Розділ 1: «Загальні положення трудового права»
§ 1. Поняття та предмет трудового права.
§ 2. Метод трудового права. Принципи трудового права.
§ 4. Система трудового права. Відмежування трудового права від суміжних галузей права
§ 1. Поняття та предмет трудового права.
Відповідно до статті 43 Конституції України передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Право на працю як одне з фундаментальних прав людини відображає її об’єктивну потребу створювати матеріальні та духовні цінності не тільки для задоволення своїх потреб, а й для існування всього суспільства. Тому право на працю визначають не тільки зміст норм трудового права України, а й головний напрям в економічній політиці держави.
Право на працю насамперед означає свободу праці, а також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти та суспільних потреб. Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці.
У статті 23 Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів.
Зміст права на працю включає такі основні напрями:
· можливість одержати роботу і вступити в трудові правовідносини з підприємством, установою чи організацією незалежно від форми власності і форми господарської, діяльності або з фізичною особою;
· оплату праці, залежно від виконаної роботи, але не нижнє від встановленого державою мінімуму;
· можливість вільно обирати рід занять, вільно обирати професію, спеціальність, посаду. Громадянин України може реалізувати конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору з власником (чи уповноваженим ним органом) на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою займатися творчою, підприємницькою чи іншою діяльністю (приміром, бути письменником, художником, приватним нотаріусом, адвокатом тощо);
· можливість реалізувати свої здібності в безпечних для здоров'я умовах праці; можливість відповідно до законодавства при вивільненні з роботи, безробітті одержати від державної служби зайнятості необхідну допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку на період пошуку підходящої роботи;
· можливість вимагати відновлення порушеного права на працю як при прийнятті на роботу, так і при переведенні на іншу роботу, а також при звільненні.
Таким чином, трудове право як самостійна галузь права – це система правових норм, що регулюють трудові та пов'язані з ними відносини, встановлюють права та обов'язки працівників та роботодавців, що є обов'язковими на всіх підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності та виду діяльності.
Об'єктом трудового права є суспільні відносини, пов’язані з реалізацією працівником права на працю.
Предметом трудового права є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування працівниками здатності до праці в суспільному виробництві, та інші відносини, що тісно пов'язані з трудовими.
Трудові відносини – відносини, побудовані на угоді між працівником і роботодавцем про виконання працівником за оплату певної роботи, що потребує того чи іншого фаху, кваліфікації або посади, на підпорядкуванні працівника правилам внутрішнього трудового розпорядку, якщо роботодавець забезпечує умови праці, передбачені трудовим законодавством, колективним договором, угодами, трудовим договором.
Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин у процесі праці (а не разових завдань) шляхом встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної заробітної плати), максимальних обмежень (наприклад, норми робочого часу, норми праці тощо), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника, додержання гарантій при звільненні, порядок оскарження незаконного рішення тощо). Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно закріпленого законодавством рівня, він може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг з боку роботодавця. Трудове право не регулює самостійну працю на себе. Отже, трудове право – це сфера найманої (залежної) праці.
Ознаками найманої праці є:
· трудові відносини виникають на підставі угоди між працівником і роботодавцем «трудового договору»;
· ця праця юридично несамостійна, а така, що протікає в рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи);
· відбувається виконання роботи певного виду (трудової функції);
· така праця здійснюється з підляганням трудовому розпорядку, встановленому на конкретному підприємстві або ж визначеному роботодавцем — фізичною особою;
· наймана праця здійснюється не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (капіталу) роботодавця;
· вона здійснюється не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання під час роботи вказівок та розпоряджень роботодавця або уповноваженого ним органу і за гарантовану оплату;
· трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, на визначений строк;
· здійснення трудової діяльності переважно відбувається у колективі працівників (трудовому колективі);
· виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці (норм праці); отримання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується;
· забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випадках, передбачених трудовим законодавством;
· передбачається обов'язкова участь роботодавця у фінансуванні соціального страхування працівника.
До відносин, що тісно пов'язані з трудовими (вони передують їм, супроводжують чи походять з них) відносяться:
· відносини щодо зайнятості й працевлаштування;
· відносини трудового колективу з роботодавцем організаційно-управлінського характеру;
· організаційно-управлінські відносини профспілкового органу чи іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем на виробництві;
· відносини, пов'язані з наглядом і контролем за трудовим законодавством та охороною праці;
· відносини щодо підготовки кадрів, професійного добору фахівців і підвищення їх кваліфікації на виробництві;
· відносини, пов'язані з матеріальною відповідальністю учасників трудових відносин за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій;
· соціально-партнерські відносини представників колективу та роботодавця, пов'язані з веденням переговорів та укладанням колективного договору чи інших соціально-партнерських угод;
· відносини, необхідні для вирішення трудових спорів.
§ 2. Метод трудового права. Принципи трудового права.
Метод правового регулювання – це система юридичного інструментарію (спосіб, характер) за допомогою якого держава здійснює необхідний вплив на волю суб'єктів суспільних відносин з метою побудити їх до дій, встановлених нормою. Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволи, зобов'язання, заборони.
До методів трудового права слід віднести:
Імперативний (владно-авторитарний, директивний) – суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Це метод владних приписів, вимог закону і вказівок вищестоящих органів у формі наказів і заборон. Держава встановлює загальнообов'язкові приписи для суб'єктів трудових правовідносин. На державному (централізованому) рівні визначаються основні принципи правового регулювання найманої праці для забезпечення єдиного підходу (встановлення максимальної тривалості робочого часу, мінімуму тривалості відпусток, гарантій мінімальної заробітної плати тощо).
Методи переконання і примус, що виступають як необхідні засоби впливу на свідомість та поведінку людей.
Диспозитивний метод – автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, дає суб'єктам можливість вибору варіантів поведінки в межах закону. Цей метод передбачає регулювання праці, за допомогою якого встановлюються норми, що конкретизують принципові положення актів вищого рівня з врахуванням реальних можливостей конкретного підприємства (установи, організації) і діють тільки на ньому. Це норми, які охоплюють режим робочого часу і часу відпочинку (правила внутрішнього трудового розпорядку), оплати праці (у вигляді положень про преміювання) тощо.
Метод заохочення – передбачає пільгові системи, спрямовані на стимулювання моральної і матеріальної зацікавленості робітників, підвищення своєї кваліфікації, опанування нових професій та ін.
Функції права – основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування. Відповідно, функції трудового права – основні напрями правової дії на суспільні відносини в сфері трудового права та на учасників цих відносин.
До основних функції трудового права відносять:
· економічна (господарська) має на меті раціональне використання та стимулювання трудових ресурсів – виражається в регулюванні порядку праці на виробництві закріпленні обов'язку власника забезпечувати працівникам належні умови для високопродуктивної праці і обов'язку працівника ефективно використовувати робочий час;
· соціальна (захисна) полягає в забезпеченні реалізації соціальної політики держави, побудованій на соціальній справедливості та соціальній безпеці, спрямована на піднесення рівня умов праці та соціального забезпечення працюючих, ефективний контроль і нагляд за дотриманням трудового законодавства, забезпечення зайнятості населення;
· ідеологічна (виховна) має на меті формування у працюючих потреби в суспільно корисній праці та усвідомлення її необхідності та цінності як єдиного універсального джерела матеріальних благ.
Принципи права – це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.
Під принципами трудового права розуміються основні ідеї, які виражають сутність політики держави у сфері правового регулювання праці і суспільних відносин, які при цьому виникають. Основні принципи трудового України закріплені в Конституції України і знайшли своє подальше відображення в законодавчих актах з трудового права.
Для трудового права характерні такі принципи:
1. Принцип свободи праці. Відповідно до ч. 1 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей. Крім того, відповідно до статті 5 Закону України «Про зайнятість населення» № 5067-VI від 05.07.2012 р. держава гарантує: вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії; безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку; додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян. Принцип свободи праці відображається також у праві працівника звільнятись за власним бажанням незалежно від будь-яких обставин.
2. Принцип заборони примусової праці. Згідно ч. 2 ст. 43 Конституції України передбачено, що використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
3. Принцип рівності прав і можливостей. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ч. 1 ст. 43 Конституції України). Відповідно до ч. 1 ст. 2 КЗпПУ, право громадян України на працю, включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Відповідно до ст. 21 КЗпПУ передбачено, що забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання..
Відповідно до Конституції України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Принцип рівності та заборона дискримінації визнаний МОП як фундаментальний принцип у світі праці. Про це зазначено у Декларації МОП основних принципів та прав у світі праці, ухваленій Міжнародною конференцією праці на 86-й сесії в Женеві 18.06.1998 р. Цим питанням присвячено низку конвенцій і рекомендацій МОП. Це, зокрема, Конвенція МОП № 111 (ратифікована УРСР 30.06.1961 р.) і Рекомендація МОП №111 про дискримінацію в галузі праці і занять (1958 р.), Конвенція № 117 про основні цілі і норми соціальної політики (1962 р.), Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 р.) (ратифікована УРСР 09.06.1956 р.); Конвенція № 156 про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками (1981 р.) (ратифікована 22.10.1999 р.) та ін.
- Принцип договірного характеру праці. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
- Принцип визначеності трудової функції. Визначення в трудовому договорі професії, спеціальності, посади і кваліфікації входить в основний зміст договору між працівником і роботодавцем, і останній не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Дія даного принципу проявляється і в зворотному напрямку – він встановлює повноваження працівника і міру його відповідальності за повноту і якість виконуваної роботи.
Встановлення професії, кваліфікації, спеціальності або посади при укладенні трудового договору є встановленням трудової функції працівника. Умова про трудову функцію, що виконуватиметься працівником, становить фундамент трудового договору, який не може вважатись укладеним, якщо сторони не домовляться щодо професії, спеціальності, кваліфікації або посади. Потреба визначення трудової функції обумовлена суспільним розподілом праці, який характеризується різними видами робіт, що повинні виконуватись підприємствами, установами, організаціями, виходячи з поставлених перед ними завдань. Встановлення професії, кваліфікації, спеціальності або посади при укладенні трудового договору не є довільним. Держава визначає переліки посад, професій і спеціальностей, необхідних для народного господарства, за допомогою затвердження тарифно-кваліфікаційних довідників.
- Принцип стабільності трудових відносин. Гарантія захисту від незаконного звільнення передбачено ч. 6 ст. 43 Конституції України. Трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, передбачених законом, зокрема главою ІІІ (Трудовий договір) КЗпП України. Власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.
- Принцип безпеки праці. В Конституції України передбачено право на справедливі й безпечні умови праці. Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці. Стаття 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я (ЗУ від 19.11.1992 р.) встановлює право на охорону здоров'я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці.
- Принцип права на відпочинок. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України). Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки. В ЗУ «Про відпустки» встановлені державні гарантії права на відпустку, визначені умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення працездатності, зміцнення здоров'я, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустку громадяни України мають незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності підприємства, установи, організації.
- Принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці. Право на справедливу заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний людини, для самого працівника і членів його сім'ї визначено в ч. 4 ст. 43 Конституції України. Відповідно до КЗпПУ власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язуються вилачувати працівникові зароботну плату. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Максимальний розмір заробітної плати не обмежується. В ЗУ «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип матеріальної зацікавленості працюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях.
- Принцип матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з материнством. Право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції України).
- Принцип свободи об'єднання і активної участі трудящих у встановленні умов праці та захисті своїх інтересів. Мова йде про громадські організації та представницькі органи працівників: профспілки, ради трудових колективів, кооперативні об'єднання, творчі та наукові товариства. Норми трудового права надають широкі повноваження працівникам на участь в управлінні виробництвом, у встановленні умов праці, соціальних гарантій. Цей принцип є підтвердженням розвитку і утвердження виробничої демократії, проявом соціального партнерства і спрямований на захист інтересів працюючих. ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок.
- Принцип участі трудових колективів чи їх представницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю. В КЗпП України передбачено розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). В ЗУ «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р. визначено порядок врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом та профспілкою чи іншим органом, уповноваженим трудовим колективом на представництво його інтересів.
- Принцип права на страйк. Стаття 44 Конституції України закріплює: ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
§ 3. Джерела трудового права.
Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України. Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.
Встановлюючи основоположні засади формування і дії трудового права, Конституція наповнює його своїм змістом і при цьому виходить з того, що «людина, її життя і здоров'я... визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3). Конкретні норми трудового права з питань регулювання суспільних трудових відносин основуються на конституційних нормах про те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Основним законодавчим актом з трудового прав виступає Кодекс законів про працю України затверджений Законом УРСР від 10 січня 1971 за № 322-VІІІ і вступив в дію 1 червня 1972 року. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Поряд із КЗпП України, діють інші закони України, наприклад: ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р.; ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р.; ЗУ «Про оплату праці» від 24.03.1995 р.; ЗУ «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.; ЗУ «Про державну службу» від 10.12.2015 р.; ЗУ «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 р.; ЗУ «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р.; ЗУ «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р.; ЗУ «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. тощо.
З прийняттям ЗУ «Про колективні договори і угоди» важливе місце серед джерел трудового права здобули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які укладаються між профспілками (їх об'єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і власниками або їх представниками Угодами на відповідному рівні (державному, регіональному, галузевому) регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики щодо зайнятості, гарантій оплати пращ, розміру прожиткового мінімуму, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці.
Локальні правові норми – містять у собі норми, предметом яких є внутрішні відносини, що складаються у межах якого-небудь підприємства, установи, організації. Основне призначення локальних нормативних актів – конкретизувати розпорядження закону стосовно умов діяльності відповідного колективу, не виходячи за рамки закону і не обмежуючи ініціативу виконавців, які діють у межах закону.
На теперішній час договірне регулювання трудових відносин можливе не тільки на колективно-договірному рівні, а й на рівні сторін трудових правовідносин. Тобто трудовий договір – це теж своєрідний правовий акт, який врегульовує конкретні трудові відносини і має юридичне значення, наприклад для суду при вирішенні трудового спору. 3 прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р. нормативного значення набули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які приймаються за погодженням сторін і забезпечують регулювання умов праці найманих працівників.
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Джерела міжнародно-правового регулювання праці можна поділити в залежності від суб’єктів міжнародного права, якими виданий акт, та за територією, на яку поширюється дія акту на: 1) Статут ООН; 2) Статут Міжнародного суду; 3) Загальну декларація прав людини; 4) Міжнародний Пакт про цивільні і політичні права; 5) Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права; 6) конвенції Міжнародної Організації Праці; 7) Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод; 8) Європейську соціальну хартія (прийнята в 1961р. та переглянута в 1996р.); 9) угоди та міжнародні договори, що укладені в рамках СНД та між державами з різних питань та з питань співробітництва в сфері праці.
До договорів в галузі праці відносяться належним чином ратифіковані або схвалені конвенції та рекомендації МОП (Міжнародній Організації Праці). МОП – одна із спеціалізованих установ ООН, створена ще в 1919 році як комісія з питань міжнародного трудового законодавства, метою діяльності якої було визначено сприяння встановленню всезагального і міцного миру на підставі зміцнення і розвитку соціальної справедливості. Відповідно до цієї ідеї і визначені були основні завдання МОП, розроблена програма її дій. Мета і завдання МОП викладені в преамбулі до Статуту організації та в Декларації, що прийнята на 26-й сесії Генеральної конференції МОП в Філадельфії 10 травня 1944 р. В Декларації проголошені основні принципи, на яких повинна базуватись діяльність МОП.
Україна з 1954 року є членом МОП, яка за цей час ратифікувала не всі нормативні акти МОП, але використання її розробок мало вплив на прийняття національного трудового законодавства.
§ 4. Система трудового права. Відмежування трудового права від суміжних галузей права
Система права – це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.
Трудове право за своїм предметом є досить неоднорідним. Крім трудових відносин, які складають основу (ядро) його предмета, воно регулює також цілу низку суспільних відносин, що тісно пов'язані з трудовими. А якщо врахувати ще й те, що самі трудові відносини поділяються на кілька видів взаємозв'язаних між собою відносин – з приводу робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці, охорони праці, то легко переконатись, що система трудового права є явищем досить непростим.
Традиційно у системі трудового права виділяють
· Загальну та
· Особливу частини.
До загальної частини відносяться норми, що є єдиними для всіх трудових відносин, вони визначають:
· принципи правового регулювання; джерела трудового права України; суб'єктів трудового права;
· правове становище професійних спілок і трудових колективів;
· поняття, порядок підготовки та укладення колективних договорів;
· правові відносини, що виникають із застосування праці; поняття працевлаштування і його правові форми.
Особливу частину складають норми, що регулюють певні елементи трудових відносин: порядок виникнення, зміни та припинення трудових відносин;
· тривалість праці та відпочинку; види оплати праці, порядок і строки виплати заробітної плати; питання внутрішнього трудового розпорядку;
· дисциплінарну і матеріальну відповідальності працівників;
· охорону праці;
· порядок вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів.
Застосування норм трудового права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховує принципи цих галузей.
Найбільший зв'язок трудове право має з конституційним, цивільним, адміністративним правом, правом соціального забезпечення.
З конституційним правом трудове право пов'язане тим, що Конституція України визначає основні трудові права і обов'язки громадян, які знаходять подальший розвиток в нормах трудового права і сприймаються як основні конституційні принципи. Зокрема, Конституція України закріплює право на працю, право на відпочинок, право на страйк з метою захисту соціальних і економічних інтересів, на здорові й безпечні умови праці, на достатній рівень життя, неможлива без взаємодії конституційних положень і механізмів їх реалізації, встановлених трудовим правом.
З цивільним правом трудове право пов'язане тим, що з працею пов'язані договори підряду, доручення, комісії. Розмежування цивільних правовідносин від трудових здійснюється за предметом договору, підляганням правилам внутрішнього трудового розпорядку, а також за тим, хто зобов'язаний організувати працю і охорону праці. Саме праця, а не її наслідки, є предметом трудового договору. За цим же договором працівник зобов'язаний за певні відрізки часу виконувати попередньо встановлену норму виробітку для цієї категорії працюючих. Норми трудового права встановлюють режим робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці. При цивільному договорі, працівник виконує роботу на свій розсуд, після виконання визначеної роботи оплачується результат цієї праці. В цивільно-договірних відносинах відсутні пільги та гарантії, які передбачені законодавством про працю.
З адміністративним правом трудове право пов'язане тим, що адміністративні відносини передують трудовим. Відносин по працевлаштуванню є адміністративними. Обов'язковим суб'єктом адміністративних відносин виступає орган влади, державного управління або якась інша державна організація, що наділена владними повноваженнями. Організаційно-управлінські функції на підприємстві, установі, організації , регулюються нормами трудового права. Під час навчання особи, які навчаються, перебувають із закладами, в яких вони навчаються, в адміністративно-правових відносинах, на які ще у період навчання впливають норми трудового права. Крім того, на учнів під час виробничого навчання та практики поширюються норми трудового права, зокрема норми з техніки безпеки і виробничої санітарії. Із закінченням підготовки чи перепідготовки працівник розпочинає безпосереднє виконання обов'язків по набутій професії, внаслідок чого відносини по навчанню перетворюються у відносини праці.
З правом соціального забезпечення трудове право пов'язане тим, що попередні трудові відносин є підставою для отримання певного виду соціального забезпечення. Їм властива наявність ряду спільних понять: страховий стаж, трудове каліцтво, професійне захворювання. Право соціального забезпечення регулює суспільні відносини, які виникають у процесі матеріального забезпечення громадян, якщо вони втратили працездатність або досягли пенсійного віку. В главі XVII КЗпП України «Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення» зазначаються особи, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, види матеріального забезпечення та соціальних послуг, види пенсій.