисл права, коли і як воно виникає, існує воно одвічно і незмінно, чи розвивається, як воно розвивається, в якому напрямку, як поняття “право” співвідноситься з іншими поняттями, в чому полягає його значимість і цінність у житті людини, окремого суспільства, людства взагалі?

Зрозуміло, що на всі ці питання не можна надати одностайної і остаточної відповіді, але це не означає, що  не потрібно і намагатися це робити. Саме обмірковування цих питань можуть наблизити мислячу людину до істини. Тому філософія права, як і філософія взагалі ставить за мету навчитись мислити. В даному випадку мислити про право.

Філософія права має свою власну предметність у вигляді систематизованого, вибудуваного на єдиних інтелектуально-духовних основах. Основне завдання філософії права вбачається у виявленні людського змісту в предметних формах права. “Предметно вибудувана філософія права виступає у правотворчій свідомості як внутрішній текст з єдиними правилами смислоутворення, в якому різні філософські дискурси є предметом методологічно відрефлектованого вибору (і синтезу) з точки зору їх аутентичності тим чи іншим правовим проблемам”.

Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, рефлексивність, гуманність (тобто людських вимірів правових істин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання – що таке право?, і залежить від філософської орієнтації дослідника, яка в свою чергу пов’язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах пострадянського простору, в основному, відображає світову тенденцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції полягає у відсутності одного магістрального теоретично-методологічного напряму дослідження та наявності онтологічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова  література з філософсько-правових є  широкою палітрою поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філософії права.

Розуміння предмета філософії права багато в чому залежить від загальних філософських положень тієї чи іншої концепції. Двадцяте століття дало велику кількість варіантів осмислення філософсько-правової проблематики. Вона була викладена в межах неокантіанства і неогегелянства, феноменології і філософської антропології, інтуїтивізму та екзистенціалізму тощо.

Філософія права – міждисциплінарна наука, яка об'єднує начало двох дисциплін – юридичної, предметом вивчення якої право, а також більш конкретні питання (правосуб'єктність, норма права, правосвідомість тощо); і філософія, де в основному інтерес зосереджений на загальнотеоретичних проблемах (місце і значення права в суспільстві, форма і норми соціального життя і т.п.)

Досить поширеним твердженням є трактування предмета філософії права як ідеї права. Ідея права є сутністю будь-якого правового явища, виступаючи об'єктивною основною "правового змісту", яка "освячує явище і дана людській свідомості з силою безпосередньої очевидності подібно до інших ідей такого роду (ідея істини, ідея свободи і т.д.) походження ідеї права має, безумовно, людський характер. Ідея права не може бути прослідкована в своїй конкретності; вона не може бути логічно виведена із фактів зовнішнього буття. Як зазначав П. Юркевич, "думка, ідея про право не має штучного походження, ми застаємо її скрізь, де є люди, і при цьому у поєднанні з іншими ідеями – краси, святості". Людина може лише виявити присутність ідеї в своєму внутрішньому досвіді і спробувати віднайти таке вираження для "правового змісту", яке по можливості точно і не викривлено відтворювало б істотні грані правової ідеї. Взяті з боку своєї усвідомленої змістовності і системного вираження, саме ці спроби і складають проблематику філософії права.

Філософія права (за А. Гарником) – є максимально раціоналізована, критично осмислена, логічно обґрунтована правосвідомість.

Таким чином, філософія права – особлива сфера теоретичного знання, яка лежить на межі філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, гносеологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права.

Філософи завжди виявляли інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обґрунтування своїх положень.

Розуміння права, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається. Діалектичний матеріалізм бачить його не таким, як екзистенціалізм, а позитивізм – не таким, як феноменологія.

Однак річ не в тому, щоб, нарешті, розв'язати суперечку між матеріалістами та їхніми опонентами, остаточно довести, що одні мають рацію, а інші – ні. Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі «боротьбу всіх проти всіх»), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.

Взагалі принцип конфронтації довів свою неспроможність для сучасного етапу розвитку суспільства. Зараз подальший прогрес неможливий без відмови від принципу «боротьба абсолютна, єдність відносна», який відображав революційний тип мислення, властивий Марксові, Енгельсові, Леніну, і означав, що «обов'язково одна сторона має бути знищена. Перемога іншої є перехід на вищий ступінь». За наших часів роль протистояння, конфронтації протилежностей, їхньої боротьби послаблюється, а натомість посилюється роль єдності, цільності, цілісності. Зараз проблеми належить вирішувати не на конфліктній, а на консенсусній основі. Принцип конфронтації був підмурком марксистсько-ленінської ідеології. Наслідки добре відомі. Країни так званого соціалістичного табору виявилися відкинутими у своєму розвитку на десятиріччя назад, людство в цілому розкололося на ворожі табори і впритул наблизилося до глобальної ядерної війни.

Що ж таке філософія права?

Звернімося до нових праць українських дослідників філософії права. Насамперед слід назвати навчальний посібник і монографію Л.В. Петрової, навчальний посібник В.В. Шкоди, а також навчальний посібник, підготовлений авторським колективом під керівництвом О.Г.Данильяна.

Л.В. Петрова викладає класичну філософію права. Її предметом є «ідея права – поняття права та його втілення». «Що насправді є правом?» – ось основне питання філософії права. Остання «...виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. В ній – його сутність».

В.В. Шкода починає із запитання «Що досліджує філософія права?». Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія – найзагальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право повинне відповідати природному, Закон – Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). У цілому ж, пише В.В. Шкода, «правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні – зрозуміти людину завдяки розумінню права». Отже, предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.

О.Г.Данильян та його колеги пропонують таке визначення: філософія права – «вчення про граничні підстави права як одного із способів людського буття».

Торкнімося також нових праць з правової філософії, які належать російським дослідникам. Це передусім підручники для вищої школи. Автор найвідомішого з них, В.С. Нерсесянц, уважає, що «предметом філософії права є право в його розрізненні та співвідношенні з законом». На нашу думку, це лише одна з філософсько-правових проблем, хоч під юридичним кутом зору її можна визнати найважливішою. С.С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що «...покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей». Одначе при цьому філософія права для нього – «не лише ідеї, але й реальне правове життя...». Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є теоретичною дисципліною. Для Ю.В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, «...внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право». Близької позиції дотримується І.П. Малінова. Вона вважає, що предметом філософії права є «...методологічний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогативою якоїсь однієї філософської системи». Подібно до них і Ю.Є. Перм’яков пише, що філософія права вивчає «...духовну ситуацію, в якій виявляється людина, що торкається у своїх вчинках права, влади і держави». Це також певне обмеження філософсько-правової проблематики; вона розглядається лише під кутом зору рефлексивної традиції.

Д.А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, в якій дійшов такого висновку: «Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філософія права – наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчення про них, не лише загальнонаукові, а й частковонаукові засоби пізнання, не лише загальні, але й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов’язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те синтезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтегральним регулятором у науковому пізнанні та пізнавальним стрижнем будь-якого правового дослідження». Отже, він практично зводить правову філософію до методології права. Ці міркування Д.А.Керімова були піддані гострій критиці М.В.Костицьким, який вказував на те, що підґрунтям даного тлумачення філософії права є марксистсько-ленінська теорія, яка довела свою неспроможність і втратила право виступати єдино вірним універсальним вченням. Філософія права, зазначає М.В.Костицький, є самостійною наукою про право в культурі та цивілізації, вона виробляє систему понять про правові явища, закономірності, виникнення і розвиток права, зв’язок його проявів з людським суспільством та має на меті пізнання суті й проявів права.

Виділимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі вони сходяться на тому, що філософія права – особлива сфера теоретичного знання, яка лежить на межі філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоб чітко окреслити межі філософсько-правової проблематики, слід точно визначити, що таке філософія і що таке право.

Якщо філософія взагалі – вчення про кінцеві підстави буття, то філософію права можна визначити як вчення про кінцеві підстави права як феномена людського буття, одного з основних засобів самоорганізації суспільства та визначної особистісної цінності, тобто про найглибші причини існування і розвитку права.

Оскільки філософія відзначається езотеричністю, то таку рису має і філософія права. Крім того, обов'язковим елементом філософсько-правового пізнання є рефлексія. Більше того, саме рефлексивний характер філософії права обумовлює те, що проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї дисципліни. Іншою стороною рефлексії філософії права як критичного аналізу своїх основ є обговорення, дискурс. Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими особливостями методу сучасної філософії і філософії права.

Основні проблеми філософії права пов’язані з правовою онтологією, правовою антропологією, взаємовідношенням права з суспільством. культурою та цивілізацією, а також взаємними зв’язками права з владою.

Практичне значення філософії права полягає в тім, що вона дозволяє свідомо формувати професійний світогляд юриста, допомагає зрозуміти суть права, забезпечувати верховенство права в повсякденному житті.

3. Особливості філософії права як науки про граничні засади права

Концептуальні підвалини філософії права:

1. Філософія права є частиною теоретичного правознавства. В такому розумінні філософія права характеризується прагненням звести філософію права до загальнотеоретичного вивчення найважливіших правових проблем. Представником цього напряму є В.С. Нерсесянц, який трактує філософію права як розгляд права в його співвідношенні з законом. Філософія права виконує інтегруючу функцію, яка проявляється в об'єднуючій ролі філософського знання по відношенню до частково-наукового, в даному випадку – юридичного.
2. Другий підхід виражає прагнення поширити загальнофілософську проблематику на сферу пізнання права. Позиція Д.А. Керімова базується на тезі, що предмет філософії права можна охарактеризувати як осмислення права з точки зору загальних діалектичних законів і категорій. Такий підхід поширює загальнофілософську проблематику на сферу пізнання права, робить акцент на цілий ряд найважливіших світоглядних і методологічних функцій філософсько-правового пізнання, в першу чергу – інформаційну, яка проявляється у формулюванні світоглядного трактування найбільш загальних юридичних питань, і логічну, яка полягає в розробці і застосуванні універсальних методів та процедур в сфері юридичного пізнання.
3. Третій підхід зводить філософсько-правову проблематику до дослідження природного права, до його порівняльно-оціночного протиставлення позитивному праву. Така позиція була сформульована ще в дореволюційній російській філософії права (Г.Ф. Шершеневич, М.М. Коркунов). Третій підхід розглядає проблематику філософії права через призму протиставлення природного і позитивного права, виділяє аксіологічну функцію, яка полягає в орієнтації на осмислення та оцінки правових явищ на основі певних світоглядних цінностей.

Кожний із цих концептуальних підходів правильно відображає окремі основоположні аспекти філософсько-правової парадигми, але при цьому допускає певну абсолютизацію, що в цілому перешкоджає реалізації системного принципу.

4. Найбільш ефективним є розгляд права як складного феномена через призму взаємодії двох підходів – системного та інформаційного. Системно-інформаційний підхід полягає в розкритті інформаційного характеру взаємозв'язку елементів, які складають теоретичну систему філософії права.

Філософія права сьогодні – мультипарадигмальна (існує велика кількість наукових парадигм) наука.

Парадигма – визнані всіма наукові досягнення, які на протязі певного часу дають науковому співтовариству модель розстановки проблем та їх вирішення (Кун).

Сучасний стан філософсько-правовових досліджень характеризується тим, що кожна нова парадигма не відкидає попередні, а часто опирається на них і пропонує лише одну точку зору на коло проблем, які досліджуються. Відповідно до принципу доповненості є цілком виправданою ситуація, коли відносно одного і того ж об’єкта можуть мати місце дві різні і навіть протилежні теорії, звичайно ж, за певних обставин.

Специфіка філософії права проявляється в тому що:

4) філософсько-правове знання є історичним. Історичність притаманна самій філософії права, і без цієї історії важко зрозуміти, що є філософія права взагалі. Історія філософії права є постійним визначенням самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності філософія права демонструє свою здатність до регенерації.

Сутність філософії права полягає в тому, що вона є рефлексією знань, які спрямовані не лише на поняття, але й на методи і настанови, які породжені практичною сферою застосування права. Рефлексивність філософії права, на відміну від філософської рефлексії, полягає в тому, що окрім теоретичної сфери вона роз’яснює, обґрунтовує, критикує методи і настанови, які використовуються в реальній юридичній практиці.

І хоча в різні часи по-різному трактувалася сутність філософії права, різні напрями дослідження в межах філософсько-правової проблематики сходилися в тому, що правові дослідження є дослідженнями не тільки загальноправових категорій, які є безперечно присутніми у різних формах права, але основна мета філософсько-правової теорії полягає в дослідженні граничності права, його практичної обґрунтованості, тобто, філософія права досліджує зіткнення теорії та практики в правовому пізнанні, тобто, працює з граничним обґрунтуванням, “граничним способом самого теоретизування (“рефлексивність” філософського мислення), або граничністю задач (“критика сущого з позицій належного”), або різним поєднанням цих рис”.

Історія філософії права нагадує собою рамкову структуру художнього твору, типу “Декамерон” Бокаччо, – усі філософсько-правові системи представляють невеликі “новели”, які об’єднуються між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за явищами правової предметності гуманістичні принципи) та використанням “спільної мови понять” (право, закон, справедливість, ідея права тощо). Але основна відмінність “рамковості” історії права від роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності зумовлена “вічністю” існування суперечки людей про остаточні істини, пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.

Історія філософії права є передусім філософією права, яка конструює сама свою тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософсько-правової думки в часі може бути представлене в історико-графічному або в світоглядному плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії права у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи М.Гайдеггера, назвати філософію права “світоглядною проповіддю”. Філософію права та історію філософії права не можна відділити від філософії і культури, внаслідок чого філософія права перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої.

Історія філософії права як світогляд, історія ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії права, тоді як внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Якщо взяти точку зору Арістотеля про природу філософської думки як такої, то можна сказати, що філософсько-правова думка - це  запитування про те, що є право, що є сутністю права? Тому філософія права є історією висловлювань людської думки про правову дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, зокрема до права, і до того, що відбувається.

Оскільки мова зайшла про історію філософії права, то було б доцільно звернутися до проблеми виникнення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість “захоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку і контролю”. Ще П.Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому, щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), а тому філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики. Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливості, права, держави, походження законів. І.Малинова вважає, що “якщо перші законодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обґрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, звертаються до посилань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права”. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фактом розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури,  неможливості відриву теоретичного світу від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і людини. Цей дуалізм став можливим лише в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об’єктів, позбавлених ознак суб’єктивності. Це підтверджується протиставленням, яке знаходимо у Декарта, духовної і матеріальної субстанції, і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Ось такими обставинами зумовлений розвиток у Нові часи теорії природного права. Оскільки тогочасна наукова раціональність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл, або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Ж.-Ж.Руссо, замінивши бога в просторі богом в часі). І.Кант вперше зумів поєднати несумісність об’єктивної механістичної наукової раціональності і уявлення про визначаючого самого себе суб’єкта. Починаючи з І.Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, яка концентрує  свою увагу на місці людини в світі як суб’єкта, який здатний виходити за межі зумовленого існування. Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджується у І.Канта існуванням двох взаємопов’язаних “розумів” – теоретичного і практичного. Якщо перший – це лише одна із форм відношення до світу, то другий – це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній філософії і науці. Як уже згадувалося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право (jus universale) та “громадянська філософія”. Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були збігатися з правом раціоналізованим. Поняття “громадянської філософії” означало загальне вчення про державу, її походження, природу та право.

Нові часи дають нам три системи природного права – деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система – це спроба пояснення права логічними засобами. Г.Лейбніц навіть створює власну науку “номотеку” або законодавчу політику. Для Г.Лейбніца характерне розмежування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онтологію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обґрунтування права Г.Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне до системи юридичних визначень.

Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Г.Лейбніца – це “чисте” природне право як стан природної боротьби, для Т.Гоббса та Б.Спінози – природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття.

В класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, особлива роль у створенні особливого концептуального цілого. І.Кант дав, засноване на ідеях Платона, визначення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій, в контексті цілісного вчення про людську свободу. Фіхте зламав стереотипи суспільного договору, пов’язавши проблему походження права з генезисом самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права із фундаментальних умов існування людини як вільного суб’єкта, який наділений волею і мисленням. Гегель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституційно-предметними та духовними проявами.

Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потребою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філософії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які панували донедавна у вітчизняній науці, і які ґрунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави, призвели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звідси – до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще І.Кант вказував на таку специфіку філософського знання як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію – як знання, як переконання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, – висхідною і кінцевою метою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об’єктом філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрям, який за предмет дослідження бере феномен людського життя, а предметом філософії права вважає стан духовного життя людини. Реалізація духовності людини передбачає її вихід за межі обмеження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напряму постулює “монадність” людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л.Петрова у “Нарисах з філософії права” сутність права вбачає у свободі волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.

С.Максимов у межах екзистенційно-феноменологічного напряму  розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П.Рабіновича “філософія права – це система найзагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права”.

Відчутним є сьогодні і гносеологізм у філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносеології правознавства та філософії права. Не можна погодитися з Д.Керимовим, який у “Предметі філософії права” стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових – соціології права та філософії права, а філософію права представляє як “симбіоз загальної філософії і соціології права”. Виходячи з такого розгляду міждисциплінарного положення філософії права, Д.Керимов і дає визначення предмета філософії права: “… визначення її (філософії права – В.В.) предмета передбачає з’ясування співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спільність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права”, і ще: “предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вченого, спрямовує правильним шляхом дослідницький процес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культури, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій”. Отже, Д.Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такої точки зору дотримуються і вітчизняні представники філософії права В.Чефранов та Л.Петрова, які, продовжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу філософії у відношенні до інших наук, стверджують, що “філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтологічних тощо знань, також надає досліднику-юристу можливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним метод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух”.

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д.Керімова А.Козловського, який у праці “Гносеологія права як наука” зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувалося. Для А.Козловського метод є моделлю права, бо “метод визначає все”. “Право і пізнання стають тотожними, пізнання виступає сутністю права, а право – формою пізнання ”.

Філософія права зберігає і розвиває здатність права до критичної саморефлексії, а все розмаїття підходів до вирішення філософсько-правових питань стримує тенденцію до чергового монометодологізму. Аналіз сучасної філософсько-правової літератури свідчить про наявність у ній різних підходів до визначення права та його призначення. Особливо розрізняється протиставлення ціннісного підходу до права та логіко-понятійного або раціоналістичного. Кожна з цих методологічних настанов претендує на принципову важливість, як досягнення об’єктивності наукового пізнання.

Але залишається незаперечним факт формування нових підходів у філософії права, який відбувається в руслі нових підходів філософії, адже кожний філософський напрям характеризується фіксацією свого проблемного поля, наявністю своїх методів, виокремлення філософської “компетенції”. Звичайно, ми не можемо говорити про безпосереднє застосування положень філософських напрямів до правової дійсності. Висхідні принципи та ідеї філософських напрямів трансформуються і модифікуються в сфері філософії права. Оскільки розвиток філософсько-правового знання носить кумулятивний характер, то кожна нова філософсько-правова концепція збільшує загальну різноманітність можливих систем світоглядів.

Структура філософії права:

Висновки

Отже, предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософського правоаналізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяльністю держави. До філософсько-правового інтересу належать такі проблеми, як право і держава, людина — суспільство — держава, правові форми реалізації функцій держави, держава як правовий інститут, нація — право — держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.

Основний сенс предметного калейдоскопа філософії права формулюють як проблему розрізнення і співвідношення права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у філософське вчення.

Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), дає змогу розкрити об'єктивні сутнісні особливості права, наявність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище — як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності. У теоретико-пізнавальному аспекті ця концепція постає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксіологічному аспекті вона розкриває об'єктивну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає ціннісно-правове значення конкретного закону і держави.

Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простого, буденного розуміння права як суб'єктивної владної даності у формі закону до істинного знання про право, його об'єктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права.

Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осмислення й утвердження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.