Частина ІІ

Україна середини ХVІІ – початку ХХ ст.

 

  Романишин Н.Ю.,
кандидат історичних наук

 

Лекція 4. Український народ за доби Руїни та на теренах лівобережної Гетьманщини. Гайдамацький рух, опришки

1. Зміни в українському суспільстві після смерті Б. Хмельницького. Поділ українських земель між Росією та Польщею.
2. Україна у XVІІІ ст. Поширення влади Російської та Австрійської імперій на етнічно українські землі.
3. Соціально-економічне становище.
4. Боротьба проти польської колонізації Правобережної України. Гайдамацький рух. Опришки.

1. Зміни в українському суспільстві після смерті Б. Хмельницького. Поділ українських земель між Росією та Польщею.

Після смерті Б. Хмельницького наприкінці літа 1657 р. відбулася козацька рада. На ній «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький») гетьманом-«регентом» України було обрано довголітнього генерального писаря Війська Запорозького І. Виговського. Новий гетьман не зумів втримати ту соціальну рівновагу, яку вдавалося підтримувати Б. Хмельницькому. Будучи вихідцем з української шляхти, він в першу чергу підтримував козацьку старшину, часто нехтуючи інтересами рядових козаків та селян. Це негайно викликало соціальну напругу в суспільстві і призвело до громадянської війни. Важливу роль в ескалації соціально-політичної напруги в Україні відіграла позиція царського уряду. Маючи на меті не допустити продовження І. Виговським незалежного політичного курсу, який утвердився за останні роки гетьманування Б. Хмельницького та набув чинності в перші місяці правління його наступника, російський уряд надавав українській опозиції істотну моральну і політичну допомогу.

Побоюючись, що Україна може втратити автономію і, незважаючи на народні настрої, новий гетьман І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 р.). Українська козацька держава (у складі трьох воєводств: Київського, Чернігівського та Брацлавського)  під назвою Великого князівства Руського мала увійти до складу оновленої Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту тощо. Православна релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Військо Запорозьке отримувало підтвердження старих привілеїв та право гетьманського суду. Козацький реєстр становив 60 тис. осіб. Церковна унія ліквідовувалася. Православний київський митрополит та ще чотири православних єпископи отримували місця в сенаті Речі Посполитої. Православним міщанам гарантувалася рівність у правах із католицькими міщанами. Києво-Могилянський колегіум вперше отримував статус вищого навчального закладу. Передбачалося заснування на території Речі Посполитої ще однієї православної академії, а також відкриття середніх навчальних закладів та друкарень. Польські феодали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.

Формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, її положення все ж таки поступалися домовленостям із Москвою чотирирічної давності. Якщо україно-російський договір 1654 р. передбачав лише номінальну васальну залежність гетьмана від московського царя, то угода 1658 р. узаконювала входження козацької держави як складової частини до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах1. Пропольську політику І. Виговського не підтримали козаки – почалося повстання, і гетьман змушений був зректись булави на користь Ю. Хмельницького.

У 1659 р. гетьманом обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Слабодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяславські статті, що істотно обмежували автономію України. У цих статтях з’явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне підпорядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній владі царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду.

Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, яким передбачався перехід України під владу Польщі. Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне становище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі людей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обмеження автономії.

60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. Її причинами були суперечки всередині державної еліти, гострі соціальні конфлікти, постійні втручання у внутрішні справи козацької України з боку Речі Посполитої, Московії, Туреччини та Кримського ханства.

Відтепер поділ українського суспільства проходив не лише за соціальними та політичними, а й за територіальними ознаками. Регіональна поляризація українського суспільства базувалася на тому, що на Лівобережжі домінуючу політичну роль відігравали вихідці із Запорожжя, нещодавно покозачені міщани й посполиті, а на Правобережжі – реєстрові козаки та покозачена православна шляхта. Крім регіонального протистояння, надзвичайної гостроти набувала міжусобна боротьба в самих регіонах. Так, на Лівобережжі протягом 1661 – 1663 рр. за гетьманську булаву змагалися відразу три претенденти – Я. Сомко, В. Золотаренко та І. Брюховецький, кожен з яких спирався на певну соціальну верству, політичне угруповання або регіональну еліту. На Чорній раді, скликаній 27–28 червня 1663 р. під Ніжином більшість козацтва виступила проти старшини й обрала гетьманом І. Брюховецького. Приборкавши опозицію, він спрямував свою діяльність на зміцнення гетьманської влади в Україні, підпорядкування козацькій адміністрації міського населення, обмеження впливу Запорозької Січі на політичне життя Гетьманату, впорядкування фінансової справи тощо. У своїй діяльності І. Брюховецький спирався на підтримку царського уряду. Він став першим з гетьманів, який здійснив у 1665 р. офіційний візит до Москви. Однак його результатом стало не зміцнення гетьманської. влади, а її подальше обмеження, зафіксоване у московських статтях 1665 р. Після чого авторитет гетьмана почав швидко падати.

На Правобережжі, після зречення Ю. Хмельницьким гетьманської булави старшинська рада обрала гетьманом П. Тетерю. Він підтримав похід польського короля Яна Казимира на Лівобережжя (1663 – 1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Але своєю пропольською політикою гетьман викликав незадоволення серед населення, що призвело до козацького повстання. У 1665 р., зазнавши поразки від повстанців, П. Тетеря зрікся гетьманської булави і виїхав до Польщі.

Незважаючи на глибокі суспільно-політичні суперечності в середовищі державної еліти з її орієнтацією на різні зовнішні сили й постійне втручання останніх у внутрішнє життя України, обидва її регіони зв’язували в один державний організм політичні, етнокультурні, конфесійні та економічні фактори. Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником ідеї сильної, самостійної, соборної України виступив обраний у серпні 1665 р. Правобережним гетьманом П. Дорошенко. У внутрішній політиці він послідовно й рішуче проводив курс на зміцнення прерогативів гетьманської влади (виношував плани її перетворення на спадкоємну), всебічну підтримку козацького типу господарювання, що ґрунтувалося на приватній власності на землю, недопущення відновлення старої моделі соціально-економічних відносин (насамперед великого й середнього феодального землеволодіння, фільварково-панщинного господарства й кріпацтва), створення Київського патріархату. Його діяльність розпочиналася за несприятливої внутрішньої і зовнішньої обстановки. Крім того, що держава була розчленована на два гетьманства із своїми урядами, вона виявилась також надзвичайно спустошеною. За приблизними підрахунками, на середину 60-х років ХVIІ ст. Правобережна Україна втратила 65–70 % свого населення. П. Дорошенко, реально оцінюючи ситуацію, вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення своєї влади на Правобережжі, щоб згодом приступити до об’єднання козацької України.

На початку 1667 р. зазнало історичних змін міжнародне становище України. Наприкінці січня в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир’я на тринадцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну і Слобідську Україну. Правобережна Україна залишилась у складі Польщі. Київ через два роки мав відійти до Польщі, Запорозька Січ потрапляла у спільне володіння обох держав. Андрусівське перемир’я започаткувало процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою «Трактат про вічний мир», який закріпив Андрусівське перемир’я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Після укладення Андрусівського перемир’я П. Дорошенко проводив політику зближення з Османською імперією та Кримським ханством з метою отримання військово-політичної допомоги для об’єднання Гетьманщини. Восени 1667 р. гетьман здійснив похід у Галичину, який провалився внаслідок вторгнення запорожців під проводом І. Сірка в Кримське ханство. Наприкінці травня 1668 р. П. Дорошенко прибув на Лівобережжя, де 8 червня його було обрано гетьманом возз’єднаної Української козацької держави.

Загарбання польською армією восени 1671 р. Брацлавщини призвела влітку 1672 р. до польсько-турецької війни. 8 липня на Батозькому полі П. Дорошенко розгромив польське військо. Невдоволений умовами турецько-польського Бучацького мирного договору 1672 р., за яким частина Правобережної України відійшла до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина передавалися йому, намагався зіграти на суперечностях між Османською імперією, Російською державою й Річчю Посполитою, однак зазнав невдачі2. Воєнні дії між польськими, російськими й турецько-татарськими військами (особливо 1674 – 1675 рр.) вщент спустошили Правобережжя й позбавили П. Дорошенка підтримки з боку населення. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. Потрапивши в критичне політичне становище, в умовах наступу лівобережних і російських полків у вересні 1676 р. він був змушений зректися булави на користь гетьмана Лівобережної України І. Самойловича.

І. Самойлович став гетьманом Лівобережжя у 1672 р. Після зречення П. Дорошенком гетьманства був обраний гетьманом усієї України. За правління І. Самойловича внаслідок масового переселення правобережного населення на Лівобережжя поступово відроджується економічне життя Гетьманщини. У краї розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла та промисли.

У 1677 р. турецькі війська знову вторглися в Україну. Протягом 1677–1678 рр. численна турецька армія і кримські татари двічі нападали на гетьманську столицю – Чигирин: вперше влітку 1677 р. Тоді 120 -тисячна турецько-татарська армія під командуванням Ібрагім-паші підступила до Чигирина і обложила його. Маючи величезну кількісну перевагу, вона сподівалася заволодіти містом за два-три дні. Але й три тижні найжорстокіших боїв не принесли ворогові бажаних наслідків. Після приходу козацької підмоги, турки втекли в степ. Друга спроба відбулась влітку 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія за місяць облоги здобула Чигирин. Місто обороняло військо, що складалось лише з 12 тисяч українських козаків та солдат російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об’єднаних українських сил і турецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Перемога під Бужином стала переломною: у 1681 р. в Бахчисараї був укладений мирний договір з Росією.

Внаслідок Чигиринських походів та укладення Бахчисарайського договору І. Самойлович втратив владу над Правобережною Україною. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю. Хмельницьким, якого турки проголосили гетьманом на правах султанського васалітету. Ю. Хмельницький спробував за допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною, але зазнав невдачі. Після підписання Бахчисарайського мирного договору Ю. Хмельницького позбавили гетьманства, але у 1685 р. турецький уряд знову проголосив його гетьманом і незабаром за наказом того самого уряду стратили.

Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи під своїм контролем Північне Причорномор’я і Приазов’я, Туреччина та Кримське ханство закривали Росії вихід до Чорного й Азовського морів.

У 1687 і 1689 рр. відбулися походи російсько-українських військ на Крим. Та через брак води і продовольства розгромити військо кримського хана не вдалося. Невдачі були покладені на І. Самойловича, який очолював у цьому поході козацькі полки. Його усувають від влади і відправляють у заслання до Тобольська. Новим гетьманом був обраний один з найвпливовіших діячів Лівобережжя, генеральний осавул І. Мазепа.

Під час наступної воєнної кампанії 1695 – 1696 рр. російські війська та українські козаки на чолі з Петром І зуміли заволодіти турецькою фортецею Азов. Та Чорне море, як і раніше, залишалося неприступним для російського флоту.

Важливою тенденцією розвитку політичної системи Гетьманщини в останній третині ХVІІ та у ХVІІІ ст. було його підпадання під протекцію російських монархів. Якщо згідно з умовами Березневих статей Богдана Хмельницького 1654 р. Військо Запорозьке користувалось правами політичної автономії, то, починаючи з кінця 1650-х років, російська влада чинила тиск з метою нівелювання автономних прав Гетьманщини, аж до отримання Москвою можливостей впливати на перебіг політичного життя в Україні, впровадження в її політичну систему власних владних інститутів тощо. Найбільшого успіху російська влада досягла восени 1665 р., коли московському уряду вдалося накинути гетьманові І. Брюховецькому інкорпораційні за своєю суттю Московські статті. Згідно з ними, Гетьманщина втрачала не лише політичну, а й адміністративну автономію, зберігши автономні права тільки для козацького стану. Проте антиросійський виступ на Лівобережжі, ініційований гетьманом І. Брюховецьким на початку 1668 р., змусив царську владу відмовитись від настільки далекосяжних обмежень суверенітету Гетьманщини і в укладеному в березні 1669 р. Глухівському договорі з гетьманським урядом Д. Многогрішного було відновлено положення, що закріплювали адміністративну автономію Війська Запорозького3.

Зафіксована в Глухівському договорі 1669 р. адміністративна автономія Гетьманщини забезпечувалася збереженням у недоторканності чинної політичної системи, сформованої на основі власних правових норм і кодексів, політичної культури тощо. Упроваджений угодою статус неодноразово підтверджувався упродовж останньої третини ХVІІ ст. наступними договорами Війська Запорозького з царем. Договірні умови з російським урядом, укладені гетьманами І. Самойловичем (Конотопські статті 1672 р. і Переяславські статті 1674 р.), І. Мазепою (Коломацькі статті 1687 р.), І. Скоропадським (Решетилівські статті 1709 р.) розширили права царської адміністрації в Україні.

Політичний режим Гетьманщини українські історики характеризують як республікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи як прямої, так і опосередкованої демократії та базувався на полково-сотенному адміністративному устрої4.

Провідну роль в управлінні державою відігравали вищі органи влади: генеральна рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина й військова канцелярія. Верховним органом влади виступала генеральна рада. Вона обирала гетьмана й генеральну старшину, вирішувала найважливіші політичні питання. Гетьман і генеральні старшини були відповідальними перед нею і лише вона могла позбавити їх повноважень. Проте з 1649 р. генеральна рада майже не збиралася і її роль згасла. На чільне місце вийшов гетьман, якому належала вища законодавча, виконавча і судова влада й котрий очолював державний апарат управління. Помітно зросла роль старшинської ради, до складу якої входили генеральні старшини й полковники.

Керівні посади в державному апараті обіймала генеральна старшина, котра спочатку обиралася на генеральній раді, а пізніше призначалася гетьманом: обозний, два судді, два осавули, писар, підскарбій. Військова канцелярія виконувала функції центрального органу внутрішнього управління. Вона готувала гетьманські універсали, розглядала різні справи політичного й господарського життя, спрямовувала й контролювала роботу полкових і сотенних канцелярій. У полках і сотнях діяли місцеві органи влади. Вищу військову, адміністративну й судову владу на території полку уособлював полковник. Основним виконавчим органом були полкові канцелярії. Важливу роль відігравали полкові старшини: обозний, два осавули, суддя і писар. Дорадчим органом слугувала полкова рада. На території сотень влада належала сотнику, котрий або обирався, або призначався полковником. До сотенної адміністрації належали писар, осавул й отаман.

Водночас на різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи Гетьманщини – Генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та вищої старшини (генеральної старшини та полковників) – не залишалося не змінним, а, навпаки, зазнавало принципових трансформацій. Внаслідок цього політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних авторитарному правлінню, в інших – олігархічному. Доволі помітною була тенденція до згортання проявів військової демократії, відсторонення рядового козацтва як від участі в ухваленні важливих державних рішень, так і можливостей впливу на місцеве самоврядування.

На Лівобережжі в останній чверті ХVІІ ст. остаточно викристалізувалася автономія, що залишалася практично незмінною до моменту її остаточної ліквідації урядом Катерини ІІ. В останній чверті ХVІІ – у середині ХVІІІ ст. на Лівобережжі існувало десять полків: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський.

Як правило, адміністративними центрами полків були найбільші і найкраще укріплені міста і містечка, від назв яких і походила назва певної адміністративної і військової одиниці. Утім, у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана місцем своєї резиденції й інші населені пункти полку.

Окремішнє становище в політичній системі Гетьманщини займала структура міського і сільського врядування. Щодо населення міст, то воно так само, як і українська православна шляхта, в роки Національно-визвольної війни зберегли за собою «давні права і вольності», тобто традиційні форми. Внаслідок злиття шляхетства з козацькою старшиною і перебирання козацтвом на себе функцій політичного народу шляхетське (земське) самоврядування на території Української держави поволі занепадає. Однак продовжує розвиватися міське самоврядування5.

Характерна особливість еволюції політичної системи Гетьманщини полягала в тому, що Українська держава лише дуже короткий час існувала як самодостатній політичний організм. Загальна тенденція розвитку українсько-російських відносин другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. зумовлювала поступове, але невпинне обмеження автономії Гетьманщини, звуження прерогатив гетьманської влади та місцевого самоврядування.

Новим явищем суспільно-політичного життя підросійської Лівобережної України кінця XVII ст. стали доноси, що прийшли з Московії. Завдяки їм населення Гетьманщини було не лише інкорпороване у складну систему російського політичного судочинства, а й почасти змінювало поведінку та ментальність відповідно до нових умов. Доноси та система політичного розшуку зробили присутність царської влади більш відчутною. Ця система почала втілюватися невдовзі після смерті Б. Хмельницького, за доби Руїни. Представники козацької старшини швидко усвідомили механізм її дії та використовували доноси, аби позбутися непопулярного гетьмана, чия політика загрожувала їх майновим чи владним інтересам. Так, жертвами доносів стали Д. Многогрішний та І. Самойлович, звинувачені, серед іншого, в «измене», тобто у політичному злочині. Доноси стали звичним явищем суспільно-політичного життя підросійської Лівобережної України, в якому спочатку були задіяні представники еліти – козацькі старшини, а згодом і всі стани населення. Цей феномен справив помітний вплив на формування політичної ментальності українства впродовж наступних часів6.

 

На початок

2. Україна у XVІІІ ст. Поширення влади Російської та Австрійської імперій на етнічно українські землі

На початку XVІІІ ст. створилася сприятлива міжнародна обстановка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Північний союз – антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Саксонії і Данії. Північна війна зі Швецією, що розпочалася в 1700 р. і тривала 21 рік, відбувалася і на території України. Так, у 1702 р. шведські війська вторглися на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. На першому етапі Північної війни почали здійснюватися довголітні сподівання козацької еліти щодо об’єднання двох частин України під однією владою – з весни 1704 до осені 1708 р. за домовленістю між царем Петром І та королем Авґустом ІІ Сильним гетьман І. Мазепа тримав на Правобережжі України багатотисячний військовий контингент для допомоги польському королеві у війні зі шведами. У зв’язку з цим тут почав відновлюватися традиційний полково-сотенний устрій.

Шведський король Карл XІІ рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу українського гетьмана І. Мазепи. Період життя і діяльності І. Мазепи є досить вагомим в історії України. Протягом понад 20 років ця людина обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа – складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно захищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого, це була високоосвічена й інтелігентна людина, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Частину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи й друкарні.

         Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, участь козацьких полків у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Переконливі перемоги шведського короля Карла ХІІ, прагматична централізаторська політика Петра І щодо України та початок російсько-польських переговорів щодо «повернення» Речі Посполитій частини українських земель, непомірне використання матеріальних і людських ресурсів Війська Запорозького, а, найголовніше, вступ шведської армії у північні українські землі підштовхнули гетьмана І. Мазепу та кошового отамана Запорозької Січі К. Гордієнка до переходу на бік шведів.

Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XІІ і польського короля С. Лещинського з пропозицією об’єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи із С. Лещинським передбачала свободу України «від усякої чужої влади». Проте далеко не всі козаки підтримали І. Мазепу. Це пояснюється тим, що договір із Швецією був доволі неочікуваний, а у І. Мазепи не було часу і можливостей роз’яснити народу таку різку зміну своєї зовнішньої політики. Крім того, через свою попередню соціальну політику (введення панщини, придушення селянських повстань) та тривалу лояльність до Москви, гетьман втратив беззастережну підтримку українського населення.

У 1709 р. Карл XІІ вирішив захопити Полтаву – важливий стратегічний пункт на шляху до Москви. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XІІ наказав обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто. До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російських військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня. Об 11 год. битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Перемога російських військ поблизу Полтави стала переломною у ході Північної війни і перекреслила плани протекторату Швеції над козацькою Україною.

Карл XІІ та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини. Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії козаки, які залишились в еміграції, обрали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління – Конституцію. У цьому документі помітні основи парламентаризму. П. Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституцією передбачався такий порядок: тричі на рік під час великих православних свят – Різдва, Великодня, Покрови – у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджатися фінансами й цінностями. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Гетьман в еміграції П. Орлик продовжив курс свого попередника – І. Мазепи на впровадження ідеї «удільності» України за шведської протекції. І хоча внаслідок постійних бойових дій реалізація «Пактів і конституцій законів і вольностей Війська Запорозького…» (1710 р.) була неможливою, протягом 1711–1713 рр. окремі положення запроваджувалися на теренах Правобережжя. Після 1714 р. еміграційний український уряд дипломатичним шляхом намагався добитися поширення своєї влади на всю територію України. Навіть після підписання у 1721 р. російсько-шведського Ніштадтського миру, який завершив довголітню Північну війну, гетьман Війська Запорозького П. Орлик та його сподвижники не припиняли активних дипломатичних дій у напрямі відновлення попереднього політичного статусу та впровадження у політичну практику ранньомодерного конституційного акта від 1710 р.7

 Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після переходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Україні О. Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні – Батурин і вирізав усіх його жителів – 6 тис. осіб. Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У подальшому процес інкорпорації українських державних органів у структурі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.

Великі зміни стались і на Запорожжі. У 1709 р. уряд Петра І наказав зруйнувати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків змушені були перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині – територія Херсонської області). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ.

Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького. Окремі спроби змінити становище завершилися невдачею.

Вже під час обрання на гетьманство І. Скоропадського у листопаді 1708 р. російський цар продемонстрував повну зневагу до принципу вільної гетьманської елекції, категорично відхиливши кандидатуру неугодного йому претендента П. Полуботка та відмовивши українській стороні у правовому закріпленні гарантій непорушності української автономії в новому українсько-російському договорі. Відразу після перемоги, здобутої над союзною гетьманові І. Мазепі шведською армією короля Карла ХІІ під Полтавою, російська влада почала реалізацію курсу, спрямованого не лише на встановлення ефективного контролю за внутрішніми справами Гетьманату, а й на реформування базових засад його політичної системи.

Початок цьому було покладено імплантацією до політичної системи Гетьманщини в липні 1709 р. інституту царських резидентів. Останні були покликані забезпечити утвердження ефективного контролю за політичною діяльністю гетьманського проводу, а крім того, розпочати формування питомо російського владного центру в Україні, який би конкурував з гетьманською владою. Слідом за цим почалося нищення традицій, що існували у сфері кадрового забезпечення, функціонування місцевого самоврядування та принципу виборності місцевих урядників8.

Спочатку царський уряд усі справи, пов’язані з Україною, вирішував через Малоросійський приказ (Малоросія – назва України в офіційних актах царської Росії). У 1722 р. було створено Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяминовим, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й була дієвим дестабілізуючим чинником. Окрім того, для царя найважливішою метою реформування Гетьманщини були податки. Оскільки Україна в очах російського монарха фактично нічого не приносила для «загального блага» імперії, тому її потрібно було реформувати. Це і стало головним завданням президента Малоросійської колегії С. Вельяминова, який, покликаючись на «Статті» Б. Хмельницького, намагався запровадити якомога більше податей та скасувати податковий імунітет козацької старшини9.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722 – 1724 рр.), який вважав залучення українських фінансів до імперської скарбниці протиправним. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійкої колегії, він проводить судову реформу, за якою Генеральний суд стає колегіальним, розгорнуто боротьбу з хабарництвом, встановлено порядок апеляцій. Однак Малоросійська колегія і надалі претендувала не тільки на контроль за козацькою владою, а й на саму політичну владу – без її візи не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. У залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури – адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Конфлікт між Малоросійською колегією та наказним гетьманом закінчився ув’язненням П. Полуботка у Петропавлівській фортеці та жорстоким придушенням опозиції козацької старшини, що ще більше розширило поле діяльності для Малоросійської колегії.

У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні проблеми (після смерті Петра І розпочалась боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73 -річний Данило Апостол. У 1728 р. новий гетьман подав петицію про повернення Україні старих прав та вольностей відповідно до договору 1654 р. Відповіддю Петра ІІ були «Решительные пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами вводились посади не одного, а відразу двох підскарбіїв – росіянина та українця, мито за товари, які ввозились до України, мали йти до царської казни та ін. Характерною рисою цього документа була заміна традиційної договірної форми, в якій хоча й формально брали участь дві сторони на одноосібний царський указ. Проте сваволя російського уряду все ж мала межі певних юридичних норм, що дало можливість Д. Апостолу добитись певних позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння дала змогу поповнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) гетьмана не обирали, а повноту влади на Лівобережній Україні передали до рук спеціально створеної колегії – Правління гетьманського уряду, головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський. До нього входило шість осіб: троє росіян і троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання у всі сфери українського суспільного життя російських чиновників, русифікація місцевого населення, терор «Таємної канцелярії».

Ситуація ускладнилась російсько-турецькою війною, що відбувалась у 1735 – 1739 рр., під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українських земель. Військові втрати (загинуло 35 тис. українців), нескінченні мобілізації селян для обозів призвели до обезлюднення та спустошення краю. Перебуваючи на Гетьманщині, російський міністр І. Волинський повідомляв у своєму листі Е. Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, що прогодувати самий край…». І ці знесилені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. У результаті війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн крб.

У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі – саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової російської імператриці Єлизавети Петрівни – Кирило Розумовський. У середині липня 1751 р. гетьман з величезним почтом прибув до Глухова, де йому була влаштована помпезна зустріч. З відновленням гетьманства дещо змінилася попередня структура органів управління Гетьманщини. Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, фактично перестала діяти загальновійськова козацька Рада, компетенція якої остаточно перейшла до старшинської Ради, очолюваної гетьманом. До Ради входили члени Генеральної війської канцелярії й Генерального військового суду. В адміністративному апараті ще більше посилилась роль його верхівки – генеральної старшини.

 Загальна кількість усіх старшин (генеральних, полкових і сотенних), які знаходилися безпосередньо в органах управління на початку гетьманства К. Розумовського, становила близько 750 осіб. Зберігалися традиційний козацький військово-територіальний поділ Гетьманщини та її збройні сили – козацьке військо. К. Розумовський почав призначати полковників, хоча ще з часів Петра І такі призначення вважалися справою царського уряду. Під впливом гетьмана в Україні з’явився й царський указ від 13 січня 1752 р., яким підтверджувались усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства. Без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Гетьман, всіляко підтримуючи діяльність Києво-Могилянської академії, все більше переймався ідеєю створення університету в Україні, зокрема в новій столиці – Батурині.

Водночас К. Розумовський переконався в необхідності радикальних перетворень у системі управіння гетьманського адміністративного апарату. Передусім він почав з реформи судочинства, що відзначалося на той час строкатістю і плутаниною своєї структури. За гетьманськими універсалами від 1760 і 1763 рр. в Україні значно зменшувалася кількість судових інституцій, скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії, а Генеральний суд остаточно ставав вищим апеляційним органом. Та надзвичайних змін зазнало українське судочинство наприкінці 1763 р., коли на території кожного полку було створено станові шляхетські суди: земські, підкоморські та гродські. Назва нововведених судів була запозичена з термінології судової системи Польщі, що мала місце в Україні до Визвольної війни XVII ст. Сфера діяльності створених судів регламентувалася відновленими положеннями Литовського статуту 1588 р.

Значної уваги в цей період гетьман приділяв й економічним проблемам. Так, намагаючись покласти край надмірному поширенню винокуріння, що почало негативно впливати на розвиток продуктивних сил, він у 1761 р. видав універсал, за яким займатися винокурінням дозволялося лише старшині й козакам, які мали земельні й лісові угіддя. Заборонялося мати в Гетьманщині гуральні і шинки російським поміщикам, а також вихідцям з інших регіонів та країн. На полковників і сотників покладався обов’язок стежити за суворим дотриманням вимог цього універсалу. Отже, з відновленням гетьманату відбувалося відродження і зміцнення тих автономних «прав і вольностей», що їх Україна вже була втратила.

Подібна самостійність українського гетьмана викликала невдоволення царського уряду, що призвело до активного втручання в справи управління Україною. Зокрема, вже у березі 1754 р. імператриця Єлизавета спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників, залишаючи за ним право його попередників лише добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж було офіційно підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з І. Скоропадського) було заборонено вести самостійну переписку з іноземними державами, а при них самих (гетьманах) знаходились російські радники – міністри. Все це відтепер безпосередньо стосувалося й К. Розумовнського.

Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указом 1754 р. вимагалось, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти про прибутки і витрати. К. Розумовський просив звільнити його від такого звітування, але імператриця категорично відхилила це клопотання і зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 р., з метою підірвати економічну незалежність гетьмана, ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією.

На початку 1756 р. вирішення усіх справ Гетьманщини було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбулося за бажанням самого К. Розумовського, який на той час мав погані особисті стосунки з головою російського уряду О. Бестужевим, факт безпосередньої підлеглості гетьмана відтепер вищій російській державній установі, безперечно, негативно впливав на його престиж. До того ж через деякий час додався й царський указ 1761 р. про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату Києва. Об’єктивно це вже були перші офіційні кроки царського уряду початку другої половини XVIIІ ст. на шляху остаточної ліквідації автономної Української держави.

К. Розумовський плекав надію встановити спадкоємне гетьманство. Це питання було порушене на старшинській Раді, скликаній гетьманом наприкінці 1763 р. вже за правління імператриці Катерини ІІ. Поряд з прийняттям інших питань Радою було вироблено 23 спеціальних пункти, що лягли в основу складеної пізніше чолобитної на ім’я імператриці з проханням дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства родини Розумовських. Пропонуючи встановити спадкове гетьманство, Кирило Григорович намагався зберегти як започатковані ним перетворення, так і в цілому той політичний курс, що був спрямований на збереження державно-політичної автономії України. Разом з тим у цій спробі зміцнити політичну владу гетьманства не можна не угледіти й прагнення козацької старшини створити в Україні, бодай у майбутньому, державне утворення монархічного типу.

Цього було більше ніж досить, аби викликати різке невдоволення царського уряду і насамперед самої Катерини ІІ, яка небезпідставно вбачала у такому проханні (і особливо – про повернення «затверджених прав і вольностей, і привілеїв») небезпеку для сталої вже на той час схеми відносин між російським самодержавним центром і українським державним утворенням. Гетьман Розумовський у січні 1764 р. був викликаний до Петербурга, де після надзвичайно холодного прийому в імператриці подав прохання на звільнення від гетьманства – «такої тяжкої та небезпечної посади».

За царським маніфестом від 10 листопада і сенатським указом від 17 листопдада 1764 р. К. Розумовського було звільнено, а саме гетьманство в Україні остаточно ліквідоване. Для управління країною створювалася так звана Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. Останній підпорядковувалась й Запорозька Січ. Здійснювалася одна з настанов Катерини ІІ, висловлена у відомій інструкції генерал-прокурору О. В’яземському: «… коли в Малоросії Гетьмана не буде, то треба намагатися, аби час і і’мягетьманів зникли, а не щоб персона якась була піднесена в це достоїнство». Щодо подальшої долі самого К. Розумовського, то навесні 1765 р., склавши перед тим функції президента Академії наук, він відправився в подорож за кордон, що, по суті, було почесним засланням10.

У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: «Румянцеву – Головному Малоросійському Командиру – надати таку владу, як генерал-губернатору і Президенту Малоросійської колегії». До складу колегії входило вісім осіб – четверо російських чиновників, а решта – представники української правлячої верхівки. Граф П. Рум’янцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини ІІ. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки автономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Рум’янцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в судовій практиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765 – 1769 рр.) відкривав шлях до остаточного руйнування української державності. У 1781 р. ліквідовано полково-сотенну систему на Гетьманщині, утворено намісництва за російським зразком. У 1783 р. юридично оформлено кріпацтво. На селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювались загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина ІІ у 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано автономію України. Академік В. Вернадський так писав про ці трагічні сторінки української історії: «У XVІІ і XVІІІ ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і переварювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи національного культурного життя (школа, книговидання). До кінця XVІІІ ст. залишки адміністративної автономії України були остаточно стерті...».

У 1775 р. Катерина ІІ віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку того самого року царські війська зруйнували січові укріплення і роззброїли гарнізон. Царський маніфест оголосив про ліквідацію запорозького козацтва: «... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені...».

За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії – до Соловецького монастиря, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Нині перед Преображенським собором Соловецького монастиря лежить гранітна брила з епітафією: «Тут поховано тіло кошового, що спочив у Бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду».

На Запорожжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військовими поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775 – 1829 рр.).

З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв’язку з підготовкою війни проти Туреччини, починає організовувати із запорожців, що залишилися, Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828 – 1829 рр. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.

Однак, якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише «безхарактерність і безвольність» українських гетьманів і «підступність» російських царів. Причини зруйнування української державності невіддільні від об’єктивних реалій XVІІ–XVІІІ ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена перспектив. Українські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загальноімперськими органами управління.

По-іншому складався політичний устрій на українських землях, що опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVІІ ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Правобережжя поділили на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два – Белзьке та Руське. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно змушували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Православні не могли засідати в Сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р., на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині та Поділлі – латинська.

Північна Буковина у другій половині XVІІ ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селянам і городянам краю доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна обстановка: християни-українці переслідувалися мусульманським духівництвом.

Більша частина Закарпатської України у другій половині XVІІ ст. входила до складу Трансільванського князівства, що також перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали сильного національно-релігійного гноблення.

Метою зовнішньої політики Росії протягом XVIII ст. було здобуття виходу до Чорного моря. Туреччина у свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт. Українські козаки брали активну участь і у боях проти Османської імперії. З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної України – добровольчий козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. У 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

У результаті російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст. до Росії було приєднане північне Причорномор’я і Крим (1783 р). Приєднання Криму до Росії мало виняткове значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких набігів, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин, що сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, активізувалась торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.

Водночас Росія розширює свою територію і на захід. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов’язану з наростаючою феодальною анархією у державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну. Усе це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав.

Скориставшись ослабленням Польщі, правлячі кола Пруссії, Австрії й Росії провели її поділи. За першим поділом Польщі, що відбувся у 1772 р., Автрія отримала Галичину. Пізніше, у 1774 р., Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. До складу Росії відійшла східна частина Білорусії. У 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна – Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусії, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, із приєднанням до Росії Причорномор’я, Криму й Правобережної України, а до Австрії – Галичини і Буковини етнічні українські землі опинилися у складі двох держав – Російської та Австрійської імперій.

На початок

3. Соціально-економічне становище

В українській державі виникла якісно нова модель соціальної структури. Якщо раніше панівне становище займали магнати й шляхта, то тепер, за незначним винятком дрібної української шляхти, вони випали з неї. У новій структурі не знайшлося також місця для князів, католицького духовенства, євреїв-орендарів та інонаціонального міського патриціату. Провідна роль перейшла до козацтва, котре посіло привілейоване становище й еволюціонувало на соціальну еліту. У 60–70 -х роках XVII ст. провідні місця в суспільних відносинах Гетьманщини почали посідати представники військової козацької знаті. Вони брали безпосередню участь у Визвольній війні, після закінчення якої продовжували виконувати військову службу. Провідний стан українського суспільства дістав назву знатного військового товариства. Своєю чергою воно поділялося на три основних верстви: бунчукове товариство, військове товариство і значкове товариство.

Усі знатні військові товариші несли обов’язкову військову службу. У мирний час виконували певні службові доручення та адміністративні функції. Саме зі складу знатного військового товариства формувалася козацька старшина.

Малочисельна українська православна шляхта активно долучилася до Національно-визвольної війни, внаслідок чого отримала привілеї і зберегла за собою «давні права і вольності». Вона на відміну від сусідніх держав, де була на першому місці соціальної піраміди, в Гетьманщині поступилася цим місцем козацтву.

Істотно поліпшився статус православного духовенства. На території Лівобережної України діяла православна церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патріарху. Вищі церковні ієрархи (митрополиті єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духівництво – на сільських сходах. Їх обрання затверджував гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань. У 1686 р., відчуваючи потужний тиск Москви, глава української церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху.

Покращилось становище українського міщанства, до рук якого переходить керівництво в органах самоуправління. Юридично міста поділялися на дві групи – магістратські й ратушні. Перші користувалися магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим згодом гетьманами або царським урядом. За магдебурзьким правом, міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торговельні пільги тощо.

У Гетьманщині налічувалось 12 міст із магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава, Почеп. Мешканці цих міст мали пільги на заняття ремеслом, торгівлею, окремими промислами. У містах, що користувалися магдебурзькими правами, існував також поділ міщан за соціопрофесійними ознаками – на окремі цехи. Останні мали внутрішню автономію та власну структуру самоврядування.

На чолі міста стояв війт, якого вибирало все поспільство і затверджував гетьман (з другої половини ХVІІ ст. набула поширення практика затвердження результатів вибору царським урядом). Влада війта була довічна. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися з ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райці відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит, підтриманням зв’язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство по цивільних і кримінальних справах, виносили по них вироки аж до смертних включно11.

Давній устрій міського самоврядування був порушений тим, що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або

городового отамана. Внаслідок цього у містах нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям.

Управління малих містечок, населення яких не володіло правами магдебургії, зосереджувалось у ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краї.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов’язані були виконувати й інші повинності, зокрема, здійснювати власними силами охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадські потреби. Міське населення поділялося на міську аристократію (заможних купців, власники майстерень), середню верству становили ремісники і торгівці та міські низи. Власне в цей час формується купецький стан.

У період Національної революції XVII ст. кілька десятиліть поспіль в Україні на визволеній від польської шляхти та магнатів території законодавчо оформленого купецького стану не було. Постійною торгівлею на Лівобережжі та Слобожанщині займалися представники практично усіх верств суспільства: міщани, селяни, козаки, старшини, а з кінця XVIII ст. і дворяни. Прагнуло не поступатися їм і духовенство.

Б. Хмельницький своєю економічною та соціальною політикою сприяв формуванню українського купецтва як окремого стану. Подібну політику проводили й інші гетьмани. Це тривало до правління гетьмана І. Скоропадського, коли Петро І майже звів нанівець вільну торгівлю.

1785 рік став важливим і переломним у процесі юридичного оформлення лівобережного та слобідського купецтва. Було наказано усіх осіб, записаних у повітах до купецьких гільдій, переселити із сільських місцевостей до міст, із збереженням їх головного заняття. До стану купецтва переходили заможні міщани, селяни, а також козаки.

Купецький стан не був однорідним і сталим. Розорюючись, або з особистих міркувань, окремі його представники поповнювали інші верстви населення. Особливо це стосувалося купецтва 3-ої гільдії, капітал у яких був досить обмеженим і не дозволяв проводити значні фінансові операції. З першої ж гільдії чимало людей прагнуло перейти у дворяни. Але загальна кількість торговців на території Лівобережжя та Слобожанщини неухильно зростала. В 1798 p. y Києві із 114 купців українські становили понад 50 % . У Полтаві проживали 142 купці, з них 100 – українці. А от на території Чернігівського намісництва у 1782 р. налічувалося 1483 купця з них 896 – росіян і 587 – українців12.

Таким чином, юридично оформившись в окрему соціальну групу в кінці XVIII ст. купецтво перебрало на себе значні функції в розвитку народного господарства та посідало одне з провідних місць в ієрархічній структурі тогочасного українського суспільства, надаючи йому передових буржуазних ознак.

Докорінно змінилося становище селянства, котре із найбільш приниженої, повністю позбавленої прав верстви, що фактично стояла поза суспільством внаслідок революційних зрушень позбулися національного та економічного гноблення, здобули право вільного переходу з місця на місце, з одного стану до іншого, отримали можливість активніше долучатися до господарського життя краю.

У роки Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. та протягом перших десятиліть після її завершення відбувалося масове покозачення селян, з чим останні безпосередньо пов’язували власну незалежність від окремих державців. В окремих регіонах покозачення набрало особливо значних розмірів, бо не тільки в багатьох селях, слободах і містечках, а й у ряді міст все посполите населення переходило до козацького стану. Однак гетьманське правління поступово повело рішучу боротьбу проти таких переходів.

В уявленнях селян формується ідеал справедливого розв’язання питання отримання землі у формі займанщини, що стала дивовижним витвором соціокультурного обживання земель й сільськогосподарських угідь. Вона зумовила грандіозний перерозподіл земельної власності та вперше перетворила селянина у повноцінного господаря, що володів усіма правами власника землі. Саме тому «займанщина», тобто земельна власність, набута правом першого зайняття вільної землі, її самостійний обробіток без численних регламентацій і поборів з боку феодала, у свідомості селян виступала як найбільш справедливе вирішення земельного питання. Надзвичайно показовим є той факт, що селяни прагнули навіть зректися назв «хлопи», «мужики», «піддані» тощо. «Випищики» після Зборівського договору не приховували образи з того, що «… їх бідних людей і козаками не називали, а називали їх мужиками». Тому значна їх частина, «покозачившись», почала називатися козаками. Набирає поширення спільна назва для селян і міщан – «посполиті». Проте ні на Лівобережжі, ні на Правобережжі Гетьманщини джерела не фіксують самоназви «хлопи»13.

Мешканцями сіл на Гетьманщині стали козаки та селяни, які поділялися на монастирські, приватні, рангові, магістратські, ратушні, вільні військові і слободяни. Крім того, існували проміжні групи селян: підсусідки, городники, бобилі, захребетники, наймити.

Розглянемо кожну з цих категорій. Приватними та монастирськими були селяни, що в першій половині XVII ст. були кріпаками польських магнатів та шляхти, а також католицьких монастирів.

Але повністю ототожнювати приватних посполитих з кріпаками не можна. Ще в середині XVIIІ ст. приватні посполиті юридично продовжували користуватися правом переходу від одного державця до іншого. Законодавчо вони залишалися здебільшого ще не «прикріпленими» до землі. З XVIIІ ст. ці залежні селяни за своєю чисельністю поступово виходять на перше місце серед інших груп населення.

Виникнення групи рангових підданих мало свої особливості. Її виокремлення було пов’язане з існуванням рангового землеволодіння. Ця група в основному поповнювалася за рахунок вільних військових селян, зубожілих міщан і рядових козаків. Козацька старшина, використовуючи своє привілейоване становище, без будь-яких узгоджень захоплювала собі землі разом з селянами, що були на ній. Пізніше замість платні за службу вищі органи влади «приписували» собі нові села і угіддя.

Перша половина XVIIІ ст. стала переломним етапом у долі рангових посполитих. Первинний розвиток рангового землеволодіння, що мав місце спочатку, змінився поступовим, а наприкінці століття – повним його занепадом. Це можна пов’язати з тим, що верхівка панівного класу, намагаючись забезпечити надійні гарантії одержання ренти та зробити свої прибутки постійними, а не такими, які залежали б від службового становища, різними шляхами перетворювала рангових підданих на приватних. У першій половині XVIIІ ст. значну кількість рангових маєтностей гетьмани поступово прибрали до своїх рук і перетворили на спадкову власність.

Соціально-правовий статус магістерських і ратушних підданих мав свої особливості. Це категорія посполитих (податне населення міста і села), що залежала від органів міського станового управління. Вони сплачували чинш, пізніше до нього додалися значні натуральні побори і «роботизни». Основні прибутки з усього цього діставалися міському патриціату.

Феноменальним соціальним та економічним явищем в історії України стало масове утворення (в основному, шляхом займанщини) так званих вільних військових сіл і містечок. Такі поселення виникали на колишніх землях польських магнатів, заможної шляхти і католицького духовенства. Ця категорія селян перебувала у значній залежності від старшинської адміністрації. Такі посполиті тільки вважалися вільними, а їх ділянки землі, по суті, становили державну власність, якою розпоряджалися гетьмани, генеральні старшини, полковники та інші службові особи. Що ж до адміністративної підлеглості, то жителі цих маєтностей із своїми виборними війтами перебували у підпорядкуванні ратуші сотенного містечка. Очолювали ратушу, як правило, сотник і сотенна старшина, котрі засідали разом з виборними членами від міського населення. Сотенна адміністрація юридично не була власником вільних військових сіл і містечок, а лише управляла ними14.

Протягом першої половини XVIIІ ст. спостерігалося швидке скорочення кількості дворів вільних посполитих – головного фонду різного роду роздач і пожалувань. Більшість з них у результаті купівлі-продажу й відвертого загарбання опинилася в руках державців на правах спадкової власності. Одночасно зі скороченням кількості та посилення соціального гноблення вільних військових посполитих відбувався процес поглиблення майнової нерівності. Двори, що належали бідноті, становили понад 88 % їх загальної кількості15.

Така категорія хліборобів як слободяни селилися на вільних землях. Як правило, протягом певного часу ці поселенці не виконували жодних повинностей, але з переходом в особисту або поземельну залежність до землевласника вони вже офіційно зобов’язувались до «послушенства». Значна частина колишніх слободян була перетворена на підданих окремих землевласників чи монастирів.

До селянства можна віднести і такі проміжні групи як підсусідки, городники, бобилі, захребетники. Назву підсусідків на Наддніпрянщині й Слобожанщині найчастіше діставали колишні рядові козаки, селяни і міщани, котрі якимось чином втратили своє господарство й перейшли жити у двори до заможних господарів. Залежно від того, у дворі якого власника проживали підсусідки, вони, відповідно й називалися старшинськими, монастирськими, козацькими, а також посполитськими. Часто вони займалися різного роду ремісничою або промисловою діяльністю. Крім хліборобів, серед них зустрічалися ковалі, шевці, бондарі, мірошники, представники інших професій.

Протягом XVIIІ ст. відбувався процес поглиблення майнової нерівності підсусідків та їх поступового закріпачення. Вони вже не мали власного житла, особистого господарства й забезпечували своє існування щоденною «роботизною».

Захребетники, на відміну від підсусідків, в основному не вели власного господарства. Нерідко наймитували в заможних козаків, селян і міщан, виконували за них частину повинностей. У XVII ст. захребетники поступово зникли.

Бобилі група селян, нерідко самотніх, які не мали власної орної землі, угідь і сплачували щорічний податок натурою чи грошима. Часто вони, як і захребетники, ставали наймитами і проживали у господарствах своїх господарів.

Перша половина XVIIІ ст. стала своєрідним перехідним етапом у процесі поступової ліквідації здобутків, що їх вибороли українці у XVII ст. та перетворення значної кількості порівняно незалежних в економічному і правовому відношеннях груп сільського населення на кріпаків. Супроводжувалося це, як відомо, поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них.

На той час панівна верхівка українських земель, що входила до складу Російської держави, наполегливо виступала проти переходу селян з місця на місце, з маєтності одного можновладця до другого16.

На середину XVIIІ ст. найчисельнішими групами серед населення сіл, слобод і містечок стали приватні та монастирські посполиті. Помітно знизився відсоток дворів у рангових, магістратських, ратушних і вільних військових маєтностей. Фактично зникли такі проміжні групи сільської людності, як захребетники та городники. Набули чіткішого юридичного визначення підсусідки і бобилі.

Для другої половини XVIII ст. став характерним інтенсивний процес подальшого наступу на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що дістав свій вияв насамперед у прикріпленні їх до землі й обмеженні вільних переходів. Після ліквідації царським урядом самобутніх збройних сил українців, більшість козаків перейшла на статус різних категорій селян. Останні в Гетьманщині становили більшість. Так, за матеріалами ревізії 1763–1764 рр., селяни становили 58 % усього населення, козаки – 31 %, представники інших верств – 11 % . Відсоток малоросійського міщанства та купецтва, в основному досягав 3 %17.

Наприкінці століття земельні фонди з вільними військовими, ранговими, ратушними чи магістерськими посполитими практично вичерпалися. Тому широкого розмаху набуло закріпачення козацтва як особливо вигідного об’єкта для експлуатації, оскільки в козаків була земля, власна оселя, особистий реманент та робоча худоба.

Щоб використовувати підневільну працю якомога інтенсивніше, землевласники вдавалися до різних заходів. Найпоширенішим з числа таких акцій стало збільшення днів відробіткової ренти. Вони становила в середині XVIII ст. 2–3 дні на тиждень. Досить поширеним явищем стало зубожіння кріпаків.

У XVIII ст. в Україні, як і в Російській імперії у цілому, відбувався процес секуляризації монастирських маєтків, тобто перетворення їх на світські, державні. Секуляризація офіційно позбавила монастирів всіх маєтків з усіма посполитими. А підданих було перетворено на економічних селян, що безпосередньо підпорядковувалися спеціальній державній установі – Колегії економії. Секуляризація помітно підірвала основу монастирського господарювання та зробила церкву більш слухняним знаряддям у руках самодержавства.

Наприкінці століття зовсім зникли рангові посполиті. Така сама доля спіткала й магістерських і ратушних селян: більшість їх потрапила у приватне володіння. Після юридичного оформлення кріпосного права в 1783 р. значна частина підсусідків також була закріпачена.

У 1765 р. відповідно до царського указу про переформування слобідських козацьких полків у регулярні гусарські полки, козаків Слобожанщини перевели у ранг військових обивателів, прирівняних за своїм суспільним статусом до державних селян.

Становище державних селян наближалося до економічного статусу козаків, а їх життя здебільшого ще залишалося порівняно кращим, ніж підневільне безправне існування кріпаків. Проте державні селяни продовжували залишатись основним фондом для обдаровування урядом дворян і значних сановників.

Таким чином, у цей період зникають станові групи населення. Натомість спостерігалася тенденція до групування двох основних, найчисельніших категорій селян – державних і поміщицьких.

Якщо говорити про кількість населення Гетьманщини, то у 1764 р. на Лівобережжі, за приблизними підрахунками, проживало близько 2,8 млн осіб, серед яких 98,8 % – українці. Росіян було понад 11 тис. На Слобожанщині тоді мешкало близько 1 млн осіб, з них – 98,9 % українців18.

Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. відбувались за складних, неоднозначних суспільно-політичних умов. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню розвитку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню мережі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку царат зіграв негативну роль в історичній долі українців, адже самодержавство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Проте й у цих умовах відбувався об’єктивний процес становлення української нації, зміцнювалась її економічна єдність. У цей період у надрах пануючого натурального господарства поступово з’являються ознаки буржуазного суспільства. Виявлялися вони насамперед у сільському господарстві – основі української економіки.

Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним підвищенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Хліборобство в Україні було здебільшого зерновим. У першій половині XVІІІ ст. поряд із зерновими культурами почали вирощувати у великих обсягах і технічні культури – льон, коноплю, тютюн. Дещо нові тенденції спостерігалися й у тваринництві: дедалі більшого значення набувають племінне конярство й вівчарство.

Характеризуючи другу половину XVІІІ ст., насамперед слід зазначити, що настав завершальний етап «феодалізації» суспільних відносин в українських регіонах, що, зокрема, проявилось і у закріпаченні селянства. Складність та неоднозначність цього процесу полягала в тому, що одночасно з ним дедалі виразніше формувались основи такого укладу, який базувався вже на приватній власності на землю та засоби виробництва. Усі ці явища супроводжувалися зміною у співвідношенні між підневільною та найманою працею, поглибленням станового розшарування і майнової нерівності у суспільстві, посиленням товаризації народного господарства. Тому переплетення кріпосних порядків, утвердження яких на ту пору завершувалося, з буржуазними тенденціями розвитку наклали своєрідний відбиток на подальшу долю безпосередніх виробників.

Підневільна праця кріпаків, поряд з працею державних селян, поступово вийшла на перше місце (коли не в якісному, то, принаймні, у кількісному відношенні) зі своїм значенням для розвитку народного господарства. Однак своєрідність історичного моменту полягала не тільки в цьому, а й у тому, що одночасно відбувався активний розлад поміщицької системи експлуатації. Він спричинився до зникнення окремих соціальних груп населення, які існували протягом багатьох десятиліть, а то й століть19.

У другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. істотно пожвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Серед ремесел найбільшого поширення дістали ткацтво, ковальська справа, виробництво скла, винокурне виробництво. Великі міста – Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин – стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності. Сталися зміни і в ремісничому виробництві. Дедалі більше виробів цехи виготовляли для ринку. Ширше почала використовуватися наймана робоча сила. В окремих галузях – скляній, селітряній, залізоробній та інших наймані робітники становили більшість.

За нових економічних умов поступово втратили значення цехи. Вони стримували індивідуальну ініціативу ремісників, обмежували кількість і асортимент продукції. Великі зміни стались і в організації промислів: поглиблювався поділ праці, ще ширше почала використовуватися наймана сила. Збільшилась кількість підприємств з обробки шкіри. Значні прибутки приносив риболовецький промисел. По всій території України поширюється млинарство.

Новим явищем у розвитку економіки стала організація в окремих галузях промислових компаній. На промислових підприємствах поряд з традиційним обладнанням дедалі ширше впроваджувалися технічні нововведення – водяні двигуни, нові верстати, що сприяло підвищенню продуктивності праці. На початок розпаду феодальних відносин вказувала також поява в Україні мануфактур: суконних, тютюнових, порохових, винокурних.

Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві почав працювати державний збройовий завод «Арсенал». Значно розширився пороховий завод у Шостці. У 90 -х роках XVІІІ ст. на ньому було зайнято 500 селян і робітних людей. У 1774 р. на Слобожанщині засновано великий шовковий завод. На велику мануфактуру переросли Ряшківське і Глушковське суконні підприємства, які виробляли понад 80 % сукна в Україні. Загалом у другій половині XVІІІ ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло майже 250 мануфактур.

Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшувалася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрактовий у Києві. Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлення торгівлі у масштабах усієї України. Поступово створюється єдиний торговий ланцюг, що з’єднав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережну, Західну Україну. Через систему ярмарків, торгів товари розходилися по всій території України, незважаючи на кордони і митниці. Торгівля не визнавала політичної роздробленості України, вона засвідчувала економічну єдність українського народу. Розвиткові торговельних зв’язків між окремими районами українських земель і центральними областями Росії сприяв чумацький торгово-візницький промисел. Чумаки – українські перевізники товарів – везли до Росії сіль, рибу, продукцію сільського господарства і ремісницькі вироби. Українські міста і села одержували з Росії тканини, вироби із заліза, зброю, хутро, посуд, папір. Зміцнювалися торговельні зв’язки України із сусідніми білоруськими та молдавськими землями. Українські товари надходили до Польщі, Німеччини, Угорщини, Туреччини.

Фактично з 80 -х років XVIII ст. торговельні взаємини купців багато в чому набули рис капіталістичних: великі обсяги контрактів на купівлю-продаж товарів, поширення вексельної системи (і, зокрема, між українцями та іноземцями), вироблення законодавчих засад для повернення боргів і обов’язкового виконання угод тощо. Тоді ж було розроблено статут купецького судноплавства20.

По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Більша частина правобережного регіону та західні землі продовжувала перебувати в тій чи іншій залежності від іноземних урядів Речі Посполитої, Туреччини та Угорщини. Вплив Національної революції 1648 – 1676 рр. на соціальну структуру тогочасного суспільства тут позначився помітно слабше. Другу половину XVII і значною мірою XVIII ст. у соціально-економічній історії Правобережної та Західної України можна охарактеризувати як чергування періодів господарської розрухи, епідемій, голоду, спустошень, викликаних, насамперед, військовими діями і часом певного відновлення господарського життя.

 

На початок

4. Боротьба проти польської колонізації Правобережної України. Гайдамацький рух. Опришки

З ліквідацією на початку ХVІІІ ст. в правобережному Подніпров’ї козацьких полків Правобережна Україна підпала під активне поширення чужих українцям суспільно-політичних структур. Тут з великою жорстокістю став насаджуватись католицизм. Перебуваючи під владою Польщі Правобережна Україна зазнавала економічного і релігійного гніту.

За особливостями розвитку соціальних відносин на Правобережжі й у західноукраїнському регіонах умовно можна виділити кілька окремих районів. Так, на півдні та сході Київщини і Брацлавщини визиск селян був найменшим, що обумовлювалось вигнанням на деякий час з цих територій польських шляхтичів і магнатів, а також послабленням економічної могутності католицької церкви. На Поділлі, Волині та в північних повітах Київського воєводства соціальний гніт сягнув найвищого рівня. Тут панувала відробіткова форма ренти, хоча вона й співіснувала з продуктовою і грошовою. У шляхетських і монастирських маєтках панщина коливалась від 2 до 3 днів на тиждень, залежно від розмірів селянських ділянок21.

Починаючи з 1715 р., на Правобережжі спалахують виступи невдоволених польським пануванням селян, а у другій половині XVIII ст. повстанський рух, відомий в історії як гайдамаччина, охопив всю Правобережну Україну. Татарською мовою слово «гайдамок» означає «йти, кидатися  вперед»,  турецьке слово  «гайда» означає «гнати, переслідувати, турбувати». Полум’я селянських виступів перекинулось й на Лівобережну та Слобідську Україну, Запоріжжя і набуло загальноукраїнського характеру.

Соціальну основу руху становило селянство. Активну участь у гайдамаччині брали також представники інших верств і прошарків – ремісники і міщани, частина  дрібної шляхти, чернецтво православних монастирів. Рух підтримувався окремими поміщиками та православним духовенством. Досить вагомою (особливо на першому етапі) виявилася участь злюмпенізованих елементів, що надавало рухові розбійницького забарвлення. Активно діючою силою, яка ввела гайдамаччину в русло організаційно спрямованої боротьби за віру православну та повернення до соціальних завоювань доби  Національної революції 1648 – 1676 рр., стало запорозьке козацтво. Його роль особливо зросла після 1734 р. – часу відновлення Нової Січі22.

Значного розмаху повстання набули в роки російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. Активність селянських виступів зростала. З 1740 -х років починається нове піднесення гайдамацького руху. Масово виникають козацько-селянські загони, які завзято починають громити польські маєтки. Поблизу міст Корсунь, Богуслав, Лисянка, Медвин активно діяли гайдамацькі загони Кирила Савонюченка, Івана Подоляки. Приводом для народного виступу послужило введення в Польщу російських військ для підтримки вигідної для Російської держави кандидатури Августа ІІІ Саксонського на польський королівський престол, що за часом збіглося із закінченням пільгових термінів на теренах Брацлавщини, а відповідно – посиленням визисків з місцевого населення. Повстання під проводом Верлана, Скорича, Гриви, Медвідя, Моторного відзначалося порівняною масштабністю та організованістю. Воно знаменувало перехід гайдамацького руху на вищий щабель – від розрізнених дій невеликих ватаг, що обмежувалися нападами на місцевих дрібних шляхтичів і орендарів, до акцій більш загальних, здійснюваних силами великих загонів. Придушене російськими і польськими військами повстання перейшло в безперервну збройну боротьбу невеликих, але мобільних загонів. Новий значний спалах гайдамаччини спостерігався у 1750 р. Підтримані місцевим  населенням, повстанці захопили кілька міст на території Правобережної України, перейшли на лівий берег Прип’яті.

Проте найбільшого розмаху повстання українського народу проти польського гноблення набуло у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. Воно почалося на території сучасної Черкащини. Повстанський рух мав свої регіональні особливості. На думку сучасних українських істориків Ю. Мицика23, В. Омельчука24, В. Колесника25, В. Щербатюка26 та ін. на Правобережній Україні повстання мало визвольне спрямування.

Це була жорстока розправа, викликана не менш жорстоким поневоленням. Релігійний гніт зі сторони Польщі надав повстанню характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їх прибічників. У XVIII ст. православна віра піддавалася жорстоким переслідуванням з боку католицької церкви.

Вищі урядові розпорядження Речі Посполитої заохочували пропагандистів католицизму.      Зокрема, у 1764 р. під час обрання королем Польщі Станіслава Августа Понятовського (1764 – 1795 рр.), польське духівництво та дворянство вирішило на спільному сеймі позбавити православне населення Польщі свободи віросповідання та доступу до громадських посад і звань. Потім було вирішено запровадити на Україні товариство католицьких місіонерів і для утримання їх накласти грошову пеню на всі православні церкви та монастирі. Сам польський король Станіслав, хоч і не був прихильником такого гоніння віри, але неспроможний був зупинити переслідування православних. Він видав 17 лютого 1768 р. під грубим тиском російського уряду трактат про зрівняння в політичних правах католиків з некатоликами. Але проти «московського запроданця» для врятування вітчизни у подільському місті Бар за ініціативою магнатів братів Красинських, Ю. Пуласького та ін. 29 лютого утворилася партія так званих конфедералістів, які почали збройні дії проти короля, сейму і Російської імперії.

Завдяки зусиллям конфедератів польську Україну було втягнуто у безодню лиха: уніатські офіціали могли напасти на православний храм, священика вигнати, скарби прибрати до своїх рук. А у випадку опору застосовувалося катування та мордування. Все це робилося з метою залучення православних церков до унії. Часто вигнані служителі таких церков блукали з голодною, обірваною сім’єю у навколишніх лісах та ярах, харчувалися корінням, або, в кращому випадку, милостинею. Особливо жорстоко обходилися з тими ченцями та священиками, на яких падала підозра в поширенні православ’я. Їх піддавали прокляттю, позбавляли сану, забивали в колодки і відправляли до латинських консисторів на будівництво валів навколо міст. Мирян православної віри силою і збройними загонами заганяли в уніатські церкви, били канчуками, віддавали під суд, забороняли ховати померлих за православним обрядом і хрестити новонароджених. Багатьох віддавали в руки польських жовнірів, які розривали нещасним роти, викручували руки та ноги, палили вогнем, обертаючи їх коноплями та обливаючи смолою, як це робили за варварських часів жорстокого імператора Нерона. Саме такою смертю загинув 29 червня 1766 р. старий Данило Кушнір, житель Млієва. Звинувачений у схизмі і засуджений до страти, він звертався до Бога: «Боже мій! Прийми дух мій!». «Не бійся старче, Бог з тобою», – відказав мученикові кат. «Я не боюся, роби, що тобі наказано ...». Нещасному відрубали голову, підняли її на палю і прибили цвяхами, а тулуб спалили. І видно було голову мученика від червня до кінця вересня, а потім з рештками кісток її загребли православні у маленькому рівчаку27.

Коли все це варварство стало неможливо терпіти, страшна помста українського народу гнобителям вихлюпнулася назовні. Український народ не впав остаточно духом, не згубив своїх сил, не схилився покірно перед своїми жорстокими катами і чекав тільки почину для розплати з ними. Такий почин зробили запорозькі козаки. На островах та по байраках запорозьких вольностей почали гуртуватися летючі загони гайдамаків. Коли на чолі народного руху став славетний ватажок М. Залізняк, поляки відчули, що це помста всього народу. Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVІІІ ст., переріс на величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою «Коліївщина» (від слів «кол», «колоти»). Повстання почалося восени 1768 р.

Максим Залізняк зібрав у глибокому яру Мотронинського лісу невелику ватагу гайдамаків і оголосив свої наміри. Невдовзі загін збільшився, до нього потяглося чимало селян. За легендами, аби підкреслити релігійне забарвлення задуманого походу, гайдамаки М. Залізняка освятили вози ножів, привезених для винищення ляхів у хащі Мотронинського лісу. Для надання походові характеру законності хтось із гайдамацьких ватажків виготовив «золоту грамоту» за підписом російської цариці Катерини ІІ, у якій був відданий наказ «вирізати і знищити з Божою поміччю всіх поляків та євреїв, хулителів нашої святої релігії, викоренити саме ім`я поляків, щоб і пам`ять про них не дійшла до нащадків». Хоч «золота грамота» пізніше виявилася грубою підробкою, одначе голота вірила у її справжність, як вірили в це й поляки, які звинувачували російський уряд у таємному підбурюванні українців проти Речі Посполитої.

Просуваючись на південь, гайдамаки всюди залишали криваві сліди. У поемі «Гайдамаки» у розділі «Бенкет у Лисянці» Тарас Шевченко поетично змалював розправу гайдамаків з місцевим польським та єврейським населенням: коли гайдамаки підійшли до Лисянки, на їх сторону перейшла частина замкового гарнізону і відчинила міські ворота. Тоді гайдамаки почали вбивати поляків та євреїв, а управителя замку Кучевського підняли на піку. Пограбувавши міську скарбницю, гайдамаки цілу ніч пили «мед» і наливки, які дістали в підвалах28.

Далі гайдамаки направились до м. Умань – володіння графа Франца Салезія Потоцького. Уманська фортеця була надійною: захищена укріпленнями, мала бойові та продовольчі припаси. У козацькому загоні, який перебував на службі у Ф. Потоцького, старшим сотником був Іван Гонта. Він, як пишуть сучасники, виходець із селян села Розсошок, самотужки досяг свого становища. Був одружений, мав одного сина і чотирьох дочок. Як православний, Гонта на свій кошт спорудив церкву в с. Розсошки, а також разом зі своєю дружиною був титарем церкви у Володарці. Страждання українського люду від ксьондзів, конфедератів народжували у Гонти почуття ненависті та жагу помсти. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Об’єднане військо в червні 1768 р. увійшло до Умані. Взяття міста мало велике значення – форпост уніатства і католицизму був ліквідований.

З усього населення Умані пощадили тільки гарних жінок, яких козаки хрестили і брали собі за дружин, та окремих з чоловіків, які прийняли православну віру. Крім того, врятувався дехто з тих, хто перевдягнувся у селянське вбрання, кинувся у розбурханий натовп і разом з ним грабував та вбивав, а також студенти-базиліанці, які знали православні молитви.

Були знищені польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.

Здійснивши криваву розправу, гайдамаки відступили від міста і стали табором в урочищі Карпівка. М. Залізняка було проголошено гетьманом, а І. Гонту – полковником. Гайдамацький рух тривав. Були здобуті міста Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирище, Гайсин, Жидячин та ін.

Гайдамацький рух загрожував поставити з ніг на голову порядки в усій польській Україні і, звичайно, поставив би, якби його не придушили об’єднані сили Польщі та Росії. Їх очолили: від Польщі – регімент Юзеф Стемпковський та субалтерн Яків Комаровський, від Росії – генерал Михайло Кречетніков.

Посланий М. Кречетніковим полковник Гур’єв разом з донськими козаками увійшов у довіру повстанців і в ніч з 6 на 7 липня 1768 р. захопив у полон Гонту з 900 українцями. Ю. Стемпковський вивіз І. Гонту у с. Серби, що поблизу Могилева. У Сербах військовий суд засудив І. Гонту до страшної кари: ухвалили катувати його протягом 14 днів. Протягом перших десяти кат повинен був щодня здирати з його спини пасма шкіри, від шиї до пояса. На 11-й день – відрубати обидві ноги, на 12-й – обидві руки, на 13-й – вирвати з грудей серце, на 14-й – відрубати голову, а наостанок – розвезти частини тіла в 14 міст і прибити до 14 шибениць.

Під час страти Гонта, за словами поляка Охоцького, терпів усі найлютіші муки з цілковитою рішучістю: «Кат відірвав у нього пасмо шкіри, кров бризнула та обличчя гайдамаки не змінилося; відірвав друге пасмо, тоді Гонта мовив: «Ото казали, що буде боліти, анітрішки не болить!» Коли Гонта спробував заговорити до народу, солдати, які стояли позаду, затикали йому рот землею, змушували мовчати. За розпорядженням головного начальника польських військ Ксаверія Браницького замість 14 днів страта тривала три. К. Браницький жахнувся, коли побачив таку жорстокість і наказав на третій день відрубати Гонті голову і вже над мертвим вчинити так, як вирішив військовий суд.

Так закінчив своє життя один із ватажків гайдамацького руху, сотник Іван Гонта. Інший керівник повстання – М. Залізняк ще деякий час після страти Гонти громив ворогів, доки його не спіймали росіяни і не відправили у заслання29.

У гайдамацькому русі на Правобережжя брали участь і опришки, які поширювали свою діяльність в основному на території Західної України.

Перша згадка про опришків датується 1529 р. Опришки – селяни, наймити, слуги, пастухи, бідні міщани, що втікали від поневолення – учасники національно-визвольної боротьби, в основному у Галичині, на Буковині та Закарпатті. Рух виник у результаті національного та кріпосного гніту і спочатку охопив Прикарпаття, а потім поширився й на інші території Західної України. Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького опришки брали активну участь у боротьбі проти поляків. Рух опришків очолювали: Нестор (друга пол. ХVІІ ст.), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та інші, на поч. ХVІІІ ст. – І. Пискливий, Пинтя, В. Сохоник. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 1738 – 1759 рр., коли на чолі опришківських загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. Австрійський уряд постійно направляв проти опришків спеціальні каральні загони. У ХІХ ст. внаслідок скасування кріпацтва та кривавих репресій австрійському урядові вдалося придушити рух опришків. Останній ватажок опришків М. Драгирук (Бордюк), був прилюдно страченим 1878 р. у Коломиї.

         Отже, розглядуваний період завершився втратою на Правобережній Україні державності і переходу цих земель під владу Польщі. На Лівобережній Україні українська козацька держава ще більше 100 років продовжувала існувати як українська автономія у складі Російської імперії. Становлення на цих теренах нової моделі соціально-економічних відносин, формування української державної ідеї та розвиток національної свідомості йшло врозріз з планами уряду Росії. Політика самодержавства була спрямована на поступову ліквідацію Гетьманщини, крок за кроком урізуючи її права та вольності аж до ліквідації інституту гетьманства (1764 р.) та Запорозької Січі (1775 р.) і перетворення українських земель у провінції Російської імперії з уніфікацією суспільного, політичного та соціально-економічного устрою. Українська козацька держава перестала існувати і український народ на довгі роки залишився без власної держави. Історичне значення існування Гетьманщини полягає у створенні могутнього імпульсу для формування української нації, розвитку національної культури й самосвідомості, традицій збройної боротьби за незалежність.

Найважливіші події30

Період

 

Подія

1657–1659

Гетьманування Івана Виговського.

1657, жовтень

Укладено союз України зі Швецією.

1657–1658

Повстання в Лівобережній Україні й на Запорожжі під проводом Мартина Пушкаря та Якова Барабаша.

1658, 16 вересня

Укладення в м. Гадячі союзної угоди між Україною та Польщею.

1658–1659

Війна України з Московією.

1659–1663

Гетьманування Юрія Хмельницького.

1659, 28–29 червня

Конотопська битва. Поразка московського війська.

1659, 27 жовтня

Ухвалено новий Переяславський договір. «Переяславські статті».

1660

Чуднівська угода між Юрієм Хмельницьким і польско-шляхетським урядом. Розкол України.

1660–1663

Гетьманство Івана Сомка на Лівобережжі.

1663–1665

Гетьманство Павла Тетері на Правобережжі.

1663–1668

Гетьманство Івана Брюховецького.

1665–1676

Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі.

1667, 30 січня

Підписано Андрусівський договір про перемир’я між Московською державою та Польщею.

1668–1672

Гетьманство Дем’яна Многогрішного на Лівобережжі.

1672–1687

Гетьманство Івана Самойловича на Лівобережжі.

1686, 26 квітня

Підписання «Вічного миру» між Росією та Польщею.

1688–1725

Царювання Петра І.

1697–1718

Правління Карла XII.

1687–1708

Гетьманування Івана Мазепи.

1700–1721

Північна війна.

1702–1703

Взяття м. Львова шведами.

1709, 27 червня

Відбулася Полтавська битва.

1672–1742

Роки життя Пилипа Орлика.

1710

 

Обрання Пилипа Орлика гетьманом.

1710, 16 квітня

Ухвалення «Пактів та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького».

1734–1738

Повстання гайдамаків

1750 -ті

Піднесення гайдамацького руху

1750–1764

Гетьманування Кирила Розумовського.

1768–1769

Коліївщина

1764, 10 листопада

Скасування гетьманства.

1772

Перший поділ Польщі. До складу Австрії відійшла Галичина,до Росії – Східна Білорусія.

1774

Підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору.

1775

Вийшов царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Зруйнування Січі.

1783

Вийшов царський указ про закріпачення селян на Лівобережній Україні.

1785

Видано Грамоту на дворянство козацькій старшині та шляхті.

1793

Другий поділ Польщі. До Росії відійшла Правобережна Україна.

1795

Третій поділ Польщі. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва, Курляндія, до Австрії – Мала Польща, до Прусії – Велика Польща з Варшавою.

На початок

 

1 Чухліб Т.В. Гадяцька угода 1658 р. та ідея її відновлення в україно-польських стосунках другої половини XVII ст. / Т.В. Чухліб // Укр. істор. журн. – 2008. – № 3. – С. 52.

2 Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький – Дорошенко – Мазепа / Т. Чухліб. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – С. 273.

3 Історія державної служби в Україні: У 5 т. / [відп. ред. Т.М. Мотренко, В.А. Смолій; редкол.: С.В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. cлужби України; Ін-т історії України НАН України. – Т. 1. – К.: Ніка-Центр, 2009. – С. 212.

4 Влада і суспільство в Україні. Історичний контекст / [Відп. ред. В.А. Смолій]. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – С. 221.

5 Там само. – С. 270.

6 Див.: Бовгиря А.М. Доноси у суспільно-політичному житті Гетьманщини XVII–XVIII ст. / А.М. Бовгиря // Укр. істор. журн. – 2013. – № 1. – С. 45–74.

7 Чухліб Т.В. Козацтво Правобережної України в міжнародних відносинам під час Північної війни 1700 – 1725 рр. / Т.В. Чухліб // Укр. істор. журн. – 2011. – № 1. – С. 31–32.

8 Влада і суспільство в Україні. Історичний контекст / [Відп. ред. В.А. Смолій]. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – С. 229.

9 Кононенко В.П. Інтелектуальна біографія Павла Полуботка: обстоювання традиції «модернізаційною» риторикою / В.П. Кононенко // Укр. істор. журн. – 2010. – № 4. – С. 52.

10 Путро О.І. Гетьман України Кирило Розумовський / О.І. Путро // Укр. істор. журн. –
2002.–№ 5. – С. 116.

11 Історія державної служби в Україні: У 5 т. / [відп. ред. Т.М. Мотренко, В.А. Смолій; редкол.: С.В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. cлужби України; Ін-т історії України НАН України. – Т. 1. – К.: Ніка-Центр, 2009. – С. 270–271.

12 Гуржій О.І. Купецький стан на Лівобережній і Слобідській Україні / О.І. Гуржій // Укр. істор. журн. – 2004. – № 3–4. – С. 16.

13 Історія селянства. Нариси. В 2 -х т. – Т. 1 / [Авт. кол.: О.В. Андрощук, В.К. Баран, А.В. Блануца та ін.]. – К.: Наукова думка, 2006. – С. 252.

14 Гуржій О.І. Селяни України та їх оподаткування в XVIII – середині ХІХ ст. / О.І. Гуржій, В.М. Орлик. – Біла Церква: Вид -во «Пшонківський О.В.», 2012. – С. 27–46.

15 Там само.

16 Гуржій О.І. Вказ. праця. – С. 33–57.

17 Там само. – С. 66.

18 Гуржій О.І. Гетьманська Україна / О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. – К., 1999. – С 70, 75.

19 Гуржій О.І. Селяни України та їх оподаткування в XVIII – середині ХІХ ст. / О.І. Гуржій, В.М. Орлик. – Біла Церква: Вид -во «Пшонківський О.В.», 2012. – С. 65, 76.

20 Гуржій О.І. Купецький стан на Лівобережній і Слобідській Україні / О.І. Гуржій. – Там само. – С. 17.

21 Гуржій О.І. Селяни України та їх оподаткування в XVIII – середині ХІХ ст. / О.І. Гуржій, В.М. Орлик. – Біла Церква: Вид -во «Пшонківський О.В.», 2012. – С. 59–60.

22 Смолій В.А. Гайдамацький рух / В.А. Смолій // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г. – Д. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; НАН України. Ін -тут історії України. – К.: Наукова думка, 2005. – С. 20–21.

23 Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька / Ю.А. Мицик; Національний ун-т «Києво-Могилянська академія», Ін -т української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002. – 187 с.

24 Омельчук В.В. Народне повстання 1734 – 1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті і міжнародних відносинах: дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / В.В. Омельчук; Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 206 с.

25 Колесник В. Боротьба проти польської колонізації на Правобережній Україні. Гайдамацький рух / В. Колесник, В. Щербатюк // Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження / [Щербатюк В., Березовський О., Верговський С. та ін.]. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 138–148.

26 Щербатюк В. Коліївщина // Історія регіонів України: Лисянщина / В. Щербатюк; Центр пам’яткознавства НАН України та Українського тов -ва охорони пам’яток історії та культури та ін. – К.: Логос, 2002. – С. 85–92.

27 Уманський сотник Іван Гонта // З української старовини. – К., 1991. – С. 94–95.

28 Щербатюк В. Вказ. праця. – С. 89.

29 Уманський сотник Іван Гонта // З української старовини. – К., 1991. – С. 94–95.

30 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С 121, 138, 155, 168; Щербатюк В.М. Історія регіонів України: Лисянщина / В.М. Щербатюк. – К.: Логос, 2002. – С. 313.

На початок