Курас Д.І.,
кандидат історичних наук

Лекція 5. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець XVIII – початок ХХ ст.)

1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.
2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.
3. Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.

1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина правобережних українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії у 1783 р.), яке наприкінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для населення України. Почався процес внутрішньої консолідації більшості українських земель у складі Російської імперії. Однак до середини ХІХ ст. ця територія все ж залишалася політично й економічно дезінтегрованою. Тому однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм – виділялися чотири великих регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережжя та Південна (Степова) частина.

Становище і розвиток української нації у ХІХ ст. має певні особливості, які роблять цей період не тільки унікальним, а й знаковим у її історії. По-перше, маємо звернути увагу на розділення українських територій між кількома державами. На жаль, само по собі це становище не було для українського народу унікальним. Проте, з одного боку, тут можна говорити про набуття суспільного досвіду формування абсолютно нових явищ як економічного, так і політичного життя в контексті еволюції у складі держав різних не тільки за рівнем розвитку, а й за своєю цивілізаційною спрямованістю. З іншого боку, становище розділення українського народу в ХІХ ст. сприяло формуванню внутрішнього розколу не тільки на регіональній основі, а й на ідеологічному рівні, створюючи розбіжності у світосприйнятті українців західних регіонів від частини нації інших українських земель.

По-друге, доба ХІХ ст. характеризується стрімкими темпами у розвитку економічних та соціальних змін у суспільстві. Насамперед варто звернути увагу на формування нових верств населення, без яких подальший розвиток української нації був би просто неможливий. Йдеться про появу інтелігенції як найбільш суспільно активної частини населення, яка поступово перебирає на себе роль духовної еліти, а також верстви підприємців, які забезпечували можливість динамічного розвитку економічної складової життя нації. Проте відсоткова частина українців серед підприємців була досить невелика і мала тенденцію до зменшення відповідно до розміру капіталу. Водночас національна інтелігенція виявлялась малоактивною і здебільшого лояльною до влади. Однак на ці процеси наклало свій відбиток бездержавне становище української нації, яке розпочалося з другої половини XVIII ст. з поступової ліквідації української автономії спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині та у результаті поділів Польщі і вдалих перемог Росії у ході російсько-турецьких воєн кінця XVIII – початку XX ст. Переважна більшість українських земель – Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) увійшли до складу Російської імперії. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття відійшли до Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії.

Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн осіб, а близько 1860 р. – 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 і 5 млн.1

Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій. Вона існувала у іншій політичній системі порівняно з тією, в якій була до цього. Великі імперії спиралися на деспотичну розгалужену бюрократичну систему, озброєну чисельну армію, на жорстокі кріпосницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території – історико-географічні регіони – були цілісною територіальною одиницею. Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські й політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд ще наприкінці XVIII ст., остаточно покінчивши з автономією України, для зручності управління створив у першій половині XIX ст. на її території дев’ять губерній, об’єднаних у три генерал-губернаторства. На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що утворили Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв’язку з польським повстанням 1830 – 1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об’єднані в Київське генерал-губернаторство.

Водночас активно йшли процеси інтеграції до складу Російської імперії південних територій Новоросії та західних територій колишньої Речі Посполитої. Заселення Новоросії розпочалося ще із середини XVIII ст. у формі військової колонізації: в ролі службових селян передусім поселили сербів, румунів та інші християнські етноси з Османської імперії. Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII ст. аж до середини XIX ст., проходив під домінуванням економічних важелів: пасовища і родючі чорноземи степу мали використовуватися для ведення сільського господарства. Одночасно погляд російського уряду спрямовувався на Чорне море: нові порти мали надати новий імпульс зовнішній торгівлі та служити військовим стратегічним цілям.

Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії обіцянками привілеїв. Державні селяни з України, серед яких багато козаків, а також селяни з внутрішніх областей Росії, переселялися в Південну Україну. Дворяни одержували тут земельні володіння за тієї умови, що вони заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX ст. в Південну Україну запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з Німеччини. Вже починаючи з 1780 -х років, на нижньому Придніпров’ї на території колишньої Запорозької Січі поселялися ні­мецькі меноніти, що іммігрували із Західної Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі земельні ділянки, а також їм надавали певні привілеї, зокрема, звільнення від військової служби, право на самоврядування та свободу віросповідання. Після того, як німці, котрі іммігрували в період пізнього Середньовіччя в здавна полонізовані міста Західної України, вже вдруге за рахунок колоністів утворилася німецька меншина в Україні. Так звані чорно­морські німці виправдовували очікування уряду, і багато з них стали процвітаючими хліборобами і підприємцями2.

Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян у напрямку степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі, що обіцяло не тільки кращі економічні перспективи, а й так би мовити вільнішу моральну атмосферу. Проте з часом кріпосний лад поширився й там. Держава передавала високопоставленим сановникам великі землеволодіння. Так, князь О. Вяземський отримав поблизу Січі не менш як 200 тис. десятин (приблизно 2 тис. км2). На цій, спочатку незаселеній землі, російські дворяни поступово поселили російських і українських залежних селян. Проте частка кріпаків залишалася у Новоросії меншою, ніж у Правобережній Україні.

Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у Новоросії, наприклад, Катеринослава (нині – Дніпропетровськ) у 1783 р. Найважливішим новим містом стало у 1794 р. портове місто Одеса, що невдовзі перетворилося на економічний центр нового регіону. В Одесі сконцентрувалась зовнішня торгівля через Чорне море. Місто стало найважливішим портом Російської імперії з експорту зерна. Населення Одеси стрімко зростало: від 12 500 жителів у 1808 р. і понад 40 тис. у 1820 р. до 69 тис. у 1840 р. У 1856 р. Одеса з понад 100 тис. мешканців була третім за величиною містом Російської імперії. Місто стало багатонаціональним: окрім українців та росіян тут жили євреї, греки, болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Проте українці залишалися меншиною: найбільше місто України було найменш українським3. Однак на початку ХХ ст. в Одесі, Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, Херсоні, Кривому Розі, Нікополі та інших південноукраїнських містах частка українського населення досить швидко збільшувалась, зокрема, за рахунок промислового працевлаштування місцевого селянства. Лише на заводах та фабриках міст Півдня України, за даними державної комісії 1901 р., працювало близько 70 тис. селян, що становило 18,5 % від сільського населення, яке займалося в регіоні неземлеробською діяльністю4.

Південноукраїнські землі наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. відрізнялася від інших земель України та й Російської імперії в цілому швидким приростом населення, своєю етнічною строкатістю, значними темпами зростання сільського господарства та торгівлі, більш вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що характеризувалось меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю, а також підприємницьким та космополітичним духом перших поселенців.

У період чотирьох поділів Польщі (1772 – 1795 рр.) найбільша частина існуючої з часів Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське панування. Однак національно-патріотична частина польської нації не змирилася із втратою державної самостійності, тому польське питання стояло досить гостро у внутрішній і зовнішній політиці Російської імперії ХІХ ст. Водночас польське питання суттєво впливало на російську політику щодо українців, які на початку ХІХ ст. залишалися досить залежними від польського дворянства.

Російська політика щодо корінних польських земель відрізнялася від політики щодо східних регіонів колишньої Польської держави. Створене у 1815 р. Царство Польське, на південно-східній периферії якого жили великі групи українців, одержало широку автономію. Втім, ця автономія, як і у випадку української Гетьманщини у XVII ст., по-різному інтерпретувалася обома сторонами. Це стало причиною польського повстання 1830 – 1831 рр. Останнє поставило крапку в експерименті щодо автономії Царства Польського5. Власність польських дворян, що повстали проти царя, була конфіскована. На теренах колишньої Польської держави, що увійшли до складу Російської імперії, було уніфіковано адміністративну систему та запроваджено офіційну російську мову. Багато поляків втратили свій статус у системі регіонального урядування, значна частина змушені були емігрувати. Втім, лояльні до російської політики польські магнати змогли зберегти свої соціальні й економічні прерогативи.

Для українських селян, які залишались кріпаками польських землевласників-католиків, майже все залишилося по-старому й після 1830 р. Їхні права за російським зразком були обмежені навіть більше, водночас зростали повинності. Населення таких маєтків залишалося під впливом поляків, які й надалі розвивали польську систему освіти в Україні. Проте після поділів Речі Посполитої російський уряд повів активну боротьбу проти уніатської церкви. Ще за часів Катерини II було скасовано майже всі уніатські єпархії і чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертались в лоно православ’я6.

У першій третині ХІХ ст. землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії – Херсонську, Катеринославську та Таврійську, у 1812 р. до них приєднали Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній.

Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 р. постала Австро-Угорська імперія, то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині – Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини – Транслейтанії.

Австрійська коронна земля «Королівство Галичина і Лодомерія» охоплювала не тільки більшу частину української Галичини, а й великі частини Малопольщі на Заході, переважно заселеної поляками. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина наділялась лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто адміністративною одиницею. Назва Галичина у XIX ст. виявилась двозначною, тому власне Галичину, місцевість навколо Львова, часто позначають як Східну Галичину. До коронної землі Галичини належала до 1849 р. також Буковина, заселена, крім українців, румунами та євреями. Заселені українцями землі Закарпаття й далі підпорядковувались угорській владі.

Політично ключову групу Західної України становили представники німецько-австрійської бюрократії та армії, однак, у соціальному та культурному сенсі домінуючою верствою у Галичині залишалися польські поміщики, на Буковині – румуни, а в Закарпатті – мадяри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів у селах (на службі в польських дворян), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці, яких офіційна влада називала Kuikenen, а вони самі себе – русинами, у Східній Галичині та в Північній Буковині становили більшість лише у сільській місцевості7.

Реформи, запроваджені наприкінці XVIII ст. за правління Йосифа II, призвели до певного поліпшення правового і соціального становища кріпаків. Втім, польське дворянство докладало зусиль до того, щоб зберігалися економічна залежність і панщинні повинності українських селян. В економічному сенсі Східна Галичина та Буковина мали переважно аграрний характер. Відносно щільне, на відміну від Східної України, заселення та відсутність вільних земель для колонізації загострювали земельний дефіцит і продовольче питання. Старі економічні зв’язки Галичини були перервані поділами Польщі, тому в межах Австрії вона відігравала роль відсталої периферії.

Греко-католицька церква стала для українців Галичини єдиною організаційною опорою проти сильного польського тиску. Австрія надала уніатській церкві рівноправність, у якій їй відмовила Польща, і у 1808 р. Львівського єпископа призначено Галицьким митрополитом. Ще у 1771 р. для закарпатських українців-уніатів заснована Мукачівська єпархія. Для греко-католицького духовенства Марія Терезія в 1774 р. заснувала у Відні теологічну семінарію – Барбареум. Її місце у 80 -х роках ХVIII ст. зайняла семінарія у Львові. Заснований у 1784 р. Львівський університет став німецьким університетом, в якому найважливішою мовою викладання до 1824 р. була латина. У межах Руського Інституту в період між 1787 і 1809 рр. читалися церковнослов’янські українські лекції. Водночас створювались засади українськомовної системи початкової шкільної освіти. Внаслідок реакції в Австрії й опору польського дворянства система освіти в Галичині пізніше зазнала фіаско. Однак була створена база для культурно-релігійного відродження. Реформи створили основи для сталої лояльності українських селян і священнослужителів стосовно австрійського імператора, що стало підставою для назви русинів «Тірольці Сходу»8.

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15 %) та Російської (понад 80 %) імперій. Загалом можна стверджувати про те, що, як російській, так і австрійській імперській владі вдалося нівелювати прагнення до самоврядування на території України та підпорядкувати ці землі центральним та місцевим органам влади й управління.

У соціально-економічній сфері пануючими продовжували залишатись феодально-кріпосницькі відносини. Поміщикам належало 70 % усіх земель. Сільське господарство було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки за рахунок посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних наділів. Усе це супроводжувалось повним безправ’ям селян, які цілковито залежали від волі поміщиків.

Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи. Різке зростання населення й кількості міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього й зовнішнього ринку. Це, у свою чергу, вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна). Виробництво хліба та іншої продукції на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарств, феодально-кріпосницьку систему, вимагало інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, впровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що призводило до зрушень і у соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви як наймані робітники).

Поступово відбувається процес товаризації сільського господарства. Одним із проявів цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов’язана із продажем солі, в’яленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну більше 8 млн пуд. солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації сільського населення9.

На той час селяни України розділялися на три основні групи: поміщицькі, державні, вільні і козаки (останні за своїм станом фактично нічим не відрізнялися від вільних селян). На Правобережжі закріпачені (поміщицькі) селяни становили 58 %населення, на Лівобережжі – 38 %, у Південній Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки в 1838 р. складали 40 % населення України.

На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк. На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряку. На Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і тонкорунному вівчарстві.

У промисловості відбувається так званий промисловий переворот — процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він забезпечував впровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Усі підприємства поділялися на три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва припадала на перші дві групи. Якщо в першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та купецьких підприємств була приблизно однаковою (50/50), то близько 1860 р. співвідношення дорівнювало 94:6 на користь купецьких, що вказувало на занепад поміщицької промисловості й успіх нової, капіталістичної.

Найрозвинутішими у першій половині XIX ст. були такі галузі промисловості:

– цукрова (перші цукрові заводи в Україні збудовані у1824 p. в с. Трощино Канівського повіту та у містечку Орловці Черкаського повіту на Київщині, у с. Макошин на Чернігівщині10). Далі розпочалася «цукрова лихоманка». У 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки. Значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн пуд. цукру за сезон, або 80 % загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 руб. та вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Українські підприємці – Яхненки, Симиренки, Терещенки – стають в один ряд з титулованими цукрозаводчиками – графами Бобринськими, Потоцькими та ін.;

– ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відер до 40 млн;

– суконна промисловість. У 1805 р. в Україні працювало 27 суконних заводів, а в 1859 р. їх кількість зросла до 160. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн 200 тис. аршинів сукна. Центрами суконного виробництва стали Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині;

– кам’яновугільна промисловість. У цій галузі добували 6 млн пуд. вугілля на рік, що становило 33 % загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща).

Великого розвитку набуває торгівля, в якій вагому роль почали відігравати ярмарки. В Україні проходило 40 %від усіх ярмарків Російської імперії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському, Троїцькому, Успенському, Покровському. Найбільша частка зайнятості у промисловості та торгівлі за національним розподілом належала росіянам, українцям та євреям. Так, серед власників фабрик росіяни становили 44,6 %, українці – 28,7 %, євреї –  17,4 %, решта 9,3 % припадало на інші національності.

Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що у 1825 р. дорівнювала 11 % загальноросійського експорту, а у 1860 р. ця цифра сягала уже 32,2 %. Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р. експорт пшениці досяг величезної цифри – 1 млн 302 тис. т.

Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряних і 54 миловарних підприємств. За 1825 – 1860 pp. кількість промислових підприємств збільшилася майже втричі. Отже, наприкінці 50 -х років XIX ст. українська промисловість досягла значних успіхів. А у таких галузях як цукрова, кам’яновугільна, винокурна промисловості вона набула загальноімперського значення11.

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія, значна кількість населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили та ін. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер – підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно здебільшого кріпаки.

На початок

2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.

У ХІХ ст. і Росія, і Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво.

Реформи в імперії Габсбургів розпочались раніше і у своїй політичній складовій пішли далі. Ще у 70–80 -х роках ХVІІІ ст. реформи освіченого абсолютизму, здійснювані Марією Терезою та Йосифом ІІ, значною мірою модернізували австрійське суспільство. Зменшувалась залежність селян від поміщиків, їм надавались деякі елементарні громадянські права. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського курсу, в 40 -х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 р. у Галичині було дещо зменшено повинності селян, яким надали права розпорядження земельними наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах.

У 1848 – 1849 рр. значна частина європейських країн переживала революційні потрясіння. Так, під впливом революції в Австрії пройшли радикальні реформи. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. оголошувалось про звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. Протягом 1848 – 1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою користувались селяни, у їх власності12.

На хвилі революції відбулись демократичні перетворення. Австрія проголошувалася конституційною монархією, розпочав роботу загальноімперський парламент (рейхстаг), який зайнявся підготовкою конституції. Виробленим проектом передбачалось перетворення Австрії на федерацію вільних і рівноправних націй. Однак цей проект не набув чинності. 4 березня 1849 р. від імені імператора Франца-Йосифа І було оголошено октройовану (тобто дарована зверху) конституцію, якою відновлювалась централізована монархія. 7 березня 1849 р. уряд розпустив рейхстаг.

У 1851 р. контрреформи призвели до ліквідації і цієї конституції. Період контрреформ продовжувався ще дев’ять років. 60 -ті роки ХІХ ст. були ознаменовані новим циклом конституційних реформ, завершеним австро-угорським компромісом 1867 р. У грудні було прийнято конституцію дуалістичної Австро-Угорської імперії, якою визначалась форма її правління – конституційна монархія. Цією реформою гарантовано основні громадянські права, зокрема, свобода преси та право на об’єднання в спілки, а парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і загальнодержавному рівні. Євреї одержали основні громадянські права, проте не були визнані як окрема національність. Українці Галичини, на відміну від них, одержали політичну рівноправність з іншими національностями. Втім, виборче право згідно зі становими, національними або майновими критеріями утискало права українських селян порівняно з поляками. Після Аусгляйху 1867 р. з Угорщиною посилилась співпраця Відня з поляками Галичини, що ще більше погіршило становище українців. Ще у 1861 р. вони обирали 49 з 144 депутатів до Галицького Сойму та 12 депутатів до Віденського парламенту – Державної ради. А вже у 1876 р. лише 14 українців засідали в Галицькому Соймі і тільки троє – у Державній раді. Польська мова знову зайняла панівне становище: вона стала офіційною, хоча українській мові теж залишено певні права. Зокрема зберігалися україномовні народні (неповні середні) школи, у Львові засновано українську гімназію, а у програмі Львівського університету читались українські лекції. Хоча русини Галичини до 1914 р. перебували під політичним, соціальним і культурним домінуванням поляків, відтепер вони мали у своєму розпорядженні основні громадянські права, право певної участі в політиці та мовно-культурній можливості для розвитку. Про такі здобутки українці в Російській імперії могли тільки мріяти. До 1905 р. там не існувало ні конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту, ні україномовних шкіл.

Хоча для більшості європейських країн феодальні порядки вже тривалий час були анахронізмом, російський царизм наважився на реформи тільки у другій половині ХХ ст. Їх необхідність стала особливо очевидною після поразки у Кримській війні 1853 – 1856 рр. Війна наочно продемонструвала загальну відсталість Росії у порівнянні з такими державами як Англія та Франція. Додатковим фактором, що спонукав російську владу до реформ, стало піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше – в Україні, де ще свіжими були згадки про визвольні традиції козацтва.

Яскравим прикладом стала Київська козаччина 1885 р., яка по суті виявилась останньою у ХІХ ст. спробою відновити козацький стан в Україні. Масові селянські виступи охопили Київську губернію. Головною вимогою стало відновлення козацтва не тільки як суспільного стану, а й як військового формування. Приводом до виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. маніфесту імператора Миколи І, що передбачав створення рухомого державного ополчення. По Київщині пішли чутки, що тих, хто запишеться до ополчення «до козаків», буде звільнено від кріпосної залежності, а також вони одержать поміщицькі землі та майно. Селян, які бажали покозачитися, примушували священиків та інших писемних людей складати списки козаків, а записавшись у ці списки, вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») та обирали собі ватажків. Відомі імена деяких з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський та ін.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух за покозачення у березні – квітні того самого року охопив понад 500 сіл і містечок у восьми з дванадцяти повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська та поліцію. У кількох селах та містечках сталися криваві сутички. Найзапекліше протистояли військам селяни у Биковій Греблі (Васильківський повіт; нині село Білоцерківського району), Березні (Сквирський повіт; нині село Володарського району – обидва Київської області), Корсуні (нині – м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський повіт; нині село Канівського району – обидва Черкаської області). Однак, не зважаючи на боротьбу та розголос, селянам довелося скоритися і «козаччина» була придушена13.

Основні Засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов’язані зі скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; наділення селян землею й визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати й продавати майно, відкривати різні підприємства тощо. Проте селяни не були повністю зрівняні у правах з іншими станами, їх право пересування обмежували, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам – безстрокові. Залишалося принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община й кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалося в інтересах поміщиків Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за виконання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу й польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ – тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасовозобов’язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки) селяни в обов’язковому порядку повинні були викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками й припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели так: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщиками вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарства); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в більшості губерній України земля була високої якості, тут установлювалися менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався від 3 до 4,5 десятин). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Внаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії «відрізки» становили 28 %, у Полтавській – 37 % тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділяли гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилася також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі й не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його визначали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток у відсотках, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже невигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші відразу, держава надавала селянам позику у 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп у 4 рази більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 %селянських господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім’ї та ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2–4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з’явилися помічники – поліцейські урядники. Їх було від 100 до 200 осіб на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювалися земські установи (губернські, повітові) – збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на терені освіти й охорони здоров’я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на 4 роки обирали міські думи. Члени думи – гласні – обирали міського голову й міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті самі питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

У 1864 р. було проведено судову реформу – найбільш прогресивну з усіх реформ 60–70 -х років ХІХ ст. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого – «гласний», зі змаганням сторін – захисника й прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представниками населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян залишався становий волосний суд, для духівництва – консисторії, для військових та державних злочинців – спеціальні суди. Залишалася публічність виконання смертної кари.

У 1862 – 1874 pp. проводилась військова реформа. Країну було поділено на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальну військову повинність було введено в 1796 р., а у Німеччині – у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 – у сухопутних військах і до 7 – на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. Уперше введено Дисциплінарний статут (1868 р.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалася з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних14.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які почали збирати замість приватних осіб відповідні державні установи. Установлювалася гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки викликали необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували учнів в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові та навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції за часів правління Олександра III були проведені контрреформи, перш за все у судочинстві. Суди залежали від царської адміністрації, серйозно обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і у питаннях місцевого самоврядування, значно посилено губернаторську владу, розширено повноваження поліції та жандармерії.

Усі ці реформи виявились прогресивними, але кожна з них залишала недоторканними значну кількість елементів докапіталістичного устрою. Головним серед цих залишків феодалізму – це необмежена парламентом і конституцією влада царя – самодержавство; велике поміщицьке землеволодіння і малоземелля селян; селянська община з колективною власністю на землю; відсутність у країні найважливіших демократичних свобод. У результаті, опинившись на шляху капіталістичного розвитку, Росія, а разом з нею більша частина України, була ще не до кінця капіталістичною країною.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної на буржуазну монархію.

Наприкінці ХІХ ст. Україна стала одним з найбільш економічно розвинутих районів Російської імперії. Темпи промислового будівництва тут на рубежі віків були найбільшими в Європі. У той самий час розвиток окремих районів України виявився нерівномірним.

Велику роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, іноземні інвестиції. У деяких галузях він помітно переважав. В окремих регіонах України швидко зростав рівень концентрації виробництва. Виникали великі монополістичні об’єднання, котрі займали пануюче становище в економіці. Відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, що вело до утворення фінансового капіталу. Для російської промисловості більше, ніж для промисловості інших країн, мали значення державні позики, замовлення, система державного регулювання. Відбувалося зрощування монополій з державним апаратом. Усі ці риси, характерні для розвитку російської економіки в цілому, у найбільш концентрованому вигляді виявили себе в Україні.

Найважливішим компонентом модернізації Російської імперії була індустріалізація, яка енергійно прискорювала розвиток держави в останній третині XIX ст. Для історії України велике значення мало те, що зростання сучасної промисловості зосереджувалося у Південній Україні. Будівництво залізниць протягом 1860 – 1880-х років створило для цього важливі передумови. Таким способом найважливіші міста України були пов’язані між собою та з містами Росії. Найважливішою для промислового розвитку Південної України стала так звана Катерининська залізниця, урочисто відкрита в 1884 р. Вона зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з містом Катеринославом на закруті Дніпра та з покладами залізної руди Кривого Рогу.

Починаючи з 1870 -х років, у дедалі більшому обсязі експлуатувалися поклади кам’яного вугілля Донбасу, важливий поштовх цьому дало судноплавство на Чорному морі. Вже у 1880 р. тут видобувалися 43 % вугілля Російської імперії, у 1900 р. – 68 %. Якщо не враховувати внесок Королівства Польського, то відповідні частки становили навіть 76 і 90 %. Залізну руду Криворіжжя почали інтенсивно видобувати лише починаючи з 80 -х років і, особливо, з 90 -х років ХІХ ст. Виробництво заліза і сталі в Південній Україні збільшилося упродовж останніх 15 років XIX ст. у 27 разів і досягло в 1900 р. 54 % загального обсягу продукції Російської імперії. На Донбасі, у Катеринославі та в Харкові виникли великі комплекси важкої промисловості. Дуже великі інвестиції стали можливими значною мірою за рахунок іноземного капіталу. Таким чином, Південна Україна пережила наприкінці XIX ст. безпрецедентний промисловий бум і стала найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії15.

На Правобережній Україні продовжувалась бурхливо розвиватися цукрова промисловість і протягом останніх чотирьох десятиліть XIX ст. виробництво цукру в Україні збільшилося в 5 разів. На відміну від неї, українська текстильна промисловість надалі все більше відставала від російської та польської. Галичина залишалася слабко розвинутою у промисловому сенсі. Єдиним винятком стало видобування нафти, яким керували іноземні фірми. У другій половині XIX ст. збільшилася комерціалізація в сільському господарстві. Дворяни Правобережної та Південної України дедалі частіше переходили на товарне виробництво. Це стосувалося таких спеціалізованих культур як цукрові буряки у Правобережній, тютюн у Лівобережній, та передусім орієнтованого на експорт хліборобства Південної України та Поділля, чому сприяв розвиток Одеського порту і залізничного транспорту. Менш сенсаційними були зміни в сільському господарстві Галичини.

Соціальна й економічна модернізація, індустріалізація, урбанізація та поділ праці в окремих регіонах України у межах Російської імперії розвинулися значно більше, ніж в австрійській Галичині. Тим часом ця модернізація майже не надавала імпульсів для українського національного руху в підросійській Україні. Ця суперечність стає зрозумілою, якщо зважити на те, що бурхливий соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії значною мірою відбувався без участі українців. Не українські селяни, а російські та польські дворяни і німецькі колоністи займалися орієнтованим на експорт, переведеним на комерційну основу сільським господарством. Торгівля перебувала здебільшого в руках євреїв і росіян. Більшість промислових підприємств з переробки харчових продуктів у Правобережній Україні належали або польським дворянам, або євреям. Гірничодобувна і важка промисловість на Півдні контролювалися іноземцями та росіянами. Серед промислових робітників українці так само залишалися в меншості, у сучасних галузях переважали росіяни, які переселялися з різних регіонів Росії до Південної України, яка переживала бум. В усіх великих містах України неукраїнці становили переважну більшість населення.

В економічному відношенні землі підавстрійської України були менш розвинутими ніж Наддніпрянщина (українські землі у складі Російської імперії). Промисловість тут розвивалась однобоко і зводилась до галузей, що займалися добутком і первинною переробкою сировини. Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими провінціями із незначним накопиченням капіталу, слаборозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Лише в останнє десятиріччя ХІХ ст. з’явились ледь помітні ознаки економічного пожвавлення. Тому в пошуках кращих умов життя, починаючи з 1870 -х років сотні тисяч селян виїжджають з цих регіонів за кордон. Ця еміграція головним чином була орієнтована на країни Північної і Південної Америки (США, Бразилію, Канаду, Аргентину).

В економіці, крайовій адміністрації, освіті західноукраїнських регіонів безроздільно домінували чужинці: у Галичині – поляки, на Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці. Українські культура, освіта, громадська самоорганізація поставали у боротьбі з цими переважаючими впливами. Однак за рахунок певної демократизації суспільного життя Австро-Угорщини та конституційного її закріплення, умови для розвитку національної культури і громадського руху українців склались тут усе ж таки сприятливіші аніж у Наддніпрянщині.

На початок

3. Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.

Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав певні особливості. Зокрема, в Україні нерівномірно розвивались регіони: темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам’яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. Найвищим за темпами був Південь України. Значно відставало Правобережжя. У південно-західних землях переважало дрібнотоварне виробництво. У цілому розвиток економіки і культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням та залишками кріпосництва. Давався взнаки той факт, що Україна не була окремим, самостійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.

Деякі головні риси економічного розвитку України були такими ж, як і у цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. У чорній металургії Півдня України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних підприємств, де 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших він був змішаним. Понад 25 % іноземних капіталів, вкладених у економіку Російської імперії, припадало на Україну. Зокрема, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 %  основного капіталу, в металургії – 90 %. Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали російські банки. Тому в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку ХХ ст. з’являються перші монополії – синдикати «Продвугіль», «Продамет», «Продруда» та ін., які концентрували у своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримували надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони диктували16.

Один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії на початку ХХ ст. являла Наддніпрянська Україна. Для неї були характерні такі тенденції і особливості економічного розвитку: завершення промислового перевороту і початок індустріалізації; перетворення Сходу та Півдня України на один з найбільш розвинутих економічних районів Російської імперії; зростання питомої ваги промисловості України в загальноросійській економіці та посилення економічних зв’язків з іншими районами імперії; концентрація виробництва в Україні поступово приводила до зростання чисельності робітничого класу.

Так протягом першого десятиріччя ХХ ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. Частка її продукції в загальному обсязі загальноімперського народного господарства складала понад 48 % . В Україні склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний сільськогосподарський район. Україна посідала друге (після Центрально-промислового району) місце у промисловому виробництві Російської імперії. Тут було сконцентровано близько 21 % підприємств імперії, які виготовляли 20,7 % промислової продукції, вартість якої становила 14,5 % загальної вартості всієї продукції.

Водночас в окремих районах України розвиток продуктивних сил і капіталізму відбувався набагато швидше, ніж у самій Росії. Це передусім стосувалося гірничої, металургійної, кам’яновугільної та цукрової промисловостей.

Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу темпи росту капіталістичної індустрії в Російській імперії і, зокрема, в Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р., промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості, особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-Придніпровського району.

У 1913 р. в Україні діяв 21 металургійний завод, що забезпечувало 69 % загальноросійського виробництва чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. Із загального видобутку залізної руди в імперії (582 млн пуд.) Південь дав 420 млн пуд., тобто 72,3 %. У тому самому році у Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд. пуд. вугілля, або 78 % від загального видобутку в імперії. У регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 299 млн крб., що становило 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Російської імперії. Тут випускалося понад 50 % сільськогосподарських машин і 40 % паровозів. Українські цукрові заводи забезпечували понад 81 % загальноімперського виробництва цукру (108 млн пуд.).

Щодо зростання чисельності робітничого класу внаслідок концентрації виробництва в Україні варто підкреслити, що, у 1901 р. на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 осіб – (3,5 % всіх підприємств імперії) зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників, зайнятих у промисловості, а на підприємствах з кількістю працюючих понад 100 осіб. (1,3 % всіх підприємств імперії) було зайнято 31 % загальної кількості робітників. Протягом наступних років цей процес в Україні посилювався.

У результаті процесів капіталістичного розвитку в Україні сформувалася нова суспільна сила – пролетаріат. Робітничий клас України розвивався як складова частина загальноросійського пролетаріату. Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Катеринослав, Київ, Луганськ, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Харків, Юзівка. Крім промислового пролетаріату, на Україні існували й інші верстви робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. налічувалося близько 1,2 млн.

Всього ж у 1917 р. в Україні чисельність пролетаріату становила 3 млн 612 тис. осіб, тобто близько 20 % загальної кількості робітників імперії.

Чисельну основу в процесі формування робітничого класу України становили здебільше російський та український народи. На шахти і заводи Донбасу, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів прибували десятки й сотні тисяч розорених українських селян, а також робітники з центральних губерній Росії, частина з яких була досить висококваліфікованими спеціалістами. Статистичні дані переконують, що серед металургів українців нараховувалося лише 31 %, шахтарів – 30 %, залізничників – 41,2 %. Проте в цілому українці становили переважну більшість робітничого класу України – понад 70,5 %17.

За умов розвитку капіталізму робітники України терпіли подвійний гніт – від «своїх» та іноземних капіталістів. Становище робітників ще більше погіршилося внаслідок посилення політичної реакції після поразки революції 1905 – 1907 рр. Тривалим залишався робочий день, на більшості підприємств він становив 12–16 год. на добу. Як і раніше, не було налагоджено охорони праці, техніки безпеки й медичного обслуговування робітників. Жили вони в жахливих умовах, переважно в бараках і землянках. Так, у 1913 р. у Криворізькому залізорудному басейні 70 % гірників мешкало в бараках.

На підприємствах систематично знижувалися розцінки, що призводило до падіння рівня заробітної плати працівників. Протягом 1908 – 1910 рр. вона зменшилася на 25–30 %. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої та харчової промисловості. Широке застосування підприємцями системи штрафів вело до зниження й без того невисокої зарплатні. У вугільній промисловості за 1910 – 1913 рр. сума штрафів зросла на 49 %, а у металургії – на 66 %.

На західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували у складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська промисловість розвивалася однобічно. В ній переважали галузі, що займалися видобутком і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу (переважно австрійського та французького) в цей період тут відбувалося певне промислове піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на великих підприємствах, у 1902 – 1910 рр. збільшилась на 25 %. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість, де панував австрійський, німецький і французький капітал. У 1913 р. видобуток нафти становив 1,1 млн т. Розвивалися також металообробна і машинобудівна, харчова, нафтопереробна промисловісті, виробництво сільськогосподарських машин.

Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались деревообробна, лісопильна, паперова промисловість. Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим регіоном.

У Східній Галичині наприкінці ХІХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві, на нафтових промислах. На Буковині налічувалося 72 тис., Закарпатті – понад 14 тис. робітників.

Становище робітничого класу на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку і господарської відсталості. На початку ХХ ст. тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була набагато більшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини і становила від 11 до 16 год. Заробітна платня робітників була дуже низькою, а соціальні умови життя – жахливими.

Проникнення ринкових відносин у сільськогосподарське виробництво та розвиток машинної індустрії істотно змінили традиційний устрій життя українців. Вони, попри державні кордони, що розділяли територію розселення, більше почали відчувати себе єдиним народом.

У сільському господарстві України відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку. Домінуючим був прусський тип аграрної еволюції. У 1906 р. дворянські маєтки на Україні становили лише 45,5 % приватних господарств18. Водночас у багатьох районах України зростала селянська земельна власність (американський тип) – фермерський. Так, лише на Лівобережжі в 1905 р. в особистій власності селян знаходилося понад 1 млн десятин землі.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався за умов збереження залишків феодалізму – насамперед великого поміщицького землеволодіння. На 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було зосереджено 10,9 млн дес. землі (у середньому 334 десятин на маєток), 97 великим поміщикам належало майже 2 млн десятин. Кожен з них володів не менше 20 тис. десятин землі: князі Браницькі мали 167 тис., графи Потоцькі – 107 тис., поміщики Терещенки – 141 тис., Харитоненки – 40 тис. десятин та ін.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві різних районів України відбувалося неоднаково. На Правобережжі цей процес відбувався більш інтенсивно. На Лівобережжі, крім капіталістичних форм найманої праці, досить поширеною була й система відробітків. Проте найбільш високого ступеня розвитку досягло на той час сільське господарство Півдня, де було менше залишків кріпосництва. Тут широко застосовувалися сільськогосподарські машини, впроваджувались нові форми господарювання на селі, використовувалася праця тисяч прийшлих сільських робітників.

У господарствах заможних селян, хуторян, фермерів спостерігалося подальше зростання товарного виробництва, розширювалися посіви зернових та технічних культур, зростало тваринництво. Широко застосовувалася передова агротехніка. Продукція цих господарств все більш широким потоком йшла на ринок, як внутрішній, так і зовнішній, зокрема, через українські порти Одесу, Миколаїв, Херсон, Бердянськ.

Впливовою силою стає заможна верхівка села, в якій царизм вбачав свою опору на селі. Столипінська реформа передбачала подальше посилення заможного селянства шляхом поширення приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств (хуторів та відрубів), переселення селян на околиці Росії. У ході реформи селянська біднота України змушена була продавати свої наділи за безцінь заможним селянам-хуторянам. До липня 1913 р. незаможними селянами (263 тис. господарств) було продано 745 тис. десяти землі. Особливо багато надільних земель продано на Правобережжі та Півдні України, де відбувався прискорений розвиток капіталізму. Процес впровадження фермерської системи тут йшов більш швидкими темпами, ніж в інших районах Російської імперії.

Всього в Україні протягом реформи було утворено 226 тис. фермерських господарств, що становило маже половину їх загальної кількості. Це сприяло розвиткові капіталізму на селі, зростанню товарності господарств, більш широкому використанню машин і добрив, збільшенню посівних площ. Так, лише у 1910 – 1913 рр. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин. А загалом вона сягала 22,9 млн десятин. У 1913 р. Україна досягла найбільшого за попередню історію валового збору зернових – 1 млрд. 200 млн пуд. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25 %, а щодо зернових – понад 40 % (250–300 млн пуд.).

Однак, Столипінська реформа не вирішила найбільш болючих питань у сільському господарстві – безземелля та малоземелля. Так, станом на 1914 р. крихітних селянських господарств (із середнім наділом 2 десятин) налічувалося 2 млн.19

У результаті столипінської реформи значно поглибилася диференціація селянства. Заможні селяни-хуторяни, які становили лише 5,1 % всіх господарств, зосередили у своїх руках 8,5 млн десятин землі. Після 1910 р. набуло великих розмірів «переселення», коли сотні тисяч селян переправлялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, до Сибіру, на Далекий Схід. Лише за 1910 – 1911 рр. з України переселилося 1,1 млн осіб. Проте частина з них (понад 290 тис.) повернулася назад. Втративши свої господарства, вони поповнили лави сільського пролетаріату.

Щодо особливостей соціальної структури міста і села, можна дійти висновку про певний міжетнічний поділ праці в Україні. Соціальна та етнічна класифікація в основному збігалися. Дворянська верхівка (землевласники, бюрократія) складалася з росіян (Російська імперія) і поляків (Галичина та Правобережжя). Те ж саме стосується верхівки багатших комерсантів і підприємців. Щоправда сюди належала також й частина євреїв, які, окрім того, скрізь в Україні (у містах та селах) домінували в галузях ремісництва, роздрібної торгівлі та дрібного підприємництва.

Українці виразно переважали за своєю кількістю у сільському господарстві, однак в економічному сенсі значно відставали від дворянських садибних господарств і німецьких колоністів. У 1897 р. серед селян України, що перебували під російським пануванням, українці становили переважну більшість – близько 85 %. До цього слід додати росіян і німецьких колоністів, особливо багато яких жили на півдні – у Новоросії. Українці, що займалися сільським господарством у підросійській Україні становили 87 %, а в українських землях, що перебували у складі Габсбурзької імперії – 90%.

Тобто, величезну більшість українців становило сільське населення. З ним тією чи іншою мірою тісно були пов’язані українські міщани, робітники та дрібні підприємці. Частка українців у великих містах виявилась незначною, окрім того, вона постійно зменшувалася. Так, у Києві в 1874 р. українці становили 30 %, у 1897 р. – 22 %, а у 1914 р. – 16 %. У 1897 р. в Одесі проживало лише 9 % українців, у Катеринославі – 16 %, а в Харкові – 26 %20. У Львові 1910 р. українці становили приблизно одну п’яту частину населення, однак понад половина з них користувалися польською як розмовною мовою. Більшою була частка українців у невеликих містах, насамперед на Лівобережній Україні: з 83 тис. жителів провінційного міста Полтави – 56 % становили українці.

Наприкінці XIX ст. в українських землях, підпорядкованих Російській імперії, українці становили 32 %, росіяни – 34 %, євреї – 27 % міського населення. Проте, лише 5,6 % українців територій, що входили до складу Російської імперії жили в містах. Отже, ступінь їхньої урбанізації виявився значно нижчим, ніж у росіян (15,9 % по всій Російській імперії). У шести центральних губерніях України українці становили лише приблизно 9 % серед заможного купецтва.

Міське населення в Україні досягло 1,1 млн осіб, а питома вага в усьому населенні – 19–20%. Мешканців Львова стало 206 тис. осіб, Перемишля – 54, Коломиї – 43, Дрогобича, Тернополя, Станіслава і Стрия – 31–35 тис. Проте більшість українського міського населення належала до нижчих верств, водночас важливі посади у сферах економіки, адміністрації та культури займали представники інших етносів.

Для подальшої політики русифікації українського суспільства, що її наполегливо впроваджував у життя царат, велике значення мав той факт, що населення великих міст України складалося переважно з росіян. Так, у 1897 р. у Харкові проживало 63 % росіян, у Києві – 54 %, в Одесі – 49 % від загальної кількості мешканців. Адміністративна, військова, економічна, культурна еліта та велика частина міських нижніх верств населення складалися також переважно з росіян, або з русифікованих українців. Те саме стосується кваліфікованих робітників у стрімко зростаючих важкій і гірничодобувній промисловості Півдня. В галузі промислової переробки харчових продуктів на Заході та на Півночі працювало більше українських робітників, які, втім, залишалися тісно пов’язаними з селом. У великих містах Галичини поляки відігравали роль, подібну до ролі росіян у Російській імперії. Так, Львів, де поляки становили майже половину населення, досить швидкими темпами полонізувався21. У сільській місцевості Галичини українці були представлені серед священиків, вчителів, лікарів і службовців земських адміністрацій.

У містах, що були підвладні як Російській, так і Австро-Угорській імперіям, утворилася тонка верства світської інтелігенції зі студентів, адвокатів, викладачів середньої і вищої школи, письменників і журналістів, що опиралася сильному тиску русифікації та полонізації і стала найважливішим двигуном національного руху. Однак соціально-етнічна структура перешкоджала соціальній мобільності українців. Соціальний підйом на позиції, що їх практично монопольно займали інші етнічні групи, був особливо складним, а наслідками цього стали соціальна напруга і економічне суперництво між етнічними групами.

Таким чином, на початку ХХ ст. одним з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів Російської імперії виявилась Наддніпрянська Україна, де відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, зріс вплив іноземного капіталу. В результаті інтенсивної концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об’єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному житті України.

Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався за умов збереження залишків феодалізму, зокрема поміщицького землеволодіння на селі. Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Відповідні зрушення відбулися на західноукраїнських землях, хоча там масштаби розвитку капіталізму в промисловості були значно меншими. Проте соціальні суперечності в селах регіону набули особливої гостроти.

Водночас, населення України, що перебувало у складі Російської і Австро-Угорської імперій, відчувало не лише економічне, політичне, а й національне гноблення. Всі ці події створювали умови для зростання політичної та національної свідомості українців у боротьбі за демократичний розвиток і відродження української державності.

 

Найважливіші події22

Період

 

Подія

1772

Перший поділ Польщі. До складу Австрії відійшла Галичина, до Росії – Східна Білорусія.

1774

Підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору.

1775

Вийшов царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Зруйнування Січі.

1782

Відміна австрійським урядом особистої залежності селян в імперії.

1783

Вийшов царський указ про закріпачення селян на Лівобережній Україні.

1783

Анексія Кримського ханства Російською імперією.

1785

Видано Грамоту на дворянство козацькій старшині та шляхті.

1793

Другий поділ Польщі. До Росії відійшла Правобережна Україна.

1795

Третій поділ Польщі. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва, Курляндія, до Австрії – Мала Польща, до Прусії – Велика Польща з Варшавою.

1805

Відкриття Харківського університету.

1813–1835

Антифеодальні виступи селян Поділля під проводом Устима Кармалюка.

1815–1816

Діяльність опозиційної царизмові організації «Залізні персні» в Кам’янці-Подільському.

1814–1861

Життя і діяльність Тараса Шевченка.

1818

Повстання військових поселенців у Чугуєві Харківської губернії.

1818–1821

Існування таємної організації «Союз благоденства». В Україні діялаТульчинська управа.

1818–1822

Існування в Києві масонської ложі «З’єднаних слов’ян».

1821

Створення в Тульчині таємного Південного товариства декабристів.

1822–1825

Існування в Новоград-Волинському таємного «Товариства об’єднаних слов’ян».

1825, 14 грудня

Повстання декабристів у Петербурзі.

29 грудня 1825 –

3 січня 1826



Повстання Чернігівського полку в Україні.

1830–1831

Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.

1833–1837

Діяльність просвітницького гуртка «Руська трійця» у Львові.

1834

Відкриття Університету Св. Володимира в Києві.

1837

Видання «Руською трійцею» альманаху «Русалка Дністрова».

1840

Вихід у світ поетичної збірки Тараса Шевченка «Кобзар».

1846–1847

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1848–1849

Революція в Габсбурзькій імперії.

1848, 16 квітня

Ліквідація в Габсбурзькій імперії кріпосного права.

1848, 2 травня

Організація у Львові української політичної організації Головної руської ради.

1854–1855

Кримська війна.

1855, березень–

квітень



Селянський рух, відомий під назвою «Київська козаччина».

1861, 19 лютого

Вихід у світ царського маніфесту й «Загального положення проселян, звільнених від кріпосної залежності» у Росії.

Кінець 1861 –

початок 1862



Виникнення у Галичині руху народовців, які у своїх діях орієнтувалися на український народ.

1863–1864

Визвольне повстання поляків на Правобережній Україні.

1863, 18 липня

Валуєвський циркуляр міністра внутрішніх справ Росії про заборону видання українською мовою педагогічної, церковної, наукової літератури та викладання нею в школах.

Друга половина

1860-х



У Галичині виник рух москвофілів, які у своїх діях орієнтувалися на Росію.

1865, 1 травня

Відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1867

В Австрійській імперії прийнято Конституцію, за якою країна перетворювалася на Австро-Угорську імперію.

1868

Заснування першого в Галичині товариства «Просвіта».

1873

 

Створення у Львові літературного товариства ім. Т.Г. Шевченка.

1873, січень

Заснування в Києві Історичного товариства Нестора літописця.

1873, осінь

Початок масового «ходіння в народ».

1875

Заснування університету в Чернівцях.

1876, 18 травня

Видання Емського акта про заборону видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою. Заборона театральних вистав українською мовою.

1877

Початок масової еміграції українців до США.

1881, 1 березня

Убивство народовольцями царя Олександра І.

1882, січень

Початок видання в Києві журналу «Київська старовина».

1898

У Києві засновано Політехнічний інститут.

 

1 Греченко В.А. Історія України. Модульний курс: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / В.А. Греченко. – 2-ге вид. – X.: Торсінг плюс, 2009. – С. 140.

2 Каппелер Андреас Мала історія України / А. Каппелер; [переклад з нім.]. – К.: «К.І.С.», 2007. – С. 92–93.

3 Історія України: курс лекцій / [упоряд.: А.І. Зякун, В.Г. Троян]; Держ. вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – С. 55.

4 Бойко Я.В. Міграція та особливості міграційного процесу на Півдні України (1880 – 1918) // Матеріали других наукових читань, присвячених пам’яті Д.П. Пойди. – Дніпропетровськ: Промінь, 1997. – С. 70; Рындзюнский П.Г. Крестьяне и город в капиталистической России второй половины ХІХ  века (Взаимоотношение города и деревни в социально-экономическом строе России). – М.: Наука, 1983. – С. 115.

5 Каппелер Андреас. Вказ. праця. – С. 94–95.

6 Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. / Д. Дорошенко. – Т. ІІ (від половини XVII ст.).–
К.: Глобус, 1992. – С. 278.

7 Кузнець Т.В. Історія України ХІХ століття: навч. посіб. / Т.В. Кузнець; [реком. МОН України]. – Умань: ПП «Жовтий О.О.», 2011. – С. 235.

8 Каппелер Андреас. Вказ. праця. – С. 99.

9 Сокур Ю.В. Становлення торговельного права в Україні (історико-правовий аспект) / Ю.В. Сокур // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 5. – С. 57.

10 Марцінишин Г. Державна цукрова промисловість в роки НЕПу / Г. Марцінишин // Вісник ТДТУ. – 1996. – № 1. – С. 58; Чос В. Орловецька цукроварня / В. Чос [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. horodysche.org.ua/?id=210. – Назва з екрана.

11 Греченко В.А. Вказ. праця. – С. 148.

12 Історія України: курс лекцій / [під заг. ред. В.І. Ніколаєнко, М.М. Олійника]; Харків. держ. політехн. ун -т. – Х., 2000. – С. 190.

13 Лях С.Р. Київська козаччина 1855 / С.Р. Лях // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка – Ком. – К.: Наукова думка, 2007. – С. 223–224.

14 Греченко В.А. Вказ. праця. – С. 159.

15 Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 9: Національне відродження України / В.Г. Сарбей; ред.: В.А. Смолій; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Альтернативи, 1999. – С. 166–167.

16 Історія України: курс лекцій / [упор.: А.І. Зякун, В.Г. Троян]; Держ. вищий навч. заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – С. 69.

17 Історія України. Курс лекцій / [під заг. ред. В.І. Ніколаєнко, М.М. Олійника]; Харків. держ. політехн. ун -т. – Х., 2000. – С. 205–206.

18 Там само. – С. 205–207.

19 Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 9: Національне відродження України / В.Г. Сарбей; ред.: В.А. Смолій; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Альтернативи, 1999. – С. 288.

20 Каппелер Андреас. Вказ. праця. – С. 130.

21 Там само. – С. 131.

22 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С  155, 168, 179, 196.

На початок