ТЕМА № 17. ОСОБЛИВІ ПОРЯДКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

  1. Сутність та види особливих порядків кримінального провадження.
  2. Кримінальне провадження на підставі угод.
  3. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.
  4. Поняття та процесуальний порядок кримінального провадження щодо окремої категорії осіб.
  5. Поняття та загальні правила кримінального провадження щодо неповнолітніх.
  6. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

5. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ


Порядок кримінального провадження щодо неповнолітніх визначається загальними правилами КПК України з урахуванням особливостей, передбачених гл. 38 КПК України.

Особливості проваджень щодо неповнолітніх у кримінальному процесі визначено положеннями ч. 4 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якою “стосовно неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню”.

Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (“Пекінські правила”, 1985 р.) спрямовують на те, щоб кримінальні провадження щодо неповнолітніх здійснювались швидко і без будь-яких затримок; вимагають, щоб особи, які ведуть ці провадження, мали відповідну кваліфікацію; наказують поважати право неповнолітнього на конфіденційність, щоб уникнути заподіяння шкоди через непотрібну гласність; передбачають можливість закриття провадження за нереабілітуючими підставами для того, щоб обмежити негативні наслідки судового розгляду і вироку; рекомендують при виборі запобіжних заходів враховувати тяжкість, мотиви, причини вчинення злочину та особливості підлітка і виходити при цьому з принципу “мінімальної достатності”. Правила рекомендують створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх.

Особливості кримінального провадженнях щодо неповнолітніх:

1) здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх (ч. 2 ст. 484, ч. 1 ст. 499 КПК України);

2) особливий предмет доказування;

3) кримінальне провадження щодо неповнолітніх здійснюється за участю: захисника - обов’язкова його участь (п. 1 ч. 1 ст. 52, ч. 3 ст. 499 КПК України); батьків або інших законних представників (ст. 488 КПК України); при допиті - педагога чи психолога, а у разі необхідності - лікаря (ст. 226, ч. 1 ст. 491 КПК України); у судовому розгляді - представників служби у справах дітей та кримінальної міліції у справах дітей (ст. 496 КПК України);

4) окрім запобіжних заходів, визначених в ст. 176 КПК України, до неповнолітніх може застосовуватися такий спеціальний запобіжний захід як передання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передання їх під нагляд адміністрації цієї установи (ст. 493 КПК України);

5) до неповнолітніх (після досягнення 11 річного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність), які вчинили суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 5 років, може застосовуватися спеціальний вид заходів забезпечення кримінального провадження - поміщення у приймальник-розподільник для дітей на строк до 30 днів, який може бути продовжено ще на строк до 30 днів (ч. 4 ст. 499 КПК України).

6) досудове розслідування щодо неповнолітнього обвинуваченого може закінчуватися направленням до суду клопотання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 497, ч. 5 ст. 499 КПК України);

7) розгляд кримінального провадження щодо неповнолітньої особи здійснюються суддею, уповноваженою згідно із Законом України “Про судоустрій і статус суддів” на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх (ч. 10 ст. 31 КПК України).

Кримінально-процесуальне законодавство містить спеціальну норму, що визначає предмет доказування у кримінальних провадженнях щодо неповнолітніх (ст. 485 КПК). Положення цієї статті деталізують деякі загальні положення ст. 91 КПК, в якій визначено обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженню щодо неповнолітніх, але жодною мірою не встановлюють і не замінюють їх, як і не створюють якийсь «особливий» предмет доказування.

Згідно зі ст. 485 КПК під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК, також з'ясовуються:

- повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними;

- ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння;

- умови життя та виховання неповнолітнього;

- наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть надати потрібні відомості, а також потрібно витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.

У разі необхідності для вирішення питання про наявність у неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого психічного захворювання чи затримки психічного розвитку та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в конкретній ситуації призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Для з'ясування рівня розвитку, інших соціально-психологічних рис особи неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого, які необхідно враховувати при призначенні покарання і обранні заходу виховного характеру, може бути призначена психологічна експертиза.

Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Встановлення віку неповнолітнього є досить важливим у кримінальному провадженні, особливо тоді, коли неповнолітній вчинив кримінальне правопорушення у день свого народження, наприклад, в 14 чи 16 років, а кримінальна відповідальність за цей злочин настає з 14 або з 16 років. У день народження неповнолітній не вважається таким, що досяг відповідно 14 або 16 років, тому і кримінальній відповідальності він не підлягає. Документи про вік неповнолітнього повинні бути долучені до провадження в оригіналі або копії. Якщо надається копія документа, то слідчий повинен перевірити її відповідність оригіналу. У разі невідповідності слідчий повинен із відділу РАГСу одержати актовий запис про народження. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з наступної доби. При неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово-медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 243 КПК.

Таким самим шляхом може бути встановлений вік неповнолітнього, що не відповідає його паспортному віку, тобто якщо фізичний і психічний розвиток з тих чи інших причин затримався і неповнолітній значно відстав від своїх ровесників.

При встановленні віку на підставі висновку судово-медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.

За відсутності документів про народження слідчий має можливість одержати витяг із книги реєстрації актів громадянського стану, довідки ф. № 1 паспортного відділення. Крім того, вік неповнолітнього можна встановити і за журналом обліку новонароджених медичної установи (пологового будинку чи пологового відділення лікарні), де народився неповнолітній. Такі журнали зберігаються в архіві лікувальних закладів протягом 25 років. Установлення віку неповнолітнього підозрюваного шляхом судово-медичної експертизи є обов'язковим, якщо немає відповідних документів і їх неможливо одержати.

Стан здоров'я та загальний розвиток неповнолітнього необхідно з'ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього. Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров'я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо. Вирішення питання про наявність розумової відсталості пов'язано з використанням спеціальних наукових знань у галузі психології та педагогіки. Тому для одержання висновку про наявність розумової відсталості у неповнолітнього слід обов'язково призначати судово-психолого-психіатричну або судово-психолого-педагогічну експертизу. Може призначатися і судово-психіатрична експертиза, якщо експерти, які залучаються до її проведення, мають достатньо знань у галузі дитячої психології. На розгляд експертизи можна ставити такі запитання:чи є у неповнолітнього ознаки відставання в розумовому розвитку і від нормального для цього віку рівня інтелектуального розвитку, не пов'язані з психічним захворюванням, якщо є, то в чому вони виявляються; нормальному рівню розвитку якого віку відповідає фактично розвиток цього неповнолітнього; чи міг неповнолітній, ураховуючи його психічний і розумовий розвиток, усвідомлювати свої дії та керувати ними.

При розслідуванні кримінального провадження щодо неповнолітніх обов'язково потрібно долучати до матеріалів провадження розгорнуту характеристику зі школи, з місця роботи, а також з місця проживання. Крім того, необхідно одержати довідки в органах міліції у справах дітей і служби у справах дітей з інформацією щодо таких неповнолітніх. Ці довідки допоможуть з’ясувати, чи перебував неповнолітній на обліку, коли і за які правопорушення він був поставлений на облік тощо.

За кожним кримінальним провадженням повинні бути з'ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, що стосуються як сімейно-побутових умов, так і найближчого оточення. Це допоможе слідчому з'ясувати безпосередні причини, що призвели до вчинення неповнолітнім кримінального правопорушення або суспільно небезпечної дії.

При дослідженні умов життя та виховання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого належить з'ясувати (ст. 487 КПК): склад сім'ї неповнолітнього, обстановку в ній, взаємини між дорослими членами сім'ї та дорослими і дітьми, ставлення батьків до виховання неповнолітнього, форми контролю за його поведінкою, морально-побутові умови сім'ї; обстановку в школі чи іншому навчальному закладі або на виробництві, де навчається або працює неповнолітній, його ставлення до навчання чи роботи, взаємини з вихователями, учителями, однолітками, характер і ефективність виховних заходів, які раніше застосовувалися до нього; зв'язки і поведінку неповнолітнього поза домом, навчальним закладом та роботою.

Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, а саме: невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків з виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, у школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, що застосовувалися до нього.

Якщо неповнолітній на момент вчинення кримінального правопорушення не навчався і не працював, потрібно з'ясувати причини такого становища, скільки часу це тривало і чому.

Наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину кримінальних правопорушень неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання.

На початку провадження щодо неповнолітніх слідчий повинен встановити, чи не вчинене кримінальне правопорушення з участю дорослих, оскільки це має значення для покарання неповнолітнього, для виявлення та усунення причин і умов, що сприяли його вчиненню. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2, у пункті 5, зазначається, що за змістом закону під втягненням неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність треба розуміти певні дії дорослої особи, вчинені з будь-яких мотивів і пов'язані з безпосереднім впливом на неповнолітнього з метою викликати у нього рішучість взяти участь в одному чи декількох злочинах або займатись іншою антигромадською діяльністю.

При цьому слід мати на увазі, що злочин, передбачений ст. 304 КК України, вважається закінченим з моменту здійснення дорослим дій, спрямованих на втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність, і він повинен притягуватися до кримінальної відповідальності незалежно від наслідків його злочинних дій щодо неповнолітнього. Якщо в діях дорослого немає ознак втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність, він повинен нести відповідальність за співучасть.

Встановлення дорослих співучасників кримінального правопорушення часто ускладнюється тим, що неповнолітні не завжди дають щирі показання з цього питання, а організатори і підмовники з числа дорослих намагаються приховати свою справжню роль.

Частина 2 ст. 484 КПК передбачає, що кримінальне провадження щодо неповнолітньої особи, в тому числі, якщо кримінальне провадження здійснюється щодо декількох осіб, хоча б одна з яких є неповнолітньою, здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх.

Досудове слідство у кримінальних провадженнях щодо неповнолітніх має свої виключні особливості.

Так, згідно зі ст. 494 КПК, якщо неповнолітній підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення разом із повнолітнім, повинна бути з'ясована можливість виділення в окреме цього кримінального провадження щодо неповнолітнього під час досудового розслідування.

Затримання та тримання під вартою можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у разі, якщо він підозрюється або обвинувачується у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за умови, що застосування іншого запобіжного заходу не забезпечить запобігання ризикам, які зазначені у ст. 177 КПК. Про затримання і взяття під варту неповнолітнього негайно сповіщаються його батьки чи особи, які їх замінюють.

Про затримання неповнолітнього, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, складається протокол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов'язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому, а також надсилається прокурору.

Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого кримінального правопорушення він підозрюється, а також роз'яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень ст. 213 КПК, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК (ч. 4 ст. 208 КПК).

У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування (ст. 213 КПК).

З моменту складання протоколу затриманий неповнолітній набуває статусу підозрюваного як самостійної процесуальної фігури зі своїми правами та обов'язками. Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання.

Під час кримінального провадження щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, участь захисника є обов'язковою - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою.

Неповнолітній підозрюваний чи обвинувачений повідомляється або викликається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом через його батьків або інших законних представників. Інший порядок допускається лише в разі, якщо це зумовлюється обставинами, встановленими під час кримінального провадження.

Якщо неповнолітній перебуває під вартою, він викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення (ст. 437 КПК).

Слідчий згідно з вимогами кримінального процесуального законодавства зобов'язаний забезпечити неповнолітньому підозрюваному право на захист та охорону його особистих і майнових прав.

Для забезпечення права неповнолітнього на захист ч. 1 ст. 491 КПК передбачено, що якщо неповнолітній не досяг шістнадцятирічного віку або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, на його допиті за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або за клопотанням захисника забезпечується участь законного представника, педагога чи психолога, а у разі необхідності - лікаря.

Цим особам до початку допиту роз'яснюється їхнє право ставити запитання неповнолітньому підозрюваному чи обвинуваченому. Слідчий, прокурор вправі відвести поставлене запитання, але відведене запитання повинно бути занесене до протоколу. При допиті неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого в присутності педагога бажано, щоб він був з іншої школи. Мають місце факти, коли слідчий запрошує педагога зі школи, в якій навчався чи навчається неповнолітній, і вони постійно конфліктували. При зустрічі з таким педагогом неповнолітній на допиті може нічого не сказати. Тому якщо запрошується педагог з навчально-виховного закладу, в якому навчався чи навчається неповнолітній, слідчий повинен з'ясувати це досить важливе для відповідної процесуальної дії питання.

Слід пам’ятати, що відповідно до ч. 2 ст. 226 КПК допит малолітньої або неповнолітньої особи не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а загалом - понад дві години на день.

Характеризуючи особливості допиту неповнолітніх (підозрюваних, обвинувачених), варто мати на увазі, що неповнолітні, спілкуючись зі своїми ровесниками або з дорослими, досить часто зазнають навіювання і можуть непомітно для себе підмінити особисте сприйняття висловлюваннями інших осіб, що мали розмову з ними.

У судовому засіданні незнайома обстановка і сторонні люди можуть налякати малолітнього, що може загальмувати процес його мислення і завадити наданню ним повних показань. Також під час допиту малолітніх слід ураховувати їх швидку стомлюваність. Якщо допит триватиме значний проміжок часу, слід передбачити перерви. Науковці, які досліджували вказані проблеми стверджують, що діти віком 5-7 років можуть бути уважними близько 15 хвилин, 7-10 років — близько 25 хвилин, старші 12 років — близько 30 хвилин. Виклик у судове засідання малолітнього повинен плануватися таким чином, щоб дитина не чекала допиту, оскільки чекання швидко стомлює дітей.

Під час допиту неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого обставини, що підлягають встановленню, доцільно поділити на такі групи: фактичні обставини вчинення конкретного кримінального правопорушення, роль підозрюваного, обвинуваченого в ньому, наявність дорослих підбурювачів, обставини, що характеризують суб'єктивну сторону правопорушення, а також інші ознаки, що мають значення для кваліфікації діяння; обставини, що обтяжують або пом'якшують вину; обставини, що стосуються особистості підозрюваного, обвинуваченого та його попередньої поведінки; умови життя та виховання підлітка, причини й умови, що сприяли вчиненню кримінального правопорушення.

Наведений перелік, можна доповнити обставинами, що характеризують неповнолітнього після вчинення ним кримінального правопорушення. Вони повинні мати важливе значення при вирішенні судом питання про доцільність призначення покарання у виді позбавлення волі або про можливість застосування відстрочки виконання вироку чи умовного засудження. З цих підстав клопотання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру може бути складене і надіслане до суду за умови, що неповнолітній та його законний представник проти цього не заперечують.

При виникненні сумнівів у достовірності показань особи, що не досягла повноліття, суд за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду може визнати за доцільне призначити судово-психологічну експертизу, на розгляд якої необхідно ставити такі запитання: який рівень загального розвитку неповнолітнього в психологічному відношенні; які його здібності логічно мислити, орієнтуватися в ситуації; чи відповідають показання неповнолітнього його віку й інтелектуальному розвитку; який ступінь навіювання неповнолітнього; чи є підстави вважати, що неповнолітній дає показання під впливом дорослих; чи має конкретна допитувана неповнолітня особа суб'єктивну можливість правильно сприймати та оцінювати обставини, що мають значення для кримінального провадження; чи міг малодітній свідок (потерпілий) правильно сприймати та осмислювати конкретний випадок.

Допит осіб, що не досягли повноліття, має провадитися в судовому засіданні у повній відповідності з вимогами чинного законодавства. Кожен з учасників судового розгляду повинен враховувати психологічні особливості формування показань неповнолітніми. Під час допиту суд має усувати все, що не стосується суті кримінального провадження та суперечить нормам моралі. Особливо не слід допускати дій, що можуть спричинити травмування дитячої психіки.

До неповнолітніх підозрюваних чи обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених ст. 176 КПК, може застосовуватися передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передання їх під нагляд адміністрації цієї установи. Передання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи полягає у взятті на себе будь-ким із зазначених осіб або представником адміністрації дитячої установи письмового зобов'язання забезпечити прибуття неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а також його належну поведінку. Передання під нагляд батьків та інших осіб можливе лише за їхньої на це згоди та згоди неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого. Особа, яка взяла зобов'язання про нагляд, має право відмовитися від подальшого виконання цього зобов'язання, заздалегідь про це повідомивши.

До передання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого під нагляд суд зобов'язаний зібрати відомості про особу батьків, опікунів або піклувальників, їхні стосунки з неповнолітнім і впевнитися у тому, що вони можуть належно здійснювати нагляд за неповнолітнім.

При відібранні зобов'язання про взяття під нагляд батьки, опікуни, піклувальники, адміністрація дитячої установи попереджаються про характер підозри чи обвинувачення неповнолітнього і про їхню відповідальність у разі порушення взятого на себе зобов'язання. При порушенні цього зобов'язання на батьків, опікунів і піклувальників накладається грошове стягнення від двох до п'яти розмірів мінімальної заробітної плати.

Повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування неповнолітньому підозрюваному направляється захиснику та законному представнику.

Кримінальне провадження щодо розгляду стосовно неповнолітньої особи обвинувального акта, клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи припинення, а також кримінальне провадження в апеляційному чи касаційному порядку щодо перегляду прийнятих із зазначених питань судових рішень здійснюються суддею, уповноваженим згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх.

Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, здійснюється внаслідок вчинення особою, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

За наявності достатніх підстав вважати, що неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, але вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років, може бути поміщена у приймальник-розподільник для дітей на строк до тридцяти днів на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої за клопотанням прокурора згідно з правилами, передбаченими для обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

Слідчий суддя, суд зобов'язані відмовити у поміщенні особи у приймальник-розподільник для дітей, якщо прокурор не доведе наявність достатніх підстав вважати, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років, наявність ризиків, які дають достатні підстави вважати, що особа може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК, та що жоден із більш м’яких заходів не може запобігти цьому.

Строк тримання особи у приймальнику-розподільнику для дітей може бути продовжено ухвалою слідчого судді, суду ще на строк до тридцяти днів. Питання скасування чи продовження строку тримання особи у приймальнику-розподільнику для дітей вирішується в порядку, передбаченому для скасування запобіжного заходу у виді тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою відповідно.

За відсутності підстав для закриття кримінального провадження прокурор затверджує складене слідчим або самостійно складає клопотання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру і надсилає його до суду в порядку, передбаченому КПК.

Відповідно до ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. На основі рішення суду до неповнолітнього можуть бути застосовані такі примусові заходи виховного характеру, причому кілька одночасно: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк, що не перевищує трьох років.

Судовий розгляд здійснюється в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника та представників служби у справах дітей і кримінальної міліції у справах дітей, якщо вони з'явилися або були викликані в судове засідання, згідно із загальними правилами, передбаченим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Судовий розгляд завершується постановленням ухвали про застосування примусових заходів виховного характеру або про відмову в їх застосуванні.

У юридичній літературі висловлено думку, що стосовно неповнолітніх, які не є суб'єктами вчинення кримінального правопорушення, не повинно проводитися досудове слідство, а тільки судовий розгляд матеріалів про застосування примусових заходів виховного характеру. Вбачається, що досудова підготовка матеріалів має проводитись тільки до встановлення особи неповнолітнього, яка вчинила протиправне діяння, після чого матеріали кримінального провадження повинні направлятися в суд за належністю. Через це пропонується створити спеціальні (ювенальні) суди з розгляду кримінальних проваджень щодо неповнолітніх за зразком, наприклад, деяких західних держав. Основна їх мета - усунення помилок у вихованні неповнолітніх, посилення виховної та опікунської ролі в сім'ї. За фактами вчинення протиправного діяння суди з кримінального провадження щодо неповнолітніх здійснювали б не кримінальне, а опікунське провадження.

Під час постановлення ухвали в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру суд з'ясовує такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння; чи вчинено це діяння неповнолітнім у віці від одинадцяти років до настання віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діяння; чи слід застосувати до нього примусовий захід виховного характеру і якщо слід, то який саме (ч.1 ст. 501 КПК).

При застосуванні до неповнолітнього примусового заходу у виді направлення до спеціального навчально-виховного закладу на кримінальну міліцію у справах дітей покладається обов'язок доставити неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу.

Ухвала суду, постановлена за наслідками розгляду клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру, може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК.

Якщо особова справа неповнолітнього направляється в суд для застосування примусових заходів виховного характеру, слідчий повинен додержуватися порядку її оформлення. До такого кримінального провадження повинна бути приєднана особова справа, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів України «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання» від 13 жовтня 1993 р. № 859, якою затверджені Положення про ці заклади та Інструкція про порядок оформлення особових справ неповнолітніх, які направляються до спеціальних загальноосвітніх шкіл та спеціальних професійних училищ для дітей, які потребують особливих умов виховання, що затверджена наказом Міністерства освіти України від 27 грудня 1994 р. № 362.

У разі, якщо під час судового розгляду не буде доведено однієї з обставин, передбачених у пункті 1 або 2 ч. 1 ст. 501 КПК, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову у застосуванні примусових заходів виховного характеру і закрити кримінальне провадження.