Кузьминець О.В.,
доктор історичних наук
Курас Д.І.,
кандидат історичних наук

 

Лекція 9. Незалежна Україна в сучасному світі

 

  1. Політична еволюція України після проголошення незалежності.
  2. Трансформація економічних відносин в Україні, проведення реформ.
  3. Головні вектори зовнішньополітичної діяльності України після проголошення незалежності.

 

1. Політична еволюція України після проголошення незалежності

Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України. Цим документом проголошувалась незалежність України та створення самостійної української держави – України. Після цих подій та підтвердження даного Акта Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалежної держави. Найпершими і головними завданнями цього процесу були: творення власної суверенної держави; демонтаж тоталітарних структур; становлення багатопартійності; перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову; національне відродження; утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародного права та ін.

У незалежній Україні була введена нова державна символіка й атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн «Ще не вмерла Україна» (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького), у лютому 1992 р. затверджено малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом великого Державного герба. Україна створила власні Збройні сили, були сформовані інститути влади. В короткий термін утворено всі атрибути держави від кордонів до нагородної системи.

В Україні сформовано три гілки влади. Вищим законодавчим органом стала Верховна Рада, що обирається на чотири роки. Новим елементом у структурі вищої виконавчої влади став Інститут президентства. Президент обирається всенародним голосуванням терміном на п’ять років і є главою держави та виконавчої влади, верховним Головнокомандувачем. Вищою судовою інстанцією є Верховний Суд України. У березні 1992 р. парламент України ухвалив закон про введення посади представника Президента на місцях.

У червні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про об’єднання громадян», який визначив правові основи діяльності політичних партій. Услід за цим у 1992 – 1994 рр. їх кількість значно зросла.

Значною мірою платформу для багатопартійності підготував в Україні Народний Рух України (НРУ; виник 1989 р. як громадсько-політичний рух з назвою Народний Рух України за перебудову, на ІІ з’їзді у жовтні 1990 р. назву видозмінено на Народний Рух України). Саме НРУ став уособленням опозиції до радянської політичної системи та центром опозиційної діяльності до тогочасної влади в Україні. Значна частина українських політичних партій національно-демократично спрямування сформувалися на основі Руху і тривалий час зберігали з ним тісний зв’язок.

У середині 1993 р. політичних партій в Україні вже нараховувалось близько 60, проте лише 21 з них були офіційно визнані. На початок 2004 р. Міністерство юстиції України зареєструвало в Україні 96 політичних партій. На 13 листопада 2012 р. в Україні офіційно зареєстровано 200 політичних партій. Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 р. український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах.

У країні склалася реальна багатопартійність. Політичний спектр партій спрямований у напрямку від лівої орієнтації до центристської та правої. Ліві партії мали на меті побудувати соціалізм або суспільство, де буде забезпечена соціальна рівність громадян, домінуватиме державна власність на засоби виробництва. Серед їх числа впливовими в українському суспільстві залишаються такі партії як Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Центристські партії дотримуються поміркованих політичних позицій, виступають за розвиток ринкових відносин, приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення тощо. До них належать Народна партія, Народно-демократична партія України, Партія регіонів та ін. Праві партії (їх ще інколи визначають як партії консервативного або ліберального спрямування) виступають за ринкові реформи, пріоритет приватної власності, захищають ліберальні цінності тощо. До них належать Українська республіканська партія, Українська християнсько-демократична партія, Політична партія «Наша Україна», партія «Реформи і порядок» та ін. До цієї групи належить й Народний Рух України (Українська партія «Рух»), який трансформувався із громадсько-політичного руху на політичну партію (зареєстрована Міністерством юстиції України у 1993 р.).

Проте значна частина політичних партій займає проміжне місце між лівою, центристською та правою течією. І тому доповнюють спектр політичних партій України, поділяючись відповідно на крайнє ліві (Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), ліво-центристські (Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія «Об’єднані ліві і селяни», Партія відродження села та ін.), право-центристські («Свобода», Конгрес українських націоналістів та ін.), крайнє праві (Українська національна асамблея-Український національний союз (УНА-УНСО) та ін.).

Водночас для переважної більшості сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації відіграють важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської і прозахідної (проєвропейської) спрямованості1.

         Досить гострою була ситуація в країні у 1992 – 1994 рр. Погіршувалось соціально-економічне становище, дуже швидко змінювалися керівники та члени уряду. Зокрема чотири уряди змінила Верховна Рада, на чолі яких стояли – В. Масол (травень – жовтень 1990 р.), В. Фокін (листопад 1990 р. – жовтень 1992 р.), Л. Кучма (жовтень 1992 – вересень 1993 р.), Ю. Звягільський (в.о., вересень 1993 – червень 1994 р.) та розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами цього стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними. Водночас йшла боротьба за владу між Президентом Л. Кравчуком та Верховною Радою, яка виступала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992 – 1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не були втілені в життя. Суперники звинувачували один одного в погіршенні соціально-економічного становища. У цій ситуації Президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити свої повноваження і провести нові вибори. У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради за мажоритарним принципом, а у червні – липні відбулися вибори Президента України. У ході останніх основна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком та Л. Кучмою. У другому турі перемогу здобув Л. Кучма (52 % голосів). Програма нового президента передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, покращення відносин з Росією та країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД)2.

Історичною заслугою Л. Кравчука стало те, що він послідовно реалізовував ідею незалежності України й очолив здійснення процесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України.

Головним підсумком виборів стало те, що органи влади почали формуватися за участю народу, реально існував політичний плюралізм. Однак вибори не привели до послаблення напруги між Президентом і Верховною Радою. Лінія розходжень стосувалась усе ж тієї структури влади: в Україні має бути президентська вертикаль чи система рад. Водночас наглядними були розбіжності у ставленні до приватизації землі (ліві сили, що виступили проти приватизації землі, вважали її найбільшим багатством України, яким не можна торгувати), політики щодо Росії й СНД (ті ж самі ліві сили виступали за посилення інтеграції з Росією й навіть висловлювались за відновлення СРСР).

Після того, як ще продовжував свою роботу старий радянський, обраний ще у березні 1990 р., парламент, в якому переважали колишні комуністичні функціонери, – навесні 1994 р. відбулися перші в Україні вільні парламентські вибори. Вони не призвели до формування однозначної більшості. Комуністи, які у травні 1994 р. знову пройшли до парламенту, стали найсильнішою партією у Верховній Раді. Однак понад третина новообраних депутатів не належали до жодної партії. Пряме мажоритарне виборче право з кворумом 50 % голосів виборців призвело до того, що в окремих округах необхідно було постійно проводити повторні вибори, і ще через два роки після виборів не була визначена доля 25 депутатських місць. Під час других парламентських виборів, проведених у березні 1998 р. на основі нового виборчого закону, вже тільки половина місць визначалася індивідуально, а друга половина – за партійними списками, натомість кворум скасували. Комуністи та інші ліві партії зміцнили свої позиції та отримали 37 % місць, водночас 30 % (60 % прямих мандатів) відійшли незалежним кандидатам. Це були здебільшого політичні та економічні функціонери, які пізніше підтримували переважно Президента і його «партію влади». Вибори показали, що, за винятком комуністів, усі партії користувалися невеликою підтримкою населення України.

Подібно до Росії, внутрішня політика України в 1990‑х роках визначалася конфліктами між Президентом і парламентом. Це спричиняло до постійної зміни урядів. Призначені Президентом Л. Кучмою прем’єр-міністри Леонід Марчук (1995 – 1996 рр.), Павло Лазаренко (1996 – 1997 рр.), Валерій Пустовойтенко (1997 – 1999 рр.) і Віктор Ющенко (1999 – 2001 рр.) уособлювали різні етапи боротьби за владу і політики реформ.

Парламент виявився гальмом для реформ. Як і слід було очікувати, після досягнення опозиційними силами їхньої найважливішої мети – незалежності – між ними стався розкол. Одне крило Народного Руху України на чолі з Іваном Драчем підтримувало Президента Л. Кравчука і його політику, інше крило, під керівництвом В. Чорновола, – прагнуло послідовнішої демократизації та більшою мірою обстоювало національний курс. У грудні 1992 р. НРУ під керівництвом В. Чорновола оголосив себе партією, але найвищу точку свого розвитку він уже перейшов. Навесні 1999 р. НРУ знову розколовся, а В. Чорновіл невдовзі загинув в автомобільній катастрофі3.

Робота над Конституцією незалежної України здійснювалася у Верховній Раді дуже повільно. У червні 1995 р. Президент Л. Кучма і парламент уклали «конституційний договір», який вперше унормовував поділ між гілками влади і надавав Президентові більші повноваження для здійснення економічних реформ. 28 червня 1996 р. парламент прийняв Конституцію, що замінила Конституцію УРСР 1978 р. Вона стала компромісом між виконавчою і законодавчою владою. Конституція гарантує право на приватну власність, на землю і проголошує українську мову державною.

Після свого переобрання в листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма розпочав новий етап у напрямі реформ і призначив Прем’єр-міністром голову Національного банку В. Ющенка, який мав репутацію людини, прихильної до реформ. Водночас він намагався зміцнювати свої позиції у парламенті – йому вдалося створити пропрезидентську більшість у Верховній Раді. На початку 2000 р. це призвело до драматичних конфліктів з лівими партіями і до розколу Верховної Ради. У парламенті оформилася ідеологічно різнорідна опозиція президентській владі, яка складалася з партій колишнього Народного руху на чолі з Г. Удовенком і Ю. Костенком, «Батьківщиною» Ю. Тимошенко і соціалістами О. Мороза.

За допомогою референдуму, щодо якого точилися суперечки і давалися різні оцінки в країні та за кордоном, у квітні 2000 р. Л. Кучма розширив повноваження Президента. Однак для забезпечення таких нововведень, як впровадження другої палати парламенту, необхідно було вносити зміни до Конституції. Навряд чи можна було б зібрати необхідну для цього більшість у дві третини депутатів. Тому боротьба за владу між виконавчою і законодавчою гілками залишалася на порядку денному. Втім, як і в більшості інших пострадянських країн, в Україні шальки терезів схилялися на користь Президента. На це вказувала, зокрема, загальна уніфікація українських засобів масової інформації на службі в Президента у передвиборчій боротьбі наприкінці 1999 р.

Конфлікт між Президентом і парламентом – це постійна прихована боротьба еліти, яка точиться навколо їх приватних інтересів і політичної та економічної влади. Регіональні кланові зв’язки, передусім дніпропетровського і донецького кланів, відігравали таку саму роль, як і тісне переплетення політики і економіки. Нові олігархи привласнювали значні сектори економіки та здобували дедалі більший вплив на політику. Вони, як правило, перешкоджали реформаторському процесові, що загрожував їх могутності. При цьому нечіткими залишалися межі з організованою злочинністю. Тільки вершиною айсберга можна вважати справу депутата парламенту П. Лазаренка, колишнього Прем’єр-міністра України, якого у 1998 р. звинуватили у розкраданні мільйонів державних коштів та у переведенні їх за кордон. Був виданий ордер на його арешт, а Верховна Рада позбавила депутатської недоторканності. Проте П. Лазаренку вдалося залишити Україну, а в лютому 1999 р. його затримали у США.

Процес формування більш демократичних політичних структур у незалежній Україні просувався дуже повільно, неодноразово зазнаючи поразки. Навіть на початку нового сторіччя ще не можемо говорити про якусь парламентську демократію з функціональною партійною системою і про правову державу за західним зразком. З іншого боку, обом першим Президентам за допомогою майстерного лавірування і готовності до компромісу, порівняно з іншими колишніми радянськими республіками, вдавалося зберігати дивовижну внутрішньополітичну стабільність, яку порушували лише страйки гірників.

Гострота політичної ситуації у країні у 2000 р. була посилена так званим касетним скандалом, ініційованим лідером Соціалістичної партії України (СПУ) О. Морозом. Він вибухнув восени 2000 р. після оприлюднення «плівок Мельниченка», які, на переконання тогочасної опозиції, мали б вказувати на причетність тодішнього Президента України Л. Кучми та інших високопосадовців і політиків до вбивства журналіста Г. Гонгадзе. Скандал був своєрідною відповіддю лівих сил на їх відсторонення від керівництва Верховною Радою (лютий 2000 р.) та одночасно спробою відновити вплив на політичний процес в Україні за рахунок зниження легітимності Президента та його команди. Погодимось з точкою зору деяких сучасних дослідників, що таке влаштування скандалу можна розглядати як делегітимаційну технологію, яка була покликана послабити позиції Л. Кучми, перш за все, щоб позбавити його можливості повністю контролювати діяльність Верховної Ради. І цього було досягнуто. Попри те, що Л. Кучмі вдалось створити слухняну йому більшість, за умов політичної кризи на неї вже не можна було повною мірою опиратися у вирішенні питань реформування механізму влади, тобто здійснення модернізації. Зокрема, ця криза завадила Л. Кучмі реалізувати такий модернізаційний захід як імплементація результатів всенародного референдуму квітня 2000 р., що передбачав розширення прав Президента, зокрема, надання йому права розпускати парламент при відсутності більшості4.

«Касетним скандалом» скористались більше 20 українських партій, основна частина яких практично була невідома широкій громадськості. Участь у русі «Україна без Кучми» дозволила цим партіям заявити або нагадати про себе. Серед партій, що брали активну участь в акціях «Україна без Кучми», були СПУ, «Собор», «Реформи та порядок», Українська республіканська партія (УРП), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ), Соціал-національна партія України (СНПУ), Українська національна асамблея – Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Державна самостійність України (ДСУ) та «Щит Батьківщини» Д. Корчинського. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».

Провладні партії, до яких відносились Народно-демократична партія (НДП), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ (о)), «Демократичний союз», Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія праці, Партія регіонального відродження (ПРВ), Партія промисловців і підприємців України (ПППУ), стали організаторами та учасниками акцій «на захист конституційного порядку» та заявили про намір відновити партійну коаліцію «Наш вибір – Леонід Кучма»5.

На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештували. У різних регіонах України відбулися демонстрації та мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією протистояння влади і опозиції став багатотисячний мітинг у Києві 9 березня 2001 р. біля пам’ятника Т. Шевченка. У той день дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.

Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Л. Кучми з представниками 76 партій. 17 квітня вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала його роботу незадовільною і 26 квітня голосами комуністів та пропрезидентських партій висловила недовіру популярному в народі Прем’єр-міністру В. Ющенку. Внаслідок цього В. Ющенко став лідером опозиції6.

Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку Голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента Л. Кучми не вдалася. Проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226).

28 квітня Президент України підписав указ про відставку уряду, а вже наступного дня Верховна Рада дала згоду на призначення Прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду: посилення соціальної спрямованості реформ; реформування податкової системи; підтримка та захист вітчизняних товаровиробників; активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку; забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання; розробка та реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу; адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства7.

У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою Закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. вказував на те, що більшість представників «партії влади» одержала перемогу саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом України не вдалися, і у жовтні 2001 р. Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за змішаною системою: одна половина депутатів обиралася в одномандатних округах, а інша – за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та Трудовою Україною. Блок очолив Голова Адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов Прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та кілька інших партій і блоків8.

Десять політичних партій, серед яких Народний Рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» та «Солідарність» утворили блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого асоціювали себе з поміркованою, конструктивною опозицією.

Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України на чолі з О. Морозом та блок Юлії Тимошенко (БЮТ), до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку таких відомих політиків як Л. Лук’яненко, А. Матвієнко, Г. Омельченко, В. Онопенко, Я. Головатий, С. Хмара. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Президента України Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.

Опозиційність до режиму продовжувала декларувати й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох засумніватися в декларованій опозиційності.

Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 % бар’єр подолали партії «Наша Україна» (23,5 %), КПУ (20 %), «За єдину Україну» (11,8 %), БЮТ (7,2 %), СПУ (6,9 %), СДПУ(о) (6,3 %)9. У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що засвідчувало відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Тому фракція КПУ у Верховній Раді виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».

21 листопада 2002 р. новим Прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович. За його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.

У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи. Вона передбачала: обрання депутатів за партійними списками; формування коаліційного уряду парламентською більшістю, яка відповідає за його роботу; наділення Президента правом розпускати парламент у разі відсутності у визначений термін більшості та неспроможності більшості сформувати уряд і несхвалення Державного бюджету на наступний рік; визнання результатів Всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади; розподіл парламенту на дві палати; перетворення України на парламентсько-президентську республіку; розмежування в часі виборів до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, Президента, але впродовж одного року та на один термін – п’ять років10.

6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”». Наближення президентських виборів 2004 р. ще більше активізувало політичне життя в країні.

31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками були В. Ющенко та В. Янукович.

За результатами другого туру виборів ЦВК оголосила переможцем у виборах В. Януковича. Проте екзитполи засвідчували перемогу В. Ющенка, звинувачуючи кандидата від влади у фальсифікаціях і махінаціях. Прихильники В. Януковича і спостерігачі від Російської Федерації вважали, що все відбувалося в рамках закону. Представники коаліції «Сила народу» і спостерігачі від Європейського Союзу (ЄС) і США заявляли про масові порушення. Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралася на мітинг на центральній площі Києва – майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і дістала назву «Помаранчева революція». Мітинги протесту охопили не лише Київ, а й більшість великих міст Західної та Центральної України. В Україні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів; політична криза; небезпека економічної кризи.

У дні політичної кризи Верховна Рада України своїм втручанням допомогла врегулювати конфлікт. Для стабілізації становища 8 грудня 2004 р. одночасно «пакетним голосуванням» були прийняті зміни до Конституції України, до Закону України «Про вибори Президента України», оновлено склад ЦВК. Згідно зі змінами в Конституції України здійснено перерозподіл повноважень між Президентом України, Верховною Радою України та Прем’єр-міністром. Повноваження Президента дещо зменшувались, а Верховної Ради – збільшувались. Це насамперед стосувалося Кабінету Міністрів. Термін дії Верховної Ради подовжено до п’яти років. Повноваження парламенту значно розширювались: тепер він мав призначати значну частину перших керівників органів виконавчої влади, а також мав право контролю за діяльністю уряду. У той самий час депутати не мали права суміщати роботу в парламенті та в органах виконавчої влади, бізнесі та ін. Розширювався список підстав для позбавлення депутата мандата. За Президентом залишено право призначати та звільняти голів місцевих держадміністрацій. Значно збільшилися повноваження Прем’єр-міністра. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович. Таким чином, політична криза в країні була розв’язана шляхом компромісу. Після цього масові акції на майдані Незалежності в Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати. Перевибори 26 грудня 2004 р. показали такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича – 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р. Прем’єр-міністром України 5 лютого 2005 р. було обрано Ю. Тимошенко.

Політична боротьба в середині помаранчевої коаліції «Сила народу» призвела до її розпаду вже незадовго після президентських виборів. Між блоками «Наша Україна» та БЮТ суперечності постійно наростали. Це та невирішеність економічних проблем знову призвело на початку вересня 2005 р. до глибокої політичної кризи в Україні. Рівень довіри громадян до Президента і Прем’єр-міністра, що значно знизився влітку, продовжував падати. У суспільстві стало  відчутним, що у вищому керівництві держави нема єдності. Продовжувалося протистояння між Ю. Тимошенко і секретарем Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України П. Порошенком. Криза усугубилася після відставки державного секретаря О. Зінченка і його прес-конференції, де колишній урядовець звинуватив П. Порошенка в корупції. Президент 8 вересня відправив у відставку П. Порошенка і Ю. Тимошенко, пояснюючи це необхідністю припинити постійну боротьбу між двома політичними лідерами. 22 вересня новим головою уряду парламент затвердив Ю. Єханурова, якого вважали непоганим господарником з великим досвідом роботи. Він проголосив про перехід до прагматичної політики і припинення реприватизації. Головним завданням уряду повинна була стати стабілізація ситуації в країні.

Таким чином, головним наслідком вересневої кризи 2005 р. був розпад так званого помаранчевого табору і перехід Ю. Тимошенко в опозицію.

Нові вибори до Верховної Ради України були проведені 26 березня 2006 р. Голосування відбувалося за партійними списками. У виборчих перегонах узяли участь 45 політичних партій та блоків, проте 3 % бар’єр подолали лише п’ять політичних сил: Партія регіонів – 32,12 %; БЮТ – 22,27 %; Блок «Наша Україна» – 13,94 %; Соціалістична партія України – 5,67 %; Комуністична партія України – 3,66 %. Прогнозований успіх чекав Партію регіонів, яка завоювала третину депутатських місць. Неочікувану кількість голосів здобув блок Юлії Тимошенко. Несподіванкою стала й невдача пропрезидентського блоку «Наша Україна»11.

Електоральна картина парламентських виборів була ідентичною з картиною президентських виборів. Партія регіонів здобула перше місце у восьми областях (Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській і Херсонській), а також в Автономній Республіці Крим (АРК) і місті Севастополь. БЮТ переміг у 13 областях і м. Києві. Блок «Наша Україна» здобув перемогу лише в трьох областях – Івано-Франківській, Львівській і Закарпатській. Соціалістична партія України мала найкращі результати тільки в Черкаській (друге місце), а також Вінницькій, Чернігівській, Київській, Кіровоградській, Донецькій областях (третє місце). Найбільшим здобутком Комуністичної партії України було третє місце на виборах у Дніпропетровській і Луганській областях, а також у м. Севастополь. Отже, парламентські вибори засвідчили, що більшість громадян України зробили вибір на користь незалежності, ринкової економіки та демократії. Однак проблеми структурування суспільства та створення в парламенті демократичної більшості, налаштованої на прискорене реформування державних структур, народного господарства та духовної сфери, залишилися актуальними.

Розстановка сил у Верховній Раді нового скликання все-таки виявилася на користь помаранчевої коаліції. Проте лідери її довго не могли узгодити між собою розподіл ключових посад в органах законодавчої і виконавчої гілок влади. В результаті лідер соціалістів О. Мороз об’єднався з Партією регіонів. Це призвело, поряд з домовленістю про союз між регіоналами і комуністами, до появи нового співвідношення сил у Верховній Раді. Безпосереднім наслідком цієї домовленості стало обрання О. Мороза головою парламенту. У серпні 2006 р. В. Ющенко вніс на затвердження парламенту кандидатуру Прем’єр-міністра від антикризової коаліції. Після цього В. Янукович став першим в історії радянської і незалежної України повновладним Прем’єр-міністром12.

Проте керівники гілок влади не змогли знайти спільної мови. Внаслідок позачергові парламентські вибори було призначено на 30 вересня 2007 р. У виборчих перегонах 3 % бар’єр подолали: Партія регіонів – 33,37 %; БЮТ – 30,71 %; блок «Наша Україна – Народна самооборона» – 14,15 %; Комуністична партія України – 5,39 %; політичний альянс «Блок Литвина» – 3,96 %13. Однак виборець засудив дестабілізуючу поведінку лідерів Соціалістичної партії у непростій політичній ситуації весни–літа 2007 р. – до парламенту партія не потрапила.

Далеко не останнє місце в переліку політичних проблем сучасної України займає ситуація з регіоналізацією українського суспільства. Перед незалежною державою постало важке завдання інтеграції різнорідних регіонів України. Традиційно західні українці орієнтувалися на Захід. У національно-демократичному русі кінця 1980 – початку 1990‑х років домінували українці з Галичини. Так, вони 1 грудня 1991 р. майже одностайно проголосували за незалежність.

Чіткі регіональні контрасти вималювалися на президентських виборах 1994 р: понад 90 % західних українців проголосували за Л. Кравчука, а на Сході та Півдні країни більшість виборців віддала голоси Л. Кучмі. На виборах 1999 р. саме Захід проголосував на 90 % за Л. Кучму, тоді як позиції виборців на Сході та Півдні не були чіткими. Політична поляризація регіонів України підтвердилася під час парламентських виборів 2006 та 2007 рр., коли у східній та південній частинах України здебільше простежувалась ліва орієнтація в політичних поглядах населення, а у західній частині переважали національно-демократичні уподобання виборців.

Водночас привертає увагу й той факт, що на Закарпатті пробудився місцевий регіональний рух. Так, під час референдуму 1 грудня 1991 р. 78 % населення, які дотримуються самоназви «русини», висловилися за автономію їх території в межах України. Українці Буковини також наголосили на своїх регіональних особливостях14.

Також регіональні погляди проявилися і в мешканців Сходу та Півдня України. Хоча більшість населення цих регіонів все ж проголосувала за незалежність України, однак йому притаманним був стан вичікування. На першому плані тут домінували економічні проблеми, а в областях з гірничодобувною і важкою промисловістю утримувався високий рівень соціальної напруги. А націоналістичні гасла в Донецьку чи в Одесі наштовхувалися на недовіру. Частина істотно русифікованого українського міського населення регіону й далі дотримувались «малоросійської» та подвійної українсько-російської культурної ідентичності. Досить поширеними й досі залишаються устремління за тісніші зв’язки з Росією та іншими країнами СНД.

Різнорідності окремих регіонів сприяють також конфесійні відмінності, що посилилися завдяки легалізації 1989 р. Української Греко-католицької  та 1990 р. Української Автокефальної Православної церков (відповідно УГКЦ та УАПЦ), які поширені здебільше, в Західній Україні. Водночас 1–3 листопада 1991 р. на Помісному Соборі Української Православної церкви (УПЦ) одноголосно прийнято рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви на чолі з Святішим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. 25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому відбулося об’єднання УПЦ і УАПЦ в єдину Українську Православну Церкву (УПЦ) – Київський Патріархат. Їй в Україні протистоїть Українська Православна церква Московського патріархату, яка залишається підпорядкованою Московському Патріарху і є церквою з найбільшою кількістю парафій в Україні.

Ще одна важлива складова частина національної риси, що після 1991 р. отримала подальший розвиток – переосмислення вітчизняної історії, звільнення її від викривлень радянського часу. Відроджуються національні традиції, постають із небуття будівничі національної держави. Вагому роль у суспільстві відіграє повернення правди щодо історії козацтва, яка має особливе значення для національної мобілізації. Зокрема, з наукових підходів оцінено постать гетьмана І. Мазепи, внаслідок чого із зрадника він постав як передбачливий український державний діяч. Відкритими науковими темами стали національний рух XIX – початку XX ст., Українська революція 1917 – 1921 рр. та її ключові постаті М. Грушевський, В. Винниченко, П. Скоропадський, С. Петлюра та ін. Внаслідок історик і політик М. Грушевський справедливо зайняв центральне місце в національному пантеоні одразу після Т. Шевченка. Події XX ст., які замовчувалися за радянської доби, стали важливими елементами національної історичної ідентичності: відродження української державності (УНР) та боротьба за неї; організований сталінським режимом Голодомор 1932 – 1933 рр.; політичні репресії 1930‑х років; роль Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА) в історії українського народу тощо. Це яскраво засвідчує, що після 1991 р. з політичною емансипацією України українська історія звільняється від тісного, офіційно приписуваного прив’язування до «великого російського народу».

На початок

2. Трансформація економічних відносин в Україні, проведення реформ

На економіку України руйнівний вплив мали загальна економічна криза, що охопила СРСР наприкінці 80‑х років ХХ ст. та розпад загальносоюзного економічного комплексу. У період проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні. 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство.

Причини економічної кризи такі: 1) стару економічну систему зруйновано, а нову, ринкову, ще не створено. Колишня економічна система була командною, затратною, планово-суб’єктивістською. Вона була нездатна сприяти розподілу товарів капіталів і робочої сили згідно з реальними потребами суспільства. Чітких ознак криза набула з 1992 р. Після вивільнення з-під державного контролю переважної більшості цін і саморозпаду системи державного планового розподілу продукції криза діючих підприємств і непотрібність частини товарів стали відкритими; 2) розрив господарських зв’язків з Росією та іншими країнами СНД. 80 %торгового обороту України припадало на Росію. Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України, які після розпаду СРСР втратили споживача й фінансування. Промисловість України виробляла не більше 20 % кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції – це напівфабрикати або комплектуючі вироби, які ще необхідно «доводити» до готового продукту. Крім того, розрив зв’язків призвів до ліквідації диспропорції цін, особливо в паливно-енергетичній галузі. Україна, не маючи достатньо нафти й газу, змушена була платити за них світовими цінами. Недостача енергоносіїв стала найболючішим місцем української економіки. Вибуховий перехід до нового цінового рівня не дав змогу підприємствам своєчасно накопичити ресурси оборотного капіталу з тим, аби не переривати виробничий процес. Темп падіння обсягу виробництва за 1991 р. становив 4 %, а за 1992 – 1993 pp. – 35 %; 3) помилки при проведенні економічної політики. З перших днів незалежності України йшла боротьба за напрям економічної політики: відновлювати фасад старої економічної системи за державним регулюванням чи йти по шляху ринкових реформ. Політична боротьба й значний вплив колишньої комуністичної номенклатури зумовили значні коливання в проведенні економічної політики, її паліативний характер, повільний темп. Ринкові реформи в Україні почалися фактично вимушено, оскільки на цей шлях з 1992 р. стала Росія, а наша республіка тоді була дуже прив’язана до російської економіки. Це було пристосування своєї економіки до ринкової економіки інших країн.

Довга тривалість кризи зумовлена глибинністю тих суперечностей, які утворилися в національній економічній системі. Лібералізація цін у Росії призвела до зростання цін на газ в Україні за 1992 р. в 100 разів, на нафту – у 300 разів. Це призвело до гіперінфляції. У 1992 р. інфляція становила 2 100,5 %у 1993 р. – 1 025,5 %.Таких масштабів інфляції не було тоді у жодній країні світу. Це перша особливість кризи в Україні15.

У 1992 р. були введені купоно-карбованці багаторазового використання – попередники національної валюти. Україна вийшла з рубльової зони.

Характерним для економічної кризи був ступенеподібний рух рівнів цін. Останні в 1992 – 1994 pp. змінювалися через 2–3 місяці, підвищуючись при цьому щоразу в 2–5 разів. У 1992 р. індекс споживчих цін підвищився в 21, у 1993 – в 103, у 1994 – у 5 разів. Усього за 1991 – 1994 pp. споживчі ціни в Україні зросли (відносно 1990 р.) в 42 022 рази16.

Вкрай необхідна реструктуризація та модернізація економіки у 1990‑х роках просувалися дуже повільно. У проведенні економічних реформ Україна відставала від Росії та частково реагувала на її реформаторські кроки. Це проявилося при відпусканні цін у 1992 р. та у запровадженні купонів у листопаді 1992 р., як єдиного чинного платіжного засобу. Реалізація ухваленого в березні 1992 р. вже на папері недосконалого закону про приватизацію обмежилася лише першими кроками, так само як і проголошена Президентом Л. Кучмою восени 1994 р. програма ринкових реформ. Лише у 1995 і 1996 рр. уряд прискорив приватизацію середніх і великих підприємств, а також намагався провести земельну реформу із запровадженням приватної власності на землю, однак вона постійно наштовхувалася на опір парламенту. У другій половині 1990‑х років частка приватизованого майна поступово зростала, однак часто йшлося лише про формальну приватизацію. Представники старих політичних і економічних еліт привласнювали значну частину власності, й це не створювало хоч якихось реформаторських стимулів. Високі прибутки переважно не інвестувалися в середині країни, а вивозилися у валюті за кордон17.

Повністю приватизовані малі підприємства і сектор послуг частково модернізувалися, а структури сільського господарства і важкої промисловості реформувалися дуже повільно. Успадкована з радянських часів увага до технічно застарілої важкої промисловості в 90‑і роки навіть збільшилася, і цьому сприяли державні субсидії. Це стосувалося найбільших кам’яновугільних шахт Донбасу, які ставали дедалі менш рентабельними, натомість кілька великих оборонних підприємств знову почали успішно виробляти продукцію та експортувати до Росії та азійських країн. Систематичними перешкодами для діяльності приватних підприємців були дефіцит капіталу, податковий тиск, відсутність правової бази, бюрократичне свавілля і корупція. В сільському господарстві, як і раніше, переважали нерентабельні колгоспи і радгоспи. Тільки після переобрання наприкінці 1999 р. Президент Л. Кучма видав розпорядження про їх ліквідацію.

У державі було створено (хоч і не зовсім досконалі) законодавчі основи для ліквідації монополії власності на землю й становлення різних, але юридично рівноправних форм земельної власності, серед яких найпоширенішою мала стати приватна власність у різних формах функціонування – індивідуальна (сімейна), групова, колективно-пайова (дольова). Суть цього процесу в перетворенні підприємств на акціонерні, що об’єднують земельних власників, які мають статус працюючого власника з правом отримання доходів відповідно не лише праці, а й розміру земельно-пайового внеску.

У більшості колективних господарств відбулося розпаювання земель з наданням права власникам паїв передавати їх у спадщину й для продажу. На середину 2003 р. власниками землі стали 6 880 042 особи.

Йшов процес становлення сектора фермерства. У 1996 р. в Україні нараховувалося більше 38 тис. фермерських господарств, яким було виділено більше 900 тис. га земель (середній розмір – близько 25 га). Прийняття парламентом України Земельного кодексу України (жовтень 2001 р.), в якому основною формою власності на землю визначалась приватна, повинна була сприяти піднесенню сільськогосподарського виробництва.

У період економічної кризи значно знизився життєвий рівень людей. За 1994 р. реальна зарплата становила лише 33 % від рівня 1990 р. Практично розтанули грошові заощадження людей, які вони збирали роками (залишки в банках у реальному обчисленні скоротились у 10–12 разів). Тривалість життя зменшилась на 4 роки й дорівнювала 61,5 р. для чоловіків і 71,5 – для жінок. Посилюється процес депопуляції – зменшення чисельності населення внаслідок переважання кількості померлих над народженими. Кожен третій чоловік помирав, не доживши до пенсійного віку.

Народжуваність почала знижуватись з 1984 p., а смертність зростати з початку 1970-х років. Смертність з розрахунку на 1 тис. чоловік скоротилася з 15,2 у 1996 р. до 14,3 у 1998 р. Дитяча смертність з 14,3 у 1996 р. до 12,8 у 1998 p., що відповідало рівню 1980 р. На 1 січня 2005 р. населення України становило 47,3 млн людей, зменшившись майже на 5 млн з 1989 р.

Слабкими елементами соціальної структури є 13 млн пенсіонерів і 1,3 млн осіб, які отримують допомогу для дітей. Лише 13 млн виробляли матеріальні блага. Значно поглибилася майнова диференціація суспільства між найбагатшими й значною верствою незаможних. Доходи 10 % найбагатшої частини відносно 10 % найбіднішої були у 12 разів більші (у США цей показник – 5,5). На початок 2004 р. в Україні нараховувалося, за офіційними даними, 142 мільйонери (у доларовому обчисленні) або 850 у гривневому обчисленні. За рівнем життя Україна знаходиться на 83‑у місці у світі18.

Кількість безробітних наприкінці 2001 р. становила 1 млн 120 тис. осіб. Кожен третій житель села – непрацездатного віку. Дуже складною стала кримінальна ситуація. Щодобово в країні відбувалося 13 убивств, 14 розбійних нападів, 24 пограбування. З 1991 р. загинуло близько 800 міліціонерів при виконанні службових обов’язків.

Спад виробництва, обумовлений усім попереднім шляхом розвитку України в складі СРСР, призвів до значної технологічної відсталості, витрато- та енергоємності виробництва. Саме ці об’єктивні причини, а також величезна залежність від зовнішніх джерел енергії, спричинили низьку продуктивність підприємств України й малу конкурентоспроможність їх продукції. Процес реформування економіки відбувався не активно, окремі позитивні зрушення, нові ефективні виробництва ще не досить відчутно впливали на розвиток економіки та соціальної сфери. У цей час – період перехідної економіки, її основними специфічними компонентами стали: повільний процес здійснення ринкових реформ і становлення ринкової взаємовідносин; певна спільність просування до ринку разом з Росією й країнами СНД; значною мірою криміногенний характер реалізації й роздержавлення державної власності; гальмування процесу формування верстви підприємців, середнього класу, що уповільнювало активізацію інвестиційного процесу, обмежувало самостимулюючу роль приватної й акціонерної власності, підприємницьких дій населення; підтримка перехідної економіки України з боку Західних країн (Україна посідала третє місце в світі за обсягом фінансової допомоги з боку США). За 1994 р. втричі зросли інвестиції іноземних держав.

У 1995 р. подолано гіперінфляцію, за 1997 р. інфляція становила 10 %. Рівень реальних доходів громадян у грудні 1995 р. порівняно з відповідним періодом 1992 р. зріс на 40 %, купівельна спроможність – на 54 %. У вересні 1996 р. проведено грошову реформу. Замість купоно-карбованців було введено гривню. Обмін тривав два тижні, мав прозорий характер – тобто можна було обміняти будь-яку суму. Обмін здійснювався з розрахунку одна гривня за сто тисяч купоно-карбованців. Грошова реформа дещо покращила фінансовий стан держави, але без піднесення виробництва цей захід був малоефективним.

Восени 1998 р. під впливом кризових явищ на фінансових ринках Південно-Східної Азії та Росії фінансово-економічна ситуація в Україні погіршилася. Гривня була девальвована, її курс знизився у 2,5 раза. За 2005 р. середньомісячна заробітна плата збільшилася на 36,7 %і становила 806,18 грн. Мінімальна заробітна плата підвищилася з 57,8 % (262 грн.) до 73,3 % (332 грн.) від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. З 1 вересня 2005 р. запроваджено перший етап оплати праці працівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки, що забезпечило підвищення посадових окладів у середньому на 15 %. Чисельність безробітних порівняно з 2004 р. скоротилася на 354,2 тис. осіб та становила 1,55 млн осіб. Допомогу при народженні дитини за соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності збільшено до 8 497,6 грн. Кількість отримувачів у 2005 р. становила 274,5 тис. осіб. Мінімальний розмір пенсій за віком встановлено на рівні прожиткового мінімуму (332 грн.). У 2005 р. на виплату пенсій спрямовано 64,1 млрд грн., що становило в 1,7 раза більше, ніж у 2004 р.

Основними принципами економічної політики уряду України на той час були: прискорення приватизації, підйом економіки за рахунок приватної ініціативи; пріоритетний розвиток аграрної сфери, прагнення використати природні умови України (перш за все наявність значних площ чорноземів) для підвищення продуктивності сільського господарства, а з його допомогою – усієї економіки країни; лібералізація економіки, відмова держави від безпосереднього керівництва підприємствами; залучення іноземних інвестицій, «відкритість» зовнішньої економічної діяльності; скорочення витрат на соціальні потреби; зміцнення грошово-кредитної і фінансової систем; реформування податкової політики.

Використовуючи зазначені принципи, були закладені перспективні основи ринкової моделі господарювання, фундамент для економічної стабілізації. Мільйони людей стали власниками, отримали у приватну власність присадибні ділянки та земельні наділи для ведення сільськогосподарського виробництва. Природним стала відсутність черг, дефіцитів, наявність у магазинах значного асортименту товарів.

Позитивні тенденції у розвитку економіки були перервані світовою кризою 2007 – 2008 рр., яка розпочалася з іпотечної кризи у США. В Україні визначилися характерні ознаки кризових явищ: падіння національної валюти, що посилило тяжіння економіки до долара; різка зміна кон’юнктури на світових ринках металовиробів та металопрокату, що, в свою чергу, дуже сильно вдарило по українських виробниках. Також зросли цін на енергоносії, а особливо – на газ. Це поставило під загрозу існування однієї з провідних галузей вітчизняної економіки – хімічної. Зростання зовнішнього боргу стало додатковим фактором тиску на українську економіку. Все це безумовно вкрай негативно відбилося на рівні життя громадян, зокрема на їх заробітній платні, зросло безробіття, збільшилась інфляція. Наслідки цієї кризи відчутні ще й досі. Хоча економічна ситуація дещо стабілізувалася, але говорити про економічне зростання не доводиться. Однак певні стабілізаційні процеси дають підстави сподіватися, що Україна згодом зможе подолати проблеми і стати нарівні з розвинутими європейськими країнами.

На початок

3. Головні вектори зовнішньополітичної діяльності України після проголошення незалежності

Після проголошення Акта про державну незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму розпочався якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності країни. Відповідальним моментом для суверенної України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою незалежність України 2 грудня 1991 р. визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали вже 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави – 132 країни. Переважна більшість із них – 92 – встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрями зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р.). Ці принципи звучать так:

невтручання у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними; відмова від участі у військових блоках; участь у процесі ядерного роззброєння (влітку 1996 р. Україна стала без’ядерною державою); визнання пріоритету міжнародного права; визнання існуючих у світі кордонів.

Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: міжнародній спеціалізованій установі ООН у галузі освіти, науки, культури (ЮНЕСКО), Міжнародній агенції з атомної енергії (МАГАТЕ), Всесвітній організації охорони здоров’я, Союзі електрозв’язку та ін. Україна має п’ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000-2001 рр. Україна виконувала функції тимчасового члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.

Влітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО). Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Одним із перших, вже 5 грудня  1991 р., визнав незалежність України уряд Російської Федерації. Однак багатовікове перебування України у складі Російської імперії, а потім СРСР, небажання впливових, шовіністично налаштованих російських політиків примиритися з появою суверенної України ускладнювало відносини між обома державами. Для цього були й певні об’єктивні причини. Принциповими з них було чотири. Перша – це вирішення проблеми, пов’язаної з подальшою долею Чорноморського флоту та його розподілу. Друга – з приводу Криму, територія якого тільки у 1954 р. ввійшла до складу України. Третя – комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням України російськими енергоносіями. Четверта – різні підходи до розподілу закордонного майна, золотовалютного запасу та активів колишнього Союзу РСР. На жаль, окремі з цих проблем і сьогодні ще до кінця не вирішені і значно ускладнюють відносини між двома суверенними державами.

Після того як Україна стала незалежною, постало питання про її кордони і територіальну цілісність. Суперечливою була передусім приналежність Криму, що став складовою частиною Української РСР з 1954 р., а раніше, входив до Російської РФСР. Російське населення Криму у 1989 р. становило понад дві третини. Майже половина українців Криму, які становили лише 26 % населення, вказували російську мову як рідну. Однак 54 % населення півострова проголосувало у грудні 1991 р. за незалежність України. Починаючи з першого півріччя 1992 р., відбувався обмін претензіями між Росією та Україною щодо Криму, а також мали місце суперечки про Чорноморський флот і його базу – Севастополь. За результатами компромісу, права Криму розширювалися до рівня Автономної Республіки у складі України. За цю поступку сили, які прагнули відділення від України, відмовилися проводити свій референдум щодо приєднання до Росії. Однак подальші суперечки щодо статусу півострова призвели навесні 1995 р. до тимчасового скасування автономії Криму. Проте у новій кримській Конституції 1995 р., що була перероблена в 1999 р., Крим знову одержав статус «Автономної Республіки» як «невід’ємної складової частини України». Нині Крим має суверенітет у питаннях права, урядування і фінансів, гарантування права української, російської та кримськотатарської мов. Однак вже не йдеться про державний суверенітет чи окреме громадянство.

Щонайменше 250 тис. кримських татар, що повернулися на свою батьківщину, з якої їх батьків і дідів депортували до Середньої Азії у 1944 р., залишилися не задоволені цим новим компромісом. У Криму вони потерпали від економічної та політичної дискримінації. Починаючи з 1995 р., під час масових демонстрацій вони вимагали поліпшення свого економічного і соціального становища, відповідного представництва в органах влади і надання українського громадянства всім кримським татарам. Після втрати у 1998 р. гарантованої квоти своїх представників у кримському парламенті – її відновлення стало черговою метою кримськотатарського руху. Складне становище кримських татар – це одна з небагатьох внутрішніх проблем України, що має великий конфліктний потенціал. Так, у 1995 та 1998 рр. відбувалися сутички між кримськими татарами, що вийшли на демонстрації, із силами правопорядку.

Прикордонні проблеми на Заході не пов’язані безпосередньо з українсько-російськими відносинами. Південна Бессарабія та Північна Буковина від 1940 р. і знову від 1944 р. належать до України, після того, як у міжвоєнний період вони були складовими частинами Румунії. І Народний фронт Молдови, і румунський парламент спочатку не визнавали варіанту визначення кордонів, здійсненого за наказом Й. Сталіна. Серйозний конфліктний потенціал набув особливої гостроти через конфронтацію між росіянами (і українцями) та румунами у Придністров’ї, проте його вдалося ослабити укладенням 2 червня 1997 р. договору з Румунією про дружбу, добросусідство і співробітництво. Обидві сторони визнавали кордони і не висували жодних територіальних претензій.

Надзвичайно гармонійно розвивалися відносини з Польщею, які через історичні причини були дуже складними. Польща стала першою державою, яка визнала незалежність України в грудні 1991 р., а ще восени 1990 р. вона гарантувала кордони України. У травні 1992 р. з Польщею був укладений Договір про дружбу, в червні 1996 р. – «Меморандум про стратегічне партнерство». У Польщі обговорювалося питання української меншини, значна частина якої після війни була депортована з районів постійного проживання, а «Загальна декларація про порозуміння і примирення», прийнята у травні 1997 р., актуалізувала спірні проблеми новітньої історії. Регулярні консультації на вищому рівні сприяли особливо тісним стосункам України з Польщею.

Взаємини з Угорщиною, визначну роль у яких відігравало питання угорської меншини у Закарпатті, та із Словаччиною, де живе велика меншина русинів і українців, ще на ранньому етапі були врегульовані на основі договорів і розвиваються в добросусідській атмосфері. Складнішими були взаємини з північним сусідом – Білоруссю, бо її прагнення до союзу з Росією суперечили українській політиці. Проте розвиток контактів, зміцнення та поглиблення політичних, торговельно-економічних зв’язків з іншими республіками колишнього СРСР, зокрема з найближчими сусідами були пріоритетними. Загалом, нормалізація відносин України з сусідніми державами стало значним успіхом української політики, а зближення з державами Східної та Центральної Європи створило противагу залежності від Росії.

Розпад радянської імперії спричинив проблеми у сфері політики безпеки. Після проголошення незалежності Україна розпочала створення власних збройних сил. Ці заходи викликали негативну реакцію у Росії і на Заході, насамперед через великий потенціал ядерної зброї в Україні. Україна пообіцяла відмовитися від ядерної зброї і вже у 1991 р. передала Росії більшість одиниць тактичної ядерної зброї. Проте стратегічну ядерну зброю не випускали з рук не в останню чергу через недовіру до Росії. Український парламент вимагав гарантій безпеки і фінансового відшкодування з боку Заходу. В такий спосіб Україна блокувала процес ядерного роззброєння і привернула до себе увагу світової громадськості. Невдовзі у січні 1994 р. була укладена тристороння угода між Україною, США і Росією, згідно з якою Україна зобов’язувалася знищити 176 міжконтинентальних ракет і всю радянську ядерну зброю, розташовану на своїй території. Після того, як Україні надали гарантії безпеки та пообіцяли американську фінансову допомогу, угода була швидко виконана. Наприкінці 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і Договору про скорочення ядерних озброєнь, а 1 червня 1996 р. оголосила себе без’ядерною державою.

Західні країни із занепокоєнням спостерігали за Чорнобилем. Труднощі, яких завдали Україні та її населенню наслідки атомної катастрофи, як і раніше, є дуже серйозними. Це демонструє значне зростання захворювань на рак щитовидної залози в дітей з постраждалих районів. У 1995 р. з Україною уклали угоду про відключення до 2000 р. двох блоків реактора, які ще експлуатувалися. Для цього надавали значні субсидії та кредити. Перший блок відключили в листопаді 1996 р., а експлуатацію третього блоку тимчасово призупинили, однак пізніше його знову запустили в експлуатацію. Для програми підтримки безпеки «саркофагу» аварійного реактора, спорудженого з бетону і сталі, держави «великої сімки» обіцяли великі суми. Щоб замінити Чорнобильську атомну електростанцію, із допомогою західних країн добудовувалися два реактори на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

Відносини із США та країнами Західної Європи спочатку відзначалися очікуваннями, і на міжнародній арені Україна залишалася ізольованою. Багато західних політиків не вірили у виживання незалежної української держави і були стриманими, не в останню чергу з огляду на Росію. Тільки коли Україна відмовилася від ядерної зброї та розпочала здійснювати реформи і завдяки візитові Президента Л. Кучми до США в листопаді 1994 р. та візитові у відповідь Президента США Б. Клінтона до Києва у травні 1995 р. лід скреснув. Україна стала постійною складовою частиною системи європейських держав. У червні 1994 р. була укладена попередня Угода про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, а у листопаді 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. У травні 1995 р. в Західній Україні вперше відбулися загальні навчання американських і українських військ, а в липні 1997 р. НАТО ухвалило «Хартію про особливе партнерство» з Україною. Вступ України до НАТО не обговорювався, однак Україна, на відміну від Росії, не виступала проти розширення НАТО на Схід. Українські військові взяли участь у міжнародних миротворчих заходах у Боснії, Косові та центральноафриканских конфліктних регіонах.

Щоб домогтися підтримки США, уряд України в 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний миротворчий контингент. Проте в країні ця зовнішньополітична акція була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами та присутніми там військами і, відповідно, до болючих людських втрат (загинуло 18 осіб).

Варто наголосити, що в 2003 р. керівництво МВС України прийняло рішення створити на базі Національної академії внутрішніх справ України Спеціальний миротворчий центр (СМЦ), що став єдиним у системі МВС України підрозділом, який займається добором, підготовкою, кадровим супроводженням та матеріально-технічним забезпеченням миротворців-правоохоронців. СМЦ плідно співпрацює з Британською Радою в Україні, посольствами Швеції, Данії, Великої Британії в Україні, Навчально-науковим центром міжнародної миротворчої діяльності Національного університету оборони України, навчальними центрами Італії, Великобританії, Швеції, Данії19.

Незважаючи на концепцію багатовекторності, що була притаманна політиці адміністрації Л. Кучми, Україна продовжувала процес інтеграції до європейського співтовариства, намагаючись при цьому не втратити свої позиції у відносинах з державами СНД і в першу чергу – Росією. Проте 30 листопада 1999 р., після переобрання на посаду Президента, Л. Кучма у своїй промові назвав вступ України до ЄС стратегічною метою. Було визнано, що європейські інституції служать двигунами демократизації України. Ще 9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, що сприяло політиці подальшої інтеграції до Європи. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) допомогло зміцненню демократії та правопорядку в Україні. У 1996 р. Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України – Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації надала можливості для розширення співробітництва в таких галузях як транспорт, зв’язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура та ін. Водночас співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до своєї незалежності й суверенітету, територіальної цілісності. Цій же меті підлягала й інтеграція України до Світової організації торгівлі (СОТ) у 2008 р. Зокрема, 5 лютого 2008 р. на засіданні Генеральної Ради СОТ прийнято рішення про приєднання України до Марракеської угоди. Того ж дня Президент України В. Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації. 10 квітня 2008 р. Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 травня Україна стала 152‑м офіційним членом СОТ.

Досить активно продовжувались розвиватися українсько-польські відносини. У січні 1997 р. відбувся візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі, а у серпні 1998 р. Україну відвідав Президент Польщі А. Кваснєвський.

В українсько-румунських відносинах згодом виникли певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча 1997 р. керівники обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

До першочергових пріоритетів зовнішньої політики України належить співробітництво із США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американсько-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без’ядерного статусу. Наприкінці 1994 р. в Будапешті під час роботи Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України.

Після офіційного візиту Президента США Б. Клінтона до Києва 11–12 травня 1995 р. згодом, 19 вересня 1996 р., було проголошено створення Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США. Її очолили Президент України Л. Кучма та віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяло взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій. На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем – від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної та торговельної співпраці між країнами. Президент США повідомив, що США надасть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Укладено угоди про співпрацю України та США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «Схід-Захід» від Каспійського регіону до світових ринків.

У травні 2002 р. Україна більш твердо оголосила про свій європейській вибір, проте для цього потрібні були реформи, які забезпечили б досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна – ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 та 2007 рр. Однак у 2003 р. Україна отримала статус «країни – сусіди ЄС».

Наступних десять років стосунки України та ЄС розвивалися нерівномірно оскільки були обтяжені об’єктивними проблемами, такими, як політична боротьба в Україні, невідповідність України економічним та соціальним європейським стандартам, але насамперед – невизначеність відносин з Росією, яка завжди боролась за геополітичне домінування на пострадянському просторі. Проте вже у 2013 р. чітко вималювалася тенденція до євроінтеграції України, що цілеспрямовано стимулювалась самим Євросоюзом. Незважаючи на усвідомлення останнім, геополітичної незавершеність всіх проектів Росії без участі в них України, протягом 2007 – 2012 рр. проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Україна прийняла більшу частину вимог ЄС щодо змін в українському законодавстві і у випадку, якщо геополітична ситуація залишиться незмінною, вона цілком може отримати статус асоційованого членства в ЄС, що дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції20.

Протягом вересня – жовтня 2013 р. КМ України схвалив проект Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та розпочав підготовку до його підписання21, зміст якої було розроблено конкретно для України. У цілому Угода про асоціацію з ЄС – це договір між Євросоюзом та державою – не членом ЄС (у цьому випадку Україною), що створює межі для співпраці між ними. До областей співпраці зазвичай належать розвиток політичних, торгових, соціальних, культурних зв’язків та зміцнення безпеки. Правову базу такої угоди було створено за статтею № 217 Договору про функціонування Європейського Союзу. Проект Угоди був оприлюднений у серпні того самого року, а його підписання запланували на 3‑й саміт ЄС «Східне партнерство» у Вільнюсі 28 –29 листопада 2013 р. Проте КМ України своїм розпорядженням № 905-р від 21 листопада прийняв рішення призупинити процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною, Євросоюзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами22. Урядом було вирішено «відновити активний діалог з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами Співдружності Незалежних Держав щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків з метою збереження та зміцнення спільними зусиллями економічного потенціалу держави».

Такий перебіг подій викликав в українському суспільстві неоднозначну реакцію як з боку політичних сил, так і з боку громадськості. На Майдан Незалежності у Києві 21 листопада вийшли тисячі маніфестантів з вимогою підписати зазначену угоду. Проте у Вільнюсі підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною не відбулось. 28 листопада ЄС парафував подібні угоди з Молдовою та Грузією.

Подальше протистояння у Києві між маніфестантами і владою та прийняття 16 січня 2014 р. Верховною Радою України пакету законів як реакції на прояви невдоволення громадян призвели до переростання 19–27 січня мирної акції на жорстке протиборство мітингувальників і правоохоронців на вул. М. Грушевського та до протестів в областях України і початку перемовин влади і опозиції. Ескалація конфлікту призвела до кровопролиття та переростання протистояння у революційні дії, прийняття 22 лютого 2014 р. Верховною Радою України Постанов «Про запобігання проявам сепаратизму та іншим посяганням на основи національної безпеки України», щодо повернення до Конституції України в редакції 1996 р. із відповідними змінами від 8 грудня 2004 р., 1 лютого 2011 р. і 19 вересня 2013 р., «Про взяття політичної відповідальності за ситуацію в Україні» та «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень і призначення позачергових виборів Президента України». Відповідно до Постанови, позачергові вибори Президента України призначено на 25 травня 2014 р. Верховна Рада України розпочала роботу по формуванню нового коаліційного уряду України.

20 лютого 2014 р. відбулось військове втручання Російської Федерації на територію Автономної республіки Крим, яке у березні закінчилось анексією півострова. Водночас за допомогою російських диверсійних груп, українських сепаратистів та проросійських терористів Російська Федерація вдалася до політичної дестабілізації у південних та східних регіонах України, до спроб зірвати вибори Президента України, що супроводжувалось вбивством, катуванням і викраденням людей. З метою захистити життя і здоров’я громадян керівництво України вдалося до Антитерористичної операції на сході держави. В таких умовах населення України активно взяло участь у виборах Президента країни: у першому турі впевнену перемогу здобув Петро Порошенко – 54,7 % голосів виборців.

Отже, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України. Цим документом відновлювався державний суверенітет України, що був знищений за доби Української революції 1917 – 1921 рр. більшовицькою окупацією значних теренів УНР.

Значущим показником політичної еволюції України після 1991 р. стало прийняття Конституції України 1996 р. У цілому цим завершився процес становлення політичної системи України як єдиного цілісного організму з чіткою визначеністю структурних елементів. Хоча законодавча база держави ще потребувала подальшого регулювання та удосконалення.

В Україні сформована багатопартійна система. Проте останніми роками політичні партії активізували пошук визначення свого місця в суспільстві, що досить часто призводило до змін конфігурації вітчизняної багатопартійності. Водночас мала місце програмна непослідовність та суперечливість між проголошеними партійними гаслами і реаліями політичної діяльності тих чи інших партій, неузгодженість дій, а то й протистояння політичних лідерів. Проте все далі більш виразним ставала необхідність консолідації політичних сил, що могло дати їм змогу перерости на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

Економічні зрушення, що намітились на початку ХХІ ст., сприяли формуванню атрибутів національної економіки – банківську, податкову, фінансову та інші системи, що визначали основну економічну інфраструктуру державності. Проте позитивні економічні явища ще не набули сталого характеру. Певного ускладнення їм надала світова фінансова криза. Тому очевидними в Україні стали незавершеність економічних реформ та необхідність нових подальших пошуків в цьому напрямі.

Незважаючи на відтермінування 21 листопада 2013 р. підписання Угоди про асоціацію України та Євросоюзу, керівники держави запевнили у незмінності євроінтеграційного курсу країни. Водночас задекларовано про відновлення активного діалогу з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами Співдружності Незалежних Держав. Таку позицію керівники держави обумовлювали виключно національними інтересами. Проте після перемоги Євромайдану, що призвела до суспільних та політичних зрушень в країні, позиція нового керівництва держави визначалась однозначно – незмінний курс на євроінтеграцію. Наслідком було підписання 21 березня 2014 р. між Україною та ЄС політичної частини Угоди про асоціацію України та Євросоюзу, що стало першим кроком до набуття Україною членства в Європейському Союзі у майбутньому.

Таким чином масові маніфестації щодо непідписання Угоди і спроб ліквідації протестних акцій у січні-лютому 2014 р. жорсткими силовими методами призвели до революційних перемін та зміни влади в державі і вкотре засвідчили про перебування України на одному з вирішальних етапів історії. Подальший політичний та соціально-економічний розвиток України залежатиме від рішучості її лідерів і їх далекоглядності, зваженості дій політичних сил, віри народу у свої можливості та його єдності.

Найважливіші події23

Період

 

Подія

1991, 1 грудня

Проведено Всеукраїнський референдум щодо підтримки

Акта проголошення незалежності. Відбулися вибори першого Президента незалежної України.

1994, 5 грудня

 

Підписання в Будапешті під час роботи Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) лідерами України, Росії, США й Великої Британії Меморандуму про гарантії безпеки України внаслідок реалізації Україною свого без’ядерного статусу.

1996, травень

Україну проголошено державою з без’ядерним статусом.

1996, 28 червня

Парламентом прийнято Конституцію України.

1997, 30 травня

Підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною.

1997, 9 липеня

Підписання у Мадриді між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) Хартії про особливе партнерство.

1997, 2 червня

Підписання договору України з Румунією про дружбу, добросусідство і співробітництво. Визнання обома сторонами кордонів без жодних територіальних претензій.

1997, 5 вересня

У Києві пройшов перший саміт Україна – ЄС.

осінь 2000 – весна 2001

Відбулися масові акції протесту «Україна без Кучми».

2003

Прийняття рішення керівництвом МВС України про створення на базі Національної академії внутрішніх справ України Спеціального миротворчого центру (СМЦ), що став єдиним у системі МВС України підрозділом, який займається добором, підготовкою, кадровим супроводженням та матеріально-технічним забезпеченням миротворців-правоохоронців.

2003

Україна отримала статус «країни – сусіди ЄС».

2004, жовтень–грудень

Вибори Президента України. Відбулася «помаранчева Революція».

2005, грудень

Надання економіці України статусу ринкової з боку ЄС.

2006, 28 листопада

Верховної радою України прийнято закон «Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні».

2008, 5 лютого

На засіданні Генеральної Ради СОТ прийнято рішення про приєднання України до Марракеської угоди. Підписання угоди між Президентом України В. Ющенком та керівниками СОТ щодо вступу України до організації.

2008, 10 квітня

Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами.

2008, 16 травня

Україна стала 152‑м офіційним членом СОТ.

2013, вересень – жовтень

КМ України схвалив проект Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та розпочав підготовку до його підписання.

2013, 21 листопада

КМ України видав розпорядження № 905-р щодо призупинення процесу підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною, Євросоюзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами. Урядом вирішено «відновити активний діалог з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами Співдружності Незалежних Держав щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків з метою збереження та зміцнення спільними зусиллями економічного потенціалу держави».

2013, 21 листопада

Початок акції протесту тисячів маніфестантів на Майдані Незалежності у Києві з вимогою незмінності курсу України на євроінтеграцію, а згодом й відставки Уряду України та Президента.

2013, 21 листопада – 2014, 22 лютого



Революція Гідності

2014, 16 січня

Прийняття Верховною Радою України пакету законів як реакції на прояви невдоволення громадян України політикою Уряду та Президента.

2014, 19 – 27 січня

Переростання мирної акції на Майдані Незалежності у Києві у жорстке протиборство мітингувальників і правоохоронців на вул. М. Грушевського та до протестів в областях України і початку перемовин влади і опозиції. Перше кровопролиття та переростання протистояння у революційні дії.

2014, 18–20 лютого

Найбільше протистояння між силовиками та протестувальниками, завершальний етап Революції гідності.

2014, 20 лютого

Військове втручання Російської Федерації на територію Автономної республіки Крим.

2014, 22 лютого

Прийняття Верховною Радою України Постанов «Про запобігання проявам сепаратизму та іншим посяганням на основи національної безпеки України», щодо повернення до Конституції України в редакції 1996 р. із відповідними змінами від 8 грудня 2004 р., 1 лютого 2011 р. і 19 вересня 2013 р., «Про взяття політичної відповідальності за ситуацію в Україні» та «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень і призначення позачергових виборів Президента України».

2014, березень

Анексія Російською Федерацією Автономної республіки Крим.

2014, 21 березня

Підписання 21 березня 2014 р. між Україною та ЄС політичної частини Угоди про асоціацію України та Євросоюзу.

2014, 25 травня

Вибори Президента України: у першому турі впевнену перемогу здобув Петро Порошенко – 54,7 % голосів виборців.

 

1 Умланд А. Чи не є Джином з пляшки політика правого крила України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.opendemocracy.net/od-russia/andreas-umland/ukraine-right-wing-politics-is-genie-out-of-bottle. – Назва з екрана.

2 Греченко В.А. Історія України. Модульний курс: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / В.А. Греченко. – 2-ге вид. – X.: Торсінг плюс, 2009. – С. 339–340.

3 Каппелер Андреас. Мала історія України / А. Каппелер; [переклад з нім.]. – К.: «К.І.С.», 2007. – С. 222–223.

4 Висоцький О.Ю. Демократичні символи та процедури як форми легітимації авторитаризму в Україні / О.Ю. Висоцький // Грані. – 2013. – № 6 (98). – С. 131.

5 Там само. – С. 132.

6 Литвин В. Історія України: підруч. / В. Литвин. – К.: Наукова думка, 2008. – С. 701.

7 Історія України: курс лекцій / [упоряд.: А.І. Зякун, В.Г. Троян]; Держ. вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – С. 187–188.

8 Історія України. Новітня доба: навч. посіб. / В.М. Литвин, В.Ф. Колесник, А.Г. Слюсаренко та ін.; за ред. В.М. Литвина. – К.: Академвидав, 2012. – С. 405.

9 Там само. – С. 406.

10 Історія України: курс лекцій / [упоряд.: А.І. Зякун, В.Г. Троян]; Держ. вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – С. 190.

11 Литвин В. Вказ. праця. – С. 743.

12 Литвин В. Вказ. праця. – Там само.

13 Греченко В.А. Вказ. праця. – С. 344.

14 Каппелер А. Вказ. праця. – С. 224–225.

15 Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 14: Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) / В.М. Литвин; ред.: В.А. Смолій; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Альтернативи, 2000. – С. 156.

16 Там само.

17 Каппелер А. Вказ. праця. – С. 219.

18 Греченко В.А. Вказ. праця. – С. 348–349.

19 Історія створення спеціального миротворчого центру [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/smc/index.php/ua/pro-smts/istoriia-stvorennia.html. – Назва з екрана.

20 Угода про асоціацію між Україною та ЄС (анотація основних розділів Угоди)[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mfa.gov.ua/ua/about-ukraine/european-integration/ua-eu-association. – Назва з екрана.

21 Див. напр.: Рада національної безпеки і оборони України. Огляд за тиждень (16 – 22 вересня 2013 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: rnbo.gov.ua/news/1521. – Назва з екрана; Схвалено проект Угоди про асоціацію між Україною і ЄС // Інформаційно-аналітичний бюлетень КМУ. – 2013. – 18 верес. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: info-kmu.com.ua/2013-09-18-000000pm/article/16112464.html. – Назва з екрана.

22 Розпорядження КМ України від 21 листопада 2013 р. № 505‑р «Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їх державами – членами, з іншої сторони» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/905-2013-р. – Назва з екрана.

23 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С. 446, 458.

На початок