ТЕМА № 5. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Поняття, сутність та значення кримінального процесуального доказування.
Предмет, межі і суб’єкти доказування.
Процес доказування у кримінальному провадженні.
Поняття та класифікація доказів.
Характеристика процесуальних джерел доказів.

3. ПРОЦЕС ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Процес доказування у кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК України доказування у кримінальному провадженні - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

А тому елементами процесу доказування є збирання, перевірка та оцінка доказів.

Першим елементом процесу доказування є збирання доказів. Воно здійснюється: сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому КПК (ч.1 ст.93 КПК).

А тому, збирання доказів - це врегульована КПК України діяльність сторін кримінального провадження, потерпілих, яка полягає в пошуку, виявленні й фіксації у встановленому порядку матеріальних та ідеальних слідів кримінального правопорушення або інших фактичних даних, що мають значення для кримінального провадження.

Відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК України способами збирання доказів та їх процесуальних джерел для сторони обвинувачення є:

- проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

- витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

- проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України ;

Серед способів збирання доказів стороною обвинувачення слідчі (розшукові) дії мають найбільшу питому вагу. Перелік таких дій наведений у главі 20 КПК. Це - допит (ст.ст.224, 225, 226, 232), пред’явлення для впізнання (ст.ст.228, 229, 230, 232), обшук (ст.ст.234, 236), огляд (ст.ст.237, 238, 239), слідчий експеримент (ст.240), освідування особи (ст.241), проведення експертизи (ст.ст.242, 243).

Одним із розповсюджених способів збирання доказів є проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Перелік їх дається у главі 21 КПК. Це - аудіо -, відео контроль особи (ст.260), накладення арешту на кореспонденцію (ст.261), огляд і виїмка кореспонденції (ст.262), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст.263), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст.264), обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння (ст.267), установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст.268), спостереження за особою, річчю або місцем (ст.269), аудіо -, відеоконтроль місця (ст.270 КПК); контроль за вчиненням злочину (ст.271), негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст.274).

Згідно із ч. 3 ст. 93 КПК України для сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження збирання способами збирання доказів є:

- ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій,

- витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

- здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Основним способом збирання доказів стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи є витребування та отримання від зазначених органів, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок.

Переважно на практиці цей спосіб застосовується захисником підозрюваного, обвинуваченого, яким може бути тільки адвокат. Відповідно до п.1 ч.1 ст.20 Закону України від 5 липня 2012 року «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат має право звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадських об’єднань, а також до фізичних осіб за їх згодою. Порядок виконання таких запитів регламентується ст.24 цього Закону.

Фактично в результаті застосування зазначеного способу отримуються предмети з документами, які набувають процесуальний статус документів-доказів або речових доказів лише після їх огляду слідчим, проведення експертного дослідження.

Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи може впливати на збирання доказів, ініціюючи проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Це здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому ст.220 КПК.

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Під час збирання доказів з метою збереження доказової інформації здійснюється їх фіксація.

Так, фіксація доказів є складовою частиною проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. А КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів (п.п.1, 2 ст.103, ст.ст.104 - 107, ч.5 ст.224, ст.231, ч.11 ст.232, ч.7 ст.236, ч.7 ст.237, ч.6 ст.239, ч.6 ст.240, ч.5 ст.241, ст.252).

Способи фіксації доказів:

- складання протоколів слідчих (розшукових) дій;

- застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження (фотографування, звукозапис, аудіо - чи відеозапис)

- виготовлення фототаблиць, схем, зліпків, відбитків та ін.

Наступним елементом доказування є перевірка, яка передує їх оцінці. Так, перевірка доказів - це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду з ретельного, всебічного й об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні процесуальні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники кримінального провадження лише беруть участь у перевірці доказів.

Усі зібрані в кримінальному провадженні докази підлягають всебічній і об’єктивній перевірці слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом.

Перевірка доказів здійснюється:

1) за допомогою логічно-розумової діяльності;

2) шляхом проведення нових чи повторних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Логічно-розумовий шлях перевірки доказів полягає:

а) у аналізі і дослідженні змісту кожного доказу окремо з позицій його повноти, несуперечності, логічної послідовності;

б) в зіставленні з іншими доказами.

Починається перевірка із з’ясування надійності процесуального джерела. Наприклад, якщо джерелом доказів є офіційний документ, то потрібно перевірити: - компетентність службових осіб, від яких виходить даний документ; - наявність у ньому обов’язкових реквізитів; - є документ оригіналом чи копією тощо. При цьому слід з’ясувати законність порядку одержання процесуального джерела.

Окрім цього, докази перевіряються шляхом проведення нових чи повторних слідчих (розшукових) дій. Такими слідчими (розшуковими) діями є - одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях (ч.9 ст.224 КПК), слідчий експеримент (ст.240 КПК), пред’явлення особи для впізнання (ст.228 КПК), проведення експертизи (ст.242 КПК). Також докази перевіряються і шляхом проведення повторних негласних слідчих (розшукових) дій - повторна експертиза.

Оцінка доказів - це розумова (логічна) діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, яка полягає в тому, що вони за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ч.1 ст.94 КПК).

Докази оцінюються за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду. Внутрішнє переконання - це тверда впевненість, що склалася у судді, слідчого судді, прокурора, слідчого в тому, що ними дано правильну оцінку всім наявним у кримінальному провадженні засобам доказування і всім встановленим фактам, і те що отриманий таким шляхом висновок з усіх питань, які виникли в кримінальному провадженні, є єдино правильним.

Оцінка доказів спрямована на з’ясування таких обставин:

- чи стосуються зібрані фактичні дані предмету доказування;

- чи достатньо зібраних доказів для достовірного висновку про обставини, які становлять предмет доказування;

- чи зібрані докази становлять собою достовірну і повну інформацію про вчинене кримінальне правопорушення.

Оцінка доказів, як елемент процесу доказування, проявляється тоді, коли слідчому, прокурору, слідчому судді, суду необхідно прийняти процесуальне рішення - проміжне (наприклад, про застосування щодо підозрюваного запобіжного заходу, повідомлення про підозру) або підсумкове для відповідної стадії та усього кримінального процесу (наприклад, про закриття кримінального провадження, засудження або виправдання обвинуваченого).

Таким чином, оцінка доказів є обов’язковою передумовою прийняття та обґрунтування процесуальних рішень.

Оцінка доказів здійснюється також і учасниками кримінального провадження (підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками), однак така оцінка для слідчого, прокурора, слідчого судді, суду носить рекомендаційний характер.

Жоден доказ не має наперед встановленої сили (ч.2 ст.94 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих саме доказів, здійснюваної різними державними органами, які ведуть кримінальне провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України кожен доказ оцінюється з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Таким чином, процес оцінки доказів включає визначення їх: 1) належності; 2) допустимості; 3) достовірності; 4) достатності.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст.85 КПК).

Допустимим визнається доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому кримінальним процесуальним закон (ч.1 ст.86 КПК).

Умови допустимості доказів такі:

- одержання фактичних даних із належного джерела (ч.2 ст. 84 КПК);

- одержання фактичних даних уповноваженим суб’єктом;

- одержання фактичних даних у встановленому законом порядку.

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті, ухвалюючи судове рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ч.ч.1, 2 ст.89 КПК).

Законодавець питання недопустимості доказів визначає у статтях 87 та 88, де вказує, що недопустимими є докази:

- отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини та

- докази і відомості, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого, які визначені у ст. 88 КПК

Зокрема, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання в з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ч.ч.1, 2 ст.87 КПК).

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч.1 ст.86 КПК).

Наступним критерієм оцінки доказів є достовірність доказів, яка означає, що вони правильно відображають матеріальні та нематеріальні (ідеальні) сліди.

Оцінка достовірності доказів виявляється в тому, що:

1) вивчається особа, яка є носієм відомостей про фактичні дані. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги: - факт попереднього засудження за завідомо неправдиві показання; - фізичний та психічний стан свідка в момент сприйняття певної події; - його заінтересованість у вирішенні кримінального провадження;

2) аналізуються умови знаходження матеріального носія інформації;

3) досліджується зміст відомостей (послідовність та повнота викладення, наявність протиріч, неточностей та ін.);

4) інформація, яка отримана з даного процесуального джерела, співставляється з інформацією з інших джерел.

Ще одним критерієм оцінки доказів є достатність сукупності доказів для прийняття вірного процесуального рішення.

Достатніми є докази тоді, коли в своїй сукупності вони дають можливість слідчому, прокурору, слідчому судді, суду встановити усі передбачені законом обставини кримінального провадження на тому рівні знання про них, який потрібен для прийняття законного та обґрунтованого процесуального рішення. Так, наприклад, повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у випадку «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення» (п.3 ч.1 ст.276 КПК).