РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛІСТИЧНА ТЕХНІКА
Глава 10. Криміналістичне дослідження письма

Знати:

- поняття, властивості почерку, наукові основи формування писемно-рухового навику;

- систему ідентифікаційних ознак почерку;

- види зразків для порівняльного дослідження почерку;

- предмет, об’єкти, завдання судово-почеркознавчої експертизи.

Вміти:

- застосовувати правила відібрання експериментальних зразків для порівняльного дослідження;

- використовувати правила упакування документів;

- проводити дії з підготовки матеріалів для проведення почеркознавчої експертизи.

ПЛАН

10.1. Поняття та система криміналістичного дослідження документів (криміналістичне документознавство)

10.2. Криміналістичне почеркознавство та наукові основи формування писемно-рухового навику

10.3. Система ідентифікаційних ознак почерку

10.4. Предмет, об’єкти, завдання судово-почеркознавчої експертизи

10.5. Криміналістичне авторознавство

Запитання для самоконтролю

10.1. Поняття та система криміналістичного дослідження документів (криміналістичне документознавство)

Криміналістичне дослідження документів (криміналістичне документознавство) – це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає ознаки письма, види та способи змін в документах, розробляє та удосконалює методи огляду та дослідження документів, а також наукові основи використання інформації, що міститься в документах з метою розслідування кримінальних правопорушень.

Документ – це матеріальний об’єкт, на якому за допомогою знаків, символів та інших елементів мови зафіксовано інформацію щодо певних фактів. Сам термін походить від латинського «documentum», що буквально перекладається як «свідчення», «доказ», «взірець», «посвідчення».

Класифікація документів у криміналістиці відбувається за наступними критеріями:

1. За способом фіксації: письмові (рукописні тексти, цифрові позначення, а також тексти та цифрові позначення, виконані із застосуванням різних друкарських приладів); графічні (малюнки, креслення, плани, схеми); фотодокументи; кінодокументи; фонодокументи (магнітофонні записи); електронні (комп’ютерні записи); відеофонографічні (відеодокументи).

2. За юридичною природою: справжні (зміст та реквізити яких відповідають дійсності); підроблені (зміст та реквізити яких не відповідають дійсності).

3. За джерелом походження: офіційні, приватні.

4. За способом передачі інформації: відкриті, кодовані.

5. За процесуальним значенням: речові докази, письмові докази.

6. За способом та послідовністю виготовлення: оригінали, копії.

7. За формою складання: за встановленою формою, у довільній формі.

Залежно від цільового призначення, офіційні документи мають містити у собі відповідні реквізити – обов’язкову сукупність відомостей для визнання його дійсним.

Відповідно ДСТУ 2732-2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять» реквізити – це «інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організування обігу і (або) надання йому юридичної сили».

Реквізити документів поділяються на дві групи – перша являє собою сукупність необхідних позначень (текст, відбитки печаток та штампів, номер, фотокартка тощо), друга – сукупність даних, що індивідуалізують документ (назва, номер, дата видачі, організація та особа, яка його видала, прізвище, ім’я та по-батькові власника, сума тощо).

Документи як джерело доказів характеризуються особливим змістом, тобто містять у собі певну інформацію, що виражена знаками, чи то рукописними, чи то друкованими літерами, цифрами або символами.

Документи-речові докази можуть бути:

- знаряддям вчинення злочину (підроблені цінні папери, кредитні картки, посвідчення);

- засобом приховування злочину (різноманітні офіційні та неофіційні, у тому числі анонімні листи, складені з метою введення слідства в оману);

- безпосереднім об’єктом злочинного посягання (викрадені або знищенні документи);

- засобом виявлення злочину або встановлення фактичних обставин.

Документи як письмові докази виступають у разі, якщо вони відповідають наступним вимогам:

- містять інформацію про певні обставини і факти. При цьому джерело цієї інформації повинно бути таким, що його можна встановити і при необхідності перевірити;

- дані про факти і обставини, відображені в документі, повинні мати відношення до сутності справи;

- дані про обставини і факти, що відображені в документі, повинні бути викладені і засвідчені установою або посадовою особою в межах їх компетенції, а якщо документ виходить від громадянина – у межах його прав і фактичної поінформованості.

Якщо документ не задовольняє хоча б одній з перерахованих вимог, він не може бути прийнятий як достовірний.

Залежно від мети дослідження документи можуть бути об’єктами різних видів криміналістичних досліджень. Так, для встановлення виконавця чи властивостей і стану виконавця тексту проводиться судово-почеркознавча експертиза, що досліджує писемно-руховий навик у рукописному тексті документа; для встановлення автора рукописного або друкованого тексту проводиться судово-авторознавча експертиза, що досліджує змістову сторону рукопису; для встановлення способу виготовлення документа, факту внесення змін та відновлення його початкового змісту проводиться техніко-криміналістичне дослідження документів, що вивчає реквізити та матеріали документа.

До системи криміналістичного документознавства входять:

– криміналістичне дослідження письма:

а) криміналістичне почеркознавство (криміналістичне дослідження почерку);

б) криміналістичне авторознавство (криміналістична ідентифікація автора тексту);

– техніко-криміналістичне дослідження документів.

10.2. Криміналістичне почеркознавство та наукові основи формування писемно-рухового навику

Криміналістичне дослідження письма – розділ криміналістичного дослідження документів, який вивчає закономірності формування, розвитку та функціонування письмової мови та почерку, розробляє методи письмової мови та почерку з метою ідентифікації виконавця рукопису, встановлення авторства, а також іншої інформації, яка має значення для встановлення істини під час проведення розслідування.

Письмо – являє собою засіб закріплення думок людини за допомогою спеціально розроблених умовних знаків з метою передачі їх на певну відстань та у часі.

Письмова мова – характерна для певної особи сукупність мовних засобів для письмового викладення своїх думок, яка відтворює змістовний бік письма.

Почерк – це характерна для кожної особи та заснована на її писемно-руховому навику система рухів та інших прийомів за допомогою яких вона виконує рукопис.

Таким чином криміналістичне дослідження письма охоплює дві категорії ознак: ознаки письмової мови, які характеризують мовні та інтелектуальні навички та ознаки почерку, які характеризують графічне виконання письмових знаків. Такі ознаки, в свою чергу, залежно від об’єму та ідентифікаційного значення поділяються на загальні та окремі й утворюють ідентифікаційні ознаки письма, які визначаються як сукупність ознак письмової мови та почерку та використовуються для встановлення виконавця або автора тексту.

Предметом криміналістичного почеркознавства є закономірності формування, функціонування, зміни писемно-рухового комплексу навиків, що лежать в основі почерку; закономірності експертного дослідження почерку; розробка методик та методів вирішення завдань судово-почеркознавчої експертизи.

Індивідуальність почерку обумовлена тим, що у процесі життєдіяльності людина постійно або тривалий час навчається та тренується. Систематичні вправи з виконання літер, складів, слів та речень призводять до вироблення та закріплення у людини навиків письма (технічного /особливість тримання пишучого приладдя, розміщення аркуша, посадка при письмі/, графічного /відтворення письмових знаків на папері/) та навику письмової мови /словарний запас, грамотність, освіченість тощо/.

Саме технічний та графічний навики вивчають при ідентифікації почерку, оскільки вони добре виражені графічно, є стійкими та індивідуальними. В основі почерку лежить писемно-руховий навик, тобто набуті часом автоматизовані прийоми та способи виконання знаків і символів, що використовуються людиною для вираження думок на папері.

У процесі формування писемно-рухового навику головну роль відіграє анатомічна будова кисті руки людини, її м’язова система та органи чуття. Значну роль у формуванні почерку відіграє нервова система, за допомогою елементів якої здійснюється координація рухів.

До факторів, які впливають на формування писемно-рухового навику можливо віднести

– внутрішні фактори, які обумовлені анатомічними властивостями людини (довжина кісткових важелів, рухливість суглобів, розвиненість м’язів, особливості зору тощо) та психофізіологічними властивостями (сприйняття, увага, пам’ять, тип нервової системи тощо).

– зовнішні фактори, які обумовлені позицією при написанні, умови письма, методи та прийоми навчання письму.

Формування навику письма починається з дитинства та з роками такі навики удосконалюються і доводяться до автоматизму. Чим більше людна пише, тим краще вона виробляє свій почерк.

Звичайно, на початкових стадіях формування почерку при ідентифікації пишучої особи виникають певні труднощі, оскільки такий почерк нестійкий і постійно змінюється. Сформований почерк зберігає відносну стійкість протягом тривалого часу, тому провести його ідентифікацію буде не складно. У похилому віці почерк дещо деградує, оскільки значно знижується координація, уповільнюються рухи, спрощується будова почерку. Особливо ці та низка інших характерних ознак проявляються внаслідок перенесених особою інсульту чи інших хвороб опорно-рухового апарату. В експертній практиці існують методики дослідження почерку осіб похилого віку.

До ідентифікаційних властивостей почерку належать наступні:

– індивідуальність або неповторність – тобто ідентифікаційна якість, що виражається в неповторній сукупності ознак конкретного почерку;

– динамічна стійкість – полягає у тому, що у різних умовах сформований писемно-руховий навик залишається незмінним і відображає комплекс характерних саме йому ознак;

– варіативність – це стійка видозміна почерку однієї особи, виражена в її рукописах, і є засобом пристосування до різних умов їх виконання;

– вибіркова мінливість – почерк виробляється до 25 років та зберігається до настання похилого віку майже без змін. Зміни можуть відбутися незначні, наприклад, природні (вікові зміни тощо), вплив на почерк штучних факторів (навмисна зміна шрифту, зміна руки при написанні, наслідування чужого почерку тощо) або ж патологічні зміни, що виникли внаслідок перенесеної хвороби (розлади психіки, хвороба руки тощо).

10.3. Система ідентифікаційних ознак почерку

Індивідуальність почерку проявляється в його ознаках, які поділяються на загальні, що характеризують почерк в цілому і використовуються для виокремлення рукопису з поміж інших схожих матеріалів, та окремі, за допомогою яких виділяють особливості рухів при написанні окремих літер, їх частин або з’єднань між ними.

До загальних ознак почерку належать:

1. Характеристика ступеня і характеру сформованості писемно-рухового навику:

1.1. Ступінь виробленості почерку – це рівень володіння технікою письма, що залежить від автоматизму і проявляється у здатності особою виконати рукописний текст у швидкому темпі, стійкими рухами у відповідності з системою скоропису:

– високо вироблений (цілком сформований почерк, що відображає навик письма, пристосований до швидкого темпу і характеризується автоматичними рухами, точністю та варіативністю рухів);

– середньо вироблений (не цілком сформований писемно-руховий навик, якому характерний середній темп виконання);

– низько вироблений (несформований почерк, що відображає початкову стадію формування письма і характеризується повільним темпом (схожий на шкільний почерк).

1.2. Координація рухів – це узгодженість рухів при написанні, що залежить від ступеня та якості сформованості писемно-рухового навику й умов виконання:

– висока (характеризується раціональністю рухів, швидким темпом, високою зв’язністю та циклічністю);

– середня (характеризується середнім темпом і середньою зв’язністю);

– низька (характеризується повільним темпом, низькою зв’язністю або її відсутністю);

– знижена (спостерігається при незвичних умовах письма, характеризується звивистістю рухів, кутастістю, непропорційністю параметрів рухів, неточними початками та закінченнями рухів).

1.3. Темп письма – це швидкість виконання рукопису:

– звичний: повільний (характеризується тупими початками і закінченнями штрихів, простою будовою букв та низькою зв’язністю); середній (характеризується повільним виконанням дугових і овальних елементів, середньою зв’язністю і диференціальним натиском); та швидкий (характеризується великою зв’язністю, диференціацією натиску, різними спрощеннями);

– незвичний: уповільнений (характеризується уривчастим виконанням письмових знаків та їх елементів, тупими початками і закінченнями штрихів, безпідставними зупинками письмового приладдя, зниженням координації рухів) та прискорений (характеризується спрощенням письмових знаків, втратою їх елементів, недописуванням слів, скороченням та пропусканням слів).

1.4. Будова за ступенем складності – відображає структуру почерку беручи за основу пропис:

– проста (почерк простої будови відповідає системі рухів, встановленого стандартним прописом);

– спрощена (почерк спрощеної будови відрізняється від пропису зниженням складності системи рухів, що проявляються у їх циклічності, спрощеній будові, зменшенні протяжності та кількості елементів літер);

– ускладнена (почерк ускладненої будови характеризується ускладненою системою рухів внаслідок заміни прямолінійних рухів та звивистості, повторення рухів, збільшення кількості елементів літер та протяжності рухів).

2. Структурні характеристики рухів при письмі:

2.1. Переважна форма та напрямок рухів (нахил):

– прямолінійно-дугова;

– кутаста;

– петлева;

– змішана.

2.2. Протяжність рухів по горизонталі та вертикалі:

– розмір (протяжність рухів по вертикалі при виконанні літер та цифр; визначається як великий (коли висота рядкових букв та елементів більша 4 мм, а великих літер – більша за 7 мм), середній (висота рядкових літер 3-4 мм, а великих літер – 5-7 мм) та малий (висота рядкових літер менша за 2 мм, а великих літер – менша за 5 мм);

– розгін (співвідношення протяжності рухів по горизонталі, що визначається як: великий (коли розмір інтервалів між основними штрихами літер дорівнює або перевищує висоту літер), середній (коли розмір інтервалів між основними штрихами літер дорівнює висоті літер) та малий (коли розмір інтервалів між основними штрихами літер менший за половину висоти літер);

– розстановка (співвідношення інтервалів між літерами за шириною літер, яка буває: широкою (коли розмір інтервалів між літерами більший за її ширину), середньою (коли розмір інтервалів між літерами дорівнює ширині літер) та вузькою (коли розмір інтервалів між літерами менший половини ширини літер).

2.3. Ступінь зв’язності (залежить від кількості безперервно написаних літер, тобто без відриву пишучого приладдя від паперу):

– суцільний (коли безперервно виконуються усі літери у словах);

– великий (коли безперервно виконуються 6 і більше літер у більшості слів);

– середній (коли безперервно виконуються 4-5 літер у більшості слів);

– малий (коли безперервно виконуються 2-3 літери у більшості слів)

– відсутність зв’язності.

2.4. Натиск – відображає загальну інтенсивність і розподіл зусилля на пишуче приладдя, поділяється за ступенем і характером на:

– сильний, тобто значно диференційований, коли ширина основних штрихів перевищує ширину з’єднувальних штрихів більше ніж у два рази;

– середньо диференційований, коли ширина основних штрихів перевищує ширину з’єднувальних штрихів у два рази;

– слабкий не диференційований, коли ширина основних штрихів приблизно дорівнює ширині з’єднувальних штрихів.

3. Характеристики просторової орієнтації рухів:

3.1. Розміщення самостійних фрагментів документа – відображає навик окомірної орієнтації фрагмента документа і контролюється зором (це розташування дати, підпису, звернення, резолюції в межах аркуша).

3.2. Розміщення тексту відносно зрізу аркуша – визначає наявність або відсутність полів, їх розміри та конфігурація.

3.3. Розмір інтервалів між рядками – виражає орієнтацію рухів при виконанні рядків в цілому відносно один одного:

– великий (коли він більший подвійної висоти літер);

– середній (коли він дорівнює подвійній висоті літер);

– малий (коли він рівний або більший за висоту літер).

3.4. Розміщення лінії письма відносно лінії бланкового рядка (над рядком, під рядком, на рядку).

3.5. Напрям лінії письма – характеризує розміщення рухів при виконанні літер відносно одна одної протягом одного рядка (горизонтальний, такий, що піднімається та такий, що опускається).

3.6. Форма лінії письма у рядку (прямолінійна, дугова випукла, дугова вигнута, звивиста).

Властивості почерку, що проявляються в окремих літерах рукопису, їх елементах, з’єднаннях між ними, і що характеризують їх виконання називають окремими ознаками. Ці ознаки, як і загальні, поділяються на три великі групи: ознаки, що визначають ступінь сформованості писемно-рухового навику, ознаки, що відображають структурні характеристики рухів та ознаки просторової орієнтації рухів. На відміну від загальних ознак, що характеризують текст, речення, переважну більшість слів в цілому, окремі ознаки стосуються лише конкретних літер.

До окремих ознак почерку належать:

1. Форма рухів при виконанні письмових знаків: прямолінійна, дугова, кутова, петлева, овальна, кругова, звивиста.

2. Форма рухів при з’єднанні письмових знаків: петлева, кутова, дугова, зворотно прямолінійна.

3. Напрям рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів: вертикальний, право похилий, ліво похилий, змішаний.

4. Протяжність рухів при виконанні знаків та їх елементів:

– по вертикалі та по горизонталі (збільшена або зменшена відповідно до пропису);

– абсолютна та відносна.

5. Вид з’єднання рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів: суцільний та інтервальний.

6. Кількість рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів відносно пропису: збільшена та зменшена.

7. Послідовність виконання штрихів у письмовому знаку відповідно до пропису: порушена, відповідає пропису.

8. Взаємне розміщення повздовжніх осей при виконанні письмових знаків та їх елементів: паралельне та під кутом.

9. Розміщення рухів по вертикалі при виконанні письмових знаків та їх елементів:

– відносно середньої лінії письмового знаку: вище, на лінії, нижче;

– відносно іншого елементу та його частини: вище, нижче, перетинає його елемент та його частину;

– відносно лінії письма: вище, на лінії, нижче.

10. Розміщення рухів по горизонталі при виконанні письмових знаків та їх елементів:

– відносно поздовжньої осі: зліва, справа;

– відносно елементів та їх частин: зліва, справа.

11. Розміщення: точки початку рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів, точки закінчення рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів, точки зміни напрямку рухів, точки перетину рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів. Ці ознаки встановлюються відносно:

– середньої лінії письмового знаку: високе (розміщення точки над лінією письма), середнє та низьке;

– поздовжньої осі: зліва, справа, на осі;

– лінії письма або бланкового рядка: на лінії письма, вище та нижче;

– точки відносно одна одної: вище, нижче, справа, зліва.

12. Розміщення рухів між розділовими знаками:

– відносно попереднього слова: на близькій відстані, приєднана до літери, на великій відстані;

– відносно лінії письма: вище, нижче, на лінії письма, перетинає лінію.

10.4. Предмет, об’єкти, завдання судово-почеркознавчої експертизи

Судово-почеркознавча експертиза – це вид криміналістичного дослідження, що проводиться особою, яка володіє спеціальними знаннями у галузі судового почеркознавства, і полягає у вирішенні завдань ідентифікаційного, діагностичного та класифікаційного характеру з метою встановлення істини при розслідуванні кримінального провадження.

Предметом такої експертизи є фактичні дані, встановлені експертом на основі спеціальних знань у галузі судового почеркознавства.

Об’єктом судового почеркознавства є рукопис з вираженою у ньому системою властивостей почерку. Це може бути текст (літерний, цифровий або змішаний), короткий запис (літерний, цифровий або змішаний) або підпис. Вони можуть бути різними за об’ємом (великими, середніми та малими), мати різний ступінь виробленості, різну будову тощо.

Завдання судового почеркознавства:

1. Ідентифікаційні – встановлення виконавця тексту рукопису або підпису; встановлення факту виконання однією особою рукопису, декількох підписів, тексту та підпису.

2. Діагностичні – встановлення умов та часу виконання рукопису, виконання рукопису в незвичному стані виконавця, навмисно зміненим почерком, з наслідування почерку іншої особи.

3. Класифікаційні – встановлення статі та віку виконавця рукопису.

При призначенні почеркознавчої експертизи слід керуватися Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз затверджених наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5.

До експертної установи надсилають такі документи: постанову (ухвалу) про призначення експертизи; документи-речові докази, тексти чи підписи, що підлягають дослідженню; вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку, цифрових записів або підпису; інші матеріали, що містять відомості про умови виконання досліджуваних документів; при призначенні повторної експертизи, надається висновок первинної експертизи. У постанові (ухвалі) про призначення експертизи слід зазначити установлені слідчим (судом) особливі обставини виконання рукопису, що могли викликати зміну ознак почерку.

Вільні зразки – це документи з рукописними записами, що створені або отримані поза зв’язком з розслідуваним кримінальним провадженням, як правило, до моменту його початку. Такі зразки мають відповідати наступним вимогам: встановлена приналежність їх конкретній особі, відповідність їх за характером (рукописні записи, друковані букви, цифрові записи, спеціальні шрифти) досліджуваному документу, сумісність з досліджуваним документом за мовою, часом виконання й матеріалом письма.

Умовно-вільні зразки – це рукописи, виконані після початку кримінального провадження, але не пов’язані з фактом призначення почеркознавчої експертизи. Наприклад, заява, написана підозрюваним або підпис підозрюваного у протоколі допиту.

Експериментальні зразки – це спеціально отримані рукописні записи для проведення почеркознавчої експертизи. Такі зразки можуть бути отримані під диктовку або у результаті вільного викладу на запропоновану тему. При дослідженні коротких підписів, що складаються з однієї чи двох літер, мають відбиратися не менше 15 підписів кожного з варіантів. Якщо досліджувані тексти, а особливо підписи виконані на бланках, то експериментальні зразки слід відбирати на таких самих бланках. Якщо рукопис виконано друкованими літерами, цифрами або спеціальним шрифтом, то експериментальні зразки слід відбирати таким же способом. При цьому категорично забороняється переписування тексту з досліджуваного документа або диктування його змісту.

Як вільні, так і експериментальні зразки літерного або цифрового письма бажано надавати не менш ніж на 5 аркушах. Чим коротший досліджуваний текст, тим більше необхідно зразків. Вільні зразки підпису надаються за можливістю не менше ніж на 10 документах, експериментальні – в кількості не менше 20 зразків підписів.

Для встановлення чи не виконаний підпис від імені певної особи іншою особою, надаються зразки підписів обох осіб. При цьому додатково відбираються експериментальні зразки почерку передбачуваного виконавця не менше ніж на 5 аркушах у вигляді записів прізвища та ініціалів особи, від імені якої виконано підпис.

Важливе значення має формулювання завдань експерту, яке досягається внаслідок постановки питань, від яких залежить бажаний для слідчого (суду) результат експертизи. До орієнтовного переліку вирішуваних судово-почеркознавчою експертизою питань належать такі:

- чи виконано рукопис (підпис) певною особою?

- чи виконані декілька рукописів (підписів) однією особою?

- чи не виконано рукопис (підпис) навмисно зміненим почерком?

- чи не виконано рукопис (підпис) у незвичних умовах?

- чи не знаходилась особа, яка виконала рукопис (підпис), у незвичному стані?

- чи не володіє особа, яка виконала рукопис (підпис), навиками написання спеціальними шрифтами?

- особою якої статі виконано рукопис?

- до якої групи за віком належить виконавець рукопису?

10.5. Криміналістичне авторознавство

У практиці криміналістичних досліджень речових доказів авторознавчі дослідження як окрема галузь стала виділятися порівняно недавно. З урахуванням останніх теоретичних і практичних тенденцій розвитку цієї галузі, криміналістичне авторознавство визначається як система знань про умови і закономірності мовної поведінки людини, що обумовлює індивідуальність її письмового та усного мовлення, та методи встановлення автора (або диктора) з метою розслідування та судового розгляду як кримінальних так і цивільних проваджень.

Об’єктом лінгвістичного аналізу, який проводиться в процесі авторознавчої експертизи, є мовна діяльність людини (людей), зафіксована на матеріальних носіях і відображає юридичні факти різного роду, що являє собою один з видів діяльності (поряд з трудовою, пізнавальної тощо), пов’язаних з виконанням комунікативної функції особистості в результаті синтезу інтелектуальних і моторних операцій. Така діяльність може здійснюватися у двох формах: у формі усної та у формі письмової мови. Кожна з цих форм має свої особливості, які впливають в подальшому і на методи їх дослідження та оцінки.

Для проведення повноцінного авторознавчого аналізу як усного, так і письмового мовлення людини, застосовується цілий комплекс галузей лінгвістики та психології: фонетика, фонологія, синтагматика, акцентологія, лексикологія, семасіологія, фразеологія, словотвір, морфологія, синтаксис, стилістика, діалектологія, соціолінгвістика, психолінгвістика.

Відмінність у походженні об’єктів дослідження породжує розмежування експертиз, де застосовується лінгвістичний аналіз, на фоноскопічну і авторознавчу. Хоча в цілому, як в одній, так і в іншій експертизі в центрі уваги знаходяться мовленнєві акти для встановлення їх автора.

При авторознавчих дослідженнях письмової мови вирішуються завдання: ідентифікаційні (ототожнення особи автора тексту; належність декількох документів одному автору; встановлення чи є автор та виконавець документу однією або різними особами; встановлення чи складений документ/текст однією або декількома особами); діагностичні (встановлення факту навмисного викривлення ознак писемного мовлення; встановлення умов укладання тексту документа; загальноосвітній рівень автора; групові ознаки автора, рівень його грамотності й володіння навиками мови, стать, вік, професію, незвичний стан автора; соціолінгвістичний портрет автора тощо); класифікаційні (місце формування мовленнєвих навичок, рідну мову, освіту автора документа тощо).

Загальним для усного і письмового мовлення є безпосередній об’єкт лінгвістичного дослідження – мовний текст, тобто сукупність речень, пов’язаних єдністю змісту, в якому проявляються загальні (лексико-фразеологічні, стилістичні, синтаксичні, орфографічні, пунктуаційні, тощо) і окремі (стійкі порушення мови, використання окремих мовних засобів, особливості пунктуації, орфографії, використання професіоналізмів, крилатих виразів, жаргонних слів тощо) ознаки мовлення.

Також класифікувати ознаки мовлення (крім загальних та окремих) можливо шляхом їх поділу на наступні три групи ознак: граматичні, лексичні та стилістичні.

Граматичні ознаки (або рівень грамотності) є особливостями дотримання або порушення мовних норм. Граматичну будову мови засвоюють під час навчання, нагромадження життєвого досвіду й вивчення правил орфографії, синтаксису та пунктуації. Тому характерні помилки, неправильне вживання розділових знаків, зміни порядку слів у реченнях часто набирають форми сталої навички, що позначається на письмі.

Лексичні ознаки характеризують навички використання мовних засобів і способи їх вживання для висловлення думок. До мовних засобів належать лексика (словниковий запас) – сукупність слів, якими володіє особа, котра пише, для передавання своїх думок. Словниковий запас може бути великий і малий (що свідчить про бідність мови). Він є показником ерудиції, начитаності людини. Особливостями лексики є вживання професійних термінів, виразів, жаргону.

Стилістичні ознаки свідчать про манеру викладення думки, зафіксовану в побудові речень, їх довжині, будові тексту в цілому. Стиль відображає особливості використання мовних засобів відповідно до функціонального призначення мови. Розрізняють такі основні стилі мовлення: науковий, публіцистичний, епістолярний, художній, конфесійний, організаційно-діловий та розмовний.

Успіх авторознавчих досліджень у більшості випадків залежить від якості та обсягу порівняльних зразків: вільних, експериментальних та умовно-вільних. Досліджувані тексти письмового мовлення мають бути за обсягом не менше 500 слів. При дослідженнях письмових текстів враховується також, що автор і виконавець можуть бути різними особами, тобто текст може бути написаний під диктовку або просто переписаним, передрукованим.

Вільні зразки повинні відповідати досліджуваному тексту за мовою, на якій його складено, і по змозі – за часом виконання; за характером документа, виходячи з його призначення і сфери обігу (доповідна записка, особистий лист, скарга тощо); за іншими суттєвими обставинами, які могли впливати на формування ознак. Вільні зразки писемного мовлення повинні надаватися не менш як на 25 аркушах.

Умовно-вільні зразки – це тексти, виконані певною особою, пов’язані з провадженням у справі (пояснення, скарги, заяви тощо), а також після факту написання досліджуваного документа.

Експериментальні зразки повинні виконуватись мовою документа, що досліджується, у вигляді самостійного твору.

Під час відбирання експериментальних зразків особі, яка підлягає ідентифікації, спочатку пропонують написати текст на вільно обрану нею тему, аналогічну за своїм функціональним призначенням (скарга, особистий лист, службовий лист тощо). Після цього відбираються зразки, аналогічні досліджуваному тексту за своїм функціональним призначенням та за темою тексту. Наприклад, пропонують написати скаргу на дії службової особи.

Мінімальний обсяг кожного зразка – 500 слів. Якщо текст зразка виявився меншим за мінімальний, слід відібрати зразки на інші близькі теми.

За клопотанням експерта можуть відбиратися експериментальні зразки, які за стилем і деякими іншими характеристиками не відповідають документу, що досліджується.

Загальний обсяг експериментальних зразків повинен складати 25–30 сторінок тексту.

До документа про призначення експертизи (залучення експерта) бажано додавати соціально-біографічну характеристику ймовірного автора тексту.

Експертне авторознавче дослідження, як і інші ідентифікаційні дослідження, складається з таких стадій: попередній огляд об’єктів; роздільне дослідження; порівняльне дослідження; оцінка результатів та формулювання висновків.

Запитання для самоконтролю:

1. Поняття криміналістичного почеркознавства.

2. Поняття почерку. Що лежить в основі формування почерку?

3. Властивості почерку.

4. Характеристика загальних ознак почерку.

5. Поняття та види окремих ознак почерку.

6. Завдання судово-почеркознавчої експертизи.

7. Види зразків для порівняльного дослідження почерку. Їх зміст та вимоги до них.

8. Етапи експертного дослідження почерку.