ТЕМА 14. Держава і право Русі. Особливості розвитку Галицько-Волинської держави та її права

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань. Заняття 1

Тестовий контроль знань. Заняття 2

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

1. Виникнення державності у східних слов’ян і формування Русі

2. Наукові дискусії щодо утворення Руської держави

3. Державний та суспільний лад Русі

4. Джерела та основні риси права Руси-України

5. Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави та її занепад

6. Суспільний і державний лад Галицько-Волинського князівства

7. Джерела та основні риси права Галицько-Волинської держави

1. Виникнення державності у східних слов’ян і формування Русі

Хоча Скіфія на рубежі II – III ст. н. е. зазнала нищівного нападу готів, а вторгнення 375 р. гунів призвело до остаточного розпаду держави, її назва щодо території Північного Причорномор’я ще довго зберігалася. Разом з цим римські й візантійські географи, історики та політичні діячі дедалі пильніше придивлялися до народів, які населяли землі сучасної України. Усі вони – венеди, склавіни, анти, волиняни, дуліби, поляни, роксолани та інші, згодом дістали спільну назву – слов’яни.

На перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена можна натрапити в творах римських вчених І – II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов’яни» вперше вжито візантійськими авторами Псевдо-Кесарієм, Іоанном Ефеським, Менандром. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550 – 554 рр.). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Питання про прабатьківщину слов’ян ще остаточно не розв’язане. Першим у вітчизняному науковому письменстві спробував відповісти на це питання давньоруський літописець Нестор, учений-чернець Києво-Печерського монастиря. У своїй знаменитій «Повісті временних літ», створеній на початку XII ст., він зазначав, що найдавніші слов’янські землі – нижня течія Дунаю і Паннонія. Так було започатковано теорію Дунайської прабатьківщини слов’ян. За середньовіччя на Заході народилася скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу, вперше повідана світові у Баварській хроніці XIII ст. У середні віки та на початку нових часів набула поширення й версія про тотожність слов’ян з іншими народами, що згадуються у працях античних і ранньосередньовічних авторів: з кельтами, готами, фракійцями, даками, ілірійцями, гетами і навіть... кочовиками-гунами. У наш час усі ці здогадки й теоретичні викладки, позбавлені наукового підґрунтя, становлять хіба що історіографічний інтерес.

Поважні наукові студії на ниві слов’янського етногенезу розпочалися лише на початку XIX ст. З перебігом часу вчені дійшли висновку, що давні слов’яни спершу жили десь поміж балтами, германцями та іранцями. Серед розмаїття припущень етнологів, археологів, істориків, лінгвістів (О. Погодін, Я. Розвадовський, М. Фасмер, Ю. Костшевський, В. Петров, Ф. Філін та ін.) у ХХ ст. утвердилась одностайна думка в тому, що слов’янська прабатьківщина розташовувалась на розлогому просторі між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні – Карпатських гір (В Гензель, П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков та ін.). На початку 80‑х років ХХ ст. Б. Рибаков, підсумовуючи тривалу дискусію, об’єднав дві найбільш поширені версії і виступив з обґрунтуванням Одеро-Дніпровської прабатьківщини слов’ян, якою фактично задекларував їх автохтонність на території Центрально-Східної Європи з бронзового віку.

Перед початком нової ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов’ян. Доки члени роду (племені) колективно господарювали у складі великих патріархальних сімей, доти в суспільстві не існувало значної економічної і соціальної нерівності, тож органи влади військової демократії обстоювали суспільні інтереси, тобто були виразниками волі людності. З подальшим розкладом первіснообщинного ладу й об’єднанням племен у союзи пришвидшується процес майнового розшарування, а отже, й становлення органів влади (силових структур), що сприяло виникненню держави.

Сучасні вчені виділяють в історії розвитку східних слов’ян три етапи. Так, В. Іванов, узагальнюючи сучасні наукові дослідження, першим етапом називає час розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою «венеди». Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний період (ІІ – VІ ст.) дослідник характеризує як етап розквіту «військової демократії» – перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Вчений логічно зазначає, що східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана і візантійського історика Прокопія Кесарійського, в ІV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря.

Видатний український історик М. Грушевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Український вчений М. Брайчевський поділяв таку думку, проте, з його точки зору, знак рівності між антами і сучасним українським народом ставити не можна, адже це означало б спрощення справжнього етногенічного процесу.

Однак поглядів про те, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь) дотримується і чимало сучасних дослідників. Навала аварів наприкінці VІ ст. не зруйнувала основи східнослов’янської державності – князівств. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина тощо.

Племінні княжіння, що виникли на базі союзів племен, слід вважати перехідними до держави ранньополітичними утвореннями. В їх суспільній структурі провідне місце займала племінна верхівка, яка надалі стала основою майбутнього панівного класу феодального суспільства. Консолідація знаті призводила в цей перехідний період до узурпації нею влади у племінних структурах, яка набувала рис публічної влади в її класичному розумінні.

У письмових джерелах VІІ ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше – «слов’яни», «склавени», «склавіни». Починається наступний етап історії східних слов’ян – етап утворення ядра давньоруської державності – своєрідної федерації князівств (VІІ – перша половина ІХ ст.). До VІІІ ст. на території, яка населялася східними слов’янами, утворилися племінні союзи, що виникли як військові об’єднання, засновані одночасно на родовому й територіальному принципах. Пізніше вони будуть названі в «Повісті минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

На розвитку слов’янської державності негативно позначилася експансія хозар, хоча водночас цей чинник сприяв і їх консолідації. Вірогідно, створення в Середньому Подніпров’ї історичного ядра майбутньої Русі – «Руської землі» відбулося ще у другій половині VIII ст., і до нього увійшли поляни та якась частина сіверян. На межі VIII – IX ст. цьому утворенню вдалося позбавитися залежності хозар.

Як бачимо, період первіснообщинних відносин у слов’ян затягнувся. Насамперед це пояснюється тим, що у них набуло великого поширення підсічне землеробство, яке вимагало спільних зусиль значної кількості людей. Однак з поступовим переходом до орного землеробства розпочалася індивідуалізація виробництва, зростала продуктивність праці, і тоді уже зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі сім’ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався нерівномірно. У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій патріархальній общині приходить сусідська сільська територіальна община. Тож попередні родові зв’язки поступаються місцем новим – територіальним. Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох століть. Закріплення території за племенами та їхніми союзами, захист її від чужинців стали важливим чинником набуття первіснообщинним суспільством навичок ведення війни. Дорослі члени патріархальної, а потім і сусідської общини були одночасно й воїнами.

Досить вагомим для науки є розповідь про розселення слов’ян на просторах Східної Європи – від Чорного моря до Білого, від Карпат до Волги, що її нам подає «Повість минулих літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру й називались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною й називались дреговичами (від слова «дрегва» – болото), інші сіли по Двіні й називались полочанами за річкою, що впадає до Двіни й має назву Полота. Ті ж слов’яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень, називалися власним ім’ям – словенами...». Поступово в оповіді літописця виступають ще й інші слов’янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби – жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України волиняни, бужани й хорвати. Не забуває він згадати населення Посожжя (від р. Сож) радимичів, волго-окських лісів – в’ятичів, а також уличів з тиверцями, що посідали простори від Дніпра і Бугу до Дністра.

До найперших східнослов’янських племінних об’єднань належать полянське з осередком у Києві, дулібське і волинянське на території пізнішої Волинської землі. Академік Б Греков припускав, що в VI – VII ст. існували величезні і потужні дулібсько-волинянський, бужанський та білохорватський союзи племен. Ці об’єднання східних слов’ян стали важливим кроком на шляху до створення давньоруської державності.

На рубежі VIІІ – ІХ ст. придніпровський союз союзів племен об’єднував не лише регіони майбутніх Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а охоплював, за твердженням академіка Б. Рибакова, територію близько 120 тис. км2 і сягав на північ аж до Західної Двіни. Прикметно, що на півночі державотворчі процеси найбільш чітко проявилися у словенів. Їх стимулятором значною мірою стало проникнення в цей регіон варязьких находників. Останні не тільки сприяли консолідації словенського політичного утворення, але й прагнули, будучи мобільними у політико-мілітарному плані, прагнули просунутися на південь, використовуючи Дніпровський та Волзький шляхи, зайняти провідні позиції в інших регіонах слов’янського світу Об’єднання ільменських слов’ян (словени, кривичі) й окремих неслов’янських племен (меря, весь, мурома) проходило навколо Новгорода, перша згадка про який датується 859 р. Ця дата офіційно висловлена 1959 р. радянським істориком М. Тихоміровим. Щоправда нині російський археолог Є. Носов переконує, що археологічні дані не підтверджують існування Новгорода в IX ст. Він доводить про «відкладення культурного шару [на теренах сучасного міста – авт.] почалося не раніше початку X ст.». Водночас у працях сучасних українських дослідників йдеться про існування у ІХ ст. двох політичних центрів – Новгорода і Києва. Тоді ж вони були об’єднані під владою останнього.

Про Русь з центром у Києві, як могутню слов’янську державу, розповідали арабські й візантійські автори. Про неї йшлося в скандинавських сагах, французьких епічних творах, німецьких хроніках. Так, у поемі «Пісня про Роланда» згадується участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а візантійський історик Микита Хотіан повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців. Київська монархічна держава здобула міжнародне визнання, утвердивши себе військовими походами київського князя Аскольда на Візантію 860 р., 863 р. та близько 866 і 874 рр. Початок об’єднання двох слов’янських центрів розпочався із захоплення 882 р. воєначальником варязького князя Рюрика Олегом Києва, який підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й утвердився у такий спосіб на Київському престолі. Цією подією завершується правління династії Києвичів.

Олег привіз із собою Ігоря – малолітнього сина Рюрика, який згодом і започаткував наступну київську династію Рюриковичів. Однак варто погодитися з думкою видатного українського вченого І. Крип’якевича, що нормани «скріпили мілітарно» державну організацію, очоливши її скандинавською династією, але з часом вони «розчинилися» в русько-українському субстраті й локальна слов’янська еліта спромоглася перейняти державний провід. Сам же Олег був регентом при княжичу Ігорю, а проголосивши Київ, що «се буди мати городомъ Рускымъ», активно розпочав об’єднання земель та спрямував свої зусилля на зміцнення держави й посилення впливу на сусідів. В історіографії Олега називають ще легендарним князем, «віщим Олегом». Прізвисько «віщий» він отримав за те, що був активним прихильником язичництва. Усе життя князя-регента оповите легендами, а щодо його походження й донині ведуться дискусії.

Чому Олег здійснив похід на Київ, досить впевнено вів себе і вдався навіть до підступності? Відповідь криється у процесах, що відбувались в самому київському суспільстві: невдоволення суспільних верств, і перш за все боярства, політикою Аскольда і Діра та їх спробою запровадити у державі християнство. В останньому переконують відомості із життєпису Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари та Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників – Ібн-Хордадбега, аль‑Масуді й ін. Тому за літописом «Повість минулих літ» варяги були запрошені на київське княжіння, а Олег, йдучи до Києва, відповідно, відчував свою підтримку у тамтешньому суспільстві. Приваблював й контроль основного водного торгового шляху Русі – «Шлях із варягів у греки» (Грецький шлях), що зв’язував північні її райони з південними руськими землями, скандинавські країни з Візантійською імперією.

Отже, у результаті консолідації слов’янських земель виникає Давньоруська держава із центром у Києві. Цей процес об’єктивно зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. До перших належали – спільність території, спорідненість матеріальної, духовної культури та релігії, наявність тісних економічних зв’язків між землями, схожість мови та традицій населення, що їх населяли, суспільного, військового й державного устрою, звичаєвого права. Серед зовнішніх факторів найголовнішою стала необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

2. Наукові дискусії щодо утворення Руської держави

Навколо питання щодо походження української держави Русь і досі ведуться нескінченні суперечки фахівців-науковців, письменників, журналістів та широкої громадськості. Однак беззаперечним є той факт, що історичним ядром Руської держави стало Середнє Подніпров’я та племінний союз полян, який займав територію на правому березі Дніпра, між річками Рось та Ірпінь, а в VІ ст. розширив свої землі й на Лівобережжя Центральної Наддніпрянщини за рахунок східних племен лісостепової зони.

Ще давньоруський письменник і літописець Нестор у «Повісті минулих літ» запитував: «... Звідки пішла Руська Земля, хто у Києві почав вперше княжити і звідки Руська Земля стала бути». Водночас він наводить переказ про легендарних братів Кия, Щека і Хорива та їх сестру Либідь, які держали владу в княжіннях полян, древлян, дреговичів, словен, полочан. Зазначає про заснування ними Києва: «… Зробили вони городок на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами…». Час заснування міста сучасні вчені відносять до кінця V ст.

Останнім часом у вітчизняній науці Кия вважають за реальну історичну постать V – початку VІ ст., який започаткував княжу династію Києвичів, що правила у Русі до 882 р. Водночас до часів правління Кия дослідники відносять одну з перших відомих подій в історії княжої України – його дипломатичний візит до столиці Візантії Царгорода 527 р. Літописець розповідає й про те, що Кий «… прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те – Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ». На підставі цих та інших писемних свідчень науковці роблять висновок, що державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Однак, як констатує відомий дослідник українського середньовіччя В. Ричка, «формування відносно єдиної давньоруської держави, проте, було складним і довготривалим…».

З історичним ядром Русі в Середньому Подніпров’ї пов’язують термін «Руська земля», що вперше зустрічається у русько-візантійському договорі 911 р. на позначення держави і території, підвладної київському князю Олегу.

На думку відомого історіографа Я. Калакури, «консолідація племен, чимало з яких пов’язували себе з русами, росами, творили Києво-Полянську державу під назвою Русь, Русь-Україну. Те, що руси називали себе українцями, у пізніші часи підтверджує Київський літопис (за Іпатієвським списком), в якому під датою 1187 р. оповідається про смерть Переяславського князя… Україна, як і Русь, – давні назви Руської землі і держави… І ця назва закріпилася за всією територією Південно-Західних земель – Київської, Переяславської, Чернігово-Сіверської, Подільської, Волинської, Галицької ще до татаро-монгольського нашестя, до виникнення Московської держави…».

Ю. Лєбєдєва, узагальнюючи новітні інтерпретації українських істориків щодо теорій походження та розвитку Київської Русі, логічно підкреслила, що на переконання сучасних дослідників терміни «Київська Русь», «Давня Русь» є кабінетними. Адже сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». Перша із зазначених вище назв з’явилась на основі розробки московськими книжниками ХVІ ст., а пізніше вона стверджувалась М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським та іншими істориками Російської імперії внаслідок концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого у Москві князівського роду. Одночасно з обґрунтуванням означеної теорії виникли й терміни «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації в той чи інший напрям владних функцій. Цієї концепції дотримуються і більшість сучасних російських істориків. Водночас авторка логічно виокремлює думку В. Косика, який, як і багато інших вчених, наполягає на необхідності розрізняти назви «Русь» та «Росія». Науковець зазначав, що Русь, тобто давня назва України, дуже часто іменувалась латинською – Ruthenia (Рутенія). З політичних мотивів і з наміром привласнити собі спадщину Русі російські історики перекладають і тлумачать цей термін як Росія. Насправді ж «Русь» і «Росія» відноситься до двох відмінних історичних реальностей та двох самостійних народів. Ю. Лєбєдєва логічно конкретизує: «….Русь утворилась і існувала до XIV ст. на території сучасної України і була європейською державою. А Московія-Росія з’явилася лише XIV ст. і сформувалася в XV – XVI ст. на землях Росії під час 240‑літньої залежності від монголів, що мали неабиякий вплив на своєрідний політичний, суспільний, управлінський лад та політичну думку». Наголос акцентів на цій думці є досить актуальним в умовах новітньої російської агресії, коли Президент Росії, ігноруючи багатовіковими традиціями українського державотворення, говорить про сучасну Україну як випадковість: «Україна це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами…».

В історіографії досить довго тривали наукові (та й далекі від науки) дискусії щодо розкриття справжньої ролі та місця Русі у становленні й розвитку українських державотворчих процесів. Українська історіографія фіксує декілька теорій походження Давньоруської держави: норманська, антинорманська, Болгарська, теорія пантюркізму, торговельна, теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку. Вбачається доцільним розглянути їх більш детально.

• Норманська теорія. Її започаткували німецькі вчені А. Шльоцер, Г. Байєр та Г. Міллер у другій половині ХVІІІ ст. Прихильники цієї теорії наголошують, що східні слов’яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави.

У радянський час вважали, що норманська теорія в основному подолана. Однак її прихильники й до нині не відмовляються від її концепції, оперуючи такими аргументами: 1) літописне повідомлення засвідчує про закликання варягів на княжіння частиною східнослов’янських племен північного ареалу розселення, заснування ними держави в Новгороді і перенесення центру згодом до Києва; 2) візантійський імператор Костянтин VІІ Багрянородний (Порфірородний; н. 17 або 18.05.905 р. – пом. 9.11.959 р.) у одній із своїх праць перелічував назви дніпровських порогів двома мовами – слов’янською і руською. У слов’янській знаходимо існуючі й до нині назви порогів, а руські слова мають характерний відбиток старої шведської мови. Ще й зараз фіни називають шведів «Ruotsi» у значенні «мореплавець», що етимологічно близьке до слова «Русь» і походить від давньонімецької основи roas-, відобразившись в давній шведській як rôdheг (весло, гребля); 3) оповідаючи про облогу Царгорода Руссю 860 р., венеціанець Іоанн Діакон останню у праці «Венеціанська хроніка» називає «норманськими племенами»; 4) арабські автори (Фергані, Ібн-Ростех, Гардізі, Ібн-Фолдан, Ібрагим-бен-Якуб, Масуді та ін.) називають Русь норманами, але відрізняють русів від слов’ян, розмежовують їх звичаї; 5) імена перших руських князів, бояр, купців мають швидше скандинавське походження, ніж слов’янське – Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Свінельд, Асмуд, Ольга (Хелга, походженням із Пскова) та ін.; 6) додатковим свідченням для неонорманістів є факт поєднання двох кольорів на національних прапорах Швеції та України – жовтого і синього.

• Антинорманська теорія. Її засновником у другій половині ХVІІІ ст. став російський вчений М. Ломоносов. Антинорманісти доводять, що заснування східнослов’янської держави та й сама назва «Русь» мають винятково слов’янське коріння та походження. Маємо численні свідчення того, що Русь у вузькому значенні – це землі, які населяли поляни, сіверяни і древляни. Сучасні вітчизняні вчені переконують: «Русь у вузькому значенні слова – це Середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом і землі, які належать до цих центрів», «Протягом VІІІ – ІХ століть державне об’єднання у Середньому Подніпров’ї з осередком у Києві, яке вчені умовно для цього часу називають Руською землею...». У Середньому Подніпров’ї, зокрема, збереглося й найбільше власних географічних імен, пов’язаних з назвою «Русь», – Росава, Рось, Роставиця тощо. На думку переважної більшості науковців, жодного відношення до державотворчих процесів у цих землях нормани не мали. У цьому ж контексті слід виокремити позицію М. Грушевського, який став конструктором власної «схеми руської історії». Вчений наголошував, що вихідною датою історії українського народу слід вважати ІV ст. н. е. Саме в цей період у кордонах Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя постає об’єднання слов’янських племен-антів, яких М. Грушевський ідентифікує із пращурами українців. А один із найавторитетніших дослідників історії Русі Б. Рибаков виводить назву «Русь» від імені союзу слов’янських племен Середнього Подніпров’я, що взяв ім’я одного із них – народу «рос» або «рус», відомого у VІ ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це, на його думку, наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. У цей час Русь як держава і народ неодноразово згадуються арабськими і візантійськими письменниками.
• Болгарська теорія. Згідно з цією теорією Київ був заснований у VІ ст. вихідцями із Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата – Шамбатом. Пізніше навколо Київського князівства утворилася держава-імперія на чолі з болгарським правителем Угер Лачина (князем Ігорем). Основоположники концепції спиралися на збірку давніх болгарських літописів «Історія Джагфагра», поему Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», а також свідчення візантійського імператора Костянтина VІІ Багрянородного про другу назву Києва – Самбатос.
• Теорія пантюркізму. В її основу покладено твердження деяких західних істориків і археологів про винятково благотворний вплив Хозарського каганату (держава в пониззях Дону та Волги, що існувала упродовж VІІ – Х ст.) на формування держави у східних слов’ян. Уважалося, що хозари були народом тюркської мовної сім’ї, але сформувалися на основі угро-фінського субстрату і лише згодом зазнали тюркизації. Професор Гарвардського університету (США) українець за походженням О. Пріцак пропонував взагалі відмовитися від слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами, а хозарами. Одна із їхніх родових гілок стала спадкоємницею роду Кия, який заснував місто Київ. Однак така версія, на думку багатьох дослідників, немає підстав.
• Торговельна теорія. Її засновником був російський вчений В. Ключевський. Фактично, є похідною від норманської теорії. Досить впливовою була на початку ХХ ст. Значний інтерес варягів до Наддніпрянщини пояснює торговельно-економічними причинами. Торговий шлях «із варяг у греки», освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою. На думку прибічників теорії, саме це і стимулювало утворення держави з центром у Києві (на середині шляху між Скандинавією на півночі і Візантією на півдні).
• Теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку. Прибічниками цієї теорії були видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та ін. Вони стверджують, що у східних слов’ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, наявність майнової диференціації, процес захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами, на які посилаються прихильники цієї теорії, є літопис «Повість минулих літ», що розповідає про правління князя-слов’янина Кия (кінець V – початок VІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Вітчизняні дослідники обстоюють думку, що Русь у своєму формуванні пройшла кілька етапів. «Повість минулих літ» зафіксувала близько 15-ти племінних об’єднань, які стали вихідним пунктом у процесі формування державності в східного слов’янства. Поступово вони видозмінились на племінні князівства із власною територією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об’єднань у дніпровських та ільменських слов’ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умовах. На Подніпров’ї у кінці VІІІ – на початку ІХ ст., раніше за інші східнослов’янські землі, складається утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром «Руської землі» стало полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. «Руська земля» була самодостатнім утворенням державного типу. Важливим кроком на шляху розширення кордонів «Руської землі» стало об’єднання новгородських і київських земель. Його здійснив, як уже згадувалось вище, 882 р. регент малолітнього князя Ігоря Рюриковича – Олег.

Таким чином, переважна більшість сучасних дослідників вважають, що Русь заснували саме східні слов’яни. У V ст. полянським очільником Києм започаткована перша династія Русі – династія Києвичів та наприкінці того ж століття заснований Київ. Водночас науковці не заперечують політичного, економічного і культурного впливу на цей процес з боку норманських племен і Хозарського каганату.

3. Державний та суспільний лад Русі

Доцільно виділити три основні періоди у державотворчому процесі Русі: 1) виникнення та становлення держави (з кінця V – початку VІ ст. до Х ст.); 2) період розвитку (Х ст. – перша третина ХІІ ст.); 3) розпад і занепад державності (друга третина ХІІ ст.– перша половина ХІІІ ст.).

На початку Давньоруської держави переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період її розвитку залишається маловивченим через недостатність виявлених історичних джерел. Більше оповідають літописці про кінець IX – XII ст., коли у Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського.

За часів князювання Аскольда (Оскольда) – останнього князя з династії Києвичів, відбулося кілька походів на Візантію: у 860, 866, 874 роках . Їх результатом стали вигідні для Русі договори. Так, у червні 860 р. Константинополь був зненацька атакований руським військом. Ніконовський літопис пов’язує цей похід з іменами Аскольда і Діра і стверджує, що князі знали про становище, що склалося на кордонах імперії. Внаслідок переговорів біля стін Константинополя було укладено договір «миру і любові». Русичам піднесено багаті дари, якими відкупилися греки. Вірогідно, саме під час цих походів русичі приймали до себе християнських священиків, про що пише патріарх Фотій в окружній грамоті 866 р. В історіографії згадується так зване «Аскольдове хрещення Русі» 860 х років. Породжена українськими православними полемістами XVII ст. ця ідея, набуваючи актуальності на стрімких заломах історичного розвитку, час від часу знаходить нових прихильників. Як запевняє відомий вітчизняний дослідник Русі В. Ричка, чимало їх з’явилося і в пострадянській Україні . Водночас дослідник запевняє, що у розпорядженні сучасної науки немає надійних джерел, на підставі яких можна було б додати бодай дещицю чогось нового про навернення Аскольда, хрещення Русі й улаштування тут у 60 х роках ІХ ст. митрополичої кафедри.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Аскольда. Олег, підступно вбивши правителів Києва і захопивши місто, як зазначав О. Пріцак, привів до зміни династій на київському троні й зробив у подальшому більш безпечним торговий шлях «із варяг у греки». Кияни підтримали державний переворот й вітали Олега як реставратора старої слов’янської етнічної (язичницької) віри.

Якщо обов’язки перших київських князів були порівняно простими й полягали в управлінні землею полян (на місцях правили князі-васали), організації ополчень, командуванні військом, підкоренні нових земель, визначенні розмірів і часу збирання данини (полюддя), то при Володимирі Святославичу, який завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель Русі, та Ярославі Володимировичу, який зробив Київську Русь могутньою державою, за що у народі прозвали його Мудрим, князівські функції ускладнилися. Це було зумовлено такими обставинами: 1) з територій приєднаних княжінь, де раніше порядкували васали, сформувався великокнязівський домен, тому великому князю київському доводилося господарювати в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування й підлеглості в межах усієї держави, а також військово-організаційні функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на феодалів. За обставин, що склалися, формування народного ополчення та війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики.

У XI – XII ст. князі, відмовившись від експансії, перейшли до захисту завойованих або добровільно приєднаних земель. Вони зміцнювали кордони свого краю фортифікаційними спорудами, а необхідні для цього величезні кошти й людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з них, отримавши імунітетне право, протидіяли цим заходам. До подолання опору залучалися новостворені державні структури. Князеві слуги-васали (посадники, воєводи, тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та удільних князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу, виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався апарат державних (двірських) управлінців. Таким чином у державі формувалось центральне управління, яке уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Русі. З кінця Х ст., починаючи з Володимира Великого, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.); придушення народних повстань, опору пригнічених; керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві. З прийняттям християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила й певної сакральності (божественності). В ХІ – ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя .

Дослідники визнають, що єдиновладдя Володимира і Ярослава великою мірою трималося на особистих талантах й авторитеті обох государів. З реформою Ярослава Мудрого розпочався процес децентралізації влади. За нею кожний член зростаючої династії Рюриковичів отримував частку володінь. Як наслідок, статус Великого князя обмежувався і фактично набував форми титулованого глави конгломерату князівств, пов’язаних династично. Однак неврегульованість міжкнязівських відносин і намагання зайняти київський престол, що посилилось після смерті 1054 р. Ярослава, породили міжусобну ворожнечу князів. Щоправда досить часто спостерігаємо й нову систему управління державою двома (дуумвірат), а то й трьома (тріумвірат) рівноправними особами (Ярослав Мудрий – Мстислав Володимирович, Всеволод Ярославович – Володимир Мономах, Данило Романович – Василько Романович, Андрій Юрійович – Лев Юрійович та ін. ; Ізяслав Ярославович – Святослав Ярославович (Чернігівський) – Всеволод Ярославович (Переяславський) 1054 – 1073 рр. ). Управління державою у формі дуумвіратів і тріумвіратів сприяло усталенню міжкнязівських відносин, припиненню усобиць і подоланню зовнішньої загрози.

Варто констатувати, що відносно єдина державна структура, що склалася на час князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, виявилася недовговічною. Причина була не в занепаді країни, а в її соціально-економічній еволюції, де спостерігаються два ряди причинно взаємопов’язаних явищ: розвиток феодалізму вшир і послаблення економічної та політичної могутності центральної влади. На думку В. Пашуто після Володимира Мономаха політична структура Русі вже втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості, суттєвими елементами якої були князь, собор, снем, ряд та князівські з’їзди. Дискутуючи з дослідником, сучасні вітчизняні вчені О.П. Толочко та В.М. Ричка зауважують, що у період роздробленості Русі не знайти жодного реального політичного інституту, хіба що крім церковної організації, який міг би претендувати на статус загальноруського. В.М. Ричка справедливо твердить, що регіоналізація князівської влади не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин, але й не скристалізувала їх остаточно в організовану форму політичного устрою, заснованого на федеративних принципах .

Дорадчим органом при князі була Боярська рада. Вона складалася з представників боярства – потомків місцевої родоплемінної знаті, княжої дружини, що формувалася з бояр або найближчого оточення князя, верхівки міст. Згодом до неї увійшло духовенство (митрополит, єпископи). Рада брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи виконувала функції вищої судової влади. Незважаючи на те, що вона не мала впорядкованої організаційної структури, її діяльність мала стабільний характер, адже князь був зацікавлений у підтримці впливовими особами держави найважливіших рішень.

Князівські з’їзди (снеми) як періодичні центральні органи влади виникли внаслідок послабленням центральної влади в Русі та у зв’язку з необхідністю вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів тощо. Найвідомішими серед «снемів» руських князів є з’їзд 1072 р. у Вишгороді (схвалено «Правду Ярославичів»), 1097 р. в Любечі (князі домовилися про запровадження засад спадкового володіння князівствами, вирішили розглядати захоплення чужої вотчини як злочин та ухвалили рішення про спільні дії проти половців), 1100 р. у селі Витичеві (припинено криваву трирічну міжусобну війну між князями), навесні 1103 р. біля Долобського озера поблизу Києва (прийнято рішення щодо спільних дій проти половецьких нападів) та ін. Князівські з’їзди не змогли зупинити процес феодальної роздробленості Русі. Проте їх значення набуло особливої ваги, адже рішення цих з’їздів у період послаблення влади Києва мали силу загальнодержавних законів.

Не укорінилася у давньоруській політичній практиці й така інституція, як собор – загальноруські збори представників різних прошарків (станів) населення Київської Русі. Вельми симптоматичною у цьому відношенні була спроба його скликання, ініційована наприкінці ХІ ст. найбільш впливовими князями Святополком Ізяславичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом. Окремі представники провідної князівської верстви виявилися неготовими до системних змін форм володарювання та політичного устрою, що їх конче потребували держава і суспільство . Характерним було ставлення багатьох князів до своєї влади як до приватної справи .

Демократичним елементом у системі органів влади Русі було віче. Своїм коріння воно сягало часу племінних сходів у східних слов’ян. Вперше згадується в літописах за 1068 р. До компетенції віча належали такі функції, як необхідність покликання князя на престол, його утвердження чи зміщення, формуваня ополчення, заміна посадовців князівської адміністрації, суд тощо. Частіше віче скликалося з ініціативи князя, або посадника, тисяцького у випадку потреби порадитись з народом, а також перед початком воєнних дій, інших надзвичайних обставин. Маємо літописні свідчення скликання віча з ініціативи самого народу. Так, 1113 р. після смерті Святополка на десятий день кияни скликали віче і запросили на престол Володимира Мономаха. Інколи народ іціціював віче на знак протесту проти політики князя. Зокрема, 1068 р. кияни, зазнавши поразки від печенігів, зібрали у Києві віче і висловили вимогу князю Ізяславу видати їм зброю. Коли той відмовився, вибухнуло повстання, яке змусило князя до втечі.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи торговище, де могла вміститись значна кількість народу. Як відзначали дослідники, мали місце вічові зібрання і під час походів за участю народного ополчення. У вічі брали участь представники усіх класів. Діяло лише два обмеження – фізична можливість участі і правоздатність. Судячи з літописів, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не перебував під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також заборонялося брати участь у вічі жінкам. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки. Однак у Русі віча не стали постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Їх роль і значення у міському і державному житті Русі підупали в XII ст., а самі віче зникли в часи монголо-татарської навали .

Органом місцевого селянського самоврядування була верв – спершу родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного або кількох сіл. Відомості про верв здебільшого містяться у двох слов’янських пам’ятках стародавнього права – Руській правді* та Полицькому статуті**. На них переважно й ґрунтується історіографія питання про верв. Так, ми дізнаємось про те, що населення «верві» Київської держави було різноманітним, складалося з різних верств безпосередніх виробників, які працювали у різних галузях господарства, та представників вотчинної адміністрації . Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами та іншими угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, а також, як повідомляє Руська правда, за вчинені на території громади злочини. У вервній громаді періодично відбувалися переділи орної землі, існувала обов’язкова сівозміна. Функції управління у верві здійснювали «копні» збори, судові справи на основі норм звичаєвого права провадив вервний суд. За відомостями Полицького статуту верв існувала до XV – XVI ст.

Управління територіями до Х ст. здійснювалося на основі десятинної системи, що зберігалася від періоду військової демократії. Київські князі ставили у центрах васальних князівств свої гарнізони – тисячі, а в містах, менших за значенням – сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, ще й адміністративні, судові, фінансові та інші функції. З розвитком феодалізму її витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчиників та службовців княжого двору. Усе управління сходилися у дворі князя. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були: дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник, котрий очолював канцелярію; стольник, в обов’язки якого входило постачання князівського двору продовольством; тіун конюший, який відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники та ін. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків і поборів, що збиралися з населення (система кормління) .

Отже, давньоруська система влади була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Розвиток Давньоруської держави обумовлювався інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. В процесі зміцнення феодалізму відбувся перехід з десятинної системи управління державою, що сформувалася з дружинної організації, на нову – двірсько-вотчинну.

На початку становлення державності суспільство Русі мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за Руською правдою, поділялися на дві основні групи людей: 1) людей («людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких належали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка общини та ін. З другої групи оформився стан феодалів. З формуванням держави більш чітко викристалізовуються й суспільні прошарки. Умовно тогочасне суспільство Русі можна поділити на три великі категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники земель, сіл, містечок. На кінець X ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів. Найвище місце у суспільній ієрархії посіли Великий князь і члени різних відгалужень його династії. Домени, що включали різні населені пункти, укріплення, земельні ділянки, пасовища, ліси, ставали господарськими центрами феодальних володінь. Останні постійно зростали за рахунок привласнення общинної землі як правовими, так і неправовими шляхами. Захоплюючи великі земельні простори, феодали створювали там центри свого володарювання – так звані міста-замки, які досить часто ставали місцевими адміністративними центрами.

Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. Так, Київські князі відразу ж після завоювання території з метою управління нею жалували землі за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель супроводжувалося роздаванням імунітетних (самоврядних) прав. Пожалувані території перетворювалися на сеньйорії (сеньйор – від лат. «старший»). Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав клас дрібніших феодалів – бояр. Останні складалися у Х – ХІ ст. з бояр земських (старовинного, місцевого походження) і дружинників князя (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Згодом різниця між ними зникає і вони склали групу бояр-землевласників .

Окремі сучасні дослідники, використовуючи праці російських істориків , відзначають, що бояри-дружинники різко відрізнялися від земського боярства. Так, княжа дружина до XI ст. була переважно варязькою. Однак у дружинах князів XI – XII ст. траплялися також і люди з південних кочівників, половців, хозар і тюрків, а також з фінів, угрів, (мадярів). Князі брали в свою дружину всякого витязя, з якого б народу він не був. Нечисленні дружинники варварського і слов’янського походження не змінювали варязького характеру дружин, перших князів. Варяги займали перші місця. З плином часу в дружини почали надходити все в більшому числі слов’яни. З XI ст. переважаючим елементом їх стає тубільний, слов’янський .

Дружина жила одним життям із князем не тільки у воєнний час. З нею він радився і в мирний час про всі справи управління. Коли справа йшла про війну, князь радився з усією дружиною. Але щодо внутрішнього управління князі радилися тільки з вибраними радниками, з найстарішою або більшою дружиною, яка входила до Ради при князеві. У Раді також були присутні земські бояри та іноді митрополит. Ці старші дружинники, «передні, ліпші мужі» найменувалися мужами або боярами, останню назву поволі витіснила перша. Старші дружинники, будучи думцями князя, займали вищі місця в палацовому і обласному управлінні. Вони служили князівськими тіунами, конюшими, під’їзними і посадниками-намісниками у головних містах, призначалися на важливі посади тисяцьких – воєвод земських полків. Ця посада передавалася іноді у спадок. Старшим дружинникам князі доручали провід окремих загонів дружини або всього війська. Дружинники не стали замкнутим класом. Особи інших класів, вступаючи спочатку в нижчий розряд дружинників, могли за свої заслуги досягти звання княжого мужа чи боярина. Вищий клас дружинників користувався деякими привілеями. Так, вони мали свої власні дружини. Особистість боярина – княжого мужа – суворіше охоронялася законом: за вбивство стягувалася подвійна віра тощо. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу . Бояри ревно оберігали пожалувані землі. Порушення кордонів їхніх володінь вважалося на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII – XIII ст. феодальне право створювало сприятливі умови для дедалі більшої залежності селян.

Молодша дружина називалася в найдавніші часи «гридь», «гридьба». Найменування «гридь» змінювалося іншими: отроки, дитячі. Ця дружина становила головну, постійну військову силу князя, чисельність якої могла змінюватися залежно від обставин. До складу молодшої дружини входили дитячі, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники. Всі вони мали від князя утримання, але разом з цим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління») .

Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Сучасні вітчизняні дослідники справедливо запевняють, що такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими власниками. Водночас ці власники могли жалувані або інші землі викупити і таким чином стати довічними власниками .

Дещо нижче від бояр у суспільній ієрархії Русі перебувала міська знать («старці градські», «нарочиті мужі»). Найвизначнішими її представниками були великі купці («гості»), що займалися зовнішньою торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували у міській політиці. Міська верхівка часто виступала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин, з ХІІ ст. князі змушені були укладати «ряд» (договір) із вічем. Якщо ж князь порушував умови «ряда», то він міг бути позбавлений престола в законному порядку. Вчені дійшли висновку, що досить часто віче ставало знаряддям у руках різних партій міської верхівки й інструментом у руках князів з різних родин. У таких випадках міська знать спрямовувала натовп проти своїх політичних противників .

Із прийняттям у Русі християнства як державної релігії почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Вагому роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів . Служителі церкви становили значну за чисельністю соціальну групу. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім’ями та ін.

Усе вільне населення Русі позначалось загальним терміном «люде». Найчисельнішою його частиною були вільні общинники (селяни), їх ще називали смердами. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель данину: спочатку – хутром, медом, а пізніше – грішми. Збір данини отримав назву «полюддя». В обов’язки смердів входило також відбування військової повинності під час війни. Смерд мав право вільно пересуватися територією держави, звертатися до суду. Окремі статті Руської правди захищають життя та власність смердів і регламентують порядок спадкування їхнього майна.

У процесі захоплення феодалами общинних земель та формування феодальної вотчини смерди дедалі більше поневолюються феодалами: починають виконувати «уроки» – відробіток на користь власника землі. У зв’язку з цим виникає численна група смердів, які працюють на землі феодала, залишаючись до часу особисто вільними. Однак поступово їх свобода дій стає обмеженою. Так, у випадку смерті такого смерда за відсутності спадкоємця (сина) вся його земля з майном поверталася землевласнику.

До особисто вільної соціальної верстви належала й більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації, а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень. Місто у цей час ще не мало свого окремого самоуправління і його людність ще не відокремилась від решти населення в замкнену суспільну групу .

Дедалі чисельнішим ставало феодально залежне населення. За Руською правдою воно поділялось на дві верстви: напівзалежні та цілком залежні. До першої належали рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи – селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. До відробітку боргу вони втрачали значну частину своєї правоздатності й опинялися в становищі, близькому до невільників. Позичальник мав право фізично карати закупа «за вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи і челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. Статус закупа та холопа, так як і багато інших, досить чітко визначає Руська правда . Так, термін «челядин» позначає широке поняття і стосується різних категорій залежного населення. В Русі джерелом формування челяді був, переважно, полон. Соціальне становище холопа уподібнювалося рабському. Життя холопа захищалося лише стягненням «урока» (відшкодування), він не міг виступати свідком, не був суб’єктом злочину. За злочин холопа відповідав феодал, він же отримував «урок», якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти, щоб його було спіймано. Джерелами холопства були самопродаж чи продаж батьками дітей, вступ на службу до феодала «без ряду», народження від холопів, одруження з чужою рабинею, продаж боржника, який збанкрутував, безнадійна заборгованість, покарання за злочини. У холопство навертали також закупів-втікачів. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи, як повідомляє Данило Заточник*, бути звільненими феодалом за вірну службу. Холоп міг одержати волю через суд .

У Русі челяддю ще часто називали рабів. Джерелами рабства були полон, народження від рабів, обернення в рабство за борги та втечу від свого господаря, крадіжку, розбій, а також – одруження з рабинею без укладення договору з її феодалом (власником), продаж себе в рабство та ін. Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав. Однак рабство у Русі мало патріархальний характер, праця рабів використовувалася зазвичай в домашньому господарстві . З розширенням господарств феодали перетворювали рабів на залежних селян, оскільки праця останніх виявилася продуктивнішою.

Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої – люди, які вибули з однієї соціальної верстви (роду, общини) і не потрапили до іншої. Більшість ізгоїв походила із селян. Однак ними могли стати раби, які викупилися з рабства, та вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі . Ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Оскільки ізгої були матеріально незабезпечені, то досить часто просилися під владу пана або під патронат церкви. Ізгої часто осідали на чужих землях (не землях свого колишнього хазяїна), це стосується й холопів, що викупилися чи були відпущені на свободу. В джерелах згадуються цілі села з ізгоїв. Такі ізгої ставали залежними від землевласника й з часом переходили у розряд смердів . Під патронатом церкви перебували також прощеники та задушні люди. Перші в минулому вільні, а потім феодально залежні люди, які були відпущені на волю (тобто прощені), другі – холопи, яких феодал відпустив на волю за заповітом.

Таким чином, суспільство Русі було досить структурованим. Усі його соціальні верстви підлягали вищим і місцевим органам влади й управління. Відносини між ними регулювалися тогочасним правом.

Судових органів як спеціальних державних структур у Руській державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації і захищав інтереси привілейованих верств населення.

Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, останні можна поділити на світські, до яких належали князівські, князівської адміністрації (посадників, волостелів), вічові, доменіальні або вотчинні, общинні та церковні.

Княжий суд чинив сам князь або за його дорученням урядовці. Суд відбувався на княжому дворі в столиці або ж у інших місцях держави, де спинявся князь. Для вирішення майнових спорів – розподіл спадщини, суперечки за межу тощо, князь відправляв своїх представників – «отроків», або «дітських». Про князя як суддю Руська правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: «ябедник» (обвинувач), «метальник» (писар), «істці» (слідчі). Враховувалась думка представників громадськості – «старців» . На місцях діяли постійні княжі суди – суди намісників – посадників, волостелів. Вони ухвалювали вироки всіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. У містах діяли суди посадника, а в сільській місцевості – суди волостеля. Юрисдикції князівського суду підлягало все населення, окрім «церковних людей», справи щодо яких відносилися до компетенції церковних судів.

Вічовий суд розглядав на вічі (народних зборах) спочатку різні, а потім лише найважливіші справи общини – перерозподіл землі, межові спори, вбивства, крадіжки, та держави – організація ополчення. Судове засідання проводив сам князь, якщо він був ініціатором скликання віче, або спеціально обрана народом особа.

Із зростанням великого землеволодіння в Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (невільниками, рабами, холопами, закупами). Так, у справі холопа рішення цього суду було остаточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Общинний (вервний) суд у період становлення держави діяв як єдиний судовий орган. Згодом він здійснював судові функції паралельно із князівським і вічовим судами, пізніше став найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпадали члени селянських общин. З появою інших судових органів компетенція вервних судів звужувалася, а там, де діяв князівський суд, діяльність вервного припинялася. До складу суду входили найповажніші члени общини, яких називали «судними мужами» або «добрими людьми». Під дію суду потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, вчинені на території общини.

Церковні суди існували на Русі ще до прийняття християнства. У той час йому підлягали лише віруючі. Після прийняття в Русі християнства київські князі визнали церковне судочинство обов’язковим. Функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Цьому суду підлягали усі церковні люди – духовенство, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви, та населення, залежне від монастирів. Духовенство та церковні люди у всіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, вчинений світською особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя і єпископа. Розглядалися і цивільні справи, зокрема, спадкові спори, справи, пов’язані з церковним майном. Однак до виключної юрисдикції цього суду належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу тощо. Церковний суд мав великий вплив на життя усього населення Русі. Головним джерелом права для церковних судів були князівські церковні устави та номоканони.

Судовий процес у Руській державі називався «тяжба». Сторонами виступали як юридичні (церква, громада), так і фізичні особи. Дослідники запевняють, що, за наявними у сучасній науці джерелами, давньоруський судовий процес більше тяжів до змагального типу, котрий характеризується наявністю двох конкуруючих сторін. Це міг бути і формальний поєдинок сторін перед суддею, який виступав у ролі простого арбітра, і ґрунтовний судовий розгляд, при якому суд оцінював надані сторонами докази. Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. У ході судового розгляду позивач повинен був довести висунуте звинувачення, а відповідач – свою невинуватість . Водночас, за Руською правдою, визнавалось самоуправство і самосуд. Цікавим є те, що вона все ж таки обмежувала випадки їх застосування як чинників вирішення спору шляхом встановлення відповідних меж здійснення самоуправства та самосуду. Право помсти могло належати лише потерпілому або його найближчим родичам . Своєрідним захистом від зловживань сторін процесу була судова клятва. Так, Руська правда знала два види судових клятв – для позивача та відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів (ст. 48 Просторової редакції Руської правди). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (ст. 49, 115 Просторової редакції Руської правди). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством . До початку судового процесу могли бути вжиті спроби вирішення суперечок «мировим розглядом» – полюбовне вирішення спору на підставі здорового глузду і совісті, що ще зберігалось в суспільстві Русі за традиційним устроєм життя східних слов’ян .

Справа розпочиналася за скаргою потерпілого, його сім’ї або роду. Вони самостійно домовлявся з іншою стороною з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього передавали виклик. Право позову належало тільки вільним людям. Холопи не були суб’єктами правовідносин: не могли звертатися до суду як позивачі та не могли бути відповідачами .

Процесуальні сторони називалися «сутяжниками» або «суперниками» і користувалися рівними правами. До судового процесу сторони залучали свідків. У давньоруському судочинстві виділяли два види показань свідка: показання видока та показання послуха . Від назви свідків науковці зазначають, що видоки – це очевидці, а послухи – свідки, що чули від інших, але не бачили на власні очі . Однак, на думку сучасних дослідників, такий підхід був не зовсім точним . Оскільки показання свідків було вагомим у судовому процесі, то важливе значення надавали тим, хто міг бути свідком, особливо послухом, ураховуючи їх роль у спростуванні висунутих проти особи звинувачень. Зокрема послухом могла бути тільки вільна людина, яку норми Руської правди називають «муж» . Жінка виступати послухом не могла ні за яких обставин . Показання свідків холопів допускалися лише в крайніх випадках . Відомості про непрофесійних адвокатів з’являються лише у ХІІІ ст.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Нез’явлення однієї із сторін приводила до заочного вироку. За необхідності підсудного доставляли силою.

Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес мав обвинувально–змагальний характер у присутності свідків. Сторони змагалися в словесній баталії за формулою «слово проти слова», підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

У праві Русі знайшли відображення особливі форми досудового провадження. Статті Руської правди про заклич, звід і гоніння сліду надавали можливість, у тому числі й самому потерпілому, проводити окремі процесуальні дії, мовою сучасного права – попереднє слідство. Ініціатива розслідування правопорушення належала потерпілому, адже метою тогочасного судочинства, за правовим звичаєм, вважалося відновлення порушеного права особи, незалежно від характеру цього порушення .

Першою стадією досудового процесу в Київській Русі був «заклич» – один із засобів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Заклич передбачав оголошення на торжищі про факт викрадення речі. Якщо після трьох днів від оголошення закличу її у когось знаходили, останній вважався відповідачем. Він зобов’язаний був не лише повернути річ, а й сплатити три гривні штрафу. Якщо ж власник знайшов річ у іншої особи до оголошення, або до закінчення трьохденного строку закличу, або поза межами міста, в якому він мешкав, то тоді приступали до «зводу».

«Звод» – це, з одного боку, засіб відведення підозри від особи, на яку вона впала, з іншого – це метод пошуку відповідача шляхом опитування осіб, котрі певний час володіли викраденою річчю. Якщо у ході «зводу» потерпілому вдалося встановити особу, котра тимчасово володіла викраденим майном, остання мала відвести від себе підозру, вказавши на іншу, в якої річ придбала. Те ж саме мала вчинити і друга підозрювана особа. Третя повинна була виплатити власникові вартість предмета пошуку і вести далі звід власними силами. Процедура могла закінчитися трьома способами: а) останній підозрюваний не зможе довести законність придбання речі, і в цьому разі він визнається злодієм, на нього накладається штраф, частиною з якого компенсуються витрати тій особі, яка купила крадену річ; б) підозрюваний спроможний довести законність придбання, але не знає тієї особи, в якої її придбав; в) звід приведе до кордонів держави. У останніх двох випадках підозрюваний міг відвести підозру, запросивши двох свідків, які під присягою доведуть законність придбання. Після цього річ відбиралася, а її несумлінний володілець міг продовжувати звід.

У «зводі» як процесуальній дії наявні і форма розшуку винного, у тому числі коллективом за участі верві, і викриття його свідченнями кількох осіб, і зведення позивача та відповідача на очній ставці, і все більше втручання держави у цю процедуру .

«Гоніння (чи сочіння) сліду» – ця процесуальна дія, суттю якої був розшук доказів і встановлення злочинця за залишеними ним слідами. У джерелах також вживалися терміни «шукати» і «сочити». За відсутності в давнину спеціальних розшукових і слідчих органів, «гоніння сліду» здійснював сам позивач разом з представниками общини або з помічниками. Вважалося, що де втрачався слід злочину чи куди він приводив, там і знаходиться злочинець. Якщо слід губився в общині, то вона повинна була знайти злочинця, а коли не знаходила – сплачувала «дику віру» на користь князю. Якщо слід губився на землях, які нікому не належали, чи в степу, то пошуки припинялися.

Сучасні дослідники справедливо зазначають, що «гоніння сліду» як процесуальна дія, яка спрямована на розшук і викриття злочинця, самою своєю суттю була прадавнім способом колективної взаємодопомоги у сільських і міських громадах .

За історичними та правовими джерелами Русі, судовими доказами були: власне зізнання підозрюваного, свідчення видоків, тобто очевидців правопорушення, свідчення послухів, тобто свідків доброї слави підозрюваного, зовнішні прикмети (синці, сліди від побоїв, рани тощо, а також «лицо» – звідси «факт на лицо»), речові докази. Інколи наявність зовнішніх ознак звільняла від надання інших доказів. Покази кількох послухів могли бути спростовані свідченням одного митника (урядовця). У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), яка супроводжувалась цілуванням хреста. Коли сторони відмовлялися від присяги або ж коли потрібно було вирішувати кому із сторін присягати, застосовувався жереб. Також за відсутності доказів застосовували суди Божі (судовий поєдинок, ордалії – випробування водою чи розпеченим залізом). Під час випробування водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду, і якщо він потопав, то вважався невинним («погану людину вода не бере»). У випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків, або ж у кого рани швидко загоювалися.

У повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам’тках є відомості, де згадується судовий поєдинок або «поле», як дуже поширений спосіб одержання доказів чи вирішення суперечки. Так, арабський мандрівник Ібн-Даст писав: «Якщо хто на Русі має справу проти іншого, то викликає його на суд до князя, перед яким і сперечаються обидві сторони. Справа вирішується присудом князя. Якщо обидві сторони не задоволені цим присудом, остаточне вирішення надають зброї: чий міч гостріше, той і бере верх. При боротьбі присутні родичі з обох сторін озброєні. Хто здолає в бою, той і виграє справу» . Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Русі, за допомогою якого вирішувалася доля спірної справи. Правим вважався той, хто перемагав. Якщо поєдинок призначений і не відбувався, винною визнавалася особа, яка відмовлялася або ж не з’явилася на нього. Головними умовами поєдинку були фізична рівність сторін, одностатевість та ідентичність зброї (мечі або киї). Зазвичай мечі обиралися для вищих суспільних верств, киї – для нижчих.

Обгрунтованим є твердження дослідників, що «поле» призначалося й жіночій статі. Так, у судових грамотах знаходимо: «А жонки зъ жонкою присужать поле, а наймиту отъ жонки ни быти ни съ одну сторону» . Як бачимо жінки мали змагатися власноруч, не виставляючи за себе чоловіків – ні наймита, ні будь-кого іншого.

Судові рішення виносились в усній формі, а до їх виконання залучались спеціальні посадові особи (наприклад вірники – збирали кримінальні штрафи за вбивство).

4. Джерела та основні риси права Руси-України

Виникнення терміна «джерело права» відноситься ще до тих часів, коли римський історик Тіт Лівій назвав одну з найдавніших пам’яток римського права – закони XІІ таблиць джерелом усього публічного і приватного права. Сьогодні під «джерелом права» розуміють виражені назовні у певних формах ідейні та матеріальні витоки права, які відображають його цінність у конкретних історичних умовах. Наведене визначення відображає чотири рівні розуміння поняття «джерела права», що дозволяє виділити у їхній системі матеріальні джерела права, ідеологічні джерела права, формальні джерела права і джерела пізнання права.

З джерел права Русі найдавнішим було звичаєве право. Варто відзначити, що в цілому право Русі ґрунтувалось на східнослов’янській правовій традиції, виросло і розвинулось із додержавного звичаєвого права. Відтак первинним і основним джерелом права Русі був правовий звичай. Суспільство, визнавши владу держави, повинне було дотримуватись правил поведінки, які вона встановлювала через законодавчу діяльність київських князів. Звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Поряд із правовим звичаєм формується нове джерело права – нормативно-правовий акт. Найвідомішим прикладом княжого законодавства стала «Руська правда» – збірник права Русі. Вагома роль Давньоруської держави на міжнародній арені зумовлює появу ще одного джерела права – міжнародно-правового договору. Найбільш важливими були русько-візантійські договори. У 988 р. державною релігією Русі стало християнство, що зумовило рецепцію візантійського права та зміни в правовому регулюванні. Зазначені міркування дають можливість вченим запропонувати таку класифікацію джерел права Русі: правові звичаї, князівське законодавство (княже право), міжнародні договори, збірники візантійського права.

Правовий звичай залишився найбільш важливим джерелом права протягом усього існування Русі. Залишки звичаєвого права, котрі дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе в юридичних символах (наприклад, обряд посадження шанованого гостя на «стіл», що вказує на те, що у державному праві Русі це було нормою звичаєвого права; символ рукобиття при свідках, що означало норму укладення контракту купівлі-продажу), в численних прислів’ях (наприклад, прислів’я «що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди» означало, що рішення центрального міста було обов’язковим для менших міст, які інколи в Русі називалися пригородами).

Звичаєве право можна знайти у всіх сферах суспільного життя Русі. Зокрема, «Повість минулих літ» наводить приклади звичаїв в укладенні шлюбу. Більше того спостерігаємо їх неоднаковість в окремих народів княжінь. Так, у древлян викрадали дівчат, у радимичів і в’ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи інших ігрищах (Івана Купала та ін.). Однак поступово державне законодавство систематизує звичаєве право, частково його реформує.

Правові звичаї, хоч і базувались на консерватизмі, зазнавали якісних змін і еволюціонували. Оптимальним середовищем для їх застосування та розвитку стала верв. Верв не тільки дотримувалась та застосовувала правові звичаї, а й була уповноважена їх видозмінювати та створювати шляхом усталення певної практики правовідносин або через діяльність вічових і вервних судів. На основі правових звичаїв ґрунтувалось й правове регулювання суспільних відносин. Фактично вони ставали узгодженою комплексною системою, так званим вервним правом. Останнє, за висновками вчених, з XIV ст. еволюціонувало у копне право.

Одне з чільних місць серед джерел давньоруського права посідає княже законодавство. Так, до сучасників дійшли князівські «Статути й уроки». Це особливі збірники права. Літопис зафіксував, що після загибелі Ігоря Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, встановила норми, термін і місце її збирання.

З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував земельні відносини й відповідальність за порушення права власності. Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Останній вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував відносини між князівською владою і церквою. В статуті визначалися місце церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву. Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і відповідальність церковних служителів. Для Церковного статуту Володимира основою слугували грецькі номоканони – збірники візантійського канонічного (церковного) права, які містили імператорські постанови щодо церкви і рішення церковних ієрархів, місця і ролі релігії в суспільстві.

Норми правових відносин, які виникли у IX – X ст., увійшли до найдавнішої частини «Руської правди» – «Правди Ярослава», яка відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду Русі, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті. Захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. Ярослав Мудрий між 1024 – 1026 рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.

Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. Так, 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярославичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи в Русі кінця 60‑х – початку 70‑х років XI ст. і посилював персональну відповідальність за порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права феодальної власності. Водночас «Правда Ярославичів» певною мірою обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням: заборонялося без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Також призначався штраф за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень) штрафи за вбивство смерда.

Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів, а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та ін.

Пізніше князівські закони увійшли до збірки стародавнього руського права – «Руської правди». До сучасників дійшло понад 100 списків «Руської правди». Назви списків походять від місця їх перебування, наприклад, Синодальний (зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцький (у Троїце-Сергієвій лаврі), Академічний (у бібліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський, Археографічний (виявлений Археографічною комісією). Всі знайдені списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену із Розширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розширеної «Руської правди».

«Руська правда» – не лише найвизначніший збірник стародавнього руського права, складений XI – XII ст. на основі звичаєвого права, а й важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі і суміжних слов’янських народів. Це перший відомий нам кодифікований збірник Руської держави. Питання про його походження, час появи найдавнішої частини цього збірника ще повністю не досліджено. Переважна більшість сучасних дослідників поєднують «Руську правду» з іменем Ярослава Мудрого. Оригінал «Руської правди» не зберігся. Текст пощастило відтворити по 106 списках, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Юридично закріплювалось привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, документи захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це простежується у статтях про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ та ін. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші моменти історії Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин збірника), і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було здйснено.

Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка редакція. Вона відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. В її тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до VIII – IX ст. Текст поділяється на кілька частин: «Правда Ярослава» (ст. 1–18), «Правда Ярославичів» (ст. 19–41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час виникнення «Правди Ярослава» відносять до 30‑х років XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на князівському з’їзді, який відбувся між 1054 – 1073 рр. Появу Короткої правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI – початку XII ст.

Що ж до Розширеної правди, то і нині не вдається остаточно встановити її дату й місце укладення. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання новгородців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів. На думку П. Толочка, Розширена правда виникла як результат зміцнення великокнязівської влади під час відносної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки великого князювання Ізяслава Мстиславича (1151 – 1154 рр.), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159 – 1167 рр.), який ще в 1136 – 1137 рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами давньоруського законодавства. Отже, Розширена правда, як і Коротка, виникла у процесі розвитку давньоруської державності і є важливим джерелом права та юридичної думки середньовіччя.

Третя редакція «Руської правди» – Скорочена виникла не раніше другої половини XII ст. Більшість вчених розглядають цю пам’ятку як переробку одного із списків Розширеної правди, і датують її укладення десь кінцем XIV ст. Окремі дослідники, зокрема Н. Максименко, датування цієї пам’ятки доводять до XVII ст., і пов’язують її виникнення із спробами кодифікації, що мали місце у той час.

У «Руській правді» віддзеркалився процес посилення охорони приватної власності. У документі уже відрізнялись право власності від прав володіння. Так, за статтею 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передовсім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і насамперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Розширена правда охоплює ще більше випадків порушення межі й кари за злочин.

Прикметно, що спроби кодифікації правових норм здійснював і Володимир Всеволодович (Мономах). Після повстання 1113 р. він уклав статут, який було затверджено в Берестові київськими, білгородськими й переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха, цей збірник прав відобразив інтереси пануючої верхівки. В ньому підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію залежного населення. Разом з цим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували становище закупів.

Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали статути, які обмежували права представників князівської адміністрації. Багато норм статутів регулювали правове становище князівського господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.

Серед документів, створених у XII – XIII ст., слід назвати чотири пам’ятки Галицько-Волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського панування.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника), яка є пам’яткою історії Дунайсько-Дністровських земель. Вона розкриває економічні зв’язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита.

Інший правовий документ – «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що у період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт князя на ім’я своєї жінки (княгині). В ньому зазначено право княгині успадкувати «город свой Кобрьінь, и с людьми, и с данью, село Городе... и с мьітом и другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше князем землеволодіння: «Асело есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давьідовича Федорка». Цей приклад свідчить, що князі Галицькі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами. «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.

Ще один правовий документ – грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р., містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади.

Значним кроком у розвитку руського феодального права стали міжнародні угоди, зокрема ті, які дійшли до сучасників – 907, 911, 944, 971 рр. У них та інших русько-візантійських, русько-грецьких угодах й інших офіційних документах також фіксувалися норми звичаєвого права.

Договірні угоди між Руссю та Візантією відомі з 860 р., коли київський князь Аскольд обступив м. Константинополь і добився вигідної для себе угоди, яка, ймовірно, забезпечувала права руських купців у Візантії. Проте текст цього договору не зберігся. Угода 907 р. була однією із найвигідніших торговельних угод, за якою Візантія змушена була виплачувати данину Русі після переможного походу Олега на Константинополь. В цій угоді коротко викладено основні положення мирних стосунків між обома країнами. В угоді 907 р. є дві відсутні в наступному договорі 911 р. статті: сплата одноразової данини імперією Давньоруській державі й право русів на безмитну торгівлю у Візантії.

Договір 911 р. створював режим найбільшого сприяння руським торговим людям на ринках імперії (те ж саме – візантійським купцям на Русі) – вони мали бути забезпечені там житлом, харчами й навіть припасами на зворотний шлях. Таких вигод не мали купці жодної іншої держави. Русь прагнула досягти таким чином визнання на міжнародній арені. Метою візантійського уряду під час укладання договору з Олегом було убезпечення північних кордонів і володінь імперії в Криму, а також систематичне одержання військової допомоги від Давньоруської держави, за що імперія зобов’язалася сплачувати Русі щорічну данину.

Наступний договір Русі з Візантією укладено після невдалих воєнних походів князя київського Ігоря Старого 941 і 944 рр. Не відважившись іти далі на Константинополь після звістки про зібрання Візантією сильного війська, Ігор уклав з нею 944 р. договір, менш вигідний від Олегового. В ньому вже не йшлося про безмитну торгівлю русів у Візантії та не згадувалося про сплату Візантією данини Русі. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р. обмежував права русичів, визначав правове поле перебування їх у Візантії. Натомість Давньоруська держава змушена була взяти на себе зобов’язання захищати від ворогів візантійські володіння в Криму.

Наступний договір Русі з Візантією укладено 971 р. між князем київським Святославом Ігоровичем, обложеним візантійським військом у болгарському м. Доростол (нині м. Сілістра, Болгарія), й імператором Іоанном Цимісхієм. Святослав зобов’язався не воювати з Візантією та не піднімати проти неї народи в Болгарії і Криму, а також надавати імперії військову допомогу. Цей договір дійшов до нас у лаконічно-узагальненому вигляді без згадок про торгівлю й вигоди для руських купців.

Відомо, що останній похід Русі на Візантію стався 1043 р. Тоді руський флот під командуванням старшого сина київського князя Ярослава Мудрого Володимира зазнав поразки. Ярослав почав створювати коаліцію проти імперії, й імператору Константину IX Мономаху довелося запропонувати йому мир. Договір укладено між 1046 і 1052 рр. та скріплено шлюбом доньки імператора з четвертим сином Ярослава Всеволодом Ярославичем. Цей договір був сприятливим для Русі, однак його текст не зберігся. Договори 911, 944, 971 рр. вписано до оповіді «Повість временних літ».

Окремі правові норми збереглися в літописах. Тут можна знайти деякі свідчення про міжнародні договори, про законодавчу діяльність князів і про новації в галузі кримінального права. Так, з Іпатіївського літопису видно, що в Галицько-Волинській державі набув поширення такий вид злочину, як бунт проти князівської влади. За заколотницьку діяльність був засуджений 1245 р. боярин Володислав як «лихой заговорщик земли». Застосовувалися різні покарання: смертна кара, тюремне ув’язнення, вигнання, конфіскація майна тощо. За літописом, «за невірність» князь Роман Мстиславич засудив боярина Жирослава вигнанням і конфіскацією майна. Данило Галицький після суду над Доброславом наказав ув’язнити його в тюрму. І якщо застосовувались такі кари до бояр, то немає сумніву, що карне (кримінальне) право ще жорстокіше карало селян і міщан.

Кримінальне право у Русі було складне. Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно із статтею 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який утворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа за «Руською правдою» – це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формувалася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Інакше кажучи, підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежних громадян був неоднаковим. Правом Русі визначалися об’єкти злочинних діянь, за які передбачалася кара: виступи проти князя, феодалів, церкви, особи, порушення права приватної власності, невиконання угод тощо. Суб’єктами злочину не могли бути холопи й челядь, оскільки вони належали феодалові, який і відповідав за їхні неправомірні вчинки. Водночас це не виключало покарання рабів за згодою власника. Їх могли фізично карати аж до скону. Після смерті князя Ярослава вбивати рабів заборонялося. В цьому виявилося бажання феодалів зберегти від винищення свою челядь. За вбивство князівських холопів і смердів призначався штраф у 5–12 гривень. Найвищою сумою покарань була віра – 40 гривень (гривня мала 150 грамів, а за розрахунками Лешкова – 80 грамів срібла, що дорівнювало 23 кобилицям або 40 коровам, або 400 баранам).

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцеві з боку потерпілого або його родичів. Помста спочатку обмежувалась (стаття 1 Короткої правди; стаття 1 «Руської правди»), а потім її відмінили зовсім (стаття 2 «Руської правди»).

Отже, кримінальне право випливало з феодальних відносин, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню. Головне місце в системі покарань займали помста й грошовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Із розвитком кримінального права удосконалювалось право приватної власності та тісно пов’язане з ним спадкове право. Останнє у Русі відігравало важливу роль. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно за відсутності синів могли успадковувати дочки. До повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсутності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів. Передавання майна опікунові здійснювалося при свідках. За управління майном опікун мав право на прибуток. Зазначимо, що спадкове право в Русі уже було добре сформоване.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов’язальне право. Система зобов’язань була нескладною. Зобов’язання оформлялися угодами: обмін, купівля-продаж, позика, закупництво та ін. Особи, які не виконали зобов’язань, перетворювалися на холопів. Що стосується способів укладення зобов’язань, то вони, як правило, були усними, при цьому використовувалися різного роду символічні форми – так звані литки, могорич, рукобиття, зв’язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів. Невиконання угод вело до застосування системи покарань.

Формування шлюбно-сімейного права в Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і християнських, привнесених від кінця Х ст. Ставлення до жінки у Русі прекрасно сформульовано у праці професора І. Огієнка «Українська культура…». Дослідник зазначав: «В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу. Давнє слово наше «дружина» (супруга) яскраво показує про стан нашої жінки, про те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загальнослов’янське «жена» значить тільки «рождающая». Або наш вираз: ми кажемо «одружитися з нею»: тут жінка відразу стає рівноправною поруч з чоловіком; цей вираз – «оженитися з нею» далеко культурніший від московського: «жениться на ней».

Урегулювання шлюбно-сімейних відносин (вінчання, розлучення) у Русі здійснювалося виключно церквою. Зазвичай шлюбний вік для нареченого був 15 років, а для нареченої 13 років. Разом з тим вік наречених не мав обов’язкового значення.

Щодо церковних норм права Русі, то на відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалися смертна кара чи покалічення, руська система покарань була набагато ліберальнішою. Нею встановлювалися епитимійні санкції (покаяння), а також грошові штрафи на користь єпископа.

На розвиток права Русі, хоч і повільно, але все ж впливало візантійське право, а правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права, зокрема, коли у ХIV ст. в західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах.

Повільне поширення в Русі візантійського права М. Грушевський пояснював різницею в культурі двох країн та існуванням у Русі власних, глибоко укорінених і достатньо розроблених правових поглядів. А магдебурзьке право поширювалось у той час головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. Переважна більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дії магдебурзького права не підлягали.

Отже, у результаті консолідації слов’янських земель виникає Давньоруська держава із центром у Києві. Процес виникнення та державно-правового розвитку Русі об’єктивно зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Дополянські та полянсько-руські протодержавні та державні утворення мають найдавнішу історію у Середньому Подніпров’ї. Переважна більшість сучасних дослідників вважають, що Русь заснували саме східні слов’яни, не заперечуючи водночас політичного, економічного і культурного впливу на цей процес з боку норманських племен та Хозарського каганату. Підґрунтям Давньоруської правової системи стало право Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Руської правди. Давньоруське право розвинулося у князівському законодавстві. Вплив візантійського та західноєвропейського середньовічного права був незначним. Юрисдикції магдебурзького права, яке запроваджувалось в тогочасних західноукраїнських містах, поки підлягали тільки іноземці.

5. Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави та її занепад

Часи правління Великого князя київського Мстислава Великого (1125 – 1132 рр.), найстаршого сина Володимира Мономаха та його першої дружини Ґіти (дочки англійського короля Гарольда ІІ Ґодвінсона) вважаються завершальним етапом існування єдиної Русі. Наступний етап (до 1240‑х років) визначається як період удільної роздробленості, самостійного й незалежного існування майже 15 давньоруських князівств.

У реальному житті між цими етапами відчутної різниці не було. Удільна роздробленість не призвела до розпаду Русі. Вивчення основних інститутів державної влади (собор, рада, снем, віче, ряд), різних форм васально-ієрархічних відносин серед княжого правлячого роду та з’ясування місця Руської православної церкви в житті країни переконують, що Русь і на цьому етапі зберігала державну єдність. Політичним, культурним та економічним її зосередженням, як і раніше, був Київ. І не випадково за володіння ним князі продовжували змагатися аж до монголо-татарської навали. З Києвом кожен з князів пов’язував надії на досягнення становища старійшини. Не завжди так ставало, але Київ давав такі можливості. Звичайно, величезна принадна сила Києва була пов’язана насамперед з традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль відігравали й ті реальні переваги, які отримував князь, оволодівши великокняжим столом. У його руках опинялося найбільше місто Русі, в якому, до того ж, сидів митрополит Київський і всієї Русі. Крім того за Києвом зберігався обширний великокнязівський домен, котрий в усі часи вважався спільною родовою спадщиною давньоруських князів.

То ж по смерті Мстислава розпочалася жорстока боротьба між його молодшими братами та дітьми за київський престол. Непересічними київськими володарями були Ярополк Володимирович (1132 – 1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139 – 1146 рр.), Ізяслав Мстиславович (1146 – 1154 рр.). Їхнє правління супроводжувалось постійними міжкнязівськими усобицями і боротьбою з половецькою загрозою. Жоден із них не досяг становища своїх попередників, але всім їм удавалося утримувати загальноруську єдність. Певну автономію зберігали у цей час лише Володимиро-Суздальське князівство, князь якого Юрій Долгорукий не полишав надії стати Великим київським князем, а також Галицьке князівство, очолюване енергійним Володимирком Володаревичем.

Дещо стабілізувати становище в країні вдалось Ростиславу Мстиславовичу (1159 – 1167 рр.). Зайнявши великокняжий стіл, він досяг становища старшого князя Русі, практично зупинив міжусобиці, не вдаючись до зброї. За його княжіння переважно мирними були взаємини Русі з половцями.

Ситуація різко змінилась після зайняття київського княжого столу Мстиславом Ізяславичем (1167 – 1169 рр.; 1170 р.). Проти його старшинства виступив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Останній 1169 р. організував похід на Київ. Столиця Русі після облоги була взята і піддана пограбуванню. На думку фахівців, це був звичайний епізод боротьби за владу, за старшинство серед давньоруських князів, які були представниками єдиної династії.

Вчені звертають увагу на те, що у літописній давньоруській пам’ятці кінця ХІІ ст. «Слово о полку Ігоревім» відображено заклик до єднання тогочасної Русі, який був своєрідним соціальним замовленням часу. Проте його реалізація була ускладнена інерцією міжкнязівських протистоянь. Боротьба за великокняжий стіл доповнилася й боротьбою в межах окремих земель. Посилився у цей час і половецький натиск на руські землі. Поразка новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на берегах Каяли, про яку йдеться у «Слові», відкрила, так би мовити, «ворота на Руську землю»: хан Кончак сплюндрував Посулля, а хан Кза пограбував околиці Переяслава.

Успішним організатором великополовецької боротьби виступив Великий князь київський Святослав Всеволодович (1180 – 1184 рр.), а його помічником – переяславський князь Володимир Глібович. Блискучі перемоги руських дружин 1187 – 1192 рр. змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця і припинити спустошливі набіги на Русь. Певних успіхів було досягнуто в цей час і у стабілізації внутрішнього становища південної Русі. При Святославі та його співправителі Рюрику Ростиславичу здійснювалось велике будівництво у Києві, Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді та інших містах. Близько 1183 р. визначилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі Всеволодом Юрійовичем.

Після смерті Святослава відбувається новий спалах міжусобної боротьби. Активну участь у ній взяв волинський князь Роман Мстиславович – зять Рюрика Ростиславовича. У боротьбі Київ переходив із рук в руки, але мало хто із князів міг затриматися в ньому надовго. Більше за інших поталанило Мстиславу Романовичу (1214 – 1223 рр.) та Володимирові Рюриковичу (1224 – 1235 рр.). Щоправда нічого істотного для стабілізації внутрішнього становища Русі ці князі зробити так і не змогли. Внутрішня боротьба за київський стіл Данила Галицького призвела до того, що напередодні монгольського наступу Київ взагалі залишився без князя: Михаїл Всеволодович (1238 – 1239 рр.; 1241 – 1246 рр.) пішов з нього доброю волею, наляканий наближенням орди, щоправда 1241 р. повернувся до зруйнованого Києва та Чернігова; Ростислава Мстиславовича Смоленського, котрий зайняв київський стіл після Михаїла, вигнав із Києва Данило Галицький.

Як стверджує академік П.П. Толочко, природний, хоч і суперечливий, хід історичного розвитку Русі був нагло порушений вторгненням монгольських військ Батия. Будучи економічно і культурно розвиненою країною, хоча і враженою іржею політичного сепаратизму, Русь не змогла зберегти себе як держава у двобої з монголами.

Данило Романович (Галицький) напередодні монгольської навали взяв під свою владу Київ. Тисяцьким там він посадив боярина Дмитра. Останній й очолив оборону міста наприкінці 1240 р. Варто відзначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об’єднання Романа Мстиславича початку XIII ст.

Данило Галицький, розгромивши у вирішальній Ярославській битві 1245 р. війська угорського та польського государів і галицьких бояр, завершив боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Далі Романовичі – Данило разом з братом Васильком, прагнули створити протимонгольську коаліцію, успішно воювали з монгольським полководцем Куремсою.

Як бачимо, на середину ХІІІ ст. на політичній авансцені в руських землях з’явилось Галицько-Волинське князівство – державне утворення на заході Русі, що склалося з Галицької та Волинської земель зі столицею в м. Галич.

У свій час такі велетні української державотворчості, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий розуміли, що західні українські землі варті не тільки ближчої уваги, але й жертовних зусиль, щоб їх утримати в межах Київської держави. З того розуміння відбулися протипольські походи Володимира Великого у 981 р. і його сина Ярослава у 1038 р. В обох випадках задокументовано належність так званих Червенських Градів* до Української держави. Однак ті землі були предметом постійних польських та угорських зазіхань, а деколи ставали жертвою дипломатичних торгів поміж претендентами на київський княжий стіл і польськими володарями. Так було за Святополка Окаяного, який у боротьбі з Ярославом за Київ заплатив Червенськими містами за допомогу Болеславові Хороброму; повторилося те й за Ізяслава Ярославича, що звабив Болеслава Сміливого на Київ тихою згодою на польську окупацію Надсяння (Посяння). Назагал київські князі не виявляли не тільки охоти, але й змоги оборонити Підкарпаття від його західних та південних сусідів, і тому політичне відокремлення тих земель від Києва, здійснене правнуками Володимира Великого – Ростиславичами, слід вважати спасінням національно-політичного самозбереження тих земель.

Ростиславичі Галицькі – рід правителів Галичини та Волині з династії Рюриковичів, започаткований Рюриком, Володарем і Васильком Ростиславичами 1084 року. Династія правила близько 150 років.

«Тридцятилітнє князювання Ростиславичів у Галичині, – говорив М. Грушевський, – становить дуже важливу добу в історії цієї країни: низкою завзятих, більше чи менше щасливих воєн, оборонили Ростиславичі самостійність Галицької землі від Польщі, Угорщини й Волині. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною, з національного й історичного погляду, сама собою ясна, але й боротьба з Волинню не була позбавлена цієї ваги, хоч, на перший погляд, може виглядати на просту міжусобицю. Важливо було, щоб Галичина перестала бути прищіпкою до київського стола, якою так довго була Волинь, щоб вона стала метою для своєї династії… Завдяки діяльності Ростиславичів, цю галицьку програму виконано. Забезпечено існування галицької держави й галицької династії, колонізацією поширено її простір, і тим помножено її сили для подальшої боротьби; заложено підвалини для росту ваги цієї далекої від центра української волості, й треба було тільки чоловіка, що зумів би використати вже зроблене й повести Галичину по наміченій дорозі». Такий чоловік знайшовся в особі Володимира Володаревича, прозваного Володимирком.

Від утворення (друга половина ХІ ст.) Галицьке князівство, власне, розвивалося так, як і решта складників єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, по смерті засновника роздробилося. Однак уже в середині ХІІ ст. воно знову об’єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця – Галич, нині це Івано-Франківська область). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (тепер Галац на території Румунії). Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.

Особливістю Галичини було економічно сильне і політично впливове боярство. На це було кілька причин: по-перше, галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не з князівських дружинників, яким давали землю за службу; по-друге, вони багатіли на торгівлі сіллю, запаси якої були у Прикарпатті; по-третє, як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину, – тут було перехрестя торгових шляхів; по-четверте, найбагатші бояри могли наймати власні дружини; по-п’яте, віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угорщини: вони вели власну зовнішню політику.

Галицька земля складалася з трьох удільних князівств: Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. Звенигородський князь Володимирко об’єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі. Як окреме князівство Галицька земля досягла розквіту за сина Володимира, князя Ярослава Осмомисла (роки княжіння:1153 – 1187).

У деяких, переважно іноземних, джерелах ХVІ – ХVІІІ ст. Галицьке князівство називається Червона Русь. Уперше термін «Червона Русь» вжив венеціанський картограф Фра Мауро для позначення земель у басейні р. Дон. Польський історик початку ХVІІ ст. Ш. Старовольський називає «Червоною Руссю» всі українські землі. Однак поступово термін «Червона Русь» закріпився в історичній та географічній літературі на позначення території Королівства Русі – колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом ХV – ХVІІІ ст. – Руське воєводство та Белзьке воєводство). Назва «Червона Русь» – книжного походження, серед місцевого населення поширення не набула. Виникла, імовірно, під впливом складених географічних назв народів Сходу, у яких кольори позначали сторони світу. Деякі польські історики здійснювали безпідставні спроби пов’язати назву «Червону Русь» із Червенськими градами для того, щоб поширити на всю територію «Червоної Русі» тенденційні висновки про «неукраїнський характер» Червенських градів. Із цією ж метою в польській публіцистиці 1920 – 1930‑х років термін «Червона Русь» писали як «Червенська Русь». Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. окремі автори з числа москвофілів пропагували термін «Червона Русь» для штучного протиставлення українців Галичини решті українського народу. В сучасній історичній літературі на позначення південно-західної частини Київської Русі до ХІV ст. вживають терміни «Галицька земля», «Галицько-Волинське князівство», «Галицько-Волинська Русь», а для періоду починаючи з ХІV ст. – «Галичина», «Західна Україна».

У свою чергу, Волинська земля стала самостійною державою в середині XII ст., за правнука Володимира Мономаха – Мстислава Ізяславовича. Його син Роман Мстиславович остаточно встановив кордони князівства на заході Русі. Бояри Волинської землі залежали від свого князя, оскільки отримували маєтності за службу йому. Тому вони були більш віддані сеньйору, завжди його підтримували, корилися. Саме волинський князь об’єднав Галичину та Волинь в одну державу. Так, скориставшись смертю в Галичині останнього Ростиславича, Роман Мстиславович у 1199 р. захопив Галич та утворив єдину Галицько-Волинську державу з центром у Галичі.

Роман Мстиславович (1199 – 1205 pp.) був могутнім українським князем і видатним політичним діячем свого часу. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх давньоукраїнських князів кінця XII – початку XIII ст., за що був прозваний «Великим».

За час свого тридцятирічного князювання у Володимирі на Волині Роман Мстиславич створив власну модель державного управління. По-перше, він розумів, що князівська влада буде сильною лише за умови її незалежності від земельної аристократії. З цією метою Роман Мстиславич обмежив сваволю бояр. По-друге, князь спирався на віддану дружину, не шкодував коштів на її вишкіл та озброєння. Однак, на відміну від багатьох інших державних діячів, Роман Мстиславич, як зазначав історик М. Котляр, «дбав про широку суспільну підтримку своїм заходам, спираючись на середні й вищі верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного Володимира». Так, зважена політика, що її проводив Роман, дала змогу суттєво зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічний і військовий рівні.

З таким досвідом державотворчої діяльності князь підійшов до 1199 р., коли приєднав Галицьке князівство до Волинського, створивши Галицько-Волинську державу. Приєднавши Галичину, Роман зіткнувся з місцевою боярською опозицією. Князь повів рішучу боротьбу з непокірним боярством, спираючись на допомогу селян і міщан. Одних вдалося упокорити, других – вигнати з держави, а третіх – і на горло скарати. «Не погнівивши бджіл, не їстимеш меду», – любив повторювати князь. Усі розуміли гіркий сарказм Романа, але народ його любив. Ще й нині в Карпатах співають веснянки (гагілки), в яких є добрі згадки і про князя Романа.

Хоча правив Роман Мстиславович лише шість років, він зміг зміцнити позиції центральної влади. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі» і «царем на Русі». Цьому сприяла й зовнішня політика князя. Зокрема Роман Мстиславович воював з Литвою, а полонених примушував працювати на своїх землях. Про нього навіть склали приказку: «Романе, Романе! Погано живеш – Литвою ореш». Окрім того, Роман втручався у справи Київського князівства, двічі громив половецькі орди, половці лякали його іменем дітей.

У 1201 р. Роман Мстиславович зайняв Київ, а в 1203 р. остаточно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Роману. Отже, в його державу ввійшла більшість українських князівств. Але це об’єднання не було тривалим. Улітку 1205 р. Роман здійснив похід на Польщу. Переправляючись через Віслу під містечком Завихостом, загін потрапив у засідку до поляків. Під час бою князь загинув. Далі держава Романа поринула у 40-річну міжусобну війну.

Після смерті Романа Мстиславовича його вдова Ганна, залишилася з двома малолітніми синами: Василькові було два роки, Данилові – чотири. Галицькі бояри вигнали їх з Галичини. Волинські бояри підтримали княгиню та княжичів. Згодом родина жила в Польщі, Данило виховувався при дворі угорського короля. А у Галицькій землі в різні роки правили новгородські, сіверські, чернігівські, белзькі князі, угорські королевичі. На короткий період навіть боярин Владислав Кормильчич захопив престол і проголосив себе князем, що було нечуваним зухвальством на той час.

Досягнувши повноліття, сини Романа Мстиславовича спочатку утвердилися на Волині й розпочали тривалу боротьбу за батьківську спадщину в Галичині. Кілька разів Данило захоплював Галич, але втриматися там йому не вдавалося. Лише у 1238 p., вигнавши звідти чернігівських князів, він знову об’єднав два князівства в одну державу. Літописець зазначає, що жителі Галича «кинулися до нього, як діти до батька, як бджоли до матки, як спраглий до джерела. Прийнявши стіл свого батька, відсвяткував перемогу і поставив свій прапор на Німецьких воротах». Столицю держави князь переніс у місто Холм (тепер у складі Польщі). Волинською частиною держави правив Данилів брат Василько. Особливістю Галицько-Волинської держави був дуумвірат – спільне правління двох найвищих посадових осіб, у цьому разі – Данила та Василька Романовичів.

Укріпившись у Галичині, Данило одразу ж почав відновлювати окраїнні кордони держави батька. У 1238 р. під Дорогичином війська Данила зустрілися з хрестоносцями у кривавій січі, ворог був розгромлений ущент, магістр лицарів взятий у полон. Залишки хрестоносців рятувалися втечею з поля бою. Воєнні й дипломатичні успіхи піднесли авторитет Данила Галицького як визначного державного діяча, полководця та дипломата.

У 1239 р. Данило приєднав Київське князівство, посадивши там намісником воєводу Дмитра, якому довелося керувати обороною міста від орд Батия. Таким чином Данило підтвердив свою владу над більшою частиною України. На кінець 30‑х років XIII ст. кордони Галицько-Волинського князівства сягали від Закарпаття до Дніпра і від Берестя до Чорного моря. Князь сприяв розвитку ремесла, торгівлі, засновував нові міста – Холм, Львів, названий на честь сина Лева. Усього в Галичині в цей час налічувалося кілька десятків міст.

Однак укріпленню та зміцненню відновленої держави завадила монголо-татарська навала. Уперше Данило Романович зіткнувся з ордами у битві на річці Калка у 1223 р. Тому, передбачаючи нове нашестя, князь будував і укріплював замки, міста і фортеці в Галичині й на Волині.

Після погрому Київської землі наприкінці 1240 р. монгольські орди рушили далі на захід. Здолавши впертий опір на лінії зведених галицькими Романовичами укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині на Случі, на початку 1241 р. вони вступили на землі Волині. Потужним натиском монголи завоювали Володимир, Галич, Звенигород та інші західноруські міста. Уцілілими залишились лише Крем’янець, Данилів і Холм, мури яких вистояли під натиском нападників. Важливою перевагою перших двох було їх розташування на високих пагорбах, тому нападники не мали змоги застосувати стінобійні машини та іншу облогову техніку.

Данило не дав татарам зовсім знищити свою державу. Галицьке-Волинська земля зазнала меншого спустошення та руйнування, ніж інші землі Русі.

Скрутним становищем, що створило в державі нашестя Батия, вирішили скористатися західні та північні сусіди – угорці, поляки, литовці. Однак, провівши військову реформу і створивши регулярну піхоту та озброєну боярську кінноту, Данило переходить у наступ. Він здійснив успішний похід проти литовців. У 1243 р. на деякий час приєднує Люблін і Люблінську землю. У 1245 р. під містом Ярославом Данило Галицький ущент розгромив об’єднане польсько-угорське військо, яке йшло на загарбання Галичини. Ця блискуча перемога князя зупинила надовго агресивні наміри Польщі та Угорщини щодо Галичини.

Найскладнішими були стосунки із Золотою Ордою. Данило не визнавав її влади. Лише 1246 р. під загрозою воєнного вторгнення князь поїхав у Сарай-Бату. В Орді він пробув 25 днів, і хан дав ярлик на княжіння – «доручив йому землю його». Повернувшись, Данило Галицький почав створювати антимонгольську коаліцію європейських держав. Він підписує союз з недавніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Укладає угоду з Володимиро-Суздальським князем. Данило веде переговори з римським папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти Орди. Як організатору коаліції папа надає Данилу королівський титул. У 1253 р. у Дорогочині Данило Галицький був увінчаний королівською короною. Факт коронації мав велике значення для зміцнення авторитету Данила Романовича передовсім на міжнародній арені. Бажаний ефект насамперед очікувався на західному напрямку, де князь воював з литовцями та ятвягами. Утім, дослідники зазначають, що західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, а тому Інокентій ІV лише фактично формалізував існуючий стан.

Проте союзники не надали князю реальної допомоги, коли прийшла біда. У 1254 – 1257 pp. Данилу самотужки довелося воювати з численним військом золотоординського темника Куремси, завдаючи йому відчутних поразок. Тоді в Золотій Орді вирішили покарати непокірного князя. У 1258 р. до Галицько-Волинського князівства вдерлися полчища ханського намісника Бурундая. Не маючи підтримки від союзників, Данило прийняв вимоги ординців.

Решту життя князь витратив на внутрішні державні справи. Він замінив багатьох бояр, обмежив залежність від них селян і ремісників, заохочував купців, займався сімейними справами. Останні місяці він тяжко хворів, майже осліп. Помер Данило Галицький ще не зовсім старим у 1264 р. у місті Холмі. Оцінюючи його діяльність, сучасник-літописець записав: «Король Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі і церкви поставив, і оздобив їх різними прикрасами. І братолюбством він світився, був із братом своїм, Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Завдячуючи мудрій політиці Данила Романовича, котрий скористався з вкрай вигідного за тих умов географічного розташування Галицької та Волинської земель на крайньому Заході Русі і родинною напруженістю в династії Батия, його князівство перебувало в найбільш м’якій, порівняно з іншими руськими землями, залежності від Золотої Орди. А це сприяло стрімкому господарському розвиткові регіону, що, у свою чергу, привабило сюди масову міграцію населення не лише зі східних руських князівств, а й із Польщі, Німеччини, Угорщини. Наслідком же економічного піднесення стало динамічне містобудування, реорганізація війська (Данило вперше у Русі одягнув свою важкоозброєну кінноту в європейські рицарські обладунки). У тих надзвичайно складних роках XIII ст. успіхи князя Данила були справді визначними.

Після смерті 1264 р. Данила Галицького держава втрачає свою єдність. На це згубно вплинули татарська навала та зростання агресії з боку Угорщини, Польщі, а потім і Литви. Князь Василько не зміг замінити брата. Князівство поділилось на уділи. Головою держави вважався Василько, який жив на Волині. У Володимирі княжив його син Володимир, а Галичину поділили сини Данила – Мстислав, Шварн і Лев. Новим Холмським володарем став менший син Данила Шварн, який успадкував усю батьківську владу і був володарем України-Руси від Карпат до Дніпра. Після смерті короля Шварна Даниловича найголовніші територіальні одиниці сконцентрувалися у руках спадкоємця престолу Лева І Даниловича, який затвердив у 1271 р. столицею обширних володінь місто Львів. Спираючись на джерела, вчені підкреслюють, що монголо-татари визнавали Лева великим князем Руси-України, а усi західноєвропейські володарі називали Лева Даниловича королем Русі. Тому окремі дослідники відкидають твердження, що українська держава у другій половині ХІІІ ст. почала занепадати. Так, В. Ідзьо наголошує на розвитку в той період королівської влади в Руси-Українi, адже влада там, як і у більшості західноєвропейських держав, передавалася, на його переконання, вiд батька до сина, хоча про це й замовчує волинський літописець.

Лев І Данилович (1269 – 1301 pp.) значно розширив батьківські володіння, приєднавши частину Закарпаття з містами Ужгород і Мукачеве, відновив владу над Любліном і Люблінською землею. У 1297 р. Лев Данилович став єдиним князем об’єднаної Галицько-Волинської держави після смерті бездітного брата Мстислава, якому у спадщину у свій час відійшла Волинь від Володимира Васильковича. Був васалом Золотої Орди. У 1270‑х – 1280‑х роках Лев Данилович невдало намагався стати краківським князем, ходив у походи на Литву та ятвягів, залучаючи до них татар. У 1283 р. разом з татарами воював в Угорщині, на певний час захопивши частину її території. Сучасні дослідники вважають Лева І мужнім воїном і полководцем, але нерозважливим і нестриманим політиком. Так, коли 1267 р. Великий князь Литовський Войшелк віддав Литву чоловікові своєї сестри, молодшому братові Лева – Шварнові, а сам постригся в ченці, розлючений Лев Данилович убив Войшелка. Це стало причиною того, що довір’я між правлячими елітами обох країн було порушено і після смерті Шварна Даниловича Великим князем Литовським став литовець Тройден. Велике князівство Литовське було назавжди втрачене для Романовичів, і канула у вічність ідея створення Русько-Литовської держави під зверхністю Романовичів. Сучасний вітчизняний дослідник М. Котляр запевняє, що через безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вів Лев Данилович, Галицьке князівство й Галич (давній) у роки його князювання підупали.

По смерті Лева Даниловича владу над Галицьким і Волинським князівством у своїх руках зосередив його старший син Юрій І Львович (1301 – 1308 pp.). Титулував себе «королем Русі, князем Володимирії». Переніс столицю до Володимира (нині м. Володимир-Волинський). Втратив Люблінську землю, прилучену Данилом Галицьким. Започаткував союз із Тевтонським орденом. Політичним успіхом Юрія Львовича стало утворення з його ініціативи окремої Галицької митрополії.

Сини Юрія І, Андрій І і Лев II правили спільно Галичиною та Волинню у 1308 – 1323 pp. Обставини смерті князів залишаються невідомими. Найімовірніше, вони загинули у боротьбі проти монголів, адже 1323 р. польський король Владислав І Локетек у листі до Папи Римського Іоанна ХІІ повідомляв, що князі Лев і Андрій Юрійовичі, «які захищали Польщу від татар, недавно загинули» Оскільки Андрій І та Лев II не мали дітей, то галицькі й волинські бояри запросили на княжий престол їхнього небожа Юрія (сина сестри Марії та мазовецького князя Тройдена І з династії Пястів). Ставши володарем Галицько-волинської держави близько 1325 р., він перейшов у православну віру і став іменуватися Юрієм II (1325 – 1340 pp.). Використовував титул «Юрій Божою ласкою князь Русі, Галичини, Володимирщини».

У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією у противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. Попри своє польське походження відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а після смерті польського короля Владислава І Локетека (1333 р.) відновив союз із тевтонцями. Але коли Юрій ІІ у союзі з татарами захопив Люблін, стосунки з Польщею та Угорщиною загострилися вкрай. Поляки й угорці почали готуватися до походу в Галичину. Щоб уникнути навали, Юрій II у 1338 р. підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою після смерті Юрія ІІ територія його володінь мала б відійти польському королю Казимиру ІІІ Великому як старшому за титулом родичу. Дізнавшись про це, бояри розпустили чутки, ніби князь повертається до католицизму і близько 21 березня 1340 р. в результаті заколоту отруїли його у Володимирі. Юрій ІІ не залишив по собі нащадків. Відразу після його смерті у внутрішні справи Галицько-Волинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Дмитром Дедьком, який у 1340 – 1349 рр. був фактичним правителем держави і титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину та Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). Галицько-Волинська держава припинила своє самостійне існування. Тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за її територіальну спадщину завершилась у 1352 р., коли між цими державами було укладено мирну угоду, за якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва – на Волинь.

Таким чином, цілком справедливим є твердження вчених, що Галицько-Волинське князівство стало формою та опорою української державності, продовжило і розвинуло тенденції орієнтації українців на Європу. На фоні занепаду Русі воно стало продовжувачем державної організації на території України, її головним політико-правовим центром до середини XIV ст. Спадкоємець політичних, культурно-етнічних традицій Київської Русі – об’єднане Галицьке-Волинське князівство (королівство) – продовжило ранній період української державності та відіграло надзвичайно важливу роль в державотворчому процесі. Зокрема, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; модернізувало давньоруську державну організацію: розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; продовжило славні дипломатичні традиції Русі, адже ще 100 років після встановлення золотоординського поневолення представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені. Військова міць української держави давала можливість протягом сторічь успішно захищатися від нападу кочових народів. Український народ виступив своєрідним щитом народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали.

6. Суспільний і державний лад Галицько-Волинського князівства

Як і в Русі, у Галицько-Волинській державі існувала певна структура суспільства, де кожній групі визначалося чітко окреслене місце. Населення поділялося на вільних, напіввільних і невільних людей. До категорії вільних належали бояри, духовенство, частина сільського та міського населення.

Одну з провідних ролей у суспільно-політичному житті князівства відігравала аристократія та знать – боярство, яке поділялося на велике, середнє та дрібне. Особливістю розвитку Галицько-волинської землі було те, що боярський клан був дуже впливовим, особливо в Галичині, адже формувався він з місцевої земельної аристократії ще з родоплемінних часів. У боротьбі за владу та вплив політично сильні князі вели з ними криваву боротьбу, а слабкі потрапляли під їх повний контроль. Великі (знатні) бояри – «мужі галицькі» – були великими землевласниками, володіли спадковими маєтностями, вотчинами, посідали найвищі посади в державі. Дрібні та середні бояри служили князю або великому боярину, тримали землю до кінця служби, до кінця життя, довічно (з правом передачі у спадщину). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу. Так, Володислав Кормильчич – у роки малолітства Данила та Василька Романовичів, або Дмитро Детько – після смерті Юрія II.

Князі здійснювали тиск на опозиційно налаштованих бояр через військо нового типу, започатковане у середині XIII ст. Данилом Галицьким. Якщо раніше наймане військо формувалося з чужоземців чи вихідців з інших княжінь, то тепер воно створювалося на основі народного ополчення, до якого входили місцеві селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони отримували платню або земельні наділи. Це мало важливе значення, бо саме тоді служиле боярство почало відмовлятися від військової служби.

Духовенство поділялося на біле та чорне. Воно володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі), не платило податків, звільнялося від обов’язків перед князем.

Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общинами. Особисто вони були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі – князя (держави), боярина, монастиря, платили їм татарщину (гроші державі), серебщину (грошовий оброк), дякло (натуральний оброк) і відбували повинності (громадські роботи, військову службу тощо). Зростання боярського землеволодіння призводило до посилення залежності селян від феодалів.

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торговельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст, найбільші серед них – Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Берестя (пізніше Брест), Холм, Перемишль. Окрім традиційних торговельно-ремісничих занять, значний прибуток городяни мали від торгівлі сіллю. Міста також були адміністративними та релігійно-культурними осередками держави.

Жителі міст – міщани, граждани – поділялися на заможну купецько-лихварську верхівку («мужі градські», містичі), яка захопила міське управління та підтримувала владу князя. Середній прошарок тут утворювали ремісники, майстри, дрібні торговці, які об’єднувалися в корпорації – цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі із старостою. До міських низів належали «робітні люди», «люди менші» тощо, тобто вся біднота та робоча сила, яка цілком залежала від перших двох груп.

У ХІІІ ст. у містах Галичини та Волині поширились німецькі колонії. Німецьких майстрів активно залучали Данило Галицький та його наступники до відбудови міст, розвитку ремесел і торгівлі. Німці-колоністи отримали право організовувати в містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування у 1287 р. війтівств у Львові, Володимирі, Луцьку, а згодом у Сяніку, Галичі, Ярославі, Перемишлі. З приходом німців у Русі з’явилось й магдебурзьке право. Згодом серед переселенців значну частину становило населення, яке зазнавало гонінь у власних державах через релігійні переконання.

Категорію напіввільних становили закупи – селяни-боржники, які, збіднівши, втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг зерно, худобу, інвентар, землю, гроші.

На нижньому суспільному щаблі були невільники, яких, як і в часи Русі, називали холопами. Проте їх експлуатація в умовах існування Галичини та Волині не була вигідною, і їх поступово перетворювали на кріпаків, надаючи землю та можливість вести власне господарство. Холопи в правовому сенсі цілком залежали від власника, були частиною його майна і приватною власністю.

У Галицько-Волинському князівстві значною мірою зберігалися характерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Проте функції та повноваження Великого князя, Боярської ради, віча мали свої особливості.

Верховна законодавча, виконавча, політико-адміністративна та судова влада належала Великому князю. Князь здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Крім того, князь карбував монети, розпоряджався скарбницею. Прерогативою великокнязівської влади була зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи. Атрибутами великокняжої влади були вінець (корона), герб, печатки, прапор та інші. Ці та інші державницькі атрибути розвивались під впливом західноєвропейської геральдики, акумулювали в собі нашарування значень і смислів, притаманних тій епосі та періоду української державності, виконували функцію легітимації суб’єкта державного управління і вказували на його місце в системі владних відносин. На початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави стало зображення золотого лева на синьому щиті, а прапором-корогвою – синє полотнище із зображенням лева.

Наявність широких владних повноважень дає підстави вважати Великого князя самодержцем. Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки, що було особливістю розвитку суспільного ладу та державного устрою в Галицькій і Волинській землях: галицько-волинські князі не мали сильної соціально-економічної опори й певною мірою залежали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада часто мала обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили його вдові правити від імені малолітнього сина Данила, і за згодою боярської ради «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич. А Юрій Львович за порадою бояр 1289 р. приєднав Берестейщину. За князювання Юрія ІІ (Юрія-Болеслава Тройденовича) найважливіші документи підписувались великим князем спільно з боярською радою. Тобто за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією, обмежена впливом боярської олігархії.

Ще однією особливістю державного управління у Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату – спільного правління двох найвищих посадових осіб. Перш за все йдеться про співправління Данила та Василька Романовичів, Андрія і Лева II Юрійовичів. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 р. і до смерті правив спільно з братом Васильком, який керував більшою частиною Волині. Данило і Василько провадили спільну внутрішню і зовнішню політику, разом ходили у воєнні походи. Їх співправління посилило централізацію влади й зумовило єдність державного управління, надало князівству рис унітарної держави, хоча стверджувати про цілком унітарний характер Галицько-Волинського князівства дослідники достатніх підстав не мають.

Рада бояр, яка відігравала помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства, не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким і потребувало підтримки, або зовсім у протилежному разі – коли князь намагався обмежити права бояр або останні розходились у поглядах з князем. У першому випадку Боярська рада формально діяла як дорадчий орган центральної влади при князеві, у другому – ставала відкрито опозиційною до княжої влади силою. Самою своєю суттю Боярська рада була різновидом олігархічної форми правління, що здебільше протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства. Тому князі часто взагалі обходилися без ради бояр. Так, відома вітчизняна дослідниця Н. Яковенко, характеризуючи протистояння князів і бояр у Галицькій та Волинських землях, досить вдало наводить цитату з літопису, де автор, оповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, зазначав, що він «думи не любив з мужами своїми».

Органом державної влади були також князівські з’їзди (снеми). Під час їх роботи укладалися угоди, підписувалися мирні договори. Проте рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спорадично, або стихійно князем чи боярами в часи як зовнішньої загрози, так і внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово роль віча занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

У Галицько-Волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Своєрідність її полягала в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах усієї держави. Тут двірцево-вотчинні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетворювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князівському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соцького та ін. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолютно всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. Хоч цей апарат і підлягав князеві, він був противагою князівській владі.

Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький). Він керував князівським доменом і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках й забезпечував охорону.

Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами, виконував зовнішньополітичні та інші доручення князя.

Фінансову систему очолював стольник. Він забезпечував своєчасне надходження доходів із князівських володінь.

Серед інших чинів у літописи згадують про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, що супроводжували й охороняли князя.

Центральною фігурою, яка визначала характер та зміст реалізації влади на рівні удільних князівств і волостей, був князь. Саме він призначав посадовців, які впроваджували його внутрішню політику та управляли територіями. Місцеве керівництво у воєводствах здійснювали воєводи, у волостях – волостелі, у містах – тисяцькі та посадники. Управлінські посади в землях передавалися у спадок. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, підпорядкований княжим урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником і суддею. Посадовці на містах мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом «кормління», що робило ці посади досить прибутковими.

Державний устрій Галицько-Волинського князівства й місцева адміністрація були збережені й після руйнівного нападу 1259 р. досвідченого монгольського полководця Бурундая та номінального визнання галицько-волинськими князями як свого вищого сюзерена хана. Адже володіння короля Данила та князя Василька, незважаючи на гегемонію Золотої Орди, що продовжувала зберігатись у Східній Європі, не були ні підкорені, ні перетворені на васальні від Сараю. Водночас той факт, що хан тримав своїх баскаків у руських землях, які контролювали місцеву адміністрацію, заперечує твердження про інкорпорацію цих земель Золотою Ордою. Остання, як зазначає український учений-медієвіст О. Головко, не поширила на Південно-Західну Русь систему баскацтва, яку монгольська ставка наприкінці 50‑х років ХІІІ ст. остаточно запровадила в Південно-Східній Русі.

Судова система у Галицько-Волинській державі не була відділена від адміністративної та складалася з державних, церковних і домініальних судів. Судовий процес охоплював такі ж елементи, як і раніше в Русі, і мав змагальний характер.

Вищою судовою інстанцією був князь, а в окремі періоди – Боярська рада. Особистий суд князя тривалий час зберігав значною мірою релігійний ореол і розглядався як самий справедливий суд після Божого. З процесом одержавлення судової влади княжий суд поступово втрачав свою сакральність.

Від імені князя нерідко суд здійснював двірський, який був «суддею князівського двору». Певні функції щодо забезпечення князівського судочинства належали також княжим тіунам, вірникам, мечникам, отрокам. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям.

У приватних володіннях судова влада, як і раніше, належала власникам цих земель: вони судили залежних від них селян.

Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Однак церковне судочинство княжої доби здійснювалося в межах, встановлених княжим законодавством. Первісно розглядаючи лише справи внутрішнього церковного устрою та віри, зокрема і шлюбно-сімейних відносин, церковні суди наділяються князями дедалі більшою юрисдикцією у світській сфері.

Прикметною рисою цього періоду є нерозривний зв’язок судової влади з релігією. Суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду. При вчиненні досудових дій і в судовому процесі передбачалося широке застосування релігійних присяг. Належне, хоча й не дуже значне, місце відводилося ордаліям. Нарешті, якщо князь не міг, на думку сторін, справедливо вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку («поля») як безпосереднього «Божого суду». Все це створювало певний сакральний ореол навколо княжого суду, посиленню якого сприяли канони православ’я, за якими світський володар був вищим за церковних ієрархів. Земний судовий процес порівнювався зі Страшним судом. Відповідно лише освячені Божою владою інституції, князь і церква, могли здійснювати правосуддя.

З першої половини XII ст. на тлі соціальних перетворень почався процес одержавлення судової влади, головними елементами якого стали виникнення ієрархічної структури судових органів та пов’язане із цим «обезкняження» суду. Це відбувалося внаслідок майже повного передання князем розгляду судових справ своїм службовців. Посилилося фіскальне значення суду. Суд став важливим джерелом прибутків державної скарбниці та одним із головних джерел утримання княжих службовців.

Князі надавали судові привілеї релігійним особам і організаціям, а згодом і світським особам, переважно аристократії. Вони існували у двох формах: виключення, частково чи повністю, певної особи з-під загальної світської юрисдикції та наділення певних осіб частиною судової влади (доменіальний суд).

Отже, суспільний лад і державний устрій Галицько-Волинської держави мали свої особливості: значну вагу у суспільстві відігравали бояри, а у державному управління застосовувався дуумвірат. Галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Характерно, що у Галичині та Волині суспільний лад і державний устрій залишалися незмінними й під час навали монголів та тривалої їх гегемонії у Східній Європі. Судова система, що тут діяла, мала характерні для усієї Русі риси. Усталені принципи й інститути судової влади стали надалі міцною основою для розвитку судочинства в Литовсько-Руській державі.

7. Джерела та основні риси права Галицько-Волинської держави

У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. у Галицько-Волинській державі функціонувала система права, основні засади якого сформувалися ще в ранньофеодальний період. За своїм змістом і призначенням вони збігаються з правилами, зафіксованими в нормах Руської правди. Але поряд з цим, унаслідок еволюції суспільно-економічних відносин, відбувався перегляд застарілих норм права. Водночас втрата політичної незалежності, інкорпорація українських земель сусідніми країнами стали головними причинами того, що важливі джерела права Галицько-Волинської Русі, які б дали змогу повністю охарактеризувати систему феодального права, не збереглися.

Так, система права Галичини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній базі. Слушно назвати такі джерела права:

1) досить розвинена система правових звичаїв, що врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши їх на норми звичаєвого права. Це насамперед кровна помста, ордалії, свідчення в суді, порядок успадкування майна;

2) норми статей Руської правди. Її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському;

3) князівське законодавство. Репрезентовано уставами, угодами та грамотами князів, заповітами, статутами тощо.

З числа документів звертаємо увагу на Грамоту князя Івана Ростиславича (Берладника) 1134 р., яка визначала правовий статус іноземних купців і регламентувала умови торгівлі з ними. Вона розкриває економічні зв’язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита. Незважаючи на дискусії щодо справжності документа, усі дослідники одностайні в думці щодо його наукової ваги.

Інший правовий документ – «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що у період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт князя на ім’я своєї жінки (княгині). У ньому зазначено право княгині успадкувати «город свой Кобрынь, и с людьми, и с данью, село Городе... и с мытом и другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше князем землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давыдовича Федорка». Цей приклад показує, що Галицькі князі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами. «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.

Ще один правовий документ – грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р., містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь держави: «Се аз князь Мстислав, сын королев, внук Романов, уславляю ловчее на еберстыны и в веки за их королому: со ста по две лукне меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур».

Зміст наведених та інших документів свідчить про зростання князівського домену і врегулювання права успадкування; про унормування феодальних повинностей й умов їх виконання; про правове регулювання торговельно-економічних відносин та ін.;

4) міжнародно-правові акти. Наочними можуть бути угоди князів з орденом хрестоносців (1308 – 1335 рр.) та ін.;

5) канонічне право. Перш за все представлене у церковних уставах князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, які були проголошені для регулювання відносин між церковною і цивільною владою, оскільки після хрещення Русі при княжому дворі служили люди, які не бажали визнавати права і владу церкви. Однак прошарок таких людей у суспільстві був тривалий час досить значним, звідки й наявність на теренах Русі такого явища, як двовір’я – поєднання у світогляді й звичаєвості народу етнічної (дохристиянської) та християнської релігій. У документах містяться детальні описи прав християнської церкви, надані їй цивільною владою, а також права, що походять з природи Церкви як Божої інституції.

Вплив норм канонічного права посилюється в Русі з утвердженням християнства. У цій сфері значного поширення набуває візантійське право та його джерела: Закон судний людям (перероблення деяких візантійських та єврейських законів); Номоканони (у Русі їх називали Кормчою книгою – юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських та візантійських імператорів стосовно церкви. існує близько 180 різних її редакцій і списків ХІІ – ХVІІІ ст. Редагувалася й укладалася у Києві та центрі Волинського князівства – місті Володимирі, нині м. Володимир-Волинський); Еклога (офіційне законодавче зведення візантійського права VIII ст.); Прохірон (своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантії); Книги законні (переклад візантійських законів);

6) магдебурзьке право. У часи пізнього середньовіччя це право пов’язувалося не лише з німецькою колонізацією, що активно ширилась у Галицько-Волинських землях із середини ХІІІ ст. (німецькі громади з’явилися в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі – перша хвиля поширення магдебурзького права в українських землях), а й з бурхливим урбанізаційним процесом, який супроводжувався наданням локаційних привілеїв (від лат. locatio – заснування). Останні з початком ХІІІ ст. ширились у землях Чеського та Угорського королівства, із середини того ж століття – в усіх землях Польського королівства, а в ХІV ст. – й у землях України. Факт поширення магдебурзького права в українські землі відстежуємо у грамотах на самоврядування містам Володимир (1324 р.; нині м. Володимир-Волинський), Сянок (1339 р.; нині м. Санок, Польща), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.; нині м. Кам’янець-Подільський), Перемишль (1389 р.). Магдебурзьке право спочатку стосувалось лише німецької та польської людності, але згодом воно поширилось на все населення міста.

Серед пам’яток права цього періоду також – збірник постанов галицько-волинських правителів та договори («ряди») князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Цивільно-правові норми зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов’язальних дій. Набуте шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити «як буде воля». Існували застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Сімейне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування. Норми кримінального права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Русі. Щоправда з’явилися й новели. Зокрема такий вид злочину як змова проти князя та його влади. Поряд зі штрафами почали застосовувати такі види покарань, як смертна кара, ув’язнення у фортеці, вигнання, конфіскації, причому не лише до суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр.

Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Упроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків і послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі не сталося.

Таким чином основою правової системи Галицько-Волинської держави залишалось давньоруське право. Основними джерелами права були норми звичаєвого права й Руської правди, розвивалось князівське законодавство та канонічне право. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права. Воно поширювалось головним чином, на німецьких колоністів, поляків, інших іноземців, виводячи їх з‑під юрисдикції місцевих феодалів.

Отже, Галицько-Волинська держава стала історичною спадкоємницею та правонаступницею Давньоруської держави. Вона увібрала в себе кращі державно-правові традиції Русі, доповнивши їх суспільно-політичними і правовими нормами середньовічної Європи.

Галицькі та Волинські землі стали буферною зоною між Золотою Ордою і європейськими державами. З усіх давньоруських земель лише галицькі й волинські землі зберегли певну самостійність від Золотої Орди, перебуваючи водночас в орбіті геополітичних інтересів Угорщини, Польщі та Литви.

Особливістю суспільно-політичного устрою було сильне економічне і політичне становище в державі впливового боярства. Значною мірою воно обмежувало владу галицько-волинських князів, які не мали широкої економічної й соціальної бази. Іншою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства став дуумвірат – одночасне правління двох князів.

Правова система держави ґрунтувалася переважно на джерелах давньоруського права. На його подальший розвиток впливало князівське законодавство. Розвивалось канонічне право. Привілейований суспільний прошарок – феодальна верхівка, правовими засобами захищала свої інтереси, закріплювалося становище залежного населення. Особливістю правової системи Галицько-Волинської держави став вплив західноєвропейського середньовічного права і як наслідок – поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки що підлягали тільки іноземці. На українське населення, яке було переважно православним, дія магдебурзького права на той час ще не поширювалась.