ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА, ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДИСЦИПЛІНИ
«СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ»

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань

Список джерел

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

1. Предмет і система навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України»

2. Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

3. Міністерство внутрішніх справ України, його система та основні завдання. Поняття,
основні завдання та принципи діяльності Національної поліції України. Система та
повноваження поліції

4. Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол

5. Міністерство юстиції України: структура, правова основа діяльності, основні завдання та
повноваження

6. Гендерна рівність. Нормативно-правові документи у сфері гендерної рівності. Гендерна
рівність та Національна поліція

1. Предмет і система навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи
України»

Предмет будь-якої навчальної дисципліни визначається юридичною проблематикою, що підлягає вивченню. З урахування цих загальних положень необхідно виходити при визначенні предмету і навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України».

Предметом даної дисципліни є система знань щодо нормативно-правової бази, основних засад організації, завдань, повноважень та основних напрямів діяльності державних органів та недержавних правових (самоврядних) інститутів з діяльності у судовій сфері, а також правоохорони так і правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.

З урахуванням цього дисципліну «Судові та правоохоронні органи України» можна визначити як таку, в рамках якої вивчаються основи організації та найбільш істотні напрями і завдання діяльності судових, правоохоронних та правозахисних органів, їх взаємодія один з одним та іншими органами держави[1].

Система чи зовнішня побудова курсу «Судові та правоохоронні органи України» включає в себе дві частини: загальну і особливу.

Загальна частина присвячена таким основним, вихідним положенням як поняття, предмет, завдання навчальної дисципліни, законодавчі джерела дисципліни, методи пізнання, співвідношення з іншими навчальними дисциплінами.

Особлива частина розглядає всі і кожен окремо судовий, правоохоронний та правозахисний орган, його виникнення, організацію, побудову, внутрішню систему і структуру, цілі, завдання та функції.

Систему дисципліни складає сукупність взаємопов’язаних між собою проблем і питань, які вивчаються в даній дисципліні і складаються з наступних тем:

1. Предмет, система та основні поняття навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України».
2. Судова влада в Україні.
3. Прокуратура України.
4. МВС і Національна поліція України.
5. Органи досудового розслідування в Україні.
6. Служба безпеки України.
7. Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол.
8. Адвокатура України.
9. Нотаріат в Україні.

Навчальна дисципліна «Судові та правоохоронні органи України» займає самостійне місце в системі юридичних дисциплін. У той же час він тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями права, науками та навчальними дисциплінами. Насамперед, необхідно вказати на його поєднання з конституційним правом. Про це вже зазначалось вище. У Конституції України закріплено більшість принципів правосуддя, кримінального процесу, основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина (розділ 2 Основного Закону), наявні норми, які регламентують напрямки діяльності прокуратури (розділ 7), визначено систему судоустрою, закріплено гарантії незалежності суддів, основні засади судочинства, окреслена компетенція Вищої ради правосуддя щодо формування суддівського корпусу (розділ 8).

Діяльність правоохоронних органів та суду тісно пов’язана з системою знань, які є предметом вивчення теорії держави і права, історії держави та права. Пізнання багатьох питань організації та діяльності суду, правоохоронних органів вимагає бачення конкретних правових явищ у розвитку на фоні історичних подій, в порівнянні з накопиченим правовим досвідом як в нашій країні, так і за її межами.

Навчальна дисципліна має тісний зв’язок з кримінальним та цивільним процесом. Кримінальний процес визначає порядок діяльності суду, органів досудового розслідування, прокуратури щодо досудового розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ. Наявні норми, що визначають компетенцію прокурора на різних стадіях кримінального провадження та правове становище захисника (адвоката) у кримінальному провадженні (ст.ст. 22, 45-54 КПК України).

Може йти мова про зв’язок спецкурсу з адміністративним правом та адміністративним процесом, теорією оперативно-розшукової діяльності, криміналістикою, судовою психологією. Якщо взяти будь-яку юридичну навчальну дисципліну, що вивчається в нашому навчальному закладі, то без ускладнень можливо віднайти зв’язок з курсом «Судові та правоохоронні органи в Україні». Для самостійної роботи Вам пропонується встановити зв’язок дисципліни з виконавчим правом, судовою медициною, судовою психіатрією, кримінологією, кримінальним правом.

На старших курсах викладаються дисципліни «Адвокатура України», «Нотаріат в Україні», «Основи управління Національною поліцією», що істотно доповнюють матеріали дисципліни «Судові та правоохоронні органи України».

Не ізольована дисципліна «Судові та правоохоронні органи України» від жодної з юридичних дисциплін, адже будь-яка зі сфер правового регулювання вимагає захисту, який здійснюють уповноважені на те судові, правоохоронні, правозахисні органи та недержавні правові інститути.

2. Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

Одне з центральних місць серед функцій держави займає охорона прав та законних інтересів громадян, фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушеного права, забезпечення неухильного дотримання законності та громадського порядку, боротьба з кримінальними та іншими правопорушеннями.

Таку діяльність прийнято називати юридичною діяльністю. Юридична діяльність – це вид соціальної діяльності, який здійснюють юристи з використанням правових засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних юридичних проблем.

За суб’єктами розрізняють такі види юридичної діяльності:

1) правоохоронна діяльність;

2) судова діяльність;

3) правозахисна діяльність.

Тепер розглянемо кожен із видів юридичної діяльності та органи які їх реалізують.

I. Правоохоронна діяльність

У сучасній Україні повноваженнями з виконання правоохоронної функції наділені понад тридцять органів. До них слід додати службових та посадових осіб, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення і перелік яких теж перевищує тридцять.

У відповідності з існуючими науковими розробками даний вид державної діяльності має ряд істотних ознак.

1. Правоохоронна діяльність має владний характер, який полягає у захисті певних суспільних відносин уповноваженими органами. З метою припинення протиправної діяльності правоохоронні органи в рамках своїх повноважень використовують як запобіжний захід – примус.

2. Правоохоронна діяльність має правозастосовний характер рішень, що приймаються. Її особливість полягає не у встановленні нових норм права, а у застосуванні чинних норм. Дії та результати дій суб’єктів правоохоронної діяльності спрямовані не на себе, а на інших суб’єктів, створюючи, змінюючи, захищаючи, підтверджуючи або припиняючи права та обов’язки останніх.

3. Правоохоронна діяльність здійснюється не будь-яким способом, а лише із застосуванням юридичних заходів впливу до правопорушників. До них прийнято відносити заходи державного примусу і стягнення, регламентовані законом.

Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів їх посадових та службових осіб на поведінку людей. До нього можна віднести як заходи юридичної відповідальності, що накладаються без врахування волевиявлення правопорушника, заходи забезпечення кримінального провадження (наприклад, виклик слідчим, дізнавачем, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; відсторонення від посади; запобіжні заходи такі як, тримання під вартою підозрюваного в кримінальному провадженні, застава, домашній арешт тощо). Якщо вчинено кримінальне правопорушення (злочин або кримінальний проступок), то може бути призначено покарання регламентоване законом; якщо завдано майнову шкоду, що не тягне кримінальної відповідальності, то може бути покладено обов’язок відшкодування цієї шкоди.

Серед заходів юридичного впливу важливе місце відводиться попередженню протиправних дій, їх профілактиці, яка здійснюється лише в передбачених законом рамках.

4. Застосовувані в процесі її здійснення юридичні заходи впливу повинні суворо відповідати приписам закону. Тільки в законі можуть бути встановлені підстави для застосування конкретного заходу впливу і чітко визначатись її зміст. Орган, який застосовує такий вплив, зобов’язаний по пунктам виконувати відповідні приписи.

Наприклад, у ст. 1953 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено, що застосування спеціальних засобів самооборони з порушенням встановлених правил – тягне за собою накладання штрафу від чотирьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, передбачене частиною першою цієї статті – тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти до десяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони[2].

5. Характерною ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення службовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвинувачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, повідомлення про підозру тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується вимог і до складання процесуальних актів іншими суб’єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, оперативного працівника тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

6. В решті-решт, істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб’єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуально уповноважена державою службова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

Щодо визначення поняття «правоохоронна діяльність», то в літературних джерелах їх є декілька.. На думку К. Ф. Гуценка, М. А. Ковальова, правоохоронна діяльність – такий різновид державної діяльності, яка здійснюється з метою охорони прав фізичних, юридичних осіб, а також самої держави спеціально уповноваженими органами шляхом застосування заходів юридичного впливу відповідно до закону і при неухильному дотриманні передбаченого ним порядку[3].

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями:

а) діяльність державних органів із організаційного забезпечення діяльності органів судової влади;

б) діяльність з виконання функцій з підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді, функція представництва та наглядові функції;

в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування кримінальних правопорушень;

г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Тепер розглянемо, які ж державні органи держави уповноваженні реалізувати вказані напрями правоохоронної діяльності.

А. Органи, які здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади.

Судова влада – це самостійна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами, і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю у визначеній законом процедурі і з забезпеченням виконання, шляхом застосування юридичної відповідальності.

Однією з основних функцій судової влади є функція правосуддя.

Тепер повернемося до органів, які здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади. Слід сказати що їх є декілька.

1. Міністерство юстиції України[4]. Міністерство юстиції України (Мін’юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України[5].

Основними завданнями Мін’юсту щодо організаційного забезпечення діяльності судової влади є:

1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання судових рішень;

2) експертне забезпечення правосуддя тощо.

Система органів юстиції включає:

• Міністерство юстиції;
• Міжрегіональні управління Міністерства юстиції України[6];

2. Вища рада правосуддя. Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів[7].

Повноваження Вищої ради правосуддя визначенні у ст. 3 Закону України «Про Вища рада правосуддя».

Так, зокрема, вона:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;

3) забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді;

4) утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів;

5) розглядає скарги на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

6) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

7) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;

8) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

9) вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;

10) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого, рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації;

11) ухвалює рішення про припинення відставки судді;

12) погоджує кількість суддів у суді;

13) затверджує Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему, Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;

14) погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та діяльності служби судових розпорядників;

15) надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;

16) здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя;

17) затверджує за поданням Державної судової адміністрації України нормативи кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;

18) погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджетних видатків між судами, крім Верховного Суду;

19) призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державної судової адміністрації України, його заступників;

20) визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь;

21) здійснює інші повноваження, визначені цим Законом та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

3. Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України.

Повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначаються у ст. 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

1) веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому числі вакантних;

2) проводить добір кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит;

3) вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді;

4) вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції;

5) визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України;

6) затверджує за погодженням з Вищою радою правосуддя форму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді, анкети кандидата на посаду судді, порядок проходження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді;

6¹) розробляє та подає на затвердження Вищій раді правосуддя проекти порядку складення відбіркового іспиту та методики оцінювання його результатів, порядку складення кваліфікаційного іспиту та методики оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядку та методології кваліфікаційного оцінювання, порядку формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді);

7) проводить кваліфікаційне оцінювання;

8) забезпечує ведення суддівського досьє, досьє кандидата на посаду судді;

9) бере у межах компетенції участь у міжнародному співробітництві, у тому числі встановлює зв’язки з іноземними закладами, установами та організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, є бенефіціаром, реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій;

10) здійснює інші повноваження, визначені законом.

4. Державна судова адміністрація України. Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом[8].

Державна судова адміністрація України та її територіальні управління в АРК, областях міст Києва та Севастополя здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Повноваження Державної судової адміністрації України, визначенні у ст. 152 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, зокрема, вона:

1) представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік у межах повноважень, визначених цим Законом;

2) забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом;

3) вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення;

4) вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;

5) забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;

6) організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах;

7) готує бюджетний запит;

8) організовує комп’ютеризацію судів для здійснення судочинства, діловодства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів;

9) забезпечує впровадження електронного суду; здійснює заходи щодо організації обміну електронними документами між судами та іншими державними органами і установами;

10) забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень та Реєстру електронних адрес органів державної влади, їх посадових та службових осіб, забезпечує функціонування системи відеоконференц-зв’язку для участі осіб у засіданні суду в режимі відеоконференції;

11) взаємодіє з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів;

12) розробляє та затверджує за погодженням із Вищою радою правосуддя Типове положення про апарат суду;

13) організовує діяльність служби судових розпорядників;

14) контролює діяльність Служби судової охорони;

15) затверджує положення про бібліотеку суду;

16) здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Державної судової адміністрації України;

17) здійснює інші повноваження, визначені законом.

5. Служба судової охорони. Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах (ч. 1 ст. 161 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»). Вона підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.

Повноваження Служби судової охорони, визначенні у ст. 162 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Положенні про Службу судової охорони[9].

Так, зокрема, вона:

1) забезпечує пропуск осіб до будинків (приміщень) судів, органів та установ системи правосуддя та на їх територію транспортних засобів;

2) забезпечує підтримання та реагує на порушення громадського порядку при розгляді справ судом, вживає заходів до припинення проявів неповаги до суду;

3) здійснює заходи з охорони, забезпечення недоторканності та цілісності приміщень судів, органів і установ системи правосуддя, недоторканності та цілісності розташованого у таких приміщеннях майна, запобігання, недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього;

4) здійснює заходи із запобігання загрозам особистій безпеці суддів, членів їх сімей, працівників суду, а також у суді - учасників судового процесу, виявлення та нейтралізації таких загроз; вживає у разі надходження від судді відповідної заяви необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї;

5) реагує в межах наданих законом повноважень на протиправні дії, пов’язані із посяганням на суддів, членів їх сімей, працівників суду, учасників судового процесу.

Службі судової охорони та її співробітникам для здійснення покладених на них повноважень надається право:

1) вимагати від осіб, які входять до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, пред’явлення документа, що посвідчує особу; перевіряти в осіб, які входять до приміщень суду, органів і установ системи правосуддя, документи, що посвідчують особу, та за наявності обґрунтованих підстав вважати, що перебування особи у приміщенні суду, органу, установи системи правосуддя створює загрозу безпеці суддів, працівників апарату суду, органів і установ системи правосуддя, порушення громадського порядку, обмежувати допуск таких осіб до приміщень суду, органів і установ системи правосуддя;

2) здійснювати поверхневу перевірку осіб, які входять до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, шляхом їх візуального огляду та огляду їх речей, проведення по поверхні вбрання осіб спеціальним приладом або засобом;

3) затримувати осіб, які незаконно проникли або намагаються незаконно проникнути до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, перевіряти у них документи, що посвідчують особу, здійснювати у встановленому законом порядку особистий огляд затриманих та огляд їх речей, які є при них, і передавати їх правоохоронним органам;

4) не допускати громадян до окремих приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, вимагати від них залишатися на конкретних місцях або залишити їх, тимчасово обмежувати фактичне володіння річчю, якщо це необхідно для забезпечення громадського порядку в суді, забезпечення особистої безпеки суддів та членів їх сімей, працівників суду, безпеки учасників судового процесу;

5) використовувати інформаційні ресурси в порядку, установленому для Національної поліції Законом України «Про Національну поліцію», одержувати в установленому порядку від керівників органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності за письмовим запитом Голови Служби або його заступників відомості, необхідні для здійснення покладених на Службу повноважень;

6) вживати заходів з метою запобігання протиправним посяганням на суддів, членів їхніх сімей, працівників суду, умисному пошкодженню або знищенню майна суду, органів і установ системи правосуддя;

7) застосовувати технічні прилади і технічні засоби, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засоби фото- і кінозйомки, відеозапису;

8) оглядати територію, будинки, приміщення суду, органів і установ системи правосуддя;

9) залучати за погодженням з керівниками правоохоронних та інших державних органів їх працівників, співробітників, військовослужбовців, технічні та інші засоби;

10) застосовувати зброю, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби в порядку та випадках, визначених законами України «Про Національну поліцію» та «Про охоронну діяльність».

Б. Діяльність щодо виконання функцій з підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді, представництва та нагляду. Виконання зазначених функції, державою покладено на прокуратуру України. Вона становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому Законом України «Про прокуратуру», здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави[10].

Діяльність органів прокуратури – один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах цієї держави, вона закріплена в Конституції України та в інших правових актах. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки тощо.

Згідно зі ст. 131-1 Розділу VIII Конституції України прокуратура здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і (розшуковими) діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом[11].

Система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається статтею 7 Закону. До її складу входять:

1) Офіс Генерального прокурора;

2) обласні прокуратури;

3) окружні прокуратури;

4) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

В. Діяльність з виявлення, запобігання та досудове розслідування кримінальних правопорушень

Законодавство з виявлення та розслідування кримінальних правопорушень охоплює наступні види діяльності: а) оперативно-розшукова; б) дізнання; в) досудове слідство.

Досудове розслідування є формою досудової підготовки матеріалів кримінального провадження, яке здійснюється у формі досудового слідства та дізнання.

Досудове слідство – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування злочинів (п. 6 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Дізнання — форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК України).

У ст. 38 КПК України[12] передбачено, що органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є:

1) слідчі підрозділи:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

г) органів державного бюро розслідувань;

2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

3. Дізнання здійснюють підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

г) органів Державного бюро розслідувань;

ґ) Національного антикорупційного бюро України.

Досудове розслідування здійснюють слідчі, дізнавачі одноособово або слідчою групою, групою дізнавачів.

Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

При досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів:

• органів Національної поліції;
• органів безпеки;
• органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства[13].

Оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, органів Державної прикордонної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України – за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК України).

Названі органи виконують такий напрям правоохоронної діяльності як виявлення, запобігання (у процесуальній та позапроцесуальній формі (ОРД) та досудове розслідування кримінальних правопорушень (виключно у процесуальній формі).

Г. Діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Зазначені функції реалізують:

1. Служби безпеки України (СБУ);
2. Державна прикордонна служба України;
3. Національна поліція України;
4. Національна гвардія України.

1.1. Служба безпеки України – державний орган спеціального призначення, з правоохоронними функціями який забезпечує державну безпеку України (ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України»[14].

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці (ст. 2 Закону).

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України (ст. 9 Закону.)

2.1. Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення. На Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні (ст. 1 Закону України «Про Державну прикордонну службу України»)[15].

Відповідно до ст. 6 Закону Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру:

• центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;
• територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;
• морська охорона, яка складається із загонів морської охорони;
• органи охорони державного кордону – прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини;
• розвідувальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

У системі Державної прикордонної служби України є також навчальні заклади, науково-дослідні установи, підрозділи спеціального призначення та органи забезпечення.

3.1. Національна поліція України

3.1.1. Національна поліція України (ст. 1 Закону) – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку[16].

Відповідно до ст. 2 Закону завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

3.1.2. Національна гвардія України (стаття 1 Закону) є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами – із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій[17].

Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.

Відповідно до ст. 2 Закону основними функціями Національної гвардії України є:

1) захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх насильницьким шляхом;

2) охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян;

3) участь у забезпеченні громадської безпеки та охороні громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та інших масових заходів, що створюють небезпеку для життя та здоров’я громадян;

4) забезпечення охорони органів державної влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, участь у здійсненні заходів державної охорони органів державної влади та посадових осіб;

5) охорона ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання державної власності, важливих державних об’єктів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

6) охорона спеціальних вантажів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

7) охорона дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні;

8) охорона центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України;

9) участь у здійсненні заходів, пов’язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, а також заходів щодо недопущення масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

10) участь у спеціальних операціях із знешкодження озброєних злочинців, припиненні діяльності не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій на території України, а також у заходах, пов’язаних із припиненням терористичної діяльності;

11) участь у припиненні масових заворушень;

12) участь у відновленні правопорядку у разі виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, розблокуванні або припиненні протиправних дій у разі захоплення важливих державних об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

13) участь у підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю та здоров’ю населення;

14) участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, у відновленні діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

15) участь у ліквідації наслідків надзвичайних або кризових ситуацій на об’єктах, що нею охороняються;

16) участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

17) участь у виконанні завдань територіальної оборони;

18) оборона важливих державних об’єктів, спеціальних вантажів, переліки яких визначаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України;

19) участь у припиненні групових протиправних дій осіб, узятих під варту, засуджених, а також ліквідації наслідків таких дій в установах попереднього ув’язнення, виконання покарань.

До складу Національної гвардії України входять:

1) головний орган військового управління Національної гвардії України;

2) оперативно-територіальні об’єднання Національної гвардії України;

3) з’єднання, військові частини і підрозділи, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України (ст. 5 Закону).

Поняття правоохоронного органу. Поняття правоохоронний орган широко використовується в правовій літературі. Поряд з тим, законодавче визначення правоохоронного органу на сьогодні відсутнє, а тому питання щодо включення того чи іншого органу до системи правоохоронних органів вирішується по різному. Чинне законодавство України також не дає чіткого визначення правоохоронної діяльності. Зокрема, Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.[18] хоча і наводить перелік правоохоронних органів (Правоохоронні органи – органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції), але акцентує на можливості віднесення до правоохоронних органів і інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Дискусійним залишається питання щодо віднесення до числа правоохоронних органів судів. Одні автори беззаперечно вважають, що суд є одним із правоохоронних органів, причому основним, інші переконанні в тому що суди є незалежними органами судової влади і їх не можна включати в одну «команду» з органами прокуратури й виконавчої влади. Такої думки дотримуємося і ми. Суд це орган судової влади і він виконує судову діяльність, якій притаманні ознаки правоохорони так і правозахисту.

До ознак правоохоронних органів відносяться їх:

• державно владний, юрисдикційний характер;
• підзаконність та точна регламентованість діяльності;
• правозастосовна суть рішень, що приймаються ними;
• застосування державного примусу в процесі виконання покладених на них завдань.

Таким чином, правоохоронні органи – це державні органи, основним (або головним) предметом діяльності якого є законодавчо визначенні функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності[19].

II. Судова діяльність

Судова діяльність є різновидом юрисдикційної діяльності, якій притаманні універсальні ознаки як правоохорони, так і правозахисту.

Суд, як уже було зазначено, може виконувати й правоохоронні дії. Суди самостійні та незалежні в своїй діяльності. Вони нікому не підзвітні й мають повноваження, якими їх наділено за відповідним законом, а акти суду, що набрали законної сили, мають силу закону у конкретній справі. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має ширший предмет, а отже й інший механізм охоронного права, який включає захист права не тільки в публічних, але й у приватних справах. Основним завданням судової діяльності є здійснення правосуддя, що об’єднує кілька форм судочинства, а саме: конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне, господарське. Судам належить центральне місце в системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів становить універсальний механізм із захисту й охорони права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, розгляд спорів (справ) у судовому засіданні.

Правосуддя є квінтесенцією регуляційної та охоронної функцій держави, які доповнюють одна одну, оскільки в них втілено охорону Конституції, суб’єктивного права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ[20]. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України).

Систему судоустрою України складають суди так званою загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» систему судоустрою складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судоустрою України є Верховний Суд України[21].

Місцеві суди як суди загальної юрисдикції розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об’єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем. У сфері господарських відносин господарським судом захищаються права та законні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються законність та правове регулювання господарської діяльності.

Судовій діяльності притаманна і функція судового контролю. Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів їх посадових та службових осіб.

Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України[22], а також (суди, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (ч. 2 ст. 124 Конституції України)[23] суди загальної юрисдикції[24]. Останні, зокрема, розглядаючи скарги з приводу рішень, дій та бездіяльності суб’єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тим самим контролюють органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 19, п. 2 ч. 4 ст. 257 КАСУ)[25]. Відповідно до гл. 10 КАСУ здійснюється розгляд справ за правилами спрощеного позовного провадження. Крім того, судовому контролю підлягають нормативно-правові акти, прийняті органами виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами владних повноважень (ст. 264-266 КАСУ).

Конституційний контроль – особливий напрям правоохоронної діяльності з перевірки відповідності законів та інших правових актів Конституції України.

В Україні єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України. Він вирішує питання відповідності Конституції України законів та інших правових актів національного та міжнародного характеру, додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, а також питання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституційний контроль, як особливий напрям правоохоронної діяльності здійснює Конституційний Суд України.

Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід’ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої права, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції – безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства – як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції, як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституційності законів, інших нормативно-правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм.

Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрисдикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб’єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Суди надають і правову допомогу згідно з міжнародними договорами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловодство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов’язані із професійною судовою діяльністю. У зв’язку з цим судам надано матеріально-технічу базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що суди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій – судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Організація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпосередньо не пов’язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до апеляційної та касаційної інстанцій, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процедури є чітко визначеними, тому дії суду і судді можна досить легко перевірити. Так, процедура постановлення вироку у кримінальній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов’язковому порядку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винуватості обвинувачених (підсудних), застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголошуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом України. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ.

Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики та узагальнення судової практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.

III. Правозахисна діяльність

Правозахисна діяльність складається з кількох складників. Вони, зокрема, полягають у роз’ясненні громадянам їх прав та обов’язків. У Конституції України закріплюється важливе «право знати свої права» (ст. 57) та право на професійну правничу допомогу (ст. 59).

Суб’єкти правозахисної діяльності.

Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях (Мін’юст).

Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України від 3 вересня 1993 року «Про нотаріат»)[26].

Правовою основою діяльності нотаріату є Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат». Цим законом регулюється діяльність нотаріату в Україні, визначається, хто може бути нотаріусом, встановлюється коло прав та обов’язків нотаріусів.

До недержавного правового інституту, що забезпечує право на захист від обвинувачення, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі при вирішенні справ у судах та інших державних органах відноситься адвокатура.

Адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом (ст. 2 Закону України від 5 липня 2012 року «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»)[27].

Правова основа діяльності адвокатури передбачена Конституцією України, Законами України від 5 липня 2012 року «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»[28], від 2 червня 2011 року «Про безоплатну правову допомогу»[29], Кримінальним процесуальним кодексом України[30], Цивільним процесуальним кодексом України[31], Господарським процесуальним кодексом України[32] та Кодексом адміністративного судочинства України[33] тощо.

Іншими суб'єктами правозахисної діяльності є:

• державні органи в особі органів Міністерства праці та соціальної політики України, Уповноважений з прав людини, органи захисту прав споживачів;
• підприємницькі структури (як приватні підприємці, так і юридичні особи), що надають різні юридичні послуги, наприклад, консультації та роз'яснення законодавства, складання юридичних документів, представництво громадян у юрисдикційних установах тощо;
• громадські організації (наприклад, об’єднання із захисту прав споживачів, правозахисні організації тощо).

Отже, держава надає якомога широкий вибір для захисту тих, хто його потребує.

Отже, правозахисна діяльність полягає в наданні кожному громадянину правової допомоги, а також юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства в спірних питаннях із охорони права, зловживання правом, захисті фізичних осіб від обвинувачення та в державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами. Це одне з конституційних благ, фактор активної участі юридичних і фізичних осіб у правовому житті.

Таким чином, кожний напрям юридичної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування судових, правозахисних та «силових» структур державних органів, певні організаційні зв’язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

3. Міністерство внутрішніх справ України його система та основні завдання.
Поняття, основні завдання та принципи діяльності Національної поліції України.
Система та повноваження поліції

Міністерство внутрішніх справ України (МВС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України дії на підставі Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Кабінетом Міністрів України від жовтня 2015 р. № 878[34].

Постановою Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 року № 442, визначено систему центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується через Міністерство внутрішніх справ України та безпосередньо через Міністра внутрішніх справ[35].

Так, відповідно до розділу ІІІ зазначеної Постанови до системи Міністерства внутрішніх справ України входять:

• Національна поліція України;
• Державна прикордонна служба України ;
• Державна служба України з надзвичайних ситуацій ;
• Державна міграційна служба України;
• Національна гвардія України.

Забезпечення належного функціонування органів системи МВС здійснюють заклади вищої освіти із специфічними умовами навчання, заклади охорони здоров’я, підприємства, науково-дослідні експертно-криміналістичні центри та наукові установи, що належать до сфери управління МВС.

МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах:

• забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;
• захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;
• цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності;
• міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

МВС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями МВС є забезпечення формування державної політики у сферах (ст. 3 Положення):

1) охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;

3) цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності;

4) міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Повноваження МВС України визначаються ст.ст. 4-6 Положення про МВС України.

1) розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;

2) забезпечує міжнародне співробітництво, бере участь у розробленні проектів та укладенні міжнародних договорів України з питань, що належать до його компетенції, забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, виконання укладених міжнародних договорів України;

3) організовує та забезпечує проведення судової експертизи в кримінальному та виконавчому провадженнях, адміністративних, цивільних та господарських справах, справах про адміністративні правопорушення;

4) у разі потреби забезпечує в установленому порядку участь працівників Експертної служби МВС як спеціалістів під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду;

5) веде базу даних реєстру атестованих судових експертів Експертної служби МВС, передає в установленому порядку інформацію до державного Реєстру атестованих судових експертів;

6) забезпечує ведення обліку знарядь кримінального правопорушення та інших речових доказів, отриманих відповідно до закону від судів, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, а також натурних зразків або каталогів продукції, технічної документації та іншої інформації, необхідної для створення і оновлення методичної та нормативної бази судової експертизи;

7) організовує і забезпечує виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів, пристроїв, що використовуються в терористичних цілях та інші.

МВС здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи, а також заклади та установи.

Нормативно-правові акти МВС підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

МВС очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр має першого заступника та заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МВС, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у МВС може утворюватися колегія.

Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання відповідного наказу МВС.

Гранична чисельність державних службовців та працівників апарату МВС затверджується Кабінетом Міністрів України. Так відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 р. № 85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів» гранична чисельність працівників апарату МВС становить 1000 у тому числі держаних службовців 995[36]. Структура апарату МВС затверджується Міністром.

Поняття, основні завдання та принципи діяльності Національної поліції України. Система поліції.

Основною складовою системи Міністерства внутрішніх справ є Національна поліція України (далі – поліція). Згідно із Законом України «Про Національну поліцію» Національна поліція України – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку[37].

Відповідно до Положення про Національну поліцію Національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку[38].

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Завданнями поліції відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національну поліцію» та ст. 3 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Національну поліцію» від 28 жовтня 2015 року № 877 є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги;

5) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики в зазначених сферах.

Діяльність поліції будується на принципах (розділ ІІ Закону Про НП):

• верховенство права;
• дотримання прав і свобод людини;
• законності;
• відкритості та прозорості;
• політичної нейтральності;
• взаємодії з населенням на засадах партнерства;
• безперервності.

1. Поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
2. Дотримання прав і свобод людини. Під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації.
3. Законність. Поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
4. Відкритість та прозорість. Поліція здійснює свою діяльність на засадах відкритості та прозорості в межах, визначених Конституцією та законами України.

Забезпечує: а) постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку; б) доступ до публічної інформації, володільцем якої вона є, у порядку та відповідно до вимог, визначених законом.

5. Політична нейтральність. Поліція забезпечує захист прав та свобод людини незалежно від політичних переконань та партійної належності. У своїй діяльності є незалежною від рішень, заяв чи позицій політичних партій та громадських об’єднань.
6. Взаємодія з населенням на засадах партнерства. Діяльність поліції здійснюється в тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та громадськими об’єднаннями на засадах партнерства і спрямована на задоволення їхніх потреб. Рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції. Оцінка рівня довіри населення до поліції проводиться незалежними соціологічними службами в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
7. Безперервність. Поліція забезпечує безперервне та цілодобове виконання своїх завдань. Кожен має право в будь-який час звернутися за допомогою до поліції або поліцейського.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Національну поліцію» систему поліції складають:

1) центральний орган управління поліцією;

2) територіальні органи поліції.

До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно поєднані структурні підрозділи, що забезпечують діяльність керівника поліції, а також виконання покладених на поліцію завдань.

У складі поліції функціонують:

1) кримінальна поліція;

2) патрульна поліція;[39]

3) органи досудового розслідування;[40]

4) поліція охорони;

5) спеціальна поліція;

6) поліція особливого призначення.

У системі поліції можуть утворюватися науково-дослідні установи та установи забезпечення.

Загальна чисельність поліції, що утримується за рахунок коштів Державного бюджету України, до 1 січня 2018 року не може перевищувати 140 тисяч осіб.

Структуру центрального органу управління поліції затверджує керівник поліції за погодженням з Міністром внутрішніх справ України.

Структура апарату Національної поліції України:

1. Керівництво.
2. Департамент забезпечення діяльності Голови.
3. Департамент карного розшуку (у складі кримінальної поліції).
4. Департамент кримінальної розвідки (у складі кримінальної поліції).
5. Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми (у складі кримінальної поліції).
6. Департамент протидії наркозлочинності (у складі кримінальної поліції).
7. Департамент оперативної служби (у складі кримінальної поліції).
8. Департамент оперативно-технічних заходів (у складі кримінальної поліції).
9. Департамент забезпечення діяльності, пов’язаної з небезпечними матеріалами (у складі кримінальної поліції).
10. Департамент превентивної діяльності.
11. Департамент «Корпусу оперативно-раптової дії» (у складі поліції особливого призначення).
12. Департамент міжнародного поліцейського співробітництва.
13. Головне слідче управління.
14. Департамент організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування.
15. Департамент інформаційно-аналітичної підтримки.
16. Правовий департамент.
17. Департамент кадрового забезпечення.
18. Департамент комунікації.
19. Департамент фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку.
20. Департамент внутрішнього аудиту.
21. Департамент управління майном.
22. Департамент зв’язку та телекомунікацій.
23. Департамент документального забезпечення.
24. Департамент вибухотехнічної служби.
25. Управління режиму та технічного захисту інформації.
26. Управління забезпечення прав людини.
27. Управління з питань запобігання корупції та проведення люстрації.
28. Відділ організації кінологічної діяльності.
29. Відділ спеціального зв’язку.
30. Сектор з питань пенсійного забезпечення.
31. Управління кримінального аналізу (у складі кримінальної поліції).
32. Управління організації діяльності підрозділів поліції на воді та повітряної підтримки.

Штатний розпис (штат) поліції затверджує керівник поліції.

Територіальні органи поліції утворюються як юридичні особи публічного права:

• в Автономній Республіці Крим,
• областях, містах Києві та Севастополі,
• районах, містах, районах у містах
• та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи у межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на її утримання[41].

Основні повноваження поліції передбачені у ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію».

Так, поліція відповідно до покладених на неї завдань:

1) здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень;

2) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення;

3) вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення;

4) вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення;

5) здійснює своєчасне реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події;

6) здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень у межах визначеної підслідності;

7) розшукує осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, пропали безвісти, та інших осіб у випадках, визначених законом;

8) у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання;

9) доставляє у випадках і порядку, визначених законом, затриманих осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення, та осіб, які вчинили адміністративне правопорушення;

10) вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку на вулицях, площах, у парках, скверах, на стадіонах, вокзалах, в аеропортах, морських та річкових портах, інших публічних місцях;

11) регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі;

12) здійснює супроводження транспортних засобів у випадках, визначених законом;

13) видає відповідно до закону дозволи на рух окремих категорій транспортних засобів; у випадках, визначених законом, видає та погоджує дозвільні документи у сфері безпеки дорожнього руху;

14) вживає всіх можливих заходів для надання невідкладної, зокрема домедичної і медичної, допомоги особам, які постраждали внаслідок кримінальних чи адміністративних правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в ситуації, небезпечній для їхнього життя чи здоров’я;

15) вживає заходів для визначення осіб, які не здатні через стан здоров’я, вік або інші обставини повідомити інформацію про себе; встановлює особу за невпізнаним трупом;

16) забезпечує безпеку взятих під захист осіб на підставах та в порядку, визначених законом;

17) у межах своєї компетенції, визначеної законом, здійснює контроль за дотриманням вимог законів та інших нормативно-правових актів щодо опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, вживає заходів щодо запобігання дитячій бездоглядності, правопорушенням серед дітей, а також соціального патронажу щодо дітей, які відбували покарання у виді позбавлення волі;

18) вживає заходів для запобігання та протидії домашньому насильству або насильству за ознакою статі;

19) здійснює охорону об’єктів права державної власності у випадках та порядку, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, а також бере участь у здійсненні державної охорони;

20) здійснює на договірних засадах охорону фізичних осіб та об’єктів права приватної і комунальної власності;

21) здійснює контроль за дотриманням фізичними та юридичними особами спеціальних правил та порядку зберігання і використання зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту та активної оборони, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється дозвільна система органів внутрішніх справ;

22) здійснює у визначеному законом порядку приймання, зберігання та знищення вилученої, добровільно зданої або знайденої вогнепальної, газової, холодної та іншої зброї, боєприпасів, набоїв, вибухових речовин та пристроїв, наркотичних засобів або психотропних речовин;

23) здійснює контроль у межах своєї компетенції, визначеної законом, за дотриманням вимог режиму радіаційної безпеки у спеціально визначеній зоні радіоактивного забруднення;

24) сприяє забезпеченню відповідно до закону правового режиму воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації у разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості;

25) виконує в межах компетенції запити органів правопорядку (правоохоронних органів) інших держав або міжнародних організацій поліції відповідно до закону та міжнародних договорів України;

26) здійснює оперативно-розшукову діяльність відповідно до закону;

27) вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку під час примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), а також вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю державних виконавців, приватних виконавців та інших осіб, які беруть участь у вчиненні виконавчих дій, здійснює привід у виконавчому провадженні, здійснює розшук боржника чи дитини у виконавчому провадженні у випадках, передбачених законом або рішенням суду.

Залучення для проведення виконавчих дій працівників поліції здійснюється за вмотивованою постановою виконавця, яка надсилається керівнику територіального органу поліції за місцем проведення відповідної виконавчої дії. Відмова у залученні поліції для проведення виконавчих дій допускається лише з підстав залучення особового складу даного територіального органу поліції до припинення групового порушення громадської безпеки і порядку чи масових заворушень, а також для подолання наслідків масштабних аварій чи інших масштабних надзвичайних ситуацій;

28) забезпечує інформування Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, про хід досудового розслідування, вжиття заходів для розшуку осіб, зниклих безвісти, у тому числі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, для внесення даних до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

Виконання інших (додаткових) повноважень може бути покладене на поліцію виключно законом.

Поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України,

стосовно:

1) осіб, щодо яких поліцейські здійснюють профілактичну роботу;

2) виявлених кримінальних та адміністративних правопорушень, осіб, які їх учинили, руху кримінальних проваджень; обвинувачених, обвинувальний акт щодо яких направлено до суду;

3) розшуку підозрюваних, обвинувачених (підсудних) осіб, які ухиляються від відбування покарання або вироку суду;

4) розшуку осіб, зниклих безвісти;

5) установлення особи невпізнаних трупів та людей, які не можуть надати про себе будь-яку інформацію у зв’язку з хворобою або неповнолітнім віком;

6) зареєстрованих в органах внутрішніх справ кримінальних або адміністративних правопорушень, подій, які загрожують особистій чи публічній безпеці, надзвичайних ситуацій;

7) осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушень (адміністративне затримання, затримання згідно з дорученнями органів правопорядку, затримання осіб органами досудового розслідування, адміністративний арешт, домашній арешт);

8) осіб, які скоїли адміністративні правопорушення, провадження у справах за якими здійснюється поліцією;

9) зареєстрованих кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень, осіб, які їх учинили, та результатів розгляду цих правопорушень у судах;

10) іноземців та осіб без громадянства, затриманих поліцією за порушення визначених правил перебування в Україні;

11) викрадених номерних речей, цінностей та іншого майна, які мають характерні ознаки для ідентифікації, або речей, пов’язаних із учиненням правопорушень, відповідно до заяв громадян;

12) викрадених (втрачених) документів за зверненням громадян;

13) знайдених, вилучених предметів і речей, у тому числі заборонених або обмежених в обігу, а також документів з ознаками підробки, які мають індивідуальні (заводські) номери;

14) викрадених транспортних засобів, які розшукуються у зв’язку з безвісним зникненням особи, виявлених безгосподарних транспортних засобів, а також викрадених, втрачених номерних знаків;

15) виданих дозвільних документів у сфері безпеки дорожнього руху та дозволів на рух окремих категорій транспортних засобів;

16) зброї, що перебуває у володінні та користуванні фізичних і юридичних осіб, яким надано дозвіл на придбання, зберігання, носіння, перевезення зброї;

17) викраденої, втраченої, вилученої, знайденої зброї, а також добровільно зданої зброї із числа тієї, що незаконно зберігалася;

18) бази даних, що формуються в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до закону.

Поліція забезпечує внесення відомостей до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та здійснює підтримання таких відомостей в актуальному стані в межах, визначених законодавством.

У відповідності до ст. 17 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Поліцейський має службове посвідчення та спеціальний жетон. Зразки та порядок видання службових посвідчень та спеціальних жетонів затверджує Міністр внутрішніх справ України.

Обов’язки поліцейського зазначені у ст. 18 Закону України «Про Національну поліцію».

Для виконання покладених на поліцію завдань чинне законодавство наділяє її значними повноваженнями, серед яких найбільш суттєвими є правомоність застосування поліцейських заходів примусу. Так, поліція під час виконання повноважень, визначених у ст. 42 Закону України «Про Національну поліцію», уповноважена застосовувати такі заходи примусу:

1) фізичний вплив (сила);

2) застосування спеціальних засобів;

3) застосування вогнепальної зброї.

Вимоги до кандидатів на службу в поліції визначено в Законі України «Про Національну поліцію» (ст. 49). Так, зокрема на службу в поліції можуть бути прийняті громадяни України віком від 18 років, які мають повну загальну середню освіту, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, які володіють українською мовою.

Незалежно від професійних та особистих якостей, рівня фізичної підготовки та стану здоров’я на службу в поліції не можуть бути прийняті особи у випадках, визначених частиною другою статті 61 Закону України «Про Національну поліцію», а саме:

1)особа, визнана недієздатною або обмежено дієздатною особою;

2) особа, засуджена за умисне вчинення тяжкого та особливо тяжкого злочину, у тому числі судимість якої погашена чи знята у визначеному законом порядку;

3) особа, яка має непогашену або незняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої;

4) особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав;

5) особа, до якої були застосовані заходи адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією;

6) особа, яка відмовляється від процедури спеціальної перевірки під час прийняття на службу в поліції або від процедури оформлення допуску до державної таємниці, якщо для виконання нею службових обов’язків потрібен такий допуск;

7) особа, яка має захворювання, що перешкоджає проходженню служби в поліції. Перелік захворювань, що перешкоджають проходженню служби в поліції, затверджується Міністерством внутрішніх справ України спільно з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я;

8) особа, яка втратила громадянство України та/або має громадянство (підданство) іноземної держави, або особа без громадянства;

9) особа, яка надала завідомо неправдиву інформацію під час прийняття на службу в поліції.

На службу у поліцію, також не можуть бути прийняті особи також особи які:

1) відмовляються від взяття на себе зобов’язань дотримуватися обмежень та/або від складання Присяги поліцейського, визначених законом;

2) особи, які звільнені або мали бути звільнені з посад на підставі Закону України «Про очищення влади».

4. Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол

Інтерпол засновано після Міжнародного конгресу кримінальної поліції, що відбувся у Відні 1923 р., де взяли участь 138 представників з 20 країн Європи, Азії та Америки. З 1941 року контакти Міжнародної комісії кримінальної поліції з іншими країнами практично перервалися. А після закінчення Другої світової війни були здійснені великі зусилля для відродження цієї організації.

Діяльність Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол регламентована статутом, що вступив в дію 13 червня 1956 року, останні зміни внесені 01 січня 19986 року[42]. З прийняттям нового статуту, пов’язують нову історію Інтерполу.

Відповідно до статті 1 організація, іменована «Міжнародною комісією кримінальної поліції» називається відтепер: Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол. Штаб-квартира Інтерполу з 1989 року знаходиться в місті Ліон (Франція). Робочі мови Інтерполу – англійська, французька, арабська та іспанська.

Метою Інтерполу є:

• забезпечувати широку взаємодію всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країни та у дусі Загальної Декларації прав людини;
• створювати і розвивати установи, які можуть успішно сприяти попередженню кримінальної злочинності і боротьбі з нею (ст. 2 Статуту).

У ст. 3 Статуту зазначено, що організації забороняється будь-яке втручання чи діяльність політичного, воєнного, релігійного чи расового характеру.

Будь-яка країни може уповноважити будь який свій офіційний поліцейський орган, функції якого співвідносяться з діяльністю організації, виступати як Член Організації.

Заявку на вступ у Члени спрямовується Генеральному секретарю відповідним урядовим органом.

Рішення про прийняття в Члени затверджується Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів.

Структура Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол визначена у ст. 5 Статуту. До неї входять:

• Генеральна Асамблея;
• Виконавчий комітет;
• Генеральний секретаріат;
• радники з наукових питань;
• Національні центральні бюро (НЦБ).

Генеральна Асамблея є найвищим органом організації. Вона складається із делегатів від кожної держави-учасниці. Кожна держава-учасниця Організації може бути представлена в ній одним або декількома делегатами; однак делегація кожної країни має тільки одного керівника, призначуваного компетентним урядовим органом даної країни. Через спеціальний характер діяльності Організації її учасниці повинні прагнути включати до складу своїх делегацій: а) високопоставлених посадових осіб тих органів, які виконують поліцейські функції; б) посадових осіб, чиї функціональні обов’язки пов’язані з діяльністю Організації; в) фахівців із питань, які включені до порядку денного засідань Організації.

Генеральна Асамблея виконує такі функції:

• виконувати обов’язки, передбачені даним Статутом;
• визначати принципи діяльності та розробляти загальні заходи, які повинні сприяти виконанню завдань, зазначене них у статті 2 даного Статуту;
• розглядати і затверджувати загальний план роботи, запропонований Генеральним секретарем на наступний рік;
• встановлювати інші регламентуючі положення, які вважаються необхідними; обирати посадових осіб для виконання зазначених у Статуті функцій;
• приймати рішення і давати рекомендації учасницям Організації з питань, які входять до її компетенції;
• визначати фінансову політику Організації; розглядати і виносити рішення про співпрацю з іншими організаціями (ст. 8 Статуту).

Генеральна Асамблея проводить свої сесії щорічно. На прохання Виконавчого комітету або більшості Членів Організації можуть бути скликані надзвичайні сесії Генеральної Асамблеї.

Право голосу на Генеральній Асамблеї належить тільки одному делегату від кожної країни. Рішення приймаються простою більшістю голосів, за винятком тих, для прийняття яких відповідно до Статуту потрібно більшість у 2/3 голосів.

Виконавчий комітет складається з:

• Президента Організації,
• трьох Віце-Президентів і
• 9 делегатів.

Ці 13 членів представляють різні країни відповідно до принципу справедливого географічно представництва.

Відповідно до ст. 17 Статуту Президент обирається терміном на 4 роки. Віце-Президенти обираються терміном на 3 роки. По закінченню терміну своїх повноважень вони не можуть відразу ж бути обрані на ті ж посади або делегатами у Виконавчий Комітет. Якщо внаслідок обрання Президента не виконуються або не узгоджуються положення статті 15, а саме принципу справедливого географічного представництва чи статті 16, тобто того, що Президент і Віце-Президенти не представляють різні континенти, у цьому випадку обирається четвертий Віце-Президент для того, щоб на рівні Президента були представлені всі чотири континенти. У цьому випадку Виконавчий комітет тимчасово буде включати чотирнадцять членів. Цей тимчасовий період закінчується тоді, коли обставини знову зроблять положення Статей 15 і 16 здійсненими.

Повноваження Президента Організації визначено у Статуті (ст. 18). Зокрема він:

а) головує на сесіях Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету і вирішує суперечки;

б) здійснює контроль за відповідністю діяльності Організації рішенням Генеральної Асамблеї та Виконавчого комітету;

в) за можливості підтримує постійний безпосередній зв'язок із Генеральним секретарем Організації.

Дев’ять делегатів у Виконавчий комітет обираються Генеральною Асамблеєю терміном на 3 роки. Після закінчення терміну своїх повноважень вони не можуть відразу ж бути переобрані на ті ж посади.

Виконавчий комітет збирається на засідання не менше одного разу на рік по скликанню Президента Організації. При виконанні своїх обов’язків усі члени Виконавчого комітету діють як представники Організації, а не як представники своїх відповідних країн.

Функції виконавчого комітету зазначені у ст. 22 Статуту:

а) здійснює контроль за виконанням рішень Генеральної Асамблеї;

б) готує порядок денний сесій Генеральної Асамблеї;

в) представляє Генеральній Асамблеї робочі плани або пропозиції, які він вважає за доцільне;

г) здійснює контроль за діяльністю Генерального секретаря;

д) здійснює всі повноваження, якими його наділяє Асамблея.

Постійно діючі служби Організації складають Генеральний секретаріат.

Генеральний секретаріат є міжнародним центром боротьби з злочинністю, а також спеціалізованим і інформаційним центром. До його функцій належить:

а) втілення в життя рішення Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету;

б) здійснення ефективного керівництво діяльністю Організації;

в) підтримання контакти з національними і міжнародними органами; при цьому питання, пов’язані з розшуком злочинців, вирішуються через Національні центральні бюро;

г) видання матеріалів, які можуть бути визнані доцільними;

ґ) приймання на себе обов’язків робочого секретаріату на сесіях Генеральної Асамблеї, Виконавчого комітету і будь-якого іншого органу Організації;

д) розроблення проекту плану роботи на наступний рік, що виноситься на розгляд і затвердження Генеральною Асамблеєю і Виконавчим комітетом;

е) за можливості підтримання постійного безпосереднього зв’язку із Президентом Організації.

Генеральний секретаріат складається з Генерального секретаря, технічного та адміністративного персоналу, який виконує функції з забезпечення діяльності Організації.

Кандидатура Генерального секретаря пропонується Виконавчим комітетом і затверджується Генеральною Асамблеєю терміном на 5 років. Генеральний секретар може бути переобраний і на наступні терміни, але повинен скласти повноваження по досягненні 65-річного віку.

За науковими питаннями Організація може звертатися до радників.

Відповідно до ст. 35 Статуту радники виконують винятково консультативні функції.

Радники призначаються Виконавчим комітетом терміном на 3 роки. Кандидатури радників обираються з числа осіб, які користуються всесвітньо відомим авторитетом у будь-якій із галузей, що виявляють зацікавленість для Організації.

Ресурси Організації складаються з:

а) грошових внесків учасниць Організації;

б) пожертвувань, дарунків, субсидій, дотацій та інших ресурсів, прийняття яких повинно бути схвалено Виконавчим комітетом.

Національне центральне бюро. При виконанні поставлених завдань Організація спирається на постійну та активну співпрацю своїх учасниць, які у рамках законодавств своїх країн повинні надавати всі можливості для сумлінної участі в її діяльності.

Для забезпечення вищезгаданої співпраці кожна країна визначає орган, який буде виступати як Національне центральне бюро. Національне центральне бюро здійснює взаємодію:

а) з різними установами країни;

б) з тими органами інших країн, які виступають як Національні центральні бюро;

в) з Генеральним секретаріатом Організації (ст. 32 Статуту).

Національне Центральне бюро Інтерполу (НЦБ) України

Зазвичай, країни, що вступили до Інтерполу, створюють у короткий термін в структурі свого поліцейського відомства Національне центральне бюро (НЦБ).

Для поліції кожної країни НЦБ – це служба, через яку вона отримала практично вихід на рівень міжнародного співробітництва, можливість брати участь у боротьбі з кримінальним злочинами. У своїй країні бюро підтримує відносини з різними національними установами (прокуратура, суд, банки, митниці, імміграційні служби), а на міжнародному рівні – з НЦБ інших країн і Генеральним секретаріатом.

Перші контакти українських правоохоронних органів з зарубіжними колегами в рамках Інтерполу почалися в 1990 році, але не безпосередньо, а через відповідні структури колишнього СРСР. Саме тоді Постановою Ради Міністрів СРСР № 338 від 7 квітня 1990 року створено Національне центральне бюро Інтерполу в СРСР. На початку 1991 року вже обговорювалася можливість самостійного членства України в Інтерполі, але через вертикальну залежність від МВС СРСР реалізувати це не вдалося.

Своєю постановою Кабінет Міністрів України від 30 вересня 1992 року № 555 прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ, погоджену з Міністерством юстиції, Міністерством закордонних справ та Службою безпеки, про вступ України до Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол, та подав від імені Уряду заявку про вступ України до цієї організації. Кабінет Міністрів України виділив для сплати вступного та річного внесків Інтерполу 328 700 швейцарських франків[43].

Україну було прийнято до Міжнародної організації кримінальної поліції у 1992 році на 61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу. Повноправним членом цієї організації наша держава стала в 1993 році після створення Національного центрального бюро Інтерполу.

25 березня 1993 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 220 затвердив «Положення про Національне центральне бюро Інтерполу», де визначено, що взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі України, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу, яким виступає Національна поліція[44].

Начальник робочого апарату Бюро прирівнюється до начальника департаменту апарату центрального органу управління Національної поліції. Голова Національної поліції зобов’язаний подавати щороку у січні Міністрові внутрішніх справ для подальшого інформування Кабінету Міністрів України звіт про результати діяльності Національного центрального бюро Інтерполу.

Діяльність НЦБ Інтерполу в Україні значною мірою має міжвідомчий характер.

Як і в попередні роки, одним з пріоритетних напрямків діяльності НЦБ Інтерполу в Україні залишається боротьба зі злочинами у сфері зовнішньоекономічної діяльності, паливно-енергетичного комплексу, особливо стосовно операцій з високоліквідною продукцією промислового та агропромислового комплексу, кредитно-фінансовій та банківській системах, а також злочинами міжрегіонального характеру, вчиненими із застосуванням вогнепальної зброї та вибухових речовин, незаконним обігом наркотиків, нелегальною міграцією, злочинами, пов'язаними з викраденням автотранспорту.

За період існування Українського бюро створені бази даних «Документообіг», «Особи», «Транспорт», «Фірми», «Номерні речі», «Культурні цінності», «Депортовані особи», масив яких на сьогодні складає більше 850 тисяч облікових одиниць.

Служба здійснює обмін інформацією з правоохоронних проблем та координацію дій у боротьбі зі злочинністю, яка виходить за межі України або носить транснаціональний характер. Наше Бюро постійно зміцнює співробітництво з регіональними правоохоронними органами для своєчасного реагування на запити, що надходять із зарубіжних країн, та, як наслідок, успішного виконання покладених на нього функцій по координації дій для своєчасного розкриття злочинів.

5. Міністерство юстиції України: структура, правова основа діяльності,
основні завдання та повноваження

Міністерство юстиції України (Мін’юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань:

• банкрутства,
• у сфері нотаріату,
• організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі – виконання рішень),
• державної реєстрації актів цивільного стану,
• державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень,
• державної реєстрації обтяжень рухомого майна,
• державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців,
• реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності,
• у сфері виконання кримінальних покарань та пробації,
• у сфері правової освіти населення;
• забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та
• створення і функціонування державної системи страхового фонду документації.
• Мін’юст є державним органом з питань банкрутства.
• Мін’юст є органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України “Про очищення влади”[45].

Мін’юст у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Завдання Мін’юсту визначаються у пункті 3 Положення Про Міністерство юстиції України.

1) забезпечення формування та реалізація державної правової політики, політики з питань банкрутства;

2) забезпечення формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації;

2^-1) забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади»;

2^-2) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб – підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності;

2^-3) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень;

2^-4) забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством;

2^-5) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації;

2^-6) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту;

2^-7) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту;

2^-8) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері правової освіти, правової обізнаності, інформування населення, доступу громадян до джерел правової інформації;

3) здійснення загального управління у сфері надання безоплатної первинної правової допомоги та безоплатної вторинної правової допомоги;

4) ) забезпечення самопредставництва Мін’юсту як органу державної влади, який у випадках, передбачених законом, бере участь у справах та діє у судах України від імені та в інтересах держави, зокрема через територіальні органи Мін’юсту; здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб’єктів та України;

4^-1) забезпечення представництва та самопредставництва інтересів Кабінету Міністрів України у судах України у випадках, передбачених законом, зокрема через територіальні органи Мін’юсту;

4²) забезпечення самопредставництва Мін’юсту як органу, якому надано право звертатися до суду в інтересах осіб, які не мають в Україні постійного місця проживання, під час розгляду справ у судах України у випадках, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей;

5) експертне забезпечення правосуддя;

6) організація роботи нотаріату;

7) протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму (щодо нотаріусів, адвокатів та інших осіб, які надають юридичні послуги);

8) запобігання та протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо адвокатських бюро, адвокатських об’єднань та адвокатів, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально; нотаріусів; суб’єктів господарювання, що надають юридичні послуги; осіб, які надають послуги щодо створення, забезпечення діяльності або управління юридичними особами);

9) здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов’язань, узятих за міжнародними договорами України з правових питань.

Повноваження Мін’юсту зазначені у пункті 4 Положення.

1) розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) здійснює правову експертизу проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, які подаються на розгляд Верховної Ради України іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

3) готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів, що надійшли на підпис Президентові України;

4) проводить гендерно-правову експертизу актів законодавства;

5) здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації;

6) забезпечує ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, надання інформації з нього;

7) здійснює офіційне опублікування нормативно-правових актів, чинних міжнародних договорів України, рішень Європейського суду з прав людини щодо України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України»;

8) затверджує нормативно-правові акти з питань функціонування системи надання безоплатної правової допомоги та надання такої допомоги відповідно до закону;

9) звертається до Вищої ради юстиції та/або Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з поданням про звільнення суддів у випадках, визначених Законом України «Про очищення влади»;

10) забезпечує підготовку документів та представництво інтересів держави в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та звітує перед Комітетом міністрів Ради Європи про стан виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України;

11) забезпечує координацію виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України;

12) організовує виконання і надає методичну допомогу судам та іншим органам державної влади під час виконання міжнародних договорів України з питань, що належать до компетенції Мін’юсту;

13) забезпечує отримання на запит суду або інших державних органів, у провадженні яких перебуває цивільна, кримінальна чи інша справа, інформації про іноземне законодавство на підставі міжнародних договорів України;

14) організовує та контролює виконання вироків суду та інших судових рішень і застосування передбачених законом засобів виправлення засуджених;

15) забезпечує здійснення заходів стосовно виявлення та запобігання вчиненню кримінальних правопорушень і дисциплінарних проступків засудженими та особами, узятими під варту, а також заходів щодо них для припинення кримінальних правопорушень і дисциплінарних проступків;

16) організовує здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням;

17) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Мін’юст очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр має:

• першого заступника,
• заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра.

Повноваження керівника державної служби у Мін’юсті здійснює державний секретар Мін’юсту.

Державний секретар Мін’юсту є вищою посадовою особою з числа державних службовців Мін’юсту. Державний секретар Мін’юсту підзвітний і підконтрольний Міністру.

Державний секретар Мін’юсту призначається на посаду Кабінетом Міністрів України строком на п’ять років з правом повторного призначення.

Структура апарату Мін’юсту затверджується Міністром.

Штатний розпис і кошторис Мін’юсту затверджується державним секретарем Мін’юсту за погодженням з Мінфіном.

Мін’юст є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства, а також рахунки, у тому числі в іноземній валюті, в державних банках для зарахування авансового внеску стягувача, обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам.

СТРУКТУРНІ ПІДРОЗДІЛИ МІНІСТЕРСТВА

• Патронатна служба Міністра
• Секретаріат Державного секретаря Міністерства
• Управління міжнародного співробітництва та протоколу
• Департамент публічного права
• Департамент з питань банкрутства
• Департамент міжнародних спорів
• Департамент приватного права
• Департамент з питань судової роботи
• Департамент реєстрації та систематизації правових актів
• Директорат правосуддя та кримінальної юстиції
• Департамент міжнародного права
• Секретаріат Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини
• Відділ з питань люстрації
• Офіс протидії рейдерству (на правах департаменту)
• Управління персоналу
• Управління внутрішньої безпеки Державної кримінально-виконавчої служби України і органів юстиції
• Лабораторія аналізу даних
• Відділ з питань запобігання та виявлення корупції
• Департамент експертного забезпечення правосуддя
• Головний спеціаліст з питань внутрішнього контролю
• Головний спеціаліст з питань територіальної оборони
• Відділ архівної справи
• Управління інформаційної політики
• Відділ по роботі з системою Державної кримінально-виконавчої служби
• Головний спеціаліст з питань цивільного захисту
• Управління забезпечення та документообігу
• Бухгалтерська служба
• Департамент нотаріату та державної реєстрації
• Відділ режимно-секретної роботи
• Департамент державної виконавчої служби [46]
• Управління державних закупівель, договірної роботи та взаємовідносин з державними підприємствами
• Управління внутрішнього аудиту
• Головний спеціаліст з питань мобілізаційної роботи
• Управління пенітенціарних інспекцій
• Директорат стратегічного планування та європейської інтеграції

Через Міністра юстиції координується діяльність Державної архівної служби України.

УСТАНОВИ ТА ОРГАНИ ЮСТИЦІЇ

• Представники Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і регіональні відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини
• Науково-дослідні установи судових експертиз
• Державні нотаріальні контори

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 9 жовтня 2019 № 870 ліквідовуються як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції (Головні управління юстиції в областях), натомість утворюються наступні міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, які є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються:

• Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів ) – Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області;
• Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) – Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області;
• Центрально-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) – Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області;
• Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області;
• Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) – Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Головного територіального управління юстиції у Сумській області, Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області;
• Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) - Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області;
• Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) – Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Головного управління юстиції у м. Севастополі, Головного територіального управління юстиції у Херсонській області;
• Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків) – Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, Головного територіального управління юстиції у Луганській області, Головного територіального управління юстиції у Харківській області[47].

СТРУКТУРНІ ПІДРОЗДІЛИ УПРАВЛІННЯ

• Управління державної реєстрації
  • Відділ державної реєстрації актів цивільного стану – Управління державної реєстрації
• Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти
  • Відділ державної реєстрації нормативно-правових актів
  • Відділ систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти
  • Відділ інформаційно-аналітичної роботи та комунікації з громадськістю
  • Відділ розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації – Управління державної реєстрації
  • Відділ взаємодії з суб’єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів – Управління державної реєстрації Відділ державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та громадських формувань – Управління державної реєстрації
  • Відділ з питань нотаріату
• Управління персоналу
  • Відділ по роботі з персоналом – Управління персоналу
  • Відділ аналітично-методичної роботи та проходження державної служби - Управління персоналу
  • Відділ організаційної роботи, документування та контролю
  • Відділ з питань банкрутства
  • Відділ судової роботи та міжнародного співробітництва
• Управління Державної виконавчої служби
  • Відділ контролю за виконанням рішень – Управління Державної виконавчої служби
  • Відділ примусового виконання рішень – Управління Державної виконавчої служби
• Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення
  • Відділ планово-фінансової діяльності – Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення
  • Відділ бухгалтерського обліку та звітності – Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення
  • Відділ матеріально-технічного забезпечення - Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення
  • Сектор з питань забезпечення діяльності Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини
  • Сектор з питань запобігання і виявлення корупції Міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

Наказом Міністерства юстиції від 23 червня 2011 р. № 1707/5 затверджено Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України[48].

Так, міжрегіональні управління Міністерства юстиції України (далі – міжрегіональне управління) підпорядковуються Міністерству юстиції України та є його територіальними органами.

Основними завданнями міжрегіонального управління є:

• реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);
• внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах;
• забезпечення роботи нотаріату;
• експертне забезпечення правосуддя;
• протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об’єднань, суб’єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин));
• здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.

Начальник міжрегіонального управління призначається на посаду та звільняється з посади державним секретарем Міністерства юстиції України.

Начальник міжрегіонального управління має не більше восьми заступників, включаючи першого заступника начальника.

Перший заступник начальника, заступники начальника міжрегіонального управління, заступники начальника міжрегіонального управління - начальники Управлінь забезпечення примусового виконання рішень та їх заступники призначаються на посади та звільняються з посад державним секретарем Міністерства юстиції України.

Структуру міжрегіональних управлінь затверджує Міністр юстиції України.

Міжрегіональне управління є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах Казначейства, а також рахунки, у тому числі в іноземній валюті, в державних банках для зарахування авансового внеску стягувача, обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам, печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

6. Гендерна рівність. Нормативно-правові документи у сфері гендерної рівності.
Гендерна рівність та Національна поліція

Під гендерною рівністю розуміються «рівні можливості самореалізації жінок і чоловіків, гарантії дотримання прав і свобод з урахуванням особливостей статей, взаємні обов’язки та спільна відповідальність в процесі життєдіяльності».

Гендерна рівність передбачає суспільство, в якому і жінки, і чоловіки володіють рівними можливостями, правами та обов’язками в усіх сферах життя. Рівність між жінками та чоловіками – це коли представники обох статей можуть на рівних мати доступ до освіти і охорони здоров’я, управління і влади, мають рівні можливості досягти фінансової незалежності, працюючи на когось або керуючи власним бізнесом, реалізації своїх особистісних та професійних потреб та інтересів. Критичним аспектом у досягненні гендерної рівності є наділення жінок повноваженнями і більш широкими можливостями в різних сферах розвитку суспільства, а також залучення чоловіків до процесу досягнення гендерної рівності.

Головним міжнародним документом у сфері гендерної рівності є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок[49]. Цей документ є єдиним комплексним міжнародним документом універсального характеру, зобов’язуючим держави гарантувати дотримання прав жінок і боротися з дискримінацією щодо жінок у таких областях як освіта, трудова сфера, охорона здоров’я, сімейна політика, фінансова, законодавча і соціально-політична сфери.

Гендерна рівність є принципом політико-правового статусу людини в державі. Її складовими є:

• рівні права жінки та чоловіка;
• рівні свободи жінки та чоловіка;
• рівні обов’язки жінки та чоловіка;
• врахування особливостей (фізіологічних, психологічних тощо) статей у політико-правовому регулюванні;
• система засобів гарантування рівності статей в державі.

На сьогодні Україна, яка проголосила стратегію європейського вибору, перебуває на етапі становлення гендерного права та суспільства. Одним із важливих його завдань є забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, а відтак й викорінення усіх форм соціостатевої дискримінації. За сферою дії норми гендерного права знаходять своє місце у різних галузях права, що забезпечують здійснення політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав людини відповідно до принципу рівноправ’я статей.

Процес реформування органів державної влади відповідно до прагнення України зайняти гідне місце серед демократичних європейських країн розвивається досить інтенсивно. Одним із напрямів цього процесу є удосконалення та розвиток системи МВС, її наближення до європейських стандартів.

Суспільство приписує жінкам та чоловікам різні ролі, різні норми поведінки, а також формує в них різні сподівання. Історично склалося, що у свідомості людей професія поліцейського асоціюється з чоловіками. Проте на сьогодні законодавець на законодавчому рівні закріпив гендерні квоти. Так, Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року передбачено необхідність представництва жінок і чоловіків у політиці та процесі ухвалення рішень, але не вказано механізми досягнення цієї мети[50]. Тому гендерні політичні квоти в законі визначено як один із інструментів «позитивних дій» – спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу можливостей жінок і чоловіків реалізувати рівні громадянські права, надані їм Конституцією та законами України[51]. Загалом гендерні квоти є способом забезпечення представництва жінок у владних структурах. Так, Закон України «Про політичні партії України» передбачає 30 % добровільну гендерну квоту у виборчих списках кандидатів у депутати. Крім того, у статті 8 Закону України «Про політичні партії в Україні» зазначено, що статут політичної партії повинен містити інформацію про «розмір квот, що визначає мінімальний рівень представництва жінок і чоловіків у виборчому списку … не менше не менше 30 %»[52]. Це саме стосується кількості жінок в усіх органах державної влади, включаючи Національну поліцію України.

Важливу роль у багатьох життєвотворчих процесах реалізації гендерної політики держав світу відіграє формування гендерної рівності жінок і чоловіків.

Запровадження політики гендерної рівності стає в Україні також однією з важливих передумов розбудови громадського суспільства. Невипадково на саміті тисячоліття ООН однією з цілей розвитку тисячоліття, утверджених і Україною, було прийняття гендерної рівності та надання більших повноважень жінкам.

Гендерний підхід ґрунтується на ідеї про те, що важливими є не біологічні або фізичні відмінності між чоловіками і жінками, а те культурне і соціальне значення, яке суспільство надає цим відмінностям[53].

Тому не випадково на сьогодні значну частину особового складу Національної поліції, як і багатьох інших державних органів, складають жінки.

Отже, поліцейський, його імідж та ставлення громадян до поліції залежить від жіночої частини означеного органу влади.

Як влучно зазначає І.В. Воробйова, що важливим напрямом повернення довіри населення до поліції є створення позитивного іміджу працівника, зростання правової свідомості громадян, їх готовності брати участь у вирішенні правоохоронних проблем[54].

Значну роль у цьому, на нашу думку, відіграє збільшення кількості жінок серед працівників Національної поліції.

При згадці слова «імідж» у кожного з нас мимовільно виникає ланцюжок асоціацій: «образ – враження – чутка – репутація – слава – престиж – громадська думка»[55]. Позитивний імідж є дуже важливим у роботі Національної поліції.

Визначень іміджу існує безліч. Найбільша їх частина зводиться до того, що імідж (лат. imago, image) – це образ відомої особи або речі, що створюється засобами масової інформації, стереотипами масової свідомості, літературою чи самим індивідом. Для поліцейського імідж – це певна цінність, що є запорукою успіху і сприйняття людиною, суспільством його роботи.

Дослідники стверджують, що 92 % враження залежить від того, який людина має вигляд[56]. Тому позитивним є перехід поліцейських на носіння форменого одягу нового зразка.

У розвинутих зарубіжних країнах з усталеною демократією проблема створення належного іміджу поліцейських, підтримки авторитету та престижу поліцейської діяльності постійно знаходиться у центрі уваги дослідників як у теоретичному, так і у практичному аспектах. Завдяки спільним зусиллям держави, поліції та громадян, а також цілеспрямованому вкладенню значних фінансів і матеріально-технічних засобів, у суспільстві створюється і підтримується привабливий та респектабельний імідж поліцейського-професіонала.

Імідж поліцейського тісно пов’язаний з образом справжнього стража порядку, уявленнями про його інтелектуальність, моральність, ініціативність, відважність, справедливість, а також витривалість, тренованість та силу .

Отже, вважаємо за необхідне при плануванні діяльності щодо формування позитивного іміджу поліції України враховувати світовий досвід у рамках досліджуваної проблематики.

Напрямами формування позитивного іміджу працівника поліції доцільно вважати: вдосконалення системи професійного відбору та професійно-психологічної підготовки працівників незалежно від статі; проведення роз’яснювальної роботи серед населення щодо функцій та обов’язків як самих працівників поліції, так і пересічних громадян, інформування про результати діяльності поліції, надання правової допомоги населенню; формування специфічної корпоративної культури поліції України.

Реалізація запропонованих заходів сприятиме поліпшенню іміджу працівника поліції та супутніх йому явищ, таких як престиж професії, авторитет та повага до Національної поліції, формуванню працівника поліції нового, сучасного типу. Все це, у свою чергу, сприятиме підвищенню загального рівня правосвідомості громадян, їх готовності брати участь у вирішенні правоохоронних проблем, що, безперечно, сприятиме більш ефективному виконанню працівниками поліції своїх службових обов’язків.

Працівник поліції повинен на досить високому рівні не просто володіти певною сукупністю умінь та навичок у галузі взаємодії і спілкування з іншими людьми, бути зовнішньо привабливим, а й вміти гнучко підходити до вирішення професійних питань, виявляючи у поведінці навіть протилежні стилі залежно від ситуації.

Головна мета правоохоронної діяльності – служіння закону, що не є самоціллю, а сприймається громадянами як утілення справедливості й моральності та сприяє забезпеченню правопорядку в державі. Для досягнення високого рівня суспільної користі роботи всієї системи МВС кожен працівник цієї системи повинен усвідомити соціальну значущість своєї діяльності та її результатів. У контексті цієї проблеми на перше місце висуваються професійно-психологічні та моральні якості особистості правоохоронця, які й відіграють головну роль у створенні позитивного іміджу органів правопорядку в очах пересічних громадян і українського суспільства загалом[57].

На престиж професії поліцейського, на думку населення України, впливають:

• уміння спілкуватися з людьми;
• ставлення працівників сил охорони правопорядку до своєї професії та співробітників;
• особистісні (індивідуально-психологічні) якості;
• гідний рівень освіти;
• бажання й можливість розвиватися та самовдосконалюватися;
• можливість працевлаштування після закінчення навчального закладу системи МВС, відставки або звільнення;
• ставлення персоналу органів внутрішніх справ до населення[58].

Впровадженню гендерного підходу у діяльності Національної поліції сприятиме удосконалення нормативно-правової бази з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства; зменшення гендерного дисбалансу серед кількісного складу поліції; розроблення та внесення до програм курсів підвищення кваліфікації з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; удосконалення механізму реалізації права на захист від дискримінації за ознакою статі та дискримінації більш як за однією ознакою, однією з яких є ознака статі, розгляду випадків такої дискримінації та вжиття відповідних заходів за результатами їх розгляду.

Формування іміджу – процес тривалий і складний. Це має стати одним із стратегічних напрямів реформування усієї системи правоохоронних органів взагалі і поліції насамперед.

Паритетність у Національній поліції є запорукою підвищення рівня життя населення, адже тільки вона дозволяє представляти інтереси та враховувати потреби усіх громадян та громадянок. Саме тому гендерні квоти в українських умовах слід розглядати не лише як один із механізмів приведення до влади «нових облич» та оновлення еліти[59], але й як спосіб побудувати справедливіше та більш інклюзивне для усіх категорій населення демократичне суспільство.

Список джерел

Нормативно-правові акти:

1. Загальна декларація прав людини. ООН. Декларація. Міжнародний документ від 10 груд. 1948 р. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
2. Закон України «Про Вищий антикорупційний суд»: чинне законодавство станом на 14 черв. 2020 р.: (офіц. текст). К.: ПАЛИВОДА А.В., 2020. 24 с.
3. Господарський процесуальний кодекс України від 06 лист. 1991 р. № 1798-XII. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12.
4. Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції: Постанова Кабінету Міністрів України від 09 жовт. 2019 р. № 870. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/870-2019-%D0%BF.
5. Конвенція про захист прав людини і основних свобод. Рада Європи. Конвенція. Міжнародний документ від 04 лист. 1950 р. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
6. Конституція України: Закон України 28 черв. 1996 р. № 254к/96-ВР. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
7. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання: прийн. 10 груд. 1984 р. № 995-085. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_085.
8. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок : прийн. 3 верес 1981 р. (укр/рос). Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_207.
9. Кодекс адміністративного судочинства України від 06 лип. 2005 р. № 2747-ІV. Верховна Рада України. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.
10. Кримінальний процесуальний кодекс України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 19 лют. 2021 р. : (офіц. текст). К.: ПАЛИВОДА А.В., 2021. 452 с.
11. Міжнародний пакт про громадянські i політичні права: прийн. 16 груд. 1966 р. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043.
12. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05 лип. 2012 р. № 5076-VІ {Із змінами, внесеними згідно із Законами № 1702-VII від 14.10.2014, ВВР, 2014, № 50-51, ст.2057, № 1404-VIII від 02.06.2016, ВВР, 2016, № 30, ст.542, № 1791-VIII від 20.12.2016, ВВР, 2017, № 4, ст.42, № 1798-VIII від 21.12.2016, ВВР, 2017, № 7-8, ст.50, № 198-IX від 17.10.2019, № 524-IX від 04.03.2020, ВВР, 2020, № 38, ст.279№ 720-IX від 17.06.2020}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.
13. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від 02 черв. 2011 р. № 3460-VІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-17.
14. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 груд. 2006 р. № 3477- ІV. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.
15. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21 груд. 2016 № 1798 –VIII. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-19.
16. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні: Закон України від 6 верес. 2012 р. № 5207-VI {Із змінами, внесеними згідно із Законом № 1263-VII від 13.05.2014, ВВР, 2014, № 27, ст. 915}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17.
17. Про затвердження Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України : Наказ Міністерства юстиції України від 03 бер. 2011 р. № 777/5 {Назва в редакції Наказів Міністерства юстиції № 3303/5 від 22.11.2016 , № 3228/5 від 23.10.2019}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0759-11.
18. Про внесення зміни до Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України: Наказ Міністерства юстиції України від 23 груд. 2019 р. № 4145/5. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1279-19.
19. Про внесення змін до структури та штатів Національної поліції України: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 26 верес. 2019 р. № 959 . URL: http://tranzit.ltd.ua/nakaz/.
20. Про внесення змін до Порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 22 жовт. 2019 р. № 877. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1156-19#n2.
21. Про день початку роботи Офісу Генерального прокурора : Наказ Генерального прокурора від 23.12.2019 № 351. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/v0351900-19.
22. Про Державне бюро розслідувань: Закон України від 12 лист. 2015 р. №794-VІІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/794-19.
23. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 груд. 1993 р. №3781-ХІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3781-12.
24. Про затвердження Положення про Державну судову адміністрацію України: Рішення Вищої ради правосуддя від 17 січ. 2019 р. № 141/0/15-19 {Із змінами, внесеними згідно з Рішенням Вищої ради правосуддя № 1271/0/15-19 від 23.04.2019}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/vr141910-19.
25. Про затвердження Інструкції з організації реагування на заяви і повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події та оперативного інформування в органах (підрозділах) Національної поліції України: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 квіт. 2020 р. № 357. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0443-20.
26. Про затвердження Інструкції про порядок направлення представників Національного центрального бюро Інтерполу до Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 29 лист. 2018р. № 968. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/z1447-18#n2.
27. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 жовт. 2015 р. № 878. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/878-2015-%D0%BF.
28. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Постанова Кабінету Міністрів України від 02 лип. 2014 р. № 228-2014-п. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-%D0%BF.
29. Про затвердження Положення про Національну поліцію: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 жовт. 2015 р. № 877 {Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 496 від 12.07.2017№ 1146 від 27.12.2018, № 370 від 17.04.2019, № 370 від 17.04.2019, № 1016 від 28.10.2020}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/877-2015-%D0%BF.
30. Про затвердження Положення про патрульну службу МВС: Наказ МВС України від 02 лип. 2015 р. № 796. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0777-15.
31. Про Державну фіскальну службу України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 21 трав. 2014 р. № 236/2014 . Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/236-2014-%D0%BF.
32. Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 19 груд. 2017 р. № 1044 {Із змінами, внесеними згідно з Наказом № 488 від 25.06.2020}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0686-18.
33. Про затвердження Інструкції про порядок направлення представників Національного центрального бюро Інтерполу до Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 29 лист. 2018 р. № 968. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/z1447-18#n2.
34. Про затвердження Положення про Департамент міжнародного співробітництва Міністерства внутрішніх справ України: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 21 серп. 2020 року № 620. ІПС ЛІГА:ЗАКОН : [сайт]. URL: https://ips.ligazakon.net/document/MVS984?an=8&ed=2020_08_21.
35. Про затвердження Порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 08 лют. 2019 р. № 100 {Із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства внутрішніх справ № 877 від 22.10.2019}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0223-19.
36. Про затвердження Порядку функціонування центральної підсистеми єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 16 верес. 2020 р. № 665. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1092-20.
37. Про Конституційний Суд України: Закон України від 13 лип. 2017 р. № 2136-VIII. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19.
38. Про Національне центральне бюро Інтерполу: Постанова Кабінету України від 25 берез. 1993 № 220 {Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 532 від 13.06.2012 № 968 від 13.12.2017}. Верховна Рада України : [сайт]. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/220-93-%D0%BF.
39. Про Національну гвардію України: Закон України від 13 берез. 2014 р. № 876-VІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/876-18.
40. Про Національну поліцію: Закон України від 02 лип. 2015 р. № 2822. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19.
41. Про Національне Антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовт. 2015 р. № 1698-VІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698-18.
42. Про національну безпеку України: Закон України від 21 черв. 2018 р. № 2469-VIII . {Із змінами, внесеними згідно із Законами № 522-IX від 04.03.2020, ВВР, 2020, № 34, ст.241 № 808-IX від 17.07.202, № 912-IX від 17.09.2020}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355.
43. Про нотаріат: Закон України від 02 верес. 1993 р. № 3425-ХІІ. Про Національне Антикорупційне бюро України: Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3425-12.
44. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лют. 1992 р. № 2135-ХІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2135-12.
45. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 верес. 2014 р. № 442 {Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 995 від 04.12.2019, № 1025 від 11.12.2019}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/442-2014-%D0%BF.
46. Про організацію діяльності слідчих підрозділів Національної поліції України: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06 лип. 2017 р. № 570. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0918-17.
47. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 черв.1993 р. № 3352-ХІІ{Із змінами, внесеними згідно із Законами № 113-IX від 19.09.2019, ВВР, 2019, № 42, ст.238, № 372-IX від 12.12.2019}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3352-12.
48. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовт. 2014 р. № 1697-VII: Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.
49. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 5 берез. 1998 року № 183/98-ВР. {Із змінами, внесеними згідно із Законами № 43- VIII від 25.12.2014 , ВВР, 2015, № 4, ст.14 № 2469-VIII від 21.06.2018, ВВР, 2018, № 31, ст.241 № 2646-VIII від 06.12.2018, ВВР, 2019, № 4, ст.32}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/183/98-%D0%B2%D1%80.
50. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02 черв. 2016 р. № 1402-VІІІ. Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.
51. Статут Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу: прийн. 13 черв. 1956 р . (набрав законної сили 13 черв. 1956 р., із змінами, внесеними згідно з станом на 1 січ. 1986 р.). Верховна Рада України : [сайт]. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_142.
52. Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок: прийн. 06 жовт. 1999 р.}. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_794.
53. Цивільний процесуальний кодекс України: прийн. 18 берез. 2004 р. № 1618-ІV. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

Монографії, підручники, навчальні посібники, збірники наукових статей:

1. Василик Юлія. Сучасна державна політика України у сфері нотаріату як об’єкта адміністративно-правового регулювання. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 9. С. 9-14.
2. Влад Сергій. Особливості організації роботи прокуратури України в галузі міжнародного співробітництва. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 5. С. 319-324.
3. Гуценко К. Ф., Ковалев М. А., Правоохранительные органы: Учебник для юридических вузов и факультетов. 4-е, издание, испр. и дополн. М., Зерцало, 1998. 416 с.
4. Ковальчук Яна. Принципи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів Національної поліції України. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 9. С. 132-136.
5. Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я Тацій, А.Р. Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. Х. : Право, 2013. 824 с.
6. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.: за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Х.: Право, 2012. 768 с.
7. Кримінальний процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами практики Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Верховного Суду, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Наук-практ. посіб. / уклад.: А. В. Столітній, С. В. Шмаленя, М. С. Туркот, М. І. Снігар; за ред. д.ю.н., проф. А. В. Столітнього; друге видання. К.: Норма права, 2020. 1504 с.
8. Кучинська О., Щиголь О. Забезпечення права засудженого на справедливий суд в аспекті перегляду судових рішень за виключними обставинами на прикладі рішення ЄСПЛ у справі «Петухов проти України» // Підприємництво, господарство і право. 2019. № 4. С. 254–260.
9. Настільна книга слідчого [текст] практичний посібник. К. : «Центр учбової літератури», 2019. 446 с.
10. Недоторканість права власності під час досудового розслідування: [мультимедійний навчальний посібник] / Галаган В.І., Моргун Н.С., Кулик М.Й., Терещенко Ю.В., Симчук А.С., Підвисоцький В.В. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2018. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/real_ned_pr_vlasn/start.html.
11. Організація судових та правоохоронних органів : підручник / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, М. П. Каркач та ін. ; за ред. І. Є. Марочкіна. Х.: Право, 2014. 448 с.
12. Організація роботи слідчо-оперативної групи: навчальний посібник / Л. Д. Удалова, Ю. В. Сухомлин, А. С. Симчук, М. Й. Кулик, В. В. Зарубей. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2020. 504 с.
13. Погорецький М. А, Яновська О. Г. Адвокатура України: Підручник. К.: Юрінком Інтер, 2014. 368 с.
14. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник / О. С. Захарова, В. С. Ковальський, В. С. Лукомський та ін.; Відп. ред. В. Маляренко. 3-є вид., перероб. і доп. К.: Юрінком Інтер, 2007. 352 с.
15. Судові та правоохоронні органи України: [мультимедійний навчально-методичний посібник] / Симчук А. С., Степанова Г. М., Кулик М. Й., Моргун Н. С. Підвисоцький В. В. Національна академія внутрішніх справ, 2019. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/spou_2019/start.html.
16. Судові та правоохоронні органи України [навчальний посібник у схемах і таблицях] / Г. М. Степанова, А. С. Симчук, Н. С. Моргун, М. Й. Кулик. К.: 2019. 120 с.
17. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 12-те доповн. і перероб. К.: Алерта, 2016. 810 с.
18. Тетарчук І. В. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник для підготовки до іспитів. Видання ЦУЛ, 2019. 202 с.
19. Фурса Світлана. Інститут нотаріату в юридичній доктрині України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. Право України. 2020. № 9. С. 11 – 19.
20. Чепель Ольга. Правова природа консультативного висновку Європейського суду з прав людини. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 5. С. 357 – 361.