Кузьминець О.В.,
доктор історичних наук
Щербатюк В.М.,
доктор історичних наук

 

 

Лекція 7.2. Україна у складі СРСР 1922 – 1945 рр.


1. Україна за умов формування та утвердження тоталітарного режиму в СРСР (1922 – 1939).
2. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945).


1. Україна за умов формування та утвердження тоталітарного режиму в СРСР (1922 – 1939)

         Після поразки Української революції 1917 – 1921 рр. західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) опинилися під владою таких східноєвропейських країн як Польща, Румунія, Чехословаччина. Так, Східна Галичина у складі Польщі до 1923 р. мала статус автономії, решта українських земель – Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Посяння входили до складу польських воєводств. До складу Румунії за Сен-Жерменським договором 1919 р. увійшла Буковина. У 1920 р. посли Англії, Франції, Італії, Японії Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення краю цією державою. За тим самим договором до складу ЧСР на правах автономії увійшло Закарпаття, але реально статус автономії отримало лише в жовтні 1938 р. Таким чином, у складі зазначених держав проживало близько 6 млн українців.

         Основна ж частина українських земель входила до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Площа республіки становила тоді 452 тис. км.2, а її населення, за даними перепису 1920 р., – 25,5 млн осіб. З них сільського населення налічувалось 21 млн осіб, міського – 4,5 млн.

         Воєнні дії, що точилися на території України майже безперервно протягом семи років та воєнно-комуністична політика більшовиків завдали величезної шкоди народному господарству республіки, погіршили її кадрове забезпечення, призвели до дезорганізації господарських зв’язків. Загальні збитки досягли 10 млрд золотих карбованців. Для порівняння: загальні збитки нанесені усім республікам становили 39 млрд крб. Виробництво промислової продукції у республіці знизилось до 1/10 стосовно рівня 1913 р. Зокрема, 1920 р. в Україні вироблялось сталі 1,7 % від довоєнного рівня, прокату – 1,8 %, видобуток вугілля в Донбасі – 22 %. Занепали усі види транспорту.

         У важкому становищі перебували галузі легкої та харчової промисловості. Так, із 192 заводів, які до війни продукували 85 млн пуд. цукру, у 1920 р. діяло лише 76, що виробляли близько 4 млн пуд. продукції. Станом на 1920 р. посівні площі цукрового буряку у порівнянні з 1914 р. скоротились у 4 рази, а врожайність буряків зменшилась у 2 рази.

         До катастрофічного стану дійшла ситуація в сільському господарстві. Внаслідок участі значної частини чоловічого населення в Першій світовій війні, а згодом у громадянській війні, що розгорнулась в Україні, недостатня забезпеченість галузі реманентом та тягловою силою, посівні площі скоротились на 15 %, а валовий збір хліба в Україні у 1920 р. склав 38,5 % від рівня 1913 р. Значно поглиблювала ситуацію політика воєнного комунізму, що її проводили в Україні більшовики, внаслідок чого селяни стали незацікавленими у виробництві і вдалися до збройного спротиву, який влада розглядала виключно як політичний бандитизм. Так лише шість дієвих отаманів Холодного Яру 1920 р. за потреби могли виставити 2 тис. добре вишколених вояків при досить значному озброєнні1. За радянськими даними протягом 1921 р. на території всіх губерній України діяло 464 місцевих та мігруючих партизанських загонів. В часі піднесення руху (травень–червень 1921 р.) кількість повстанців, зареєстрованих розвідвідділами Червоної армії становила не менше 10 тис. осіб2. Тому радянська влада після розгрому військ на чолі з П. Врангелем кинула проти повстанців регулярні частини Червоної армії на чолі з досвідченими командирами В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком та ін. Проте найрезультативнішого удару по повстанському рухові було задано впровадженням нової економічної політики (НЕП), а на півдні України протягом 1921 – 1923 рр. – шляхом посилення існуючого голоду численними конфіскаціями продовольства. Фактично більшовики здійснили апробацію боротьби із непокірним селянством методом застосування голоду.

         Катастрофічна ситуація з хлібом 1921 – 1923 рр., що було визвано посухою та неврожаєм 1921 та 1922 рр. у південних областях України усугубилась вивезенням хліба до Росії під тиском влади РРФСР, де засуха також охопила зернові райони Кубані та Поволжя. Саме такі дії зумовили першу хвилю голоду означеного періоду. Причиною другої хвилі голоду став експорт українського зерна.

         Однак застосування голоду та військової сили щодо придушення повстань, репресії серед цивільного населення, не подавило остаточно масові невдоволення селян та робітників, відмічалися локальні спалахи активності селянських повстань. Водночас усе це призвело до зубожіння населення України та до краху воєнно-комуністичних ілюзій у керівного складу партії більшовиків. Тому навесні 1921 р. В. Ленін переконав керівний склад партії змінити політику на селі, проголосивши НЕП, основною тезою якої для селян мала б стати заміна розверстки продуктовим податком, що дало б можливість селянам вільно торгувати надлишками (звісно лише під контролем держави) і, тим самим, збагачуватись. Визнаючи такий крок певним політичним «відступом»3, більшовики відволікали селян від збройної боротьби. Це значною мірою сприяло утвердженню радянської влади в Україні.

         Таким чином, лише у комплексі застосування збройної боротьби, терору, політичних та соціально-економічних заходів дали бажаний для більшовиків результат в упокоренні селянства.

         Поєднання в ході НЕПу різних форм власності, посилення підприємництва, торгівлі, посилення матеріальної зацікавленості виробників, посередників та орендарів сприяло прогресу в промисловості та сільському господарстві. Так, виробництво промислової продукції до кінця 20-х років зросло втричі у порівнянні з 1913 р. У співвідношенні з довоєнним роком у 1928 – 1929 рр. в Україні вироблено електроенергії більше на 138 %, кам’яного вугілля добуто більше на 119,3 %, сталі – на 117 %. Значно зміцніли індивідуальні селянські господарства. Виробництво зерна на середину 20-х років становило близько 17 млн т. Розвитку товарних відносин сприяла грошова реформа 1922 – 1924 рр., коли в обіг були впроваджені радянські гроші – червінці. З метою стабілізації валюти золотий вміст банкнот становив 7,7423 г чистого золота, тобто він прирівнювався до дореволюційної золотої монети вартістю 10 руб.

         Суспільно-політичне та культурне життя в УСРР проходило під впливом українізації – політичного просування і впровадження української мови, елементів української культури в різних сферах суспільного життя. Це було наслідком політики коренізації, прийнятою на ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Вона полягала в тому, щоб укорінити політику радянської влади і партії більшовиків серед корінного населення національних республік. Така політика в Україні отримала назву українізації. Під час її впровадження зросла частка українців у складі КП(б)У з 23 % у 1923 р. до 52 % у 1927 р. Відповідно збільшилась частка українців й серед державних службовців: від з 35 до 54 %. У результаті збільшення фінансування освіти розширилась мережа шкіл, близько 80 % з яких стали україномовними, постали нові інститути, технікуми. Чисельність студентів за 1926 – 1932 рр. зросла від 14 тис. до майже 48 тис. Виникли школи ФЗУ – фабрично-заводського учнівства. З 1921 р. при вищих навчальних закладах почали створюватись так звані робфаки – робітничі факультети, які згодом стали основним джерелом для комплектування навчальних закладів вищої і середньої спеціальної освіти. Відновила роботу вища наукова державна установа України – Всеукраїнська академія наук (ВУАН). У 1925 р. створена організація ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської культури, яку очолив видатний український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози М. Хвильовий. Переважна більшість періодичних видань виходили з друку українською мовою. В Україні зросла видавнича діяльність, де більше половини продукції виходила з друку рідною мовою. Активно розвивалось музичне та театральне мистецтво: у світ виходять твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка та ін. На середину 20 -х років на хвилі українізації відбулася й реорганізація оперного мистецтва. Вистави, які виконувалися в усіх театрах російською мовою, відтепер зазвучали мовою українською. У репертуарі одна за одною з’являються опери на сюжети з української історії – «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Кармелюк» В. Костенка, «Дума чорноморська» С. Потоцького, «Беркути» («Золотий обруч») Б. Лятошинського4. Проте українізація не була послідовною. Так, з переходом до НЕПу бюджет ВУАН у твердій валюті було обмежено і число співробітників значно скоротили: у 1922 р. до 149 осіб, а 1923 р. – до 118. Вищі щаблі партійної та державної влади в Україні продовжували займати росіяни. На посаду першого секретаря призначались також не українці – Є. Квірінг (німець), Л. Каганович (єврей), М. Хрущов (росіянин).

         Проте економічний та культурний плюралізм дедалі більше набирав сили і почав проявлятися політичний плюралізм, який мав би утверджувати юридичні важелі з метою гарантій захисту власних економічних інтересів. Якщо деякою мірою це було допустимо за умови певної обмеженої форми державності, коли Українська радянська держава юридично вважалася суверенною, то з утворенням наприкінці 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) процес відродження економічної та національної самобутності українського народу все більше потрапляв під контроль сталінської адміністративно-командної системи, що формувалася активними темпами.

         Втрата Україною незалежності відбувалася поступово, протягом тривалого періоду, в ході процесу входження УСРР до складу СРСР, який деякі історики умовно розділяють на три періоди: 1) червень 1919 – грудень 1920 р. – утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави; 2) грудень 1920 – грудень 1922 р. – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету; 3) грудень 1922 – травень 1925 р. – утворення СРСР, втрата Україною незалежності5.

         Серед українських більшовиків існували великі впливові групи, які виступали за українську радянську державність. До них входили в основному боротьбисти та укапісти, що в 1919 р. відокремились відповідно від української соціалістичної та української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двох груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з О. Шумським, В. Блакитним та М. Шинкарем. Вони мали тісніші зв’язки з українським селянством ніж більшовики. Перейменувавшись на Українську комуністичну партію (боротьбисти) вони після провалу другого радянського уряду в Україні звернулися на початку 1920 р. до Комуністичного Інтернаціоналу прийняти їх як окрему партію. Підпорядкований Москві Комінтерн відповів відмовою, що змусило згодом боротьбистів саморозпуститися. Проте 4 тис. боротьбистів було прийнято до лав більшовицької партії, оскільки остання мала потребу в українських активістах6. Така ж доля спіткала й укапістів, коли ті також безуспішно спробували вступити до Комінтерну і 1925 р. змушені були розпуститись. Проте участь у більшовицькій партії давав національно свідомим лівим силам змогу вести в середині радянського режиму змагання за українську державність.

         Увійшовши до складу СРСР, Українська республіка стала другою за територією (450 тис. км2) і населенням (понад 26 млн) після РРФСР. Столицею республіки обрали Харків, який не був пов’язаний з національними урядами. Форму взаємин між Україною та Росією вирішила партія більшовиків, що складалася переважно з росіян. Тому Україна, як й інші республіки, не мала змогу влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточні рішення щодо України приймалися в Москві. Однак, за радянської влади Українська республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Територіально-адміністративні межі вказували на національну самобутність, яку українці не мали з часів Гетьманщини ХVІІІ ст.

         Незважаючи на розвиток НЕПу, ЦК ВКП(б) не збиралося відмовлятися від використання монопольного становища держави як виробника промтоварів і споживача сільгосптоварів. У 1926 р. з ініціативи Й. Сталіна в ЦК партії було створено комісію, яка вивчала становище існуючих колгоспів і радгоспів. Незважаючи на збільшення зазначених господарств з 5 454 у 1925 р. до 12 942 у 1928 р. було колективізовано менше 4 % площі селянського землекористування. Основна частина бідноти та середняки не поспішали змінювати свій життєвий уклад. Водночас із заниженням  заготівельних цін на зерно  держава зразу ж відчула гостру нестачу хліба для постачання  міст, новобудов та армії, адже селяни не повезли хліб на ринок. Різко зменшилося вивезення зерна , яке давало валюту для закупки імпортної техніки. Сталін і його однодумці вирішили вийти із хлібозаготівельної кризи шляхом, який більшовики торували в 1918 – 1920 рр.: примусити селян здавати хліб за невигідними їм цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. У сільську місцевість поїхали «вибивати» хліб тисячі партійних працівників, зокрема, й члени політбюро ЦК ВКП(б). Й. Сталін у січні 1928 р. виїхав до Сибіру, щоб показати як потрібно боротися за хліб. Політика селян була оголошена «хлібним страйком», свідомим саботажем. Проти заможних селян, так званих куркулів, вживалися надзвичайні заходи – розкуркулення: тюремні ув’язнення, депортація у віддалені райони, часткова або повна конфіскація майна.

         У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. Передбачалося найближчим часом знищити товарно-грошові відносини, товарообіг поступово перетворити на продуктообмін, а торговельний апарат мав поступитися місцем апарату «соціалістичного розподілу продуктів». Було схвалено директиву складання першого п’ятирічного плану на 1928 – 1932 рр. У квітні 1929 р. на ХVІ конференції ВКП(б) ухвалено остаточний її план із середньорічним темпом промислового зростання до 22 %, що посилювало розбалансованість народного господарства.

         Надзвичайні заходи та їх переростання на політику комуністичного штурму зустріли опір з боку членів політбюро ЦК РКП(б) М. Бухаріна, О. Рикова й М. Томського. Проте їх позиція була розглянута як «правий» ухил. Завдавши поразки групі Бухаріна, сталінці розпочали з 1929 р. чистку партії, яка тривала рік. У 1928 р. Л. Каганович був переведений до Москви у центральний партійний апарат, а генсеком в Україні призначено С. Косіора, який всіма зусиллями намагався догодити Й. Сталіну.

         Наприкінці 1929 р. були проголошені різкі зміни в економічній політиці: введена примусова продрозкладка, заборонена ринкова торгівля, запроваджено карткову систему постачання міського населення, відбувся інфляційний випуск паперових грошей, активізувалась експропріація найзаможніших селянських господарств та посилилась колективізація, в суспільстві відроджено протистояння соціальних сил, відбулось повернення в промисловості до політики централізованого управління, почав розкручуватися маховик репресій тощо.

         Темп зростання промислового виробництва (37,7 %) далеко не всі зустріли з ентузіазмом, адже це призвело до істотного обмеження добробуту трудящих. Проте партія розгорнула ініціативу «соціалістичного змагання» і ця ідея з ентузіазмом була сприйнята серед робітничого класу, де авангардом виступили донецькі шахтарі. Робітники повірили партії, яка вимагала «підтянути пояси» на певний час, щоб побудувати фундамент соціалістичної економіки.

         Капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України зросли з 438 млн крб. у 1929 р. до 743 млн у 1930 р., 997 млн – у 1931 р. й 1 229 млн крб. – у 1932 р. З 1930 р. в промисловості освоювалося не менше коштів, ніж за всі попередні роки мирного будівництва, разом узяті (в 1921 –1928 рр. – 761 млн крб.). Така фінансова злива дала можливість за чотири роки (1929 – 1932 рр.) подвоїти виробничі потужності великої промисловості7

         Символом радянської індустріалізації став Дніпрогес, будівництво якого розпочато у 1927 р. Перший гідроагрегат станції введено в експлуатацію 10 жовтня 1932 р., а у 1939 р. стали до ладу всі дев’ять гідроагрегатів загальною потужністю 560 тис. кВт.

         Чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості, пішли у металургію. Майже половину цих коштів спрямували на будівництво трьох заводів – «Запоріжсталь», Криворіжсталь» та «Азовсталь». Із заснуванням у 1932 р. заводу інструментальних сталей «Дніпроспецсталь» в Україні з’явилася електрометалургія. Проте того ж року було виплавлено чавуну лише 59 % від запланованого у 1932/33 господарському році.

         Окрім дефіциту металу країна відчувала нестачу вугілля. Незважаючи на те, що в абсолютному вимірі капіталовкладення у вугільну промисловість у першій п’ятирічці зросли вдвічі проти 20 -х років, до кінця 1932 р. у Донбасі було видобуто 156 млн т вугілля проти передбачуваних п’ятирічним планом 204 млн т внаслідок різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб, негативно позначилося на залізничному транспорті та промисловості в цілому.

         За кількістю створення робочих місць перше місце посіли машинобудівна й металообробна галузі. Провідне місце тут зайняв Харківський тракторний завод, на якому 1 жовтня 1931 р. було випущено перший трактор СХТЗ 15-30, розроблений на основі конструкції одного з найкращих тогочасних тракторів «Інтернешнл 15/30», який випускався американською кампанією «International Harvester». Також вагоме місце посіли комбайновий завод «Комунар» у Запоріжжі, Луганський паровозобудівельний завод, кіровоградський завод «Червона зірка», київський завод «Ленінська кузня», Харківський електромеханічний завод.

         У хімічні промисловості України були збудовані Донсода, Рубіжанський комбінат, Горлівський азотнотуковий завод, кілька коксохімзаводів. Менш інтенсивніше розвивалися легка й харчова промисловості.

         Форсування індустріалізації призвело до збільшення робітничого класу від 690 тис. осіб у 1929 р. до 1 275 тис. у 1932 р. Це число значно збільшилось за рахунок сільського населення, особливо молоді. Однак технічні зрушення вимагали прискорення у підготовці кваліфікованих робітників. Щоб не уповільнювати темпів кадри готували безпосередньо на виробництві, що часто призводило до поламок устаткування, збільшення числа аварійності, погіршення якості продукції.

         Сучасні історики, зіставляючи результати індустріальної гонитви із поставленими завданнями, доходять висновку щодо провалу багатьох проектів п’ятирічного плану в цілому. При порівнянні реальних показників п’ятирічки з обсягом виробництва в 1932 р. виявилось, що у переважній більшості позицій виконати план п’ятирічного плану не вдалося. Проте в історичній літературі довгий час трималася легенда про його дострокове виконання. Нині в історіографії утвердилась оцінка 1929 – 1932 рр. як другого комуністичного штурму (перший припав на 1918 – 1920 рр.) з характерною рисою – спробою ліквідації ринку8. В ньому, на переконання сучасних вчених, постраждали не структури тоталітарної держави, а суспільство. І найбільше – неорганізована й політично безпорадна частина суспільства – багатомільйонне селянство9.

         Так, з 1 жовтня 1929 до лютого 1930 р. було колективізовано селянських господарств відповідно від 10 % аж до 42,6 %. Ці заходи викликали запеклий опір селян. Опинившись у безвиході, український селянин нищив худобу, коней, ламав реманент, бо ніяк не міг погодитися з тим, що мусить стати, як справедливо висловився сучасний історик Т. Гунчак, новітнім кріпаком у сталінському колгоспі10. Водночас застосування сільськими активістами методів приниження людської гідності – фізичний вплив, грабунок майна селян, наруга над жінкою, зведення особистих рахунків, психологічний тиск та погрози, відверте обдурювання та ошуканство, наруга над релігійними віруваннями тощо11 стали так би мовити каталізатором у збуренні українських селян на повстання. У відповідь селянству більшовицьким режимом була застосована, випробувана ще 1921 – 1922 рр. у південних районах України, зброя масового знищення – конфіскація продовольства. На початку 1930 -х років вона набула форми у вигляді хлібозаготівель. Боротьба з селянством – політична причина голодомору 1932 – 1933 рр. Економічною причиною стали зусилля режиму будь-що здобути валюту на прискорену індустріалізацію. Проходило це шляхом демпінгового експорту зерна: продаж його за цінами нижчими від ціни у крані, яка проводила закупки. У 1932 р. за кордон було вивезено 1 млн 760 тис. т пшениці, а у 1933 р., незважаючи на посилення в Україні голоду, – 1 млн 717,5 тис. т12. Радянські закупки машин та обладнання становили 30 % їх світового експорту в 1931 р. та майже 50 % у 1932 р. Гасло «Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм» та ставлення влади до впертості селян у здачі зерна, якого вони здебільшого вже не мали, як до прояву націоналізму, вказує на те, що український селянин потерпав як селянин і як українець13. Під тиском з Москви будь-що виконати план хлібозаготівель, апарат КП(б)У, не маючи іншого вибору, стягував з українського селянина навіть посівний матеріал. Застосувавши усі можливі засоби, в Україні було зібрано 365 млн пуд. зерна при плані 435 млн. Навесні 1932 р. розпочався голод. Спроби провідників Компартії України В. Чубаря, Г. Петровського, С. Косіора, М. Скрипника апелювати до союзного керівництва наштовхнулись на звинуваченні за провал хлібозаготівлі та прийняття 7 серпня 1932 р. Закону «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення колективної (соціалістичної) власності». Цей закон призвів до загибелі мільйонів людей, проте з рук умираючого українського селянина вибив 200 млн пуд. хліба. Невдоволення ЦК Компартії СРСР вилилось у Постанову від 24 січня 1933 р., метою якої стало повне включення України в єдиний союзний господарський комплекс. З цією метою до України відрядили П. Постишева – довірену особу Й. Сталіна.

         Займаючи посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, П. Постишев фактично користувався необмеженими правами намісника. Разом з ним в Україну прибув апарат насильства на чолі з В. Балицьким, якого 24 листопада 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б), зважаючи на «державну важливість щонайшвидшого поліпшення роботи органів ОДПУ на Україні», призначило уповноваженим Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) в Україні. Одне з головних завдань, що ставилось перед ним, було «безумовно виконати план хлібозаготівель». Водночас йшлося не лише про виконання хлібозаготівельних норм, вимагалось забирати в селян все, що можна було з’їсти. У такий спосіб селян змушували покоритися неприйнятній для них більшовицькій політиці в українському селі, вступати до колгоспів. З цією ж метою непокірні села, господарства і цілі райони заносили на «чорну дошку», що передбачало здійснення голодної блокади. Тому справжньою сталінською політикою в українському селі було підірвати біологічний потенціал села як джерела українства14. На підтвердження цього вказують директивні та інші документи: телеграма ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР Центральному Комітету КП(б)У та Раднаркому УСРР «Про посилення темпів хлібозаготівель» (не раніше 25 липня 1932 р.), Постанова бюро Луганського міськкому КП(б)У «Про неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів» (31 серпня 1932 р.), Постанова Київського обкому КП(б)У «Про вилучення насіннєвих фондів у колгоспів області за рахунок плану хлібозаготівель та заходи відповідальності партійних працівників за невиконання цієї постанови» (7 січня 1933 р.), директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР всім обкомам партії та облвиконкомам про неприпустимість масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України (23 січня 1933 р.), Постанова ЦК КП(б)У «Про села та колгоспи, які занесені на “чорну дошку”» (25 січня 1933 р.) та ін. У результаті посланці Москви, а їх лише в 1932 р. НКВС відправило в Україну 232 ешелони з Московської, Тульської, Вологодської та інших областей, спільно з місцевими підлабузниками своє доручення виконали блискавично: штучний голодомор 1932 – 1933 рр. забрав 9 – 14 млн життів українських селян15. Українські селяни були доведені до відчаю: їли листя дерев, гнилу картоплю, гарбузи, які також сільські «активісти» вишукували і відбирали; голодуючі люди не могли навіть втекти за межі України (у Російській Федерації така можливість врятувати своє життя завжди існувала16); влада не лише не зверталася за допомогою провіантом до інших країн, а, навпаки, репресувала майже кожного, хто прохоплювався про голод. В окремих документах – копія листа Звенигородського дільничного прокурора Київському обласному прокурору про факти людоїдства в с. Тарасівка Звенигородського району Київської області (не раніше 11 липня 1932 р.), копія повідомлення Вінницького обласного прокурора до прокуратури республіки про випадки людоїдства в с. Нове Місто Монастирищенського району (не раніше 17 липня 1932 р.), лист Шполянського райкому партії Київської області до ЦК КП(б)У про факти людоїдства у селах району (25 липня 1932 р.) та інші засвідчують, що селяни були доведені до відчаю, Україною поширився канібалізм17.

         Проте Й. Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У й протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Завіса мовчання над конаючим українським селом ударемнила всі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про голод. Щоб перешкодити голодуючим втекти за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли в поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

         Боротьба більшовицького режиму з селянством мала на меті не допустити спалаху національно-визвольної боротьби українського народу, його чергової після 1917 – 1921 рр. спроби здобути власну незалежну державу. Щоправда тодішні партфункціонери цього й не приховували. Так, згаданий вище П. Постишев у 1934 р. заявив: «Український голодомор 1933 року був роком поразки українського націоналістичної контрреволюції. Партія зробила гераклову працю по ліквідації націоналістичних елементів на Україні»18. Фактично голодомор став новітньою формою політичного терору. Це був геноцид проти українського народу. Розріз статистики смертності, зафіксованої органами загсу за 1933 р. у співставленні з розрізом по містах і селах засвідчує, що геноцид своїм вістрям цілився у сільське населення19.

         Від голодомору постраждала й Кубань та Дон, де відповідно понад 900 тис. (62 %) та близько 500 тис. (44 %) проживало українців. Методи геноциду під виглядом заготівель там не відрізнялися від українських. Та й організатор геноциду був той самий: Л. Каганович діяв в усьому південному регіоні. Так, прямі й опосередковані втрати населення Північного Кавказу від голоду сягають за мільйон20.

         Проте для організаторів голодомору важливіше було не кількісне винищення українців, а ліквідувати ідейну сутність народу. Для цього необхідно було знищити носіїв цієї ідеї: письменників, художників, філософів, вчених, політичних та громадських діячів. Наступом на українську культуру П. Постишев розпочав з удару по Народному комісаріату освіти України. Усунення наркома М. Скрипника та призначенням на посаду В. Затонського означало кінець українізації. Бути національно свідомим українцем стало небезпечно. Щоб виправдати початий терор із владних кабінетів пущений поголос, що радянська влада в Україні перебуває в облозі українських націоналістів. Беззаперечно погодимось із твердженням Т. Гунчака, що на початку 1930 -х років у селі гинув український селянин, а в місті – український інтелігент21. Дивлячись на трагедію, яка розпочиналась в Україні, відомий український письменник М. Хвильовий на знак протесту 13 травня 1933 р. заподіяв собі смерть, залишивши лист до ЦК КП(б)У, в якому звинувачував партію у зраді революції. Того ж року, 7 липня застрелився соратник В. Леніна М. Скрипник. З його смертю скінчилась течія національного українського більшовизму, представники якої вірили у рівність усіх націй та ідеальний Союз РСР.

         П. Постишев за допомогою ДПУ постійно «викривав» сфабриковані різні антирадянські організації – такі як «Всеукраїнський есерівський центр», «Українська військова організація», «Всеукраїнський боротьбистський центр» та ін. Цей підступний спосіб нищення небажаних владі людей тривав упродовж 30 -х років. Статистика терору вражає: тільки серед членів Компартії більшовиків у 1933 р. було «вичищено» 27 тис. українців-комуністів, 237 українців – секретарів райкомів, 248 комуністів – голів райвиконкомів, 158 комуністів-українців з вищої адміністрації і 1 300 членів комсомолу, яких звинувачували, що вони «охоплені заразою петлюрівщини»22.

         Старі кадри партії, шоковані голодом-геноцидом та темпами розгортання репресій почали шукати шляхи для виправлення ситуації. Таку спробу вони здійснили у січні 1934 р. на ХVІІ з’їзді. Вона полягала у можливості усунення від влади Генерального секретаря Компартії Й. Сталіна шляхом виборів до ЦК партії таємним голосуванням. Дійсно, він дістав менше голосів ніж інші кандидати. Найбільшу підтримку депутатів здобув перший секретар Ленінградського міського комітету ВКП(б) С. Кіров, якого 1 грудня 1934 р. вбито. Ця смерть була надзвичайно вигідна Й. Сталіну: він позбувся суперника й отримав можливість для розгортання в СРСР терору, що спрямовувався проти так званих ворогів народу.

         Репресії переросли на масові після Пленуму ЦК ВКП(б) в лютому – березні 1937 р. 31 липня ЦК ВКП(б) затвердив наказ наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268 950 осіб, з них негайно знищити 75 950. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС та прокурора області. Репресувалися не лише керівні особи, а й рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Пройшла цілковита реорганізація і чистка в Українській академії наук. Більшість видань історично-філологічного і соціально-економічного відділів припинили своє існування. За цей період найбільших втрат зазнало українське письменство: 89 літераторів ліквідовано, 212 примусили мовчати, 64 заслано, 83 емігрували23. Суспільство дедалі більше охоплював страх та моральна деградація. Нарощування арештів забезпечувалося вибиванням під тортурами свідчень на себе і своїх знайомих.

         У 1938 р. хвиля масових репресій, що дістала назву «єжовщина», почала спадати. В грудні того самого року з’явилася коротка інформація про звільнення М. Єжова від виконання обов’язків. Посаду наркома внутрішніх справ зайняв Л. Берія. ХVІІІ з’їзд ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р., зареєстрував істотне зміцнення становища Й. Сталіна в партії та державі. Старі партійні кадри винищили майже цілковито. На цьому з’їзді були присутні лише 35 делегатів із 1 966 делегатів попереднього. В опозицію до Й. Сталіна більше ніхто не наважувався.

         Вражаючою була невідповідність проголошених демократичних норм (свобода друку і зборів; недоторканність особи, житла та листування; відкритість судових процесів та ін.) у Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. із практикою державного терору.

         Щоб найбільш повно зрозуміти подальші процеси, які відбуватимуться на теренах УСРР (з 1937 р. УРСР) оглядово окреслимо ситуацію на західноукраїнських землях. Останні в цей час перебували під польською, румунською та чехословацькою окупацією, де відбувався процес утвердження панування тієї чи іншої держави.

         Польська політика на землях Східної Галичини та Західної Волині, які становили майже третину усієї площі тодішньої Польської держави, щодо українського питання пройшла у своєму розвитку три етапи: І етап – «невизначеності» (1919 – 1923 рр.); ІІ етап – «тиску» (1923 – 1926 рр.); ІІІ етап – «пошуку компромісу» (1926 – 1937 рр.)24. Діапазон характерних рис цієї політики коливався від спроб сторін відстояти свої інтереси: з боку Польщі шляхом поступок і обіцянок, з боку українців – шляхом рішучих дій та демонстрацією своєї активності до певного тиску польської сторони шляхом стримування промислового і сільськогосподарського розвитку Західної України, намаганням витравити самі поняття «Україна», «українець», замінивши їх на «Східна Малопольщина», «русини», а згодом до впровадження політики поступок українській буржуазії і повернення до доктрини однонаціональної Польської держави.

         Послідовна асиміляторська політика польських властей, відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. Так, у січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а ідеологом тривалий час був Д. Донцов (1883 – 1973 рр.), який обстоював український інтегральний націоналізм. Напередодні Другої світової війни організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН стимулювала в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», підтримувала і розвивала дух протесту проти властей та готовність до боротьби за національну незалежність.

         Основними місцями зосередження українців у Румунії були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

         Незважаючи на те, що чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, перетворивши цей край на аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель, все ж в українських землях позиція властей Чехословаччини в економічній, суспільно-політичній та культурній сферах була більш поміркована і виважена ніж Польщі та Румунії. Чехізація, яка тут проходила, була порівняно м’якою.

         Отже, польська модель панування – насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо, були в пом’якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорстокій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

         Наприкінці 1930 -х років одне з центральних місць у міжнародній політиці посіло «українське питання». У його вузькому розумінні йдеться про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності. До цього питання зацікавленість проявляли три групи країн: СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина, що володіли українськими землями; Німеччина і Угорщина, які бажали заволодіти теренами України; Англія, Франція і частково США, що задовольняли свої геополітичні інтереси, граючи на «українській карті». Українське питання загострилось після підписання 30 вересня 1938 р. у Мюнхені представниками Німеччини, Великої Британії, Франції, Італії угоди, внаслідок якої Чехословаччина втратила значні території, а згодом і державну самостійність25.

         Політично ослаблена Чехословаччина 11 жовтня 1938 р. на вимогу українських лідерів офіційно надала статус автономії Підкарпатській Русі. 14 жовтня сформувався перший уряд автономії. Проте вже 2 листопада внаслідок рішення німецько-італійського арбітражу у Відні частина Підкарпатської Русі разом із південною частиною Словаччини відійшли до Угорщини. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд автономної Карпатської України активно проводив розбудову державних структур та забезпечення нормальної життєдіяльності краю. А 15 березня 1939 р. на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історичної ваги документи (закони), в яких вказувалось, що Карпатська Україна – незалежна держава, є республікою на чолі з Президентом, у країні діє виборний сейм, українська мова оголошувалась державною, схвалено герб і гімн, була прийнята Конституція. Президентом Карпатської України обрано Августина Волошина.

         Такі події у Закарпатті викликали занепокоєння у сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним «гарантом» її існування була фашистська Німеччина. А. Гітлер, зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР, використовуючи у власних геополітичних інтересах «українську карту».

         Можливість перетворення Карпатської України у зародок самостійної Української держави створювала додаткову напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад українського населення на одній із частин пошматованої України. Й. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р.: «… в Німеччині є божевільні, котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до кузьки, тобто до так званої Карпатської України». Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі: це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова – Ріббентропа.

         Рухаючись по шляху цього зближення Німеччина надала дозвіл Угорщині вчинити напад на Карпатську Україну, що та успішно здійснила 4 березня 1939 р. Вже 16 березня була захоплена столиця Хуст. Карпатська Україна, слабко оснащена і погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.

         Таким чином,Карпатська Україна була першою, що вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни, водночас допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

         24 серпня 1939 р. між Німеччиною та Радянським Союзом була підписана угода про ненапад, або як її ще називають пакт Молотова – Ріббентропа. Цей пакт і таємний протокол, що до нього додавався, був актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною. Він фактично розв’язав руки лідеру третього рейху і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Проте для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

         Отже, на час входження України до складу СРСР її внутрішнє становище характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості й сільського господарства, наростанням соціальної напруги та політичної нестабільності, активізацією і поширенням повстанського руху. Невдоволення селян та кризовий стан економіки обумовили впровадження нової економічної політики, яка досить швидко посприяла поліпшенню економічної ситуації, відродженню приватної ініціативи. Водночас з метою закріплення влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації — заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. В Україні ця програма отримала назву українізації. Однак, наростаючі процеси, що їх породив НЕП, – перспективи економічного та політичного плюралізму, утвердження ринкових відносин йшли в розріз із планами більшовицької партії. Це призвело до згортання НЕПу наприкінці 1920 -х років. Згодом була зупинена і розкритикована як націонал-ухильництво й українізація.

         В подальшому внутрішня і зовнішня політика УСРР (з 1937 р. – УРСР) все більше визначалися та контролювалися із Москви, яка використовувала українську дипломатію для нейтралізації національно-визвольних сил як додатковий інструмент для реалізації прорадянської політики на міжнародній арені. УРСР, хоч і зберігала територіальну цілісність як важливе досягнення українського народу та мала власний адміністративний центр і державний апарат, фактично перетворилась на маріонеткову державу. Про це яскраво засвідчило широке впровадження в країні форсованої індустріалізації та насильницької колективізації, боротьба з непокірним для радянської влади українським селянством шляхом застосування 1932 – 1933 рр. терору голодом, що був випробуваний більшовиками ще в 1921 – 1922 рр. З поширенням у 20 – 30 -х роках ХХ ст. різних форм масових репресій (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» тощо стали важливою умовою формування і функціонування в Україні тоталітарного режиму. Сталінський режим у 30 -х роках перейшов не лише до систематичного терору проти власного народу, а й вдався до міжнародних імперських амбіцій, став на шлях перерозподілу з фашистською Німеччиною сфер впливу в Європі.

 

На початок

 

2. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945)

         1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі. Цим була розпочата Друга світова війна. 17 вересня того ж року польський кордон перейшли радянські війська під командуванням С. Тимошенка (начальник штабу – М. Ватутін). Вже протягом першого дня військових дій радянські війська просунулися на захід на 70–100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Проте Червона армія не встигла до приходу німецьких військ зайняти територію, що мала увійти до радянської «сфери інтересів». Так сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами. Навіть сталися збройні сутички між німецькими та радянськими військами поблизу містечка Винники. Тому постало питання розмежування, що відповідало умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. Німецькі війська мусили залишити землі між Бугом та Віслою, а керівництво німецьких частин, що брали участь у сутичці вибачилися за інцидент. А. Гітлер не мав бажання конфліктувати із Й. Сталіним на той момент.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. За домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона» – умовній демаркаційній лінії, запропонованій ще у грудні 1919 р. міністром закордонних справ Великобританії Джорджем Керзоном як можливий кордон перемир’я у війні між більшовицькою Росією і щойно відновленою другою Польською республікою під час польсько-радянської війни 1919 – 1920 р. (проходить через Гродно – Ялівку – Немирів – Берестя – Дорогуськ – Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат). Більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, щоб домогтися контролю над Литвою, Й. Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини, Підляшшя. Ці етнічні українські території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн осіб) опинилися під німецькою окупацією. Й. Сталін був задоволений, на що вказує його «тріумфальний підпис» у 58 см на карті-додатку до тексту протоколу26.

30 листопада 1939 р. Радянський Союз розпочав збройний конфлікт з Фінляндією з метою окупації скандинавської країни. В історіографії конфлікт відомий як радянсько-фінська війна 1939 – 1940 рр., Зимова війна (фін. talvisota). У радянській і частині російської історіографії ця війна розглядалася як окремий двосторонній локальний конфлікт, що не був частиною Другої світової війни, так само як і бої поблизу р. Халхин-Гол (11 травня – 16 вересня 1939 р.; прикордонний збройний конфлікт між Маньчжурською державою та Монгольською Народною Республікою, де основними учасниками конфлікту були Японія і СРСР). Війна завершилася 12 березня 1940 р. підписанням Московського мирного договору, що зафіксував відторгнення від Фінляндії значної частини її території: весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Водночас Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко. Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів. За цей час фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб. З боку Радянського Союзу втрати, за деякими даними, сягнули більше 722 тис. убитих, поранених і обморожених, 17 тис. зникли безвісти. Кількість загиблих українців, що воювали у складі Червоної Армії оцінюють близько 40 тис. осіб. Проте радянський уряд не звертав уваги на втрати такого масштабу. На підставі радянських невдач А. Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Водночас Ліга Націй визнала СРСР агресором, країну було виключено зі складу організації. Проте в тогочасній міжнародній обстановці та, враховуючи, що Ліга Націй перебувала на межі краху, це мало значення більше в моральному аспекті, ніж у практичному.

         28 червня 1940 р. з дозволу А. Гітлера уряд Румунії передав СРСР Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР включила ці регіони до складу УРСР. З решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Раніше, 1 та 14 листопада 1939 р., Верховні Ради СРСР і УРСР затвердили рішення Установчих народних зборів Західної України про возз’єднання з УРСР. Територія України розширилась до 565 тис. км2, а кількість населення збільшилась на 8 809 тис. осіб і на середину 1941 р. становила 41 657 тис.27 Процес консолідації української нації вступив у завершальний етап.

З поширенням у Західній Україні радянської влади сталися докорінні зміни. Це було пов’язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що страждало від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна радянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне користування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого розмаху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорослих (а таких було понад чверть населення). Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменованого на честь І. Франка університету, який став українським, і політехнічного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази.

Однак, без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами почалася колективізація. На 1 червня 1941 р. було створено 2,6 тис. колгоспів, у які об’єднали 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС. Українська культурна революція здійснювалась радянською командно-адміністративною системою з притаманними їй безцеремонно-натискними методами. А непримиренно вороже ставлення нових властей до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довірою і авторитетом, не лише лякало місцеве населення, а й визивало протидію. Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись рахувались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли направлені з Києва «надійні кадри». Це зумовило справедливе невдоволення місцевої інтелігенції. Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необґрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення західних областей. Тому «соціалістичні перетворення» – насильницька колективізація, недовір’я до західноукраїнської інтелігенції, масові репресії різко змінили ставлення населення до радянського режиму. Мережа підпільних осередків ОУН, яка зі вступом на західноукраїнські землі Червоної Армії пішла у глибоке підпілля, розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів та військових частин.

Проте серед українських націоналістів після вбивства 1938 р. в Роттердамі їх лідера Є. Коновальця, що був організований сталінським режимом, в організації відбувся розкол на два крила: більш поміркованого з числа старшого покоління, яке брало активну участь в подіях Української революції 1917 – 1921 рр. та молодих радикалів. Обидва табори підтримували ідеї українського інтегрального націоналізму, але розходилися у питаннях тактики. Водночас перші пропонували обрати лідером ОУН Андрія Мельника, другі – Степана Бандеру. На конференції в Римі у серпні 1939 р. керівником організації проголосили А. Мельника. Але 10 лютого 1940 р. С. Бандера зібрав конференцію в Кракові. Однак компромісу досягнуто не було. Тоді прихильники С. Бандери утворили «Революційний Провід ОУН» й перебрали назву ОУН(б), членів другого крила стали називати мельниківцями – ОУН(м).

22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська напали на СРСР. Вступ у Другу світову війну Радянського Союзу змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівському блокові (Німеччина, Італія, Японія – три головні держави країн фашистського альянсу) в антифашистську. Радянсько-німецький фронт став найважливішим і вирішальним фронтом Другої світової війни. Збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. в історіографії отримав назву німецько -радянська, або нацистсько -радянська війна28, в радянській історіографії – Велика Вітчизняна війна29 Остання назва має місце і в сучасній вітчизняній історіографії переважно як прояв наслідування концептів та висновків радянських істориків. Водночас, на наш погляд, справедливою є думка відомого українського історика О. Лисенка, що назву Велика Вітчизняна війна саме з ідеологічних причин обстоюють представники лівого крила політикуму, електорату, ветеранів й істориків. Частина фахівців вважає, що даний термін має право на існування в науковому користуванні з огляду на те, що він уособлює процеси пов’язані з мобілізацією радянських людей на боротьбу з агресором, їхньою участю в діях Червоної армії та нерегулярних збройних формувань, патріотичними виявами, історичною пам’яттю й меморіалізацією тощо30. Ми вважаємо, що назва Велика Вітчизняна війна має розглядатися в контексті боротьби українського народу проти окупантів за свою Вітчизну (Україну), що хронологічно визначається періодом 1939 р. – середина 1950 -х років, тобто від часу проголошення Карпатської України до часу знищення останніх загонів УПА.

Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років – з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно війну можна поділити на п’ять етапів, кожен з яких має специфічні особливості: 1) з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР); 2) з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 р., коли почався корінний перелом у війні; 3) з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії); 4) з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ збройних сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); 5) з 9 травня до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії).

У війну було втягнуто 61 державу, 80 % населення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними просторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досягнувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Гавайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн громадян СРСР. Прямі людські втрати України, за оцінками вчених Інституту України НАН України, становлять 8–10 млн осіб, демографічні – 10–13 млн. У лавах Червоної армії загинуло 3,5–4 млн українців, у радянських партизанських формуваннях – від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА – понад 100 тис.31

Ще задовго до Другої світової війни в орбіту колоніальних планів Німеччини входила Україна. З початком війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а практично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Так, сучасний вітчизняний історик О. Бойко зазначає, що у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави – «Великої України», а вже на початку війни українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації32. Дійсно у довоєнний період українські землі у планах фашистської Німеччини були дипломатичним козирем у міжнародній політиці, зокрема, використовувався як фактор тиску на Радянський Союз. У період воєнних дій Україна стала матеріальною базою та плацдармом військових дій. Після успішного закінчення війни територія України розглядалась виключно як землі для німецької колонізації.

Проте, незважаючи на невдачі Червоної армії в боях 1941 – 1942 рр., тогочасні бойові дії на території України, зокрема, оборона Києва, Одеси, спільно із розгромом у грудні 1941 р. 38 німецьких дивізій під Москвою зірвали плани «Бліцкрігу» – швидкоплинної війни, успіх якої мав би бути досягнутий завдяки тісній взаємодії піхотних і танкових з’єднань при підтримці авіації до того як противник зуміє відмобілізувати і розгорнути свої основні військові сили. Так більше двох місяців – у липні – вересні 1941 р. тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили понад 100 тис. війська. Однак, опинившись перед загрозою оточення Й. Сталін не дозволив своєчасний відхід частин Червоної армії від Києва. Внаслідок, замкнувши кільце під Полтавою, німецькі війська оточили більше 600 тис. радянських воїнів. З оточення зуміли вийти лише окремі загони. В результаті поразки Південно-Західного фронту німецьким військам відкрився шлях у Східну Україну, Приазов’я та Донбас. Однак відволікання 2 -ї танкової групи вермахту з центрального напрямку на південь уповільнило просування групи армії «Центр» і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви.

Оборона Одеси тривала 73 дні (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.). Тут радянські війська утримували 18 дивізій противника, тим самим дали можливість відійти військам Південного фронту за Дніпро і укріпитись. Проте вже наприкінці вересня 1941 р. радянські війська залишили Одесу. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Спротив ворогу у місті продовжили здійснювати радянські партизани, укриттям для яких слугували місцеві катакомби – підземні ходи і лабіринти під Одесою (приблизно 2,5 тис. км), значна частина яких створена штучно в результаті видобування будівельного каміння. Війська Приморської армії, евакуйовані з Одеси, були спрямовані на оборону Севастополя, яка проходила понад вісім місяців (30 жовтня 1941 – 4 липня 1942 р.).

24 жовтня 1941 р. німецько-фашистські війська зайняли Харків. Однак в результаті Харківської оборонної операції (1–29 жовтня 1941 р.) усі важливі промислові підприємства міста або були евакуйовані, або знищені. Спроби радянських військ оволодіти містом протягом зими 1942 та весни 1943 р. успіхів не мали. Водночас вони призвели до значних матеріальних і людських втрат.

Поразки радянських військ в Україні та Криму сприяло німецьким військам оволодіти стратегічною ініціативою. Вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення німецькими військами м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

У ході відступу радянських військ початкове безладдя поступово змінилось на упорядкований відхід, під час якого влада застосувала тактику «випаленої землі», проголошеної директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. За висловлюванням Й. Сталіна, ця тактика мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали знищенню. Так, від відступу радянських військ страшних руйнувань зазнав Київ. Під знищення потрапили навіть визначні споруди міста. У Донбасі були затоплені майже усі шахти, зруйновано комплекс заводів при Дніпрельстані. Водночас тактика «випаленої землі» не завжди зустрічала розуміння у місцевого населення, яке в силу ряду обставин залишалось на окупованій ворогом території і на собі відчувало все те, що ця тактика передбачала для ворога33.

Відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для політичних в’язнів. Так, не маючи можливості їх евакуювати, лише у Західній Україні за розпорядженням НКВС з 22 до 29 червня 1941 р. було знищено близько 15 тис. осіб.

Характерною рисою відступу стала масова евакуація за Урал та до Середньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та учених спеціалістів. Радянський уряд поза межі досяжності німців вивіз близько 1 500 заводів і понад 10 млн осіб. Понад третину з усього цього було евакуйовано з України. Місце перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. В результаті евакуація промислових підприємств та населення значно підсилила спроможність Радянського Союзу продовжувати війну.

Окупувавши українські землі, фашисти посилили їх розчленування. Так, Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Південна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задніпров’я – землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

З найбільшої частини України, окупованої німцями, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат «Україна», який включав Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини, а з 1942 р. – решту Полтавщини і Запоріжжя. На чолі цієї території А. Гітлер призначив Еріха Коха. Формально Рейхскомісаріат «Україна», з центром у Рівному, підлягав міністерству Східних окупованих територій. Проте насправді управляв нею Е. Кох. Рейхскомісаріат поділявся на «генеральбецірки» з генерал-комісарами на чолі, а ті, у свою чергу, – на «крайзи», очолювані гебітскомісарами. Місцева адміністрація складалася з районних міських управ та сільських старост. Українська допоміжна поліція підлягала німецькій поліції й німецькій цивільній владі. Німці у Рейхскомісаріаті запровадили жорстокий окупаційний режим із застосуванням терору, позбавляючи місцеве населення мінімальних прав. З економічного боку ця територія стала колонією, яка мала стати джерелом харчів і робочої сили. Для зручнішої експлуатації сільського населення німці зберегли колгоспну систему. Промисловість не відбудовувалась, за винятком галузей, що були пов’язані з видобутком окремих видів сировини, таких як, наприклад, марганець.

Великих репресій в окупованій Україні зазнала культурна й освітня діяльність. Допускалась лише початкова освіта, чотирикласні народні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (близько 115 часописів) перебувала під контролем німецької адміністрації. Дещо меншого тиску зазнавала церква. Відновила свою діяльність  УАПЦ, почала діяти також Автономна Православна Церква. Але й тут німці проводили дискримінацію, послаблюючи національну церкві – УАПЦ і фаворизуючи Автономну, яка визнавала Московську Патріархію.

Восени 1941 р. німецькі спеціальні частини «СС» знищили в Україні близько 850 тис. євреїв. Взимку 1941/42 рр. в німецьких таборах загинуло з голоду сотні тисяч полонених Червоної Армії34. З лютого 1942 р. німці почали примусово вивозити українців з Рейхскомісаріату «Україна» до Німеччини як «остарбайтерів», найбільш упосліджену категорію робітників. У 1942 – 1944 рр. з України було вивезено близько 2 млн осіб35.

Така політика німецької влади в Україні викликала збройний опір населення – Рух Опору. В українських землях її складовою після проголошення ОУН(б) 30 червня 1941 р. у Львові Акту відновлення Української Держави та невдалих спроб з реалізації української державності стали дії частини ОУН та Української повстанської армії (УПА). Це була самостійницька течія Руху Опору, учасники якої прагнули створення незалежної української держави.

Іншою поширеною течією Руху Опору в українських землях під час німецько-фашистської окупації була радянська. Її представники відстоювали, перш за все, інтереси загальносоюзного керівництва з Москви. Незважаючи на те, що близько половини учасників радянської течії Руху Опору становили етнічні українці, їх об’єднувало почуття належності до СРСР, усвідомлення себе, насамперед, як «радянських людей», і тільки потім як українців. Україну представники цієї течії розглядали як складову Радянського Союзу.

На Волині та Галичині була поширена польська течія Руху Опору. Її учасники ставили собі за мету відновлення Польської держави у довоєнних кордонах.

Кожна із складових Руху Опору мала власні військові формування, які здебільше вели партизанську боротьбу з ворогом.

А. Жуковський та О. Субтельний зазначають, що із самого початку радянсько-німецької війни 1941 – 1945 рр. на Волині і Поліссі діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. У листопаді 1941 р. німецька адміністрація намагалася припинення діяльності «Поліської Січі», однак вона не склала зброї і влітку 1942 р. відновила активну діяльність під зміненою назвою Української повстанської армії36. Інші дослідники волинсько-поліський період діяльності УПА – період становлення військової організації, окреслюють березнем – груднем 1943 р., а перші сутички із фашистськими військами відносять до січня 1943 р.37 На цей рік припадає й перехід УПА під контроль ОУН(б). Головнокомандувачем об’єднаних сил був призначений Роман Шухевич. Згідно з німецькими даними, чисельність УПА на час найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 – початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. Деякі сучасні історики вважають, що на початку 1944 р. військові сили УПА налічували близько 40 тис. осіб38.

Обидві течії ОУН, ставлячи за мету незалежність України, планували організувати і контролювати місцеву організацію в окупованих німцями районах України. Для цього їх похідні групи просувалися у напрямі на схід. Проте вже восени 1941 р. підрозділи СС розпочали арешти і розстріли членів цих груп. Тоді ж, у вересні, за спробу відновлення української державності домашній арешт С. Бандери був замінений на тюремне ув’язнення. За грати були кинуті його прихильники. На початку 1942 р. С. Бандера був переведений до концтабору Заксенхаузен, де пробув до серпня 1944 р. Українські націоналісти змушені були діяти у підпіллі.

Еволюціонуючи в демократичному напрямі, ОУН(б) належить спроба зібрати під час війни усі реальні українські сили. З цією метою 11 липня 1944 р. поблизу Самбора в Галичині відбулись збори представників різних довоєнних політичних організацій Західної України, окрім ОУН(м). Було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Ця організація отримала в історіографії двояке визначення: одні історики називають її «тимчасовим українським парламентом», інші – «координаційним воєнно-політичним центром». Боротьба УПА з німецькими військами тривала протягом усього часу німецько-фашистської окупації. Лише восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Однак по мірі визволення України основний її удар перенаправляється проти радянських партизан та частин Червоної армії.

ОУН і УПА, відстоюючи в роки Другої світової війни основну свою стратегічну мету – відновлення української державності, потрапили у німецько-радянське протистояння. В цій ситуації зазначені формування відігравали роль «третьої сили», яка відстоювала інтереси українського народу і представляла самостійницький Рух Опору, що зумовило боротьбу на три фронти – проти німецьких окупантів; радянських партизан, Червоної армії і загонів НКВС; польських формувань Армії Крайової. Своєрідність тактичної лінії УПА полягала у збереженні власних сил, поширенні свого впливу на якомога більшу територію України, вичікування моменту і підготовка вирішального удару.

Радянський партизанський рух наростав по мірі прояву справжніх намірів німецької окупаційної влади. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів: 1) зародження і становлення (з 22 червня 1941 до кінця 1942 р.); 2) період стабілізації (від кінця 1942 до середини 1943 р.); 3) активні наступальні дії (від середини 1943 р. до часу визволення України від німецьких загарбників).

На початковому етапі простежувалась слабкість радянського партизанського руху: в перший рік війни на окупованій території було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, проте на червень 1942 р. діяли тільки 22 загони39. Це було зумовлено тим, що на початку 30 -х років радянське керівництво остаточно відмовилось від ведення «малої війни» і віддало перевагу наступальній воєнній доктрині, згідно з якою ворога потрібно знищувати на його власній території. Розмови про партизанську війну розцінювались як невіра у перемогу. Водночас поширювався міф про так звану армійську змову, яка нібито мала на мені за підтримки населення повалити сталінський режим. У результаті знищувались інструкції та посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, йшло згортання розроблення та виробництва засобів ведення партизанської війни, проходила ліквідація ліній оборони, партизанських схованок, матеріально -технічних баз тощо. Тому підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із запізненням, вже під час війни. Так, коли 18 липня 1941 р. з’явилася постанова ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», війська вермахту захопили третину України, майже всю Білорусію, Прибалтику і Молдавію. Створені поспіхом радянські підпільні організації до літа 1942 р. були фактично розгромлені. Страти радянських підпільників відбувалися практично у всіх містах республіки. Загальна кількість жертв серед радянських патріотів сягнула 40 тис. осіб40. Разом з тим значним стримуючим фактором у розвитку руху було жорстоке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити його у зародку.

Координуючі функції в організації боротьби радянських партизан на окупованій території УРСР з 30 червня 1941 р. були покладені на оперативну групу ЦК КП(б)У, а з квітня 1942 р. – на 4-е Управління НКВС УРСР.30 травня 1942 р. для забезпечення ефективного керівництва антинацистським Рухом Опору Державний комітет оборони утворив при Ставці Верховного Головнокомандування Центральний штаб партизанського руху, а при військовій раді Південно-Західного напрямку – Український штаб

партизанського руху на чолі з Т. Строкачем, який наприкінці червня був перетворений на республіканський у зв’язку із ліквідацією головнокомандування цього напрямку.

Значно активізувалась діяльність радянських партизанів у період вирішальної битви Червоної армії під Сталінградом (17 липня 1942 – 2 лютого 1943 р.). Тому в серпні – вересні 1942 р. за вказівкою ЦК ВКП(б) були проведені наради з представниками місцевих партійних органів, керівниками найбільших партизанських з’єднань з питань подальшого розгортання партизанського руху. Можемо говорити, що наприкінці 1942 р. радянський партизанський рух набув організованих форм. Тоді у німецькому тилу вже активно діяли великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Надзвичайну активність партизанський рух виявив у 1943 р. Тоді ж однією з форм партизанської активності стала «рейкова війна». Партизани в окупованій зоні підірвали 3 688 ешелонів, 1 469 залізничних мостів.

Усього протягом війни радянські партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941 – 1945 рр. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30 % з яких загинули. Значна підтримка місцевого населення дала можливість радянському партизанському рухові перейти на якісно новий рівень і стати важливим фактором війни.

Сталінградська битва стала початком корінного перелому в Другій світовій війні. Водночас перемога радянських військ поклала початок визволення території України від окупантів. Вже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу було визволено перший український населений пункт – с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської (нині – Луганської) області.

Влітку 1943 р. Німеччина здійснила тотальну мобілізацію, було вирішено взяти реванш за Сталінград наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що розпочалася 5 липня 1943 р., тривала майже два місяці. У ній брало участь понад 4 млн солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. У результаті стратегічна ініціатива повністю перейшла до радянської сторони і на початку вересня війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського визволили Донецьк та вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту на чолі з Ф. Толбухіним визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Суми і вийшли до Дніпра в районі м. Переяслав-Хмельницький. За наполяганням Й. Сталіна до річниці Жовтневого перевороту був звільнений Київ.  Ціною величезних втрат 6 листопада 1943 р. радянські війська увійшли до столиці України. Лише в районі Букрина, де був захоплений плацдарм і вівся подальший наступ на ворога, загинуло 40 тис. бійців.

Взяття Києва зірвало план Гітлера щодо стабілізації лінії фронту, створення «Східного валу» і вимотування сил радянських військ. Тому перемога за Дніпро завершила корінний перелом у Другій світовій війні. За цю перемогу 2 438 воїнам Червоної армії присвоєно звання Героя Радянського Союзу, що становило понад 20 % всієї кількості удостоєних цієї нагороди.

У січня 1944 р. Червона армія розпочала визволення Правобережної України і Криму. Досягненню цієї мети сприяла успішно проведена Корсунь-Шевченківська воєнна операція (24 січня – 17 лютого 1944 р.), в ході якої німецькі війська втратили 55 тис. убитими і 18 тис. 200 гітлерівців було взято в полон41. Ця перемога стала вагомим аргументом для Великобританії та США у прийнятті рішення щодо висадки 6 червня 1944 р. їх військ у Франції, тобто відкриття так званого Другого фронту.

Внаслідок успішних дій Умансько-Ботошанської наступальної операції (5 березня – 17 квітня 1944 р.) війська 2-го Українського фронту (командуючий – маршал І. Конєв), відвоювавши значні території Правобережної України та Молдавії, 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією.

За оцінкою сучасних вітчизняних істориків на завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини українських національно-патріотичних сил на те, що створені у складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися на повноцінну українську армію. Йдеться про те, що після поразки під Сталінградом, керівництво Третього Рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці ОУН(б). Бандерівці вважали створення дивізії СС «Галичина» недоцільним і шкідливим з таких причин: 1) створення дивізії мало на меті відвернення активної молоді від Руху Опору, фактично перетворювало її на гарматне м’ясо; 2) на їх думку, творилась не українська національна, а німецька колоніальна військова частина (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); 3) проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що призводило до певного протиставлення «галичан» і «українців» та створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; 4) формування дивізії давало можливість радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху Третім рейхом.

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 

У результаті Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня – 28 жовтня 1944 р.) радянські війська 1 -го Українського (командувач – маршал І. Конєв) та 4 -го Українського (командувач – генерал армії І. Петров) фронтів прорвали укріплення Лінії Арпада, перейшли Карпати і зайняли територію Закарпатської України, створивши умови для подальшого просування в Чехословаччину. Закарпаття 29 червня 1945 р. згідно з угодою між СРСР і Чехословаччиною було приєднано до УРСР, а 28 жовтня вважається Днем визволення України від фашистських загарбників43.

Визволення України стало можливим завдяки мужності народу, його самопожертві в боротьбі з ворогом, зосередженню зусиль фронту і тилу на досягненні перемоги. Все це було важливою складовою частиною у ході розгрому німецько-фашистських загарбників. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня – Японія, що означало завершення Другої світової війни.

Контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі обговорення питання лідерами країн антигітлерівської коаліції на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях, у ході українсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунського територіальних розмежувань, суть яких полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939 – 1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

 

Найважливіші події44

Період

 

Подія

1921–1923

Голод у південній частині України.

1923, 17–25 квітня

Відбувся ХІІ з’їзд РКП(б). Початок політики коренізації.

1923, 27 липня

Вийшов Декрет РНК УСРР про «українізацію» шкіл та культурноосвітніх установ.

1929, 27 січня – 3 лютого

На конгресі у Відні створено ОУН.

1929, листопад

Вийшла Постанова пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший строк колективізації в Україні. Початок масової колективізації та «розкуркулення».

1932–1933

Голодомор в Україні.

1939, 15 березня

Проголошення самостійної Карпатської України на чолі з Президентом А. Волошиним.

1939, 23 серпня

Підписання пакту «Молотова – Ріббентропа».

1939, 1 вересня

Початок Другої світової війни.

1941, 22 червня

Напад Німеччини на СРСР.

1941, 30 червня

Проголошення у Львові Акта відновлення Української держави.

1942, 14 жовтня

Утворення Української Повстанської Армії (УПА).

1943, 6 листопада

Звільнення Києва від гітлерівських загарбників.

1943, жовтень

Визволення всієї території України від загарбників.

1944, листопад

Смерть митрополита А. Шептицького.

1945, 26 квітня

Прийняття УРСР до ООН як члена-засновника.

На початок

1 Горліс-Горський Ю. Рік в Холодному Яру / Ю. Горліс-Горський  // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 5. – С. 15

2 Срібняк І.В. Військова діяльність уряду УНР в Екзилі (1921 – 1923 рр.): дис...канд. іст. наук: 07.00.02 / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 1995. – С. 129.

3 Ленін В.І. Нова економічна політика і завдання політосвіт / В.І. Ленін // ПЗТ. – Т. 44 (червень 1921 – березень 1922). – К.: Вид-во політ. літ -ри України, 1974. – С. 150, 151.

4 МЗС України – Публікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive-ua.com/ua/g/gov.ua/2012-06-16_54819_55/МЗС_України_Публікації/ – Назва з екрану.

5 Бойко О.Д. Історія України / О.Д. Бойко; 2 -е вид., доп. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 385, 387.

6 Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний [пер. з англ. Ю.І. Шевчука; вступ. ст. С.В. Кульчицького]. – К.: Либідь, 1991. – С. 335.

7 Історія України: нове бачення. Навч. посіб. Вид. 2 -е, доп. і перероб. /
[під ред. В.А. Смолія].–К.: Вид. дім «Альтернативи», 2000. – С. 307.

8 Єфіменко Г.Г. Комунізм vs. українське націєтворення в радянській Україні (1917 – 1938 рр.): сприяння, поборювання чи вимушене замирення? / Г.Г. Єфіменко // Укр. істор. журн. – 2012. – № 2. – С. 115.

9 Історія України: нове бачення. Навч. посіб. Вид. 2 -е, доп. і перероб. /
[під ред. В.А. Смолія].– К.: Вид. дім «Альтернативи», 2000. – С. 309.

10 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії / Т. Гунчак. – К.: Либідь, 1993. – С. 197.

11 Лисенко О. Діяльність сільських активістів як один з факторів виникнення селянських повстань весною 1930 р. / О. Лисенко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – 2011. – Вип. 37. – С. 173–177.

12 Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна / І. Дзюба. – К.: Криниця, 2003. – С. 51.

13 Постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» від 18 листопада 1932 р. // Голодомор 1932 – 1933 років. Опубліковані документи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fundholodomors.org.ua/Fond/Proekt/32-33/Opubl/Opubl.htm. – Назва з екрана; Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор / Роберт Конквест. – К.: Либідь, 1993. – С. 6.

14 Гунчак Т. Вказ. праця. – С. 199.

15 Український голокост. 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив / [Упоряд. о. Ю. Мицик]. – Т. 1. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – С. 13, 16.

16 Там само. – Т. 3. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2006. – С. 11.

17 Див.: Голод 1932 – 1933 роківнаУкраїні: очима істориків, мовою документів / [кер. кол. упоряд. Р.Я. Пиріг]. – К.: Політвидав України, 1990. – 605 с.

18 Український голокост. 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив / [упоряд. о. Ю. Мицик]. – Т. 1. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – С. 13.

19 Історія України: нове бачення. Навч. посіб. Вид. 2 -е, доп. і перероб. / [під ред. В.А. Смолія]. – К.: Вид. дім «Альтернативи», 2000. – С. 314.

20 Там само. – С. 315.

21 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії / Т. Гунчак. – К.: Либідь, 1993. – С. 201.

22 Там само. – С. 202, 203.

23 Жуковський А. Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний; НТШ у Львові. – Львів: Вид-во НТШ у Львові, 1992. – С. 106.

24 Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 429–432.

25 Наумов А. Причины и предпосылки начала Второй мировой войны в Европе: системный взгляд / А. Наумов // Історична панорама. – 2009. – Вип. 9. – С. 82.

26 Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 455.

27 Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 456.

28 Лисенко О. Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. Історичні нариси / ред. кол.: В.А. Смолій (голова), Г.В. Боряк та ін.; НАН України. Ін -тут історії України. – Кн. 1. – К.: Наукова думка,
2011. – С. 20.

29 Див.: Субтельний О. Україна у Другій світовій війні // Україна: історія / О. Субтельний. – К.: Либідь, 1991. – С. 392–418.

30 Лисенко О. Вказ. праця. – Там само.

31 Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас» // Українська правда. – 2011. – 9 трав. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/05/9/38272/.– Назва з екрана.

32 Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 459.

33 Ніколаєць Ю. Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками / Ю. Ніколаєць. – К.: Міжнародна фінансова агенція, 1998. – С. 33.

34 Жуковський А. Вказ. праця. – С. 123.

35 Див.: Примусові робітники в окупованій Європі в роки Другої світової війни. Науково-практична конференція: зб. наук. праць та матер. – К.: НАВС, 2013. – 100 с.

36 Жуковський А. – Вказ. праця. – Там само.

37 Ленартович О.Ю. Збройна боротьба УПА: волинсько-поліський період (березень – грудень 1943 р.) / О.Ю. Ленартович // Волинський національний університет імені Лесі Українки. – Луцьк, 2010. – Вип. 3. – С. 98–106.

38 Поспєлов А. Системотворення й бойовий досвід Української Повстанської Армії як аналіз існування державної структури без «паралельної держави» / А. Поспєлов // Галичина. – 2008. – № 14. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nikp/2008_14/Pospelov.pdf. – Назва з екрана.

39 Коваль М.В. УкраїнавДругій світовійіВеликій Вітчизняній війнах(1939 – 1945 рр.) /М.ВКоваль. – К.:Вид. дім «Альтернативи», 1999. – С. 258–259.

40 Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х т. – Т. 2: Гриневич В.А. Радянський проект для України / В.А. Гриневич, В.М. Даниленко, С.В. Кульчицький, О.Є. Лисенко; Ін -тут історії України НАН України. – К.: Наукова думка, 2004. – С. 217.

41 Щербатюк В.М. Корсунь-Шевченківська битва: історична ретроспектива / В.М. Щербатюк // Сторінки воєнної історії України: зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9. – Ч. 2. – С. 149.

42 Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 485.

43 Указ Президента України «Про День визволення України від фашистських загарбників» № 836/2009 від 20 жовтня 2009 р.

44 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С. 352, 365, 380.

На початок