Романишин Н.Ю.,
кандидат історичних наук

 

Лекція 6. Український громадсько-політичний рух наприкінці

ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Становлення процесу українського національного відродження.
2. Розгортання українського національного відродження у другій половині ХІХ ст. Громадівський рух.
3. Політизація суспільного та національного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Політичні партії в українських землях.

1. Становлення процесу українського національного відродження.

У ХІХ ст. процес національного відродження охопив практично всі європейські народи, що не мали на той час власної державності. Чеські, словацькі, українські будителі вважали, що їх нації не вмерли, а лише приспані історією, їх треба «розбудити» і «відродити». Звідси і вислів «національне відродження». Практично для всіх «недержавних» народів Центрально-Східної Європи ХІХ ст. були характерні процеси національного відродження. Їхньою особливістю стало те, що саме поети, філологи та історики очолили цей рух. Оскільки, втративши свою національну незалежність і стару еліту, ці народи позбавлялись доступу до політичних важелів влади. Тому «відроджували» і відбудовували свою націю «знизу», завдяки цілеспрямованим зусиллям національно свідомої інтелігенції. Безпосереднім завданням кількох поколінь політичних і культурних українських діячів ХІХ ст. було збирання культурної спадщини, створення української літературної мови, переосмислення історії України.

         Проте процес «національного відродження» не був наперед визначений ні за ідеями, ні за результатами, а національна єдність народжувалася з багатьох відмінностей. Модерна українська національна ідентичність стала результатом перехресної взаємодії кількох національно-політичних орієнтацій, гострих дискусій про суспільні ідеали, що їх приватно й публічно вели представники тогочасної інтелектуальної еліти.

         У ХІХ ст. відбувався процес формування української національної ідеї («національного проекту») на базі кількох «руських» регіональних ідентичностей – йдеться передусім про перетворення Малоросії і Галицької Русі на Україну. Це століття, коли український народ перетворювався з етносу (природно-біологічної спільноти, з’єднаної спільністю походження, мови, звичаїв і традицій) на націю (нову культурну чи політичну цілісність, консолідовану з етносу/етносів на підставі громадянського патріотизму й усвідомлення причетності до спільної батьківщини).

     Імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні завдяки новим політичним та інтелектуальним течіям, які надходили із Заходу. Так, зокрема, Французька революція кінця XVIII ст. ліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації не лише на еліту, а й на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природнім і невід’ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування нових національних рухів, що поширилися на початку XIX ст. в усій Європі – німецького, італійського, польського та ін. Україна безпосередньо зіткнулася з французькими впливами під час Наполеонівських воєн.

         Іншим чинником кристалізації культурних та політичних вимог українського руху було поширення романтизму. Романтизм відзначався тим, що звертав увагу на народну творчість. Загальним приписом стала концепція Й. Гердера про те, що справжня творчість – це народна творчість. Поети та письменники, найкращі зразки для наслідування, можуть віднайти лише у народних авторів. Романтики зруйнували старе зневажливе ставлення до народної культури як до чогось завідомо нижчого. Кожна народна культура має вартість і по-своєму спричиняється до духовного багатства світу. Все це дало потужний стимул для збирання і опублікування українського фольклору. Зокрема, вже у 1819 р. у Петербурзі М. Цертелєв опублікував першу збірку українських дум під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песен». Ця збірка фактично започаткувала українську фольклористику та посилила інтерес до України. У 1827 р. вийшов друком збірник «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем». 127 зразків української художньої словесності: думи та історичні пісні (гайдамацькі, чумацькі, обрядові), пісні літературного походження («Віють вітри», «За Немань іду», «Де ти бродиш, моя доле») ознаменували тотальний прорив української духовності на російські та європейські терени. За визначенням історика Д. Дорошенка, не лише зміст збірника, а й авторська передмова до нього «звучить як літературний маніфест». І справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, була прапором, на якому було написане магічне слово для тих часів – «народність». Народно-національні орієнтації відбилися навіть у назві наступного збірника М. Максимовича 1834 р. «Украинские народные песни».

     Спочатку українське національне відродження очолило українське дворянство, що походило з козацької старшини. Пам’ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях Російської імперії, що користувалися різними ступенями політичної автономії аж до кінця XVIII ст. – Лівобережній, Слобідській Україні та Запорожжі. Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях: 1) на рівні простого народу. Козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’яттю про бунтівливу Запорозьку Січ, з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту; 2) на рівні нового українського дворянства. Потомки козацької старшини славне минуле України пов’язували з пам’яттю про козацьку державу – Гетьманщину.

     Майже всі політичні діячі, вчені і письменники того періоду мали козацьке коріння. Так, Василь Капніст – нащадок козацького роду з Полтавщини, автор «Оди на рабство» – за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. виїхав з таємною місією до Берліна, щоб викласти там свій план відділення України від Росії і включення її до складу Пруської держави.

         Свідченням автономістських настроїв у Наддніпрянській Україні на початку ХІХ ст. став трактат «Історія Русів». Головною ідеєю цієї пам’ятки української політичної думки було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. Не ставлячи під сумнів приналежність України до Росії, автор трактату закликав до виправлення несправедливостей, які заподіяли українцям росіяни. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їх відновлення, вони не вимагали відділення України від Російської імперії.

     Початок українського національного відродження також пов’язаний з козацтвом. Адже недаремно герої «Енеїди» І. Котляревського – античні боги герої були перевдягнутими у вишивані сорочки та українські шаровари. Цей факт вказував на тісний зв’язок «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво. Рік виходу друком поеми І. Котляревського «Енеїда» (1798 р.), де було вперше вжито українську народну мову як літературну, традиційно рахується початком українського національного відродження. Більшість сучасних українських істориків оцінює цю подію як епохальну, вважаючи, що вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.

         Однак професор гарвардського університету Омелян Пріцак ставив під сумнів доречність такого переходу, і заперечення попереднього доробку українських літераторів, написаних церковнослов’янською мовою, якою послуговувалися раніше. Він вважав, що ця нова українська літературна мова, що базувалася лише на усному записі, йшла у цілковитому відриві від усієї попередньої книжної традиції і не мала жодного відношення до книжної мови, яка була сформована в Україні в попередні часи1.

         Дослідник української мови і літератури Д. Чижевський писав, що на початку ХІХ ст. постав кордон між бароко (старою літературою) та романтикою (новою літературою). Цей «кордон», на його думку, був наслідком проведеної І. Котляревським та його наступниками «мовної революції»: «Нова українська літературна мова утворена цілком на підвалинах народної мови». Новітнє українське письменство, поставши на живомовному, говірковому ґрунті, у певному сенсі немовби наново розпочинало свою історію2.

         Натомість  філолог Л. Ушкалов у своїй праці «Есеї про українське бароко», доводить, що твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка – трьох фундаторів нової української літератури глибоко спираються на всю попередню літературну традицію і були уможливлені попередньою культурою барокової пори3.

         Історик Я. Грицак пробує прояснити, чому саме так було зроблено. Він звертає увагу, що Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму змінили мислення українських інтелектуалів. Українські діячі вирішили творити нову українську ідеологію не на старому фундаменті, як пропонувала стара еліта, а на народній основі. По суті, молоде покоління українських інтелектуалів добровільно відтинало від себе стару українську літературну спадщину й почало будувати національну культуру заново. На зламі XVIII і XIX ст. мовою старої української еліти була церковнослов’янська. На відміну від російського варіанту цієї мови, в її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського суспільства, у тому числі народно-селянські елементи. Як засвідчила творчість українського філософа Г. Сковороди, нова українська літературна мова мала всі підстави розвинутися як природній синтез цих двох струменів. Однак українські інтелектуали перших десятиліть XIX ст. надали перевагу більш радикальній мовній «котляревщині» над сковородинською формулою. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і специфічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами. У результаті такого розриву традиції сучасний український читач має набагато більше труднощів у читанні й розумінні пам’яток староукраїнської літератури, аніж сучасний англійський читач у читанні й розумінні В. Шекспіра.

         Але у той самий час історик вважає, що втрата «руськості» стала набуттям «українськості». Опертя на народну основу було єдиною можливістю втримати національну ідентичність в умовах, коли стара еліта швидко асимілювалася. Цей вибір мав іншу, дуже вигідну сторону: мова, народна творчість й історична традиція українського народу відрізнялися від аналогічних як російських, так і польських національних ідентичностей. Таким чином, українські діячі одержали ефективний засіб ідентичності, що відмежовував їх націю одночасно від двох найближчих сусідів4.

         Професор М. Попович вважає, що поява «Енеїди», літературного твору, що поєднував з великим почуттям гумору – латиномовну освіченість із культурою, побудованою на народній мові, була немовби декларацією про те, що українська нація, українська мова й українська культура є фактом, який просто треба брати до уваги5.

         Початок ХІХ ст. був відзначений відкриттям першого університету в Наддніпрянській Україні. У 1805 р. в Харкові за ініціативою В. Каразіна був заснований університет, який став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, що відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» – збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833 – 1938 рр. – шість випусків «Запорожской старины». Він зав’язав контакти з чеськими будителями, які у той час були першими у справі слов’янського пробудження. І. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

         Справу І. Котляревського продовжили «Харківські романтики» – літературне об’єднання 20–40-х років, створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та ін. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) П. Гулак-Артемовський. Ідейним натхненником «харківських романтиків» був народознавець, письменник Г. Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. «Малоросійські повісті», він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. На довгі роки увійшов в українську культуру образ Шельменка-денщика, створений Г. Квіткою-Основ’яненком. Типологічно цей образ споріднений із широко розповсюдженим в європейській культурі образом слуги.

         Польське повстання 1830 – 1831 рр. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. Спроба російського самодержавства скористатися з українських діячів для поборення польських впливів у «Південно-Західному краї» після 1831 р. відкрила нові можливості для українського національного відродження у підросійській Україні. Завдяки цьому між 1830- і 1840-ми роками відбувається величезний стрибок у розвиткові українського національного руху. У 1834 р. у Києві був заснований Київський Імператорський Університет Святого Володимира, який мав стати оплотом «руськості» на Правобережжі і зменшити польські впливи на цей край. Першим його ректором став М. Максимович. Український культурний рух 30 – 40-х років ХІХ ст. став демонстрацією самостійності й самобутності української культури. Він проявлявся передусім у поетичній та прозаїчній творчості та етнографічних і фольклорних дослідженнях, особливо після створення у 1845 р. Російського географічного товариства. У різних кінцях України, від Слобожанщини до Карпат, спалахує поетична творчість українською мовою.

         Національні будителі «недержавних народів» приміряли польський приклад, стверджуючи, що їхні народи теж мають свою мову, культуру. Польський взірець зміцнював політичні моменти в ідеології національних відроджень і спонукав їхніх лідерів думати не лише у мовно-культурних, але й у політичних категоріях. Найбільш чітко культурно-політична орієнтація українського руху середини ХІХ ст. формулюється в ідеології «Кирило-Мефодіївського товариства». Характер діяльності, зміст і стиль програмних документів засвідчують, що ідеї товариства постали на основі романтизму як суспільного, а не тільки літературного явища6. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Організаторами товариства були професор історії Київського університету М. Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і випускник Київського університету В. Білозерський.

         Політична програма товариства – «Книга буття українського народу» стала надбанням українського національно-визвольного руху XIX – XX ст. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Т. Шевченка. Конкретне авторство цього твору не з’ясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч чимало їх схиляються до думки, що «Книгу» міг написати М. Костомаров. «Книга буття…» – багатоплановий твір, в якому відображено й оцінено основні події історії з давніх часів до середини XIX ст. У ній йдеться про визволення та єднання слов’янських народів, повалення самодержавного деспотизму й колоніального гноблення слов’ян Російською, Австрійською і Турецькою імперіями, скасування кріпосного права, національне і культурне відродження, повернення демократичних прав слов’янським народам і серед них – українському. Кирило-мефодіївці розробляли питання майбутнього устрою України, входження її до слов’янської федерації, як рівноправного партнера. Слов’янська федерація зазначила в собі політичні варіанти устрою держав республіканського типу США, де превалює демократична система управління і діють правові гарантії. Передбачалось, що кожен штат матиме свій сейм, який збиратиметься щорічно. Київ буде центральним містом збору загального сейму. Для спільної оборони від зовнішніх ворогів М. Костомаров пропонував створити регулярне військо, але не надто чисельне, бо в кожному штаті була б своя міліція. Така федерація незалежних слов’янських республік могла стати альтернативою в умовах колонізаторських захоплень великими імперіями малих народів7. Центральним моментом у програмному документі Братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності.

         Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального прогресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності. Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих двох вимог була передумовою для досягнення ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і лібералізму – особистої свободи людей, незалежно від їх особистого соціального статусу.

         Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене, а його учасники піддані репресіям. Проте вплив ідей братства на подальший розвиток України важко переоцінити. Його роль полягала в інтелектуальному внеску у формування нової української ідентичності. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності перебувала у рішучій опозиції до російського урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов’ян українські діячі 1840-х років розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської. Ідеї зцентралізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки із столицею у Києві.

         Найвизначнішою постаттю у першій половині ХІХ ст. був Т. Шевченко. У 1840 р. він видав збірку поезій «Кобзар». Значення «Кобзаря» виходило поза літературні рамки. Поет творив на основі трьох українських діалектів, елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу українських літературних творів, що вийшли з друку раніше. Шевченко заклав міцні підвалини сучасної української літератури, а в ширшому значенні – і під національну свідомість8.

         Велике значення мав політичний аспект творчості Т. Шевченка. Найпліднішим з цього погляду були 1843 – 1845 рр., коли митець написав свої найбільш революційні поеми – «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим...». Більшість з них увійшли до збірки «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це має служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

         Основну вину за поневолення України Шевченко покладав на Росію та російських імператорів. Для Т. Шевченка російські імператори – тирани, які позбавили Україну свободи. До Шевченка українські інтелектуали ніколи раніше не піднімали так сильно свого голосу протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «Малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої та Великої Русі і лояльності до російського імператора.

         Іншою великою заслугою Т. Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені напрями козацької традиції – простолюдну та старшинську. Шевченкова ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливу українського дворянства як писанням, так і особистим знайомствам. Шевченка могли читати всі – і селяни, і дворяни. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до одночасного національного та соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України, – вважає історик Я. Грицак.

         Три поділи Польщі, здійснені в 70–90-х роках XVIII ст. трьома монархіями – російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. км2 з населенням понад 3,5 млн осіб, серед яких 2,4 млн становили українці, увійшли до складу Австрійської імперії.

         Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру – королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

         «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м. Чернівці.

         Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) називалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу. Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найбільш знедоленою верствою Австрійської імперії.

         Національне відродження першої половини ХІХ ст. в Західній Україні, що перебувала під владою Австрії, можна поділити на два періоди: перший – до 30-х років, другий – після 30-х років. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де розпочалась кампанія по впровадженню руської мови в початкових школах і розширення парафіяльних шкіл. У 1816 р. було створено товариство галицьких греко-католицьких священиків, яке займалось, в основному, освітньою діяльністю. За підтримки товариства було відкрито близько 400 шкіл і видано кілька підручників. Автором більшості з них став головний ідеолог і рушійна сила товариства греко-католицьких священиків І. Могильницький. Його підручник «Граматика язика словено-руського» стала першою в Галичині граматикою книжної української мови. У передмові до неї І. Могильницький спростував поширені на той час уявлення про українську мову як діалект польської чи російської мови. Він визначив її як одну з реально існуючих східнослов’янських мов.

         Водночас виходять друком перші збірки народної творчості – «Пісні польські і руські люду галицького» В. Залеського (1833 р.), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як «Малороссийские песни» М. Максимовича для Наддніпрянщини та збірка «Руське весілля» Й. Лозинського.

         На першому етапі національного відродження в Західній Україні переважала думка, що українською мовою можна писати лише книги для неосвіченого українського селянства. Літературна ж мова, що вимагала більш елегантних виразів, повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов’янською мовою.

         Другий період національного відродження, що розпочинається із створення в 1833 р.у Львові гуртка «Руська трійця», яку очолили випускники львівської греко-католицької семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з церковними традиціям і старослов’янською церковною мовою, молоді «будителі» прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову. У 1837 р., скориставшись м’якістю цензури в Угорщині,М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький видали у Будапешті збірку «Русалка Дністрова». Хоча збірка не відзначалася високим літературним рівнем, вона відіграла велике значення в національному відродженні Західної України.  Її важливість полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині.

         Видання «Русалки Дністрової» не обійшлося безкарно для її авторів. Над трьома упорядниками збірника було проведено слідство. М. Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці. Я. Головацькомутривалий час не надавали сану священика, а І. Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти на протестантську віру. Тираж альманаху був конфіскований, по Галичині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

         У 1848 р. в Австрії вибухнула революція, що отримала назву «весна народів». Саме тоді дійшло до остаточного розмежування між польським й українським національними рухами. На противагу полякам, які створили політичний орган – Центральна Рада Народова, українці стврюють першу русько-українську політичну організацію – Головна Руська Рада. Цей політичний орган ставить собі за мету представляти інтереси галицьких українців перед австрійським урядом. Її очолив спочатку перемишльський єпископ Г. Яхимович, а пізніше – священик М. Куземський. У своєму першому маніфесті Головна Руська Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Її головною вимогою був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Русько-український національний рух швидко поширився по всьому краю, були утворені 34 повітові ради, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

         Головна Руська Рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на галицьких русинів у боротьбі проти поляків. Віденська влада не поспішала задовольнити політичні вимоги русинів, тому основні їхні досягнення обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з’їзд інтелігентів («Собор руських учених», 19 жовтня 1848 р.), участь у слов’янському з’їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри руської мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, створення наукового товариства «Галицько-Руська Матиця», яка ставила собі за мету видання підручників українською мовою та заснування першої україномовної газети на Західній Україні «Зоря Галицька».

Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

         Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови. 22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент, який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, яким передбачалось перетворення Австрійської монархії на федерацію вільних і рівноправних націй. Українці Галичини отримали змогу потрапити до Австрійського парламенту. До парламенту було обрано 39 українців, серед них 27 були селяни. Головна вимога українців у Австрійському парламенті – поділ Галичини. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але задекларовано національну рівноправність.

         Після спаду революції австрійський уряд перестав підтримувати русько-українські організації, і вони помітно підупали, а Головна Руська Рада взагалі припинила своє існування. Однак, як і у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р.

На початок

2. Розгортання українського національного відродження у другій половині ХІХ ст. Громадівський рух

         У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелігенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне проживання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства – П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров. Тут оселився Т. Шевченко, якому не дозволили повернутися в Україну. Шевченко знайомиться з працями О. Герцена, зав’язує особисті стосунки з М. Чернишевським, М. Добролюбовим, І. Тургенєвим та іншими представниками передової російської інтелігенції. Члени нелегальної організації «Земля і воля», керованої М. Чернишевським, у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків «Кобзар». Його було перевидано 1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у російському перекладі.

         Вихід у світ українського видання «Кобзаря» був схвально відзначений у прогресивних демократичних російських часописах — «Современник» та «Отечественные записки». Зокрема, в «Отечественных записках» наголошувалось: «Шевченко належить до першокласних поетів слов’янського світу. Його місце поряд з А. Міцкевичем і О. Пушкіним. Яке співчуття викликають його твори, можна бачити з того, що великоросіяни, уродженці центральних і східних губерній, які ніколи не бачили в очі малоросіян, читають і вивчають їх напам’ять. У нього висловлено те, чого, може, народ ще й не говорив, але що він здатний сказати».

         У цей час у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були П. Куліш та М. Костомаров. Українські діячі Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

         З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою В. Білозерського почала видавати журнал «Основа» (1861 – 1862 рр.). У 1860-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

         Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських та спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити українському народу. Цю групу на чолі з В. Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп – образлива назва польськими панами українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.

         На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Ідеологом хлопоманства став В. Антонович, тоді студент Київського університету, згодом відомий український історик, який згуртував навколо себе представників шляхетської молоді. Володимир Боніфатійович Антонович (1834 – 1908 рр.) – історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині – Житомирська область). Закінчив медичний (1855 р.) та історично-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. В 1863 – 1880 pp. – головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. – професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881 р.). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович – автор багатьох праць, найвідоміші з яких – «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 pp.» (1863 р.), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700 – 1768 pp.» (1876 р.), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885 р.) та ін. В. Антонович та його однодумці переконались, що українському народові чужими є цілі польської радикальної інтелігенції щодо відновлення польської шляхетської державності з приниженим у ній становищем українського селянства.

         Хлопомани стверджували, що саме поширення освіти і культури взагалі, а не революційний рух – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. Коли в середовищі польського студентства почалася підготовка до повстання, більшість хлопоманів порвала з польським громадянством. В. Антонович опублікував статтю під назвою «Моя сповідь» (1862 р.), у якій відкидав звинувачення у зраді польського громадянства. Він поставив перед поляками, які жили в Україні, альтернативу: перейти на бік корінного населення, або переселитися до Польщі. «Сповідь» Антоновича стала своєрідним кредо для кількох поколінь тих представників шляхетського стану Правобережної України, які поривали зі своїм оточенням й приєднувались до українського національного руху. На межі 1860 – 1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П. Чубинський та М. Драгоманов, утворили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

         Київська громада, як і громади, що виникли у різних містах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо). У квітні 1859 р. у Києві було засновано першу недільну школу. До 1862 р. їх налічувалось вже десять. Серед них особливо виділялися подільська, новостроєнська, печерська, в яких працювали М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Житецький та ін.9 Також громадівці здійснювали наукові розвідки в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Громадівська діяльність мала вирішальне значення у формуванні національної свідомості українців у подальшому розвитку національного руху.

         Відродження українського руху спочатку не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але події Київської козаччини 1855 р., як приклад національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу, що розгорілись у розпал  Кримської війни (1853 – 1856 рр.), коли російський цар видав маніфест про створення державного ополчення та польське повстання 1830 р., а згодом вибух нового виступу поляків 1863 – 1864 pp., викликали в царату боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності.

         Щодо Київської козаччини, то царський уряд вдався до застосування проти українських селян регулярних військ і поліції, адже селяни Київщини, де ще добре пам’ятали часи козацтва, почали поширювати чутки, нібито тих, хто виявить намір вступити в ополчення («у козаки»), буде визволено від кріпацької залежності. Цей рух, що розпочався в лютому 1855 р. з Васильківського повіту Київської губернії, охопив більше 500 сіл та містечок Київщини. Українські селяни активно записувались у списки ополчення, називали себе козаками і відмовлялись підпорядковуватись своєму панові та ходити на панщину. Вони створювали свої органи самоуправління – сільські громади та обирали ватажків.

         Значною мірою українському рухові шкодили доноси охранки. Зокрема з України в Петербург повідомлялось, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії», навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і принади свободи. В результаті розпочалася кампанія проти українства. Репресії «увінчались» циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 p., який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв друкування українською мовою наукової, навчальної та релігійної літератури. Дозволяв публікувати «тільки такі твори цією мовою, які належали до галузі красного письменства», але цензура використовувала циркуляр як привід для всіляких обмежень українського слова. Українська мова розглядалась як штучна, «створювана… деякими малоросами і особливо поляками…». Процитоване в циркулярі твердження голови Київської археографічної комісії М. Юзефовича та його однодумців, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може», а «наріччя.., яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», стало офіційним поглядом на мовні й національні проблеми українців у Російській імперії.

         Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені. Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 1860-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з’являються громади, але як нелегальні організації. Однак таке становище давало недостатній простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагалися найти легальні форми для своєї праці.

         Така можливість з’явилась зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані, видає наукові праці. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети «Киевский телеграф». Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р. Головою відділу обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П. Чубинського. Друкованим органом відділу стали «Записки Юго-Западного отдела ИРГО». Неформальним органом відділу була також газета «Киевский телеграф», яка виходила в 1874 – 1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою Південно-Західного відділення Російського географічного товариства.

         До роботи у відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них – В. Антонович, М. Драгоманов, В. Лисенко і М. Лисенко, О. Ушинський (брат відомого педагога) та ін. Окрім них, самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які надсилали записи про народний побут, традиції, вірування. Крім видавничої справи, Південно-Західне відділення Російського географічного товариства провело певні заходи. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (загальна чисельність перевищувала 220 тис.). Також був з’ясований національний склад міста: українці становили найбільшу національну групу.

         Іншою важливою акцією Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. Третього Археологічного з’їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень в українських землях. Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук. Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873 – 1876 рр.) була проведена значна наукова діяльність: видано сім томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (по 1 200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.», створено етнографічний музей, бібліотеку та архів.

         Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгледіло загрозу майбутнього українського сепаратизму. Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. В результаті різко посилились репресії проти української культури, накладені нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою, друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток. Указ ліквідував Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально М. Драгоманова й П. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

         Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність він зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і у попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

         У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову. Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення.

         Виїхавши за кордон, М. Драгоманов зав’язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським почав видавати журнал «Громада» (1878 – 1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна провадитись винятково просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).

         Висунута М. Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу «Киевская старина» (1882 – 1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.

         Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій та зайнятися кипучою політичною діяльністю. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама почала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891 – 1898 pp.).

         Старше покоління громадівців теж дійшло висновку, що без щоденної політичної діяльності їх попередня культурницька праця згасне. Проте легально здійснити це в межах Російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той самий час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898 р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртків до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили об’єднання українського руху на Лівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українському русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

         У 1870 – 1880-х роках в губерніях Наддніпрянської України значно поширився рух російських народників. Як і в інших регіонах Російської імперії, в українських губерніях його вирізняло домінування соціально-революційної ідеології та практики, тісний зв’язок із загальноросійськими центрами визвольної боротьби в Москві та Санкт-Петербурзі. Характер цього руху зумовлювався розчаруванням значної частини демократичної інтелігенції у легальних засобах суспільних перетворень за умов половинчастості й непослідовності реформ російського уряду у 60 – 70-х роках ХІХ ст., які супроводжувалися посиленням консервативно-охоронних тенденцій у політиці російського імператора Олександра ІІ. На тлі невдоволення пореформеною російською дійсністю цінності народницького світосприйняття актуалізувалися працями ідейних лідерів – О. Герцена та М. Чернишевського. Народники заперечували капіталістичний шлях розвитку для Росії, вбачаючи в селянській общині основу майбутнього соціалістичного ладу. Головною революційною силою вважали селянство. З метою посилення революційної активності селян народники вели з ними бесіди про необхідність встановлення такого ладу, який дав би свободу і рівність усім трудящим. Для ведення агітації вони оселялися в селах, влаштовувалися там писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями. Пропаганду проводили під гаслом «земля і воля народові», обстоювали впровадження на місцях селянського самоврядування. Засобом втілення в життя цієї далекосяжної програми вважали організацію селянських повстань, які переростуть на революцію. Так, у 1875 р. в Чигиринському повіті Київської губернії народники закликали селян організувати в селах озброєні «таємні дружини», що мали у визначений час повстати проти царських чиновників, дворян і всіх визискувачів. Учасники «таємних дружин» періодично проводили зібрання, на яких обговорювали питання поточної соціальної боротьби і плани майбутнього повстання. Та у 1877 р. вони були викриті царською владою і заарештовані. До слідства було притягнуто понад тисячу селян. Ватажка «Чигиринської змови» – спроби селянського повстання, Я. Стефановича (1853 – 1915 рр.) та багатьох її учасників засудили до каторги і заслання. «Чигиринська змова» показала самим народникам їхню неспроможність очолити селянський рух. Тоді вони спробували вести пропаганду серед інших верств населення, зокрема, робітників.

         У 1880 р. народники створили у Києві «Південноросійський союз робітників». Своїм впливом він охопив майже тисячу робітників заводу «Арсенал» та Головних залізничних майстерень. «Союз» мав нелегальну друкарню, в якій розмножував прокламації. За містом проводились регулярні таємні сходки. На них обговорювалися питання політичної боротьби з підприємцями. Основним засобом цієї боротьби керівники «Союзу» вважали терор проти експлуататорів. Проте цей метод революційної боротьби не міг бути ефективним, бо спрямовувався не проти системи, а лише проти окремих його представників. Не проіснувавши й року, після арешту його керівників, «Союз» припинив свою діяльність.

         Неспроможною виявилась і народницька тактика терору проти високих царських урядовців і самого царя. Замах на Олександра II 11 березня 1881 р. нічого не змінив у соціальному і політичному устрої країни. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю революціонерів, причетних до замаху. Серед них були й керівники всеросійської організації «Народна воля». Зокрема, син полтавської козачки і кріпака з Криму, колишній студент Одеського університету Андрій Желябов, який свою боротьбу проти російського самодержавства розпочинав в Одеській українській громаді. Найближчим революційним соратником А. Желябова була Софія Перовська – дочка високого царського урядовця, який свого часу був навіть петербурзьким губернатором, правнучка останнього гетьмана України К. Розумовського. Син сільського священика з Чернігівщини, студент Петербурзької медико-хірургічної академії Микола Кибальчич також був засуджений до смертної кари як безпосередній виготовлювач вибухових пристроїв для здійснення терористичних актів. Він також розпочинав революційну діяльність з антидержавної пропаганди серед селян на Київщині. За кілька днів до страти М. Кибальчич завершив у петербурзькій тюрмі розробку першого у світі науково обґрунтованого (з кресленнями) проекту реактивного космічного корабля.

         Протягом другої половини XIX ст. відбувався процес поширення соціалістичних поглядів серед робітничих мас. Займалися цим переважно загальноросійські робітничі організації, які виникали в Україні. Першою політичною організацією був «Південноросійський союз робітників», що виник в Одесі в 1875 р. Об’єднавши майже 250 робітників (українців, росіян, молдаван, поляків та ін.), «Союз» розгорнув революційну пропаганду безпосередньо на підприємствах, розповсюджував нелегальну літературу і навіть організував вивчення праць К. Маркса і Ф. Енгельса. Пропагувалася і революційно-демократична поезія Т. Шевченка, М. Некрасова. На відміну від народників, члени «Союзу» на перше місце ставили вимоги політичних свобод. На статут організації прямий вплив мали документи Міжнародного товариства робітників (Інтернаціоналу), написані К. Марксом. Керував «Союзом» Євген Заславський – інтелігент із зубожілої дворянської родини. Спочатку він вів агітацію серед селян Полтавщини, а згодом, переїхавши до Одеси, зайнявся пропагандою серед робітників. У грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений поліцією, а Заславський згодом помер у в’язниці. Але революційна пропаганда серед робітників продовжувалася.

         Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848 – 1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848 – 1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об’єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов’янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років ХІХ ст. з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців. Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

         Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна – засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

         У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868 р.), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873 р.) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

         Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 р. – газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880 р.), який набув значення всеукраїнського органу. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України П. Куліш, М. Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні – одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

         Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину на осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 1870-х років започаткувала радикальну течію у національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

На початок

3. Політизація суспільного та національного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Політичні партії в українських землях

         Наприкінці ХІХ ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів з’явилася націоналістична течія. Спершу вона існувала як ідея, згодом оформилася в політичне угруповання, але, не витримавши конкуренції з іншими течіями, знову повернулася на рівень ідей та була представлена окремими діячами. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Перехідним моментом від структурно слабо організованого громадівства до створення національних політичних партій стало виникнення «Братства тарасівців»10.

На початку 90-х років ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. Міхновський, С. Шелест, А. Кучинський та ін. Гурток підтримував тісні зв’язки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне Братство тарасівців. Ще 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. До складу гуртка увійшли І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. Влітку 1891 р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе Братством тарасівців. Першим прилюдним виступом Братства стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна схарактеризувати як самостійницькі, але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували такі принципи: українці є окрема нація; як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу; повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто); єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності Української держави); негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху; необхідність українських шкіл; вживання української мови та ін.

Ідеї Братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення членів організації до інших течій українського руху. Братство тарасівців було створене за принципами таємної організації і поділялось на «п’ятірки», які в середині 1890-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Члени Братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості. У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд Братства, який, можливо, мав надати організації стрункішої форми. Але, оскільки Братство тарасівців не мало конкретної програми дій, воно почало занепадати і наприкінці 1890-х років фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації. З програмних вимог Братства тарасівців: «Ми, свідомі українці, рішуче й назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми, свідомі українці, оддаємо всі наші сили на творення української культури, на національно-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки, переводячи в життя, між іншим, і тим, що кожен повинен на протязі року навчити грамоті по-вкраїнському не менше двох членів для нашої організації». Братство тарасівців – перша українська група, яка чітко висловила політичні вимоги, започаткувавши цим період політизації українського руху в Наддніпрянщині. Діяльність братства, що проіснувало до 1898 р., знайшла продовження у студентських громадах, а надто в харківській, з якої згодом, у 1900 р., постала перша в Наддніпрянській Україні українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Важливим в існуванні Братства було те, що воно залишило по собі тих діячів, імена яких пов’язані з подальшим українським рухом, і, зокрема, з початками українського націоналізму як політичної течії в українському русі. Першим з-поміж інших, поза сумнівом, був Микола Іванович Міхновський (1873 – 1924 рр.).

Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій. У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їх програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

У 1890 р. у Галичині було засновано першу політичну партію – Русько-українську радикальну (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу. Сама РУРП була організаційним оформленням того радикально-соціалістичного руху, що в останній четверті ХІХ ст. охопив найдіяльнішу частину української інтелігенції. Цей рух ішов до Галичини двома каналами: безпосередньо з Європи, де він виник ще наприкінці XVIII ст., та з підросійської України, головно через М. Драгоманова та С. Подолинського.

Якщо в сусідніх країнах, зокрема, у Польщі, радикалізм поширювався передусім серед робітників, то в Галичині – серед селян. І це зрозуміло, адже селянство тут становило понад 90 % населення. Зважаючи на те, що воно з поміж 10 народів Австро-Угорщини було найбільш упосліджене – і економічно, і політично, ідеї радикалізму здобули тисячі прихильників. Тим більше, що на відміну від послідовників марксистських догм, які передбачали повну пролетаризацію рільників, РУРП захищала їх від обезземелення, цілковитого розорення. Натомість, перша програма партії (1890 р.) вимагала передати землю у власність громад. За другою програмою

(1895 р.) пропонувалося передати її селянам через викуп державою11.

РУРП не виступала проти приватної власності як такої, а тільки домагалася «колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних», оскільки вони знаходились не в руках українців, а чужинців – магнатів і поміщиків. Передача цих засобів у власність громади (а значить, законних господарів цієї землі) і колективний устрій праці, на думку РУРП, знищили б соціальну нерівність й витворили б новий, справедливий суспільний лад. Отже, Радикальна партія виникла не випадково, а за велінням часу. Діями фундаторів РУП рухала палка любов до селянства, яке в ту пору було синонімом усього українського народу, і рішучий протест проти політики москвофілів та народовців, котрі не цікавились соціальним станом цього народу, або цікавились недостатньо. РУРП своєю появою заповнила відповідний вакуум. Партія мала величезний авторитет в усіх верствах населення, і не лише Галичини.

Діяльність РУРП – організація масових селянських віч та радикальної преси, заснування читалень, товариства «Поступ», видавництва «Хлопська бібліотека» – все це будило соціальну і національну свідомість селян. Вони усвідомили, що лише у напруженій боротьбі можна добитися своїх прав, і – головне – в цій боротьбі потрібно покладатися тільки на себе. Таким чином, був розвіяний міф про «доброго» цісаря, розбито наївну віру у прихід «месії» – визволителя з неволі, скажімо «царя-батюшки» чи йому подібних. Радикальна партія виховала новий тип політично активного громадянина, борця і патріота. Досить назвати натхненника й організатора Листопадового зриву 1918 р. Д. Вітовського і все січове стрілецтво – дітище РУРП. Непересічними членами РУРП були М. Павлик, О. Назарук, Л. Мартович та ін. Партії симпатизували Леся Українка, видатні вчені І. Пулюй та І. Горбачевський, цікавився радикальною партією і передплачував її друкований орган «Народ» В. Вернадський, який жив тоді у Москві.

Керівник партії М. Павлик був одним і з перших, хто подав ідею кооперативного руху в Галичині. Цей рух РУРП започаткував у формі «Народних спілок». Вони об’єднували широку сітку читалень, бібліотек, крамниць, позичкових і ощадничих кас тощо.

Енергійна діяльність членів РУРП активізувала народовців, спонукала їх пильніше придивлятися до потреб селянства й інтелігенції. Вслід за РУРП вони також матеріалізували ідею кооперативного руху: маємо на увазі перехід «Просвіти» у 1892 р. до економічної роботи, а також творення розгалуженої мережі різноманітних кооперативів. Наслідування радикалів яскраво проявилося і в заснуванні народовцями Української Національно-демократичної партії (УНДП), котра фактично перейняла всю програму РУРП. УНДП постала за прямою допомогою радикалів І. Франка, Є. Левицького, В. Охримовича.

Критика РУРП консервативного духовенства змусила останніх переосмислити свою громадянську позицію: поборюючи соціально-атеїстичні віяння з боку РУРП, національно свідома частина духівництва злилась із національним рухом та згодом об’єдналась у Католицький русько-народний союз (з 1911 р. – Християнсько-суспільна партія).

РУРП першою ввела до своєї програми (1895 р.) постулат повної політичної самостійності українського народу. РУРП мала не лише крайове, а й всеукраїнське значення. Вона першою вжила у назві термін «український», тим самим підкреслюючи етнічну і територіальну соборність всіх українських земель, тоді як у Галичині побутував етнонім «русин», «руський»12. Радикали підтримували національний рух у Наддніпрянській Україні, друкуючи у виданнях партії їхні твори, пересилаючи туди свою літературу, відправляючи до Києва посланців. Натомість наддніпрянці підтримували радикалів матеріалами.

У Наддніпрянщині перша політична організація виникла у 1900 р. Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та інші дали їй назву «Революційна українська партія» (РУП), а випускник юридичного факультету Харківського університету М. Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові в 1901 р. у вигляді брошури під назвою «Самостійна Україна». Найрадикальніша група рупівців (М. Міхновський, М. Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною позицією лідерів РУП, заснувала у 1902 р. Українську народну партію (УНП) – єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.

РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал-демократичного союзу – «Спілки», члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності (лідери – М. Меленевський, А. Скоропис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники української інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінченко створили Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступала за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, української освіти та ін.

Згодом більшість цих партій виявиться неспроможною здобути підтримку мас, а головне – знайти порозуміння між собою. Цю обставину використають загальноросійські партії, зокрема Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП; І з’їзд відбувся 1898 р. у Мінську), Російська партія соціалістів-революціонерів (есери; 1902 р.), єврейські партії, які розгорнули свою мережу переважно в містах і промислових центрах України, обстоюючи ідеї повалення царизму, встановлення соціальної рівності і всесвітнього братерства народів.

Розвиток капіталізму в Україні на початку XX ст. сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську буржуазію представляли переважно власники з дрібним капіталом, куркульство, але напередодні Першої світової війни з’являються мільйонери, представники монополістичного капіталу – М. Терещенко, І. Харитоненко, В. Симиренко та ін. У процесі капіталістичного розвитку в Україні, як і в інших регіонах Росії, сформувався робітничий клас, який налічував понад 2 млн осіб.

Пролетарів було усунуто від участі в політичному житті, вони залишалися безправними. Заробітна платня робітників України становила 22 % заробітної платні робітників Західної Європи. Робочий день становив 11,5 год. на добу, застосовувалися понаднормові роботи. Була відсутня охорона праці, медична допомога. Зростали штрафи. Житлово-побутові умови були жахливі.

Сільське населення було обтяжене напівкріпосницькими пережитками. Зокрема, селянство сплачувало значні податки державі, а поміщикам – викупні платежі за земельні наділи. Селяни страждали від малоземелля. Майже половина селянських господарств мала менше, ніж по 5 десятин землі, тоді як на поміщицький маєток припадало 507 десятин. Розорені селяни лишали свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.

На початку XX ст. відбувалося бурхливе зростання числа інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм національної політичної свідомості, надавши українському питанню значення політичної проблеми. Розвиток капіталізму призводив до руйнування національних перегородок: національні райони ставали багатонаціональними. У важкій промисловості Донбасу і Криворіжжя, наприклад, українці становили від третини до половини всіх робітників.

У той самий час в Україні, як і в інших районах Росії, царат проводив політику гноблення українського та інших народів, обмежував і переслідував розвиток національних культур. Українці зазнавали утисків і в соціально-економічній, і у політичній сферах. У школах, гімназіях, училищах, вищих навчальних закладах заборонялося викладати рідною мовою. Більшість українського населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури. Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Серед селян писемних було від 4 до 10 %. У навчальних закладах заборонялося навіть говорити українською мовою, співати українські пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні твори. Будь-які прояви протесту з боку пригнобленого народу, спроби відродження української мови, літератури, школи царський уряд оголошував «мазепинством», «сепаратизмом», «українофільством». Все це сприяло пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу. Переплетіння цих двох напрямів боротьби створювало об’єктивні передумови революції, сприяло зростанню самосвідомості українського народу, підводило його до участі в революції 1905 – 1907 pp.

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни. Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення. Першими зреагували на події у Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці). Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності партій.

17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент – Державну думу із законодавчими правами. Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 – інтелігенції, 24 – поміщиків, 8 – робітників, 1 – священик. 45 депутатів об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган – «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Однак Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада із 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього разу від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.

У період революції 1905 – 1907 рр. в Україні діяло близько 20 політичних партій та угрупувань різного спрямування. Українські партії можна було розділити на дві групи: ті, що займали автономістсько-федералістські засади і ті, що займали позицію самостійництва. На відміну від першої, представники другої групи категорично ставили вимогу незалежності України. Ця група представлена діяльністю УНП та окремими особами, зокрема, М. Міхновським і Д. Донцовим.

Під час революції після проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Україні поряд з політичними партіями виникали й культурно-освітні організації – «Просвіти». Протягом 1905 – 1907 рр. вони були засновані і діяли у більшості міст України, створюючись на зразок «Просвіт», що діяли в Галичині. В роки революції в Україні діяло 9 «Просвіт» з 30 філіалами. Неофіційним центром просвітницького руху став Київ. За статутом «Просвіти» були безпартійними організаціями, але революційні події втягували їх у політику, у вирішення різноманітних питань народного життя.

За роки революції з’явилась легальна українська преса. Першою українською газетою, що вийшла в Лубнах ще до скасування цензури, був тижневик «Хлібороб», але, оскільки газета вийшла без дозволу влади, це стало причиною її заборони. З прийняттям 29 листопада 1905 р. «Тимчасових правил про пресу», була відмінена попередня цензура і українські газети та журнали почали з’являтися в різних містах України. Зокрема, у грудні 1905 р. в Києві почала виходити газета «Громадська думка», у виданні якої провідну роль відігравали лідери Української демократично-радикальної партії (УДРП) С. Єфремов, Є. Чикаленко. Газета користувалася популярністю, що значною мірою було обумовлено публікацією у ній художніх творів М. Коцюбинського, Б. Грінченка, М. Кропивницького, А. Тесленка та ін. Серед величезного обсягу порушених у ній проблем провідне місце належало національним13.

Після поразки революції 1905 – 1907 pp. царат перейшов у рішучий наступ щодо ліквідації здобутих у ході революції завоювань. Розпустивши Другу Державну думу, Микола II видав новий виборчий закон, який значно обмежував виборчі права робітників, селян, неросійських народів. Виборчими правами користувалися лише 15 % населення країни. Внаслідок цього у Третій Державній думі з 442 депутатів 252 були поміщиками. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, серед яких 64 поміщики, 13 священиків і 26 селян. Отримавши опору в Думі, царат зосередився на придушенні революційних сил. Протягом 1907 – 1909 pp. за політичну діяльність було заарештовано 26 тис. осіб, у тому числі 84 активних учасники грудневого збройного повстання в Донбасі, вісім з яких були засуджені до страти. Чорносотенні банди, військові команди, козацькі сотні жорстоко розправлялися з трудящими. Багато районів України знаходилося на воєнному стані. Робочий день був подовжений, зарплата зменшена, на підприємствах складались так звані чорні списки, в які записували революційно налаштованих робітників. Свободи слова, друку, зборів, організацій були відмінені. Знову насаджувалася ідеологія великодержавного

шовінізму, посилилось національне гноблення. В офіційних документах українці, як й інші неросійські народи, називались «інородцями», їм було заборонено створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою тощо.

Третя Державна дума, яка діяла з 1908 до 1912 р., найбільш реакційна за своїм складом, відхилила проект закону про проведення навчання у початкових школах українською мовою, використання української мови в судах. Показова щодо цього «ініціатива» полтавського губернатора Багговута, який просив дозволу царського уряду направляти до українських шкіл тільки московських учителів, слово «Україна» пояснювати як «окраїну», саму назву «Україна – український» заборонити, а вживати лише «Малоросія – малорос».

У роки Першої світової війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито «Просвіти», українські видавництва, газету «Рада», часописи – «Дзвін», «Україна», «Рідний край» «Літературно-науковий вісник», «Записки українського наукового товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська, потому до Казані і Москви М. Грушевський.

27 лютого 1917 р. в Петрограді вибухнуло стихійне повстання жінок, підтримане робітниками, солдатами і матросами. Микола II, переляканий масовістю страйків і пасивністю уряду, змушений був зректися престолу. Державна дума утворила Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Більшість українського населення схвально зустріла Лютневу революцію і активно включилась у боротьбу за ліквідацію самодержавства та поміщицького землеволодіння, а у перспективі і за національну автономію.

         Отже, на межі XIX – XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

Революція 1905 – 1907 рр. завдала серйозного удару самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями. Революційний рух в Україні був тісно переплетений з національно-визвольним. Проте революція зазнала поразки. Причини, які призвели до цього, продовжували існувати і у наступні роки, набувши особливого загострення під час Першої світової війни. Ця війна особливо позначилася на історичній долі українського народу. Вона змусила українців воювати у складі чужинських армій по обидва боки лінії фронту.

На початок

Найважливіші поді14

Період

 

Подія

1900, 29 січня

У Харкові створено Революційну українську партію (РУП).

1900, 1 травня

У Харкові відбулася перша в Україні першотравнева демонстрація.

1892–1893

Діяльність таємної студентської організації «Братство тарасівців».

1905–1907

Відбулась перша російська революція, яка охопила й українські землі.

1905, 14–25 червня

На панцернику «Князь Потьомкін Таврійський» відбулося повстання проти царського самодержавства.

1905, 17 жовтня

Опубліковано маніфест Миколи ІІ «Про вдосконалення державного ладу».

1908

У Києві утворено Товариство українських поступовців.

1899

У Галичині створено Українську національно-демократичну та Українську соціал-демократичну партію.

1900, 29 січня

У Харкові створено Революційну українську партію (РУП).

1914, 25–26 лютого

В Україні пройшли масові демонстрації, страйки-протести проти заборони урядом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1914, 18 березня

У Львові засновано українське військове товариство «Січові стрільці».

1914, 19 липня

Німеччина оголосила війну Росії. Почалася перша світова війна.

1914, 4 серпня

У Львові створено Союз визволення України, який виступив за державну незалежність України.

1917, 27 лютого

Лютнева революція в Росії, повалено царське самодержавство.

 

 

 

 

1 Портнов А. Омелян Пріцак – історик модерної України / А. Портнов // Україна модерна. Стандарти науки і академічне середовище. – 2007. – № 7. – С. 141.

2 Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Д. Чижевський. – Тернопіль: Феміна, 1994. – С. 306.

3 Ушкалов Л. Есеї про українське бароко / Л. Ушкалов. – К.: Факт-Наш час, 2006. – С. 200.

4 Грицак Я. Нариси з історії України. Формування української модерної нації ХІХ – ХХ століття / Я. Грицак. – Вид. 2. – К.: Генеза, 2000. –
С. 136.

5 Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 329.

6 Козачок Я.В. Забуттю не підлягає: Микола Костомаров і Кирило-Мефодіївське товариство / Я.В. Козачок, О.А. Горленко. – К.: НАУ, 2007. – С. 29.

7 Бойко М.П. Кирило-Мефодіївске товариство: філософські та культурологічні ідеї національної самосвідомості та державотворення / М.П. Бойко. – Дніпродзержинськ, 2006. – С. 426.

8 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 139.

9 Катренко А.М. Національно-культурна та політична діяльність Київської громади (60–90-ті роки ХІХ ст.) / А.М. Катренко, Я.А. Катренко. – К., 2003. – С. 51.

10 Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 9: Національне відродження України / В.Г. Сарбей; ред.: В.А. Смолій; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Альтернативи, 1999. – С. 292.

11 Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… (Михайло Павлик і Радикальна партія) / П. Шкраб’юк; НАН України; Ін-тут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2012. –
С. 175.

12 Там само. – С. 180.

13 Щербак Н.О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Н.О. Щербак. – К.: ПЦ «Ризографіка», 2005.– С. 290.

14 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С.  224, 269.

На початок