Дурнов Є.С.,
кандидат юридичних наук
Сокур Ю.В.,
кандидат юридичних наук

Лекція 2. Україна у складі Великого князівства Литовського та Польщі (друга половина ХІV – середина ХVІІ ст.)

 

1. Експансія в українські землі Литовського князівства і Польщі.
2. Соціально-економічний розвиток України.
3. Розвиток української культури.

 

1. Експансія в українські землі Литовського князівства і Польщі.

Феодальна роздробленість Київської держави, постійна загроза з боку Золотої Орди, внутрішня боротьба між князем та боярством у Галицько-Волинському князівстві призвело до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.

У XІV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період піднесення в розвитку її сусідів – Литви, Польщі, Московського царства.

Внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об’єднання войовничих, відсталих язичницьких племен у XІІІ ст. утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316 – 1341 рр.). М. Грушевський вказує, що «… за часів Гедиміна литовська окупаційна політика в руських землях була сильно розвинена. Литовський уряд свідомо вступив на дорогу збирання руських земель. Гедимін сам титулував себе «королем литовським і руським», а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконання, що всі руські землі мають до нього належати»1.

На початку XІV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341 – 1385 рр.). М. Грушевський так описує політичну діяльність Любарта: «Боротьбу за Волинь вів головно сам Любарт, для якого було питанням життєвим, бо інших земель він не мав. Під час боротьби за галицько-волинські землі продовжувався процес окупації українських земель князями з литовської династії. Сорокалітній період боротьби за Волинь і Галичину був саме часом особливого розширення Великого князівства Литовського. Рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіальний приріст. І поширення це робилося в напрямі українських земель. Цей напрям був продиктований принципом найменшого спротиву або найменшої трати сили. Бо на нові здобутки, треба було більше сил і більше енергії. Подальше розширення території Великого князівства Литовського в землях білоруських і великоруських, на північно-східних кордонах вводило його провідників у тяжкі конфлікти із сусідніми державами і вимагало напруженої уваги…  Одним політичним чинником, з котрим можна було увійти в конфлікт за українські землі, залишалася Татарська Орда, але в другій половині ХІV ст. вона була в повному занепаді»2.

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345 – 1377 рр.) узяв курс на захоплення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355 – 1356 рр. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а у 1362 р. – Київ. Того самого року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі – Чернігівська, Київська та Волинська – залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе зобов’язання захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Українська аристократія підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у боротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.

Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території України, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно менш розвинутими від них, сповідували язичництво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали православну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і білоруськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов’янська мова ставала державною, нею писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями литовців і руських, а свою державу – Великим князівством Литовським і Руським.

Населення українських земель також прихильно зустрічало нову владу передусім тому, що вони вели боротьбу з татарами. Литва в цей час своїми військовими силами обороняла Україну від Золотої Орди, а це було найважливішим для українського народу – позбутись татарського іга. Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри, з пошаною ставились до місцевих звичаїв та установ. За браком людей литовці для управління завойованою величезною територією дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади3.

Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. польський король Казимир ІІІ уклав союз з угорським королем проти України і дістав підтримку Ватикану. Через дев’ять днів після смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир ІІІ розпочав похід у Галичину. У боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захопив усю Галицьку землю. Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, що хотіла знищити православ’я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир ІІІ офіційно пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося.

Вже в 1340 р. король попросив Папу Римського звільнити його від присяги «дотримувати обряди, права і звичаї православних підданих» і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям. В усіх волостях були призначені старости. Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедька вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися за Галичину і Волинь з литовцями, які підтримували українців. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині. У 1379 р. помер польський король Казимир ІІІ. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Владислава Опольського. Останній оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архієпископство.

Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі. Північна Буковина – частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 р., – потрапила у залежність від Молдавської держави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVІ ст., вона почала залежати від Турецького султана. Ще у другій половині XІІІ ст. Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві територіальні утворення – жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очолювали їх угорські феодали. Наприкінці XІV ст. у Польщі та Литви з’явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, претензії на всі давньоруські землі почала заявляти Московська держава. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості.

Від середини XІV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється значення Київського князівства, де княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок приєднання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок колонізації південних степів. Під владою київського князя були Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Остер, Черкаси, Переяслав, Канів, Звенигородка та інші міста, де Гедиміновичі призначили своїх намісників. Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну владу в землі. Так, у його підпорядкуванні були старости, він здійснював верховне командування військовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам.

Протягом 1362 – 1395 рр. у Києві княжив представник династії Гедиміновичів – Володимир Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, розпочалося карбування власних монет, з’явився герб Києва – архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський герб на зеленому тлі. Дотримуючись своєї політики, Вітовт усунув князя Володимира від князювання в Києві. На його місце призначив Скиргайла Ольгердовича. Після його смерті у 1396 р. Вітовт правив Київською землею через своїх намісників. Князівська влада в Києві відновилася ще раз з 1440 до 1470 р. Останнім київським князем був Семен Олелькович. Після цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати литовські воєводи.

Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р., коли московське царство, будучи втягнутим у монголо-татарські міжусобиці, розгромило золотоординські полчища Мамая. У зв’язку з цим у польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича.

У 1385 р. у зв’язку із загостренням зовнішньої та внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену та ін.) великий князь Ягайло вирішує об’єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (сучасна Білорусь) Ягайло й польські представники підписали акт про унію (союз), яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські та білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні сили об’єднувалися, казна князівства мала використовуватися на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення та полонізувати його.

Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі). Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти свавільного, антидержавного акта Ягайла виступив князь Вітовт (1392 – 1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв’язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського. Політика Вітовта була спрямована на зміцнення Литовської держави. Залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), Західне Поділля змушений був передати Польщі. Вітовта непокоїло й те, що багато дрібних князів з династії Гедиміновичів українізувалися, почали вболівати за місцеві інтереси більше, аніж загалом за справи Великого князівства. Тому Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, щоб позбавити їх місцевої підтримки4. Дрібні князі, аби зберегти свої землі, повинні були відбувати військову службу у Великого князя.

Таким чином, Україна перетворилася на литовську провінцію під керуванням великокнязівських намісників. Розширюючи кордони держави, Вітовт поставив перед собою завдання витіснити татар з Причорномор’я і вийти до берегів Чорного моря. Проте внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишалася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала великому князю Вітовту (1392 – 1430 рр.). Водночас Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об’єднання в своїх межах усієї Русі й Східної Європи). Виникла так звана литовська альтернатива розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але у битві на річці Ворскла у 1399 р. великий князь Литовський Вітовт зазнав поразки від татар, були вбиті десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі у м. Городель у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалося польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалася. Після смерті Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла (брата Ягайла), відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430 – 1431 рр. польське військо захопило Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд своїм привілеєм від 1432 р. зрівняв їх у правах із литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників – руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.

Руські князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром Ягайловичем (1440 – 1492 рр.) були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства, і їм надано автономію. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. Але поступки з боку Литви були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд вже на початку 50 -х років XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування. У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване й Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підкорялися безпосередньо владі великого князя. Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського. Воно було жорстоко придушене, і після цього українське панство в Литві й Польщі вже відстоювало тільки свої станові й особисті інтереси.

У 1569 р. Польща і Литва підписали Люблінську унію, що пов’язувалась з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни (1558 – 1583 рр.) з Московською державою. Литва, яка опинилася на межі воєнної катастрофи, змушена була об’єднатися з Польщею в єдину державу Річ Посполиту (республіку), де діяв єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі, вводять єдину грошову систему, право (за польськими зразками), проводять спільну зовнішню політику). Католицтво оголошено державною релігією. Литва у новій федеративній державі зберігала свій державний статус: окреме законодавство, судову систему, центральний і територіальний уряди, військо та фінанси, але вимушена була погодитися з територіальними поступками на користь Польщі. У складі Литви залишилися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Українське суспільство, на відміну від литовського, не забезпечило собі окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави, тому становище українців після унії різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об’єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що інтенсифікувало зв’язки між ними; прискорилася колонізація Подніпров’я. Політична й релігійна ситуація в Україні загострилася в зв’язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. Папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Він наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських і православних країнах зустріли вороже, населення Польщі розділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального й релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад, Різдво, Пасху) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію. Проте повстання під проводом Криштофа Косинського (1991 – 1993 рр.) та Северина Наливайка (1594 – 1596 рр.), що згодом розгорнулись, не змінили становище українців на краще.

Польща підтримала прагнення Ватикану покатоличити Україну. Навіть було передбачено перехідний період для обернення православних у католиків. Крім того, окремі православні єпископи прагнули зрівнятися в правах із привілейованим католицьким духовенством, а частина православних українських феодалів – зайняти «місце під сонцем» і у Речі Посполитій. У результаті у 1596 р. у Бресті було підписано церковну унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створювали уніатську (греко-католицьку). Уніати визнавали догмати (теорію) католицької церкви, своїм главою – Папу Римського, але обряди залишалися православними, а богослужіння проводилось церковнослов’янською мовою. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків, а уніатська шляхта діставала право обіймати державні посади.

Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися уніатам, ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Таким чином, для більшості населення висока ідея об’єднання всього християнства відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій. Підписання унії призвело до загострення релігійної та національної боротьби. Проти неї виступили народні маси, частина знаті на чолі з київським воєводою князем Костянтином Острозьким (1527 – 1608 рр.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Боротьба проти католицької та греко-католицької віри стала складовою частиною визвольного руху проти колоніальної політики Польщі. Проти унії виступив козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він надавав підтримку православній вірі та освіті. Його зусиллями було засновано в Києві братську школу, яка дала початок майбутній Києво-Могилянській академії.

У 1625 р. вибухнуло козацько-селянське повстання, яке очолив гетьман реєстрового козацтва Марко Жмайло. З новою силою повстання розгорілось у 1630 р. на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом). Це змусило Польщу в 1632 р. визнати за православними свободу віри, право заснування шкіл та друкарень5. Проте нові утиски викликали 1637 р. велике повстання на чолі з Павлом Бутом (Павлюком). Згодом після поразок проти польських військ у 1638 р. повстання очолили Яків Острянин та Дмитро Гуня. Однак усі повстання зазнали поразок, що тимчасово послабили національно-визвольну боротьбу українського народу.

Таким чином, протягом майже двох століть більшість населення України проживала у складі Великого князівства Литовського. На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків стверджує, що, по суті, воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури і національної самосвідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення. Водночас, як засвідчує доля Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польської корони під сумнів було поставлене власне існування українців як окремої етнічної спільноти, що викликало збройний супротив у формі селянсько-козацьких повстань.

 

На початок

2. Соціально-економічний розвиток України

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою, істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України. Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн і загальною площею 815 тис. км2. Поляки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну поширювалась система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим. Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами. Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5 % усього населення6.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї. Наприкінці XV – на початку XVІ ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання – сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада в країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573 р.) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи. Польська шляхта наступала також на права міст. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки за польськими законами передбачалось, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів. У тогочасних українських містах проживало до 15 % усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50 багатих патриціанських родин. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Середні городяни складалися із купців і торговців. Мешканці міста належали до стану міщан.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними. До середини XVІ ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав. У 1447 р. селян позбавили права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян користуватися за плату панськими млинами і шинками. Наступним обмеженням прав селян стала заборона на їх переселення. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти лише з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVІ ст. у багатьох країнах Європи збільшився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися до феодальних володінь. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVІ ст. – два -три дні на тиждень. Окрім панщини селяни мали виконувати для пана й інші роботи.

Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині та Волині воно набувало жорстокого характеру. У зв’язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Нідерладії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії. В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів. Наприкінці XІV – на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі.

Входження українських земель до складу Польської держави супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації українського селянства. Розвиток міст, ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали бажали розширити їх виробництво. Їм стало вигідніше не отримувати з селян натуральні податки, а виробляти продукцію у своєму маєтку – фільварку (з німецької – хутір, ферма). Це були багатогалузеві господарства, що ґрунтувались на підневільній праці селян (панщині). Для своїх фільварків феодалам потрібна була земля, тому вони всіляко обмежували селянське землеволодіння, збільшували панщину, юридично зафіксовували кріпацтво. Аграрна реформа здійснювалася згідно з виданим у 1557 р. польським королем Сигізмундом II Августом «Уставом на волоки». Відповідно до неї всі землі перемірялися і ділилися на однакові ділянки – волоки (21,3 га). Найкращі землі відводилися під фільварки, зведені в одну велику площу. Селянам віддавалися гірші, окраїнні землі. Система волоків підривала общину, оскільки земля тепер виділялася не на неї, а на окреме господарство – дим. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено артикулами польського короля Генріха Валуа 1573 р. і III Литовським статутом 1588 р. Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок здавання панами своїх маєтків в оренду, найчастіше євреям -лихварям, які, прагнучи більших прибутків, посилювали експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшення площі оброблюваних земель. Основними культурами залишалися жито, пшениця, що вирощувалися на продаж. У XV ст. відбулися суттєві зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт, що стимулювало розвиток скотарства. Велике значення мав деревообробний промисел. Лісоматеріали теж у великій кількості експортувалися в Європу. При фільварках організовувались різноманітні промислові підприємства з перероблення сільськогосподарських продуктів і корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні варниці – для виробництва пороху). У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувались 1–2 рази на рік, тривали кілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Ще за часів Литовсько-Руської держави соляні промисли були зосереджувались у Руському воєводстві, переважно в Перемишльському, Дрогобицькому та Коломийському староствах. Уже в другій половині ХVІ ст. на соляних промислах у цих районах виварювалося скільки солі, що це давало змогу забезпечувати потреби населення майже всієї України. Сіль із Галичини вивозилася також у Польщу, Білорусію й Литву. У великій кількості вона виварювалася в державних жупах, що віддавалися урядом феодалам на відкуп. У 50 -х роках ХVІ ст. державні прибутки від соляних жуп становили 31 445 злотих. Значна частина соляних промислів належала міщанам та селянам. Поблизу Волинської жупи було 130 «людських» веж, в яких виварювалося 1 508 возів солі. Можна припустити, що справжні розміри видобутої селянами солі були більшими, бо селяни занижували їх, щоб менше платити податків7.

З розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі значно зросли можливості для купецького підприємництва. З’явилось багато нових товарів, торгівля якими давала більше прибутку і була менш громіздкою, ніж торгівля, скажімо, сіллю. Сіль вимагала багато транспортних засобів для перевезення. До того ж в Україну вона привозилась здалека (з Криму, Чорноморського узбережжя або з Галичини).

Крім того, різка зміна політичної обстановки у другій половині XV ст. на південних кордонах України також негативно позначалася на торгівлі сіллю. У результаті агресії Туреччини, що разом з Кримським ханством захопила північне узбережжя Чорного моря, всі південні джерела солі опинились у руках ворожих держав. За таких умов транспортування солі з узбережжя Чорного моря і Криму стало дуже небезпечним. На зміну купцям, які поступово скорочували доставку солі з Півдня, з’явилися нові солеторговці – чумаки.

Перші письмові згадки про солеторговців, які приїздили з центральних районів України до Кримського ханства по сіль, знаходимо в листах кримського хана Манглі-Гірея до російського царя Івана ІІІ 1499 р. Хан скаржився московському цареві на «людей», які «приходя, соль берут, а пошлины не дают». Хан підкреслював, що вони «соль сильно емлют», і просив Івана ІІІ вплинути на литовського князя, в підпорядкуванні якого тоді було все Подніпров’я, щоб той не дозволяв своїм підданим діяти подібним чином на його території.

Трохи пізніше, в 40 -х роках XVI ст. в документах починають згадуватись солепромисловці під назвою «соленики». Цей термін не став загальною назвою нової категорії солепромисловців. Останнє відоме вживання його відносять до 1665 р. З часом поширюється нова назва людей, які промишляють сіллю – «чумаки», а сам промисел почав називатись чумацтвом8.

Суспільно-політичне, правове і економічне становище різних верств феодалів на українських землях визначалося розмірами їх земельної власності. Свої земельні володіння феодали збільшували за рахунок захоплення земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неосвоєної території та феодальних земельних пожалувань. Великі землевласники мали назву «магнати» (з латинської – вельможа, володар) і набули для себе широких політичних прав і привілей, які значно відрізняли їх від середніх і дрібних феодалів. Число магнатських родів не перевищувало 70. У XVI ст. цей стан був закритим, увійти до нього навіть багатим було неможливо. Найзначнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Радзівілів, Сапєг, Потоцьких, Конєцпольських та ін. Так, князеві В.К. Острозькому належало понад 80 міст і містечок, 2 760 сіл, 1,4 млн га землі, і він був заможнішим від усіх інших вельмож і навіть самого короля Польщі. Я. Вишневецькому належало 230 тис. селян.

Магнати підлягали лише юрисдикції короля або великого князя Литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і старост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругвових». З магнатів складалася Рада великого князя («пани-Рада»), яка вирішувала найважливіші питання разом із князем. Після Люблінської унії її змінив Сейм. Він складався з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби. Король обирався сеймом, не міг передавати свій престол у спадок, оголошувати війну і мир, скликати посполите ополчення без згоди сенату. Тобто його прерогативи обмежувалися. Сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої (воєвод, каштелянів). Найвпливовішою частиною Сейму була посольська ізба із 170 делегатів – послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запровадження нових податків, скликання посполитої ради тощо. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв принцип «вільної заборони» – «ліберум вето».

До вищих службових осіб належали коронний маршалок, коронний канцлер, коронний та польний гетьмани. В адміністративному відношенні Річ Посполиту поділяли на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) й Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі зі старостами. На початку XVII ст. Річ Посполита мала площу майже 1 млн км2.

Нижче магнатів стояла шляхта – середні та дрібні феодали, які жили на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину постійного війська. Ще з XIV ст. в Україні почали застосовувати порох. У 1394 р. вперше у Львові з’явилися гармати, а пищалі (вид рушниці) вперше згадуються в 1471 р. Введення вогнепальної зброї змінило характер воєн, збільшило значення регулярного війська, ускладнило оборонну техніку. За військову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підпорядкованості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкнутою верствою: до неї могли переходити селяни, духовенство. Поступово шляхта утверджує за собою все більше прав і привілеїв. Вона звільняється від суду королівських чиновників, сплати мита на іноземні товари, отримує право вільної навігації по р. Вісла та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати і бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубували руку. Поступово сформувався своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича прирівнювалося до найсильнішої клятви і слугувало незаперечним доказом у суді. За порушення «шляхетського кодексу» (дезертирство, заняття торгівлею та ін.) шляхтич за вироком суду позбавлявся усіх привілеїв. На українських землях шляхта становила до 2,5 %, а у Польщі – 8–10 % населення.

Ще одну суспільну верству становило духівництво. До нього входили священики із сім’ями, церковний причет. Священик мав ділянку землі і різні натуральні данини від парафіян. Духовний сан вважався спадковим – після батька парафію отримував син. Після Брестської унії 1596 р. зростає роль церкви як національної організації. Митрополит та єпископи виконували роль політичних репрезентантів українського народу перед польським урядом, оскільки інакших він не мав. Церковні собори набували загальнонародного значення.

У цей час, залежно від характеру повинностей, селян поділяли на три категорії: 1) тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі зі власною худобою. Спочатку вони працювали 8–14 днів на рік, потім – 100, а далі – 200 днів. Крім праці, в полі, були різні податки і служби: повіз, шляхова, сторожова; 2) ремісники та службові селяни. Були окремі села колісників, ковалів, пекарів. Службовими селянами вважали конюхів, бортників та ін., які мешкали біля замків; 3) чиншові селяни, які платили чинш з власної землі продуктами. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Селянин втратив право переходу від одного до іншого поміщика.

Населення українських міст – міщани поділялися на три основні групи: 1) патриціат (найбагатші купці й промисловці); 2) бюргерство (цехові майстри й торговці середньої заможності); 3) плебс (міські ремісники, дрібні торгівці).

Найбільшим містом у XV ст. був Львів із населенням майже 10 тис., тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об’єднували 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема, Кам’янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвинутою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Європою і Сходом. Таким чином, наприкінці XІV – у першій половині XVІ ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни.

На початку XVII ст. найбільшим містом залишався Львів (18 тис. жителів). Київ зріс до 15 тис. жителів, Біла Церква – до 10,7 тис. Динаміку зростання міського населення простежив дослідник Омелян Терлецький. Він вважав, що у ХVІ ст. чисельність усіх жителів українських земель не перевищувала 2 млн осіб. Сучасні ж вчені наводять дещо інші статистичні дані. Так, у 1500 р. в країні налічувалось 4,4 млн осіб, 1550 р. – 4,9 млн, у 1600 р. – 5,3. На середину ХVІІ ст. тільки на Київщині мешкало вже близько 1 млн 400 тис., а у межах Слобожанщини – 50 тис. осіб. На території ж Київського і Чернігівського воєводств – 1 750 тис., Подільського – приблизно 350 тис., на Волині – 900 тис., Закарпатті – 300 тис., Північній Буковині – 50 тис. чоловік. Для порівняння наведемо кількість населення в найбільш розвинутих країнах того часу: Франція – близько 15 млн жителів, Іспанія – 8–9 млн, Англія – 2,5–3, Польща – близько 2 млн (уся Річ Посполита – до 5 млн осіб)9.

Міське населення в середні віки поділяли за цеховою (професійною) ознакою, де привілейований стан мало купецтво. Перші цехи з’являються ще наприкінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією із власним статутом на чолі з цехмістром. Панівний стан у цехах займали майстри, далі йшли підмайстри та учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демонструючи зразок своєї роботи, і за згодою цеху міг бути атестований як майстер.

Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися в майстри. Цехи мали свої свята, своїх заступників, ікони, прапори.

Самі міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися – державній чи приватній. Відповідно сплачували податки і виконували повинності. Окремим містам з 1339 р. почали видавати грамоти на магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебург). Такі міста звільнялися від управління і суду королівських намісників і діставали право на самоуправління. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних повинностей. На чолі міського самоврядування стояли війт і бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада з радниками – адміністраційною. Виконавчими особами були писар і шафарі. Ці органи контролювалися багатшою частиною населення: купцями, лихварями, майстрами. Самоуправління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Житомир, Київ. Переваги в органах самоуправління мали представники неукраїнського населення й уніати.

У Великому князівстві Литовському склалися сприятливі умови для кодифікації законодавства, що знайшло своє відображення в Судебнику великого князя Казимира (1468 р.) і Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.). Судебник великого князя Казимира регулював маєткові права, визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки. Дещо взято з «Руської Правди», але введена смертна кара. Литовськими Статутами утверджувались і збільшувались права шляхти, мали тенденцію до зрівняння її у правах із магнатами, значно обмежували права селян. Головну увагу приділяли правовому регулюванню феодальної земельної власності. Шляхетську земельну власність усіх видів вважали недоторканною. Кримінально-правові норми мали характер феодального привілею. Життя, здоров’я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважали посягання на життя і здоров’я короля та великого князя. Найтяжчим покаранням (на відміну від «Руської Правди») була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини (заколот, здача замку та ін.), убивство. Розрізнялися проста смертна кара (повішання, відрубування голови та ін.) і кваліфікована (та, що до настання смерті доставляла жертві муки: спалювання, четвертування та ін.). Були калічницькі покарання (відрубування руки, відрізання частин тіла: вуха, носа та ін.), мало місце ув’язнення в башті тощо.

Для шляхти застосовували особливий каральний захід: виволання (викрикування), пов’язаний з публічним оголошенням вироку. Фактично це означало оголошення людини поза законом: вона втрачала шляхетство, майно, можливість жити на території держави. Існувала і складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину (штраф за убитого), відшкодування збитків та ін.

Також слід зазначити, що наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов’язане угноєння ґрунту та використання плуга і сохи із залізними лемешами. Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалася в господарствах феодалів. У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. Так, у Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини застосовувалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині – вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними. З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, вончосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV – XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль і в селянському господарстві. Селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев’яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягувалися грішми.

Наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.

У XV ст. – першій половині XVI ст. на Україні тривав подальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, зокрема, – хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам’янці – суконні). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, що відбувалися у певні дні у великих містах.

Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв’язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами -колоніями в Криму.

З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер’ю, Новгородом, Москвою. У Києві існували двори -колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. Наприкінці XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу тощо.

Соціальні суперечності в Україні загострювались внаслідок того, що з кінця XVI ст. до них додавався національний фактор. Адже в цей час польська шляхта та магнати – Замойські, Любомирські, Калиновські. Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та інші – почали активно проникати на українські землі та вибудовувати там свої потужні латифундії, супроводжуючи цей процес не лише освоєнням незайнятих земель, а й активним загарбанням тих, що раніше належали українцям. Зважаючи ж на ту обставину, що час проникнення польських панів збігся із часом динамічного розвитку кріпосницьких відносин загалом, то останні асоціювалися в народній свідомості саме з появою поляків і як вияв національно-релігійного гноблення.

До основних ознак соціально-економічного розвитку українських земель у першій половині XVІІ ст. можна віднести: зростання магнатського землеволодіння; розвиток фільваркового виробництва; освоєння нових земель; зростання міст; розширення зовнішньої та внутрішньої торгівлі; посилення закріпачення селянства та феодально-кріпосницької експлуатації населення; погіршення становища селянства та міщанства.

 

На початок

3. Розвиток української культури

Період з кінця XІV – до початку XVІ ст. – час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські набіги, нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдавських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси – все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури.

Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури. Україна мала тісні зв’язки з культурами російського, білоруського, болгарського, сербського та інших народів. Для розвитку культури величезне значення мало початок та розвиток друкарства, поширення друкованих книг. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов’янського друкування кирилицею. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Московії. У Великому князівстві Литовському книгодрукування почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина (бл. 1490 – 1540 рр.). Спочатку у Празі в 1517 р. він видав церковнослов’янською мовою «Псалтир» і частини «Біблії». Переїхавши до Вільно, Ф. Скорина видав «Малу подорожню книжицю» (1522 р.) та «Апостол» (1525 р.). В Україні книгодрукування розгорнув першодрукар Іван Федоров, який після видання спільно із своїм помічником Петром Мстиславцем «Апостола» – першої відомої, датованої 1564 р., друкованої книги в Москві і «Часовника» 1565 р., внаслідок переслідувань з боку вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». У 1572 р. І. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані небагатими міщанами, заснував там друкарню. У ній 1574 р. був надрукований «Апостол» – перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання. Того самого року І. Федоров надрукував і другу книгу – перший східнослов’янський «Буквар».

Через брак коштів І. Федоров уже у 1575 р. залишив Львів і влаштувався спочатку управителем маєтку Дерманського монастиря на Волині, а через деякий час знову зайнявся влаштуванням друкарні, тепер в Острозі. У цій друкарні, що містилася поряд з відомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована «Книга нового завіту», а у 1580 – 1581 pp. – славнозвісна «Острозька Біблія», перше повне видання Біблії у перекладі на старослов’янську мову. З Острога І. Федоров повернувся до Львова, де й помер 5 грудня 1583 р. Друкарня І. Федорова, яка через борги перейшла до рук кредиторів, незабаром була викуплена Львівським братством. Після заснування І. Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI ст. – у першій половині XVII ст. виникли і діяли також інші друкарні – Дерманська, Рахманівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стрятинська, Крилоська поблизу Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та деякі інші.

У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі. У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу. Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. Подальшого розвитку в Україні набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі та ін.

У літописанні у XIV – першій половині XVI ст. продовжувалися традиції історичного літописання. Проте через численні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Залишились переважно так звані литовські, або західноруські літописи, написані тодішньою руською мовою. Оскільки українські й білоруські землі у той час входили до складу Литви, в цих літописах подаються матеріали з історії України, Білорусі, Литви. Найзначнішим для української історіографії XV – початку XVI ст. є так званий Короткий Київський літопис, що становить частину Супрасльського рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу Білостока, якому належав рукопис). Цей літопис охоплює 862 – 1515 рр., але найцінніші відомості з історії України наводяться в останній його частині, де викладаються події за період 1491 – 1515 рр.

У XIV – першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси. Зокрема, зароджується театральне мистецтво. З’являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Могилянській колегії. Започатковується також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам’янці-Струмиловій у Східній Галичині.

Архітектура і образотворче мистецтво України XIV ст. – першої половини XVII ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі.

Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних народних рис з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів, – з другого.

В Україні у різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам’яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам’янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні й дерев’яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль та ін.). Часто будувалися й культові споруди – церкви, монастирі (церква у с. Сутківцях на Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.).

Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так, на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 р.), вежа Корнякта (1588 р.), каплиця Трьох святителів (1578 р.) і Успенська церква (1598 – 1630 рр.) у Львові та ін.

Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів.

Живопис, що раніше був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, воєнні баталії, набув поширення портретний живопис. Навіть на іконах образам святих надають рис реальних людей (свята Марія – проста українська жінка, жінка -мати та ін.).

Розвивається книжкова мініатюра (зокрема, в Пересопницькому євангелії), гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» і «Букварі» І. Федорова).

Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова та художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові. Відливали й художньо оформляли гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічники, зброю, посуд та ін. Оздоблювали за допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуванням тощо.

Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI ст. і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український народ відстоював свою національну самобутність і незалежність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були економічно більш розвинуті, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли створені міщанами церковні братства, які протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників та ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а на початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ.

У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не досліджене. Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є «відгалуженнями російського народу». Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток. Згодом згідно з концепціями М. Карамзіна (1766 – 1826 рр.), В. Ключевського (1841 – 1911 рр.), М. Погодіна (1800 – 1875 рр.), Київська держава сприймалась як результат витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин у брошурі «Як нам облаштувати Росію?»  писав: «Це все фальшива вигадка, що мало не з ІX ст. існував український народ з особливою неросійською мовою». Друга, науково виважена концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866 – 1934 рр.). Він вважав, що не існує «загальноруської» історії, так само як не може бути й «загальноруської» народності, а може бути тільки історія «руських народностей».

Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав ІV ст. н. е. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно «українсько-руська» народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь – це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км завдовжки і 800–900 км завширшки, об’єднувала різні племена, на основі яких формувалась українська народність. Київська держава підкорила також північні племена, від яких пішли великоруський і білоруський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінностей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначав, що Київська держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та північно-східних земель, що входили до її складу (поширення державної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відокремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв’язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників – усе це стало основою створення української народності. Водночас формувались єдина культура, мова і загальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етнічну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середньодніпровські діалекти.

За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін «Україна», який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва «Україна» вживається стосовно великої території Наддніпрянщини у 1187 р. в Київському літописі, коли йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку землю. Відтоді назва «Україна» вживається в літописах паралельно з назвою «Русь», «Руська земля». У XV – XVІІ ст. назва «Україна» вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, художніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVІ ст. були пісні «Засмутилась Україна», «Дума про Івана Вдовиченка-Коновченка», де йшлося про «славну Україну», і «Пісня про Байду», який мав «стати паном на всю Україну».

Представники третьої концепції – радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та сучасний вітчизняний дослідник П. Толочко вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Грушевського, його школи, заперечувала історикам, які твердили, що українська народність бере початок від слов’янських племен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів. Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії та інших наук10.

Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XІV – на початку XVІІ ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина – під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор’я – Кримському ханству. Проте, незважаючи на несприятливі історичні умови, в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, йшов подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська народність. За складних умов роз’єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI – на початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самобутність.

На початок

 

Найважливіші події11

Період

 

Подія

1230–1263

Князювання Міндовга. Об’єднання литовських племен і утворення

Великого князівства Литовського.

1340

Вторгнення поляків у Галичину.

1349

Захоплення Галичини Польщею.

1362

Перемога литовсько-українсько-білоруського війська на чолі з князем Ольгердом у битві з татарами на р. Сині Води (Сниводь).

1370–1385

Галичина під владою Угорщини

1385

Кревська унія між Литвою та Польщею.

1387

Остаточне захоплення Галичини Польщею.

1410

Грюнвальдська битва.

1500–1503

Війна між Литвою та Росією. Приєднання до Москви Чернігівщини й Новгород-Сіверщини.

1569

Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої

1573

Заснування Іваном Федоровим друкарні у Львові.

1581

Видання І. Федоровим Острозької біблії.

 

1 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський [Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін.]. – Т. 4. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 19.

2 Там само. – С.63–64.

3 Ковальський Б.П. Історія України: курс лекцій з комплексною методикою самостійної роботи студентів для підготовки бакалаврів у вищих навчальних закладах. Ч.1: Від історичних коренів до середини ХVІІ ст. / Б.П. Ковальський, В.В. Киричук, В.О. Солодько та ін. – К.: НМК ВО, 1993. – С. 47.

4 Мирончук В.Д. Історія України: навч. посіб. / В.Д. Мирончук, Г.С. Ігошкін. – Вид. 2 -ге, випр. – К.: МАУП, 2002. – С. 38.

5 Дзюба О.М. Історія України в особах: литовсько-польська доба / О.М. Дзюба, М.В. Довбищенко, Я.Д. Ісаєвич та ін. – К.: Україна, 1997. – С. 122.

6 Мирончук В.Д. Вказ. праця. – С. 44.

7 Див.: Сокур Ю.В. Правові основи торговельно-транспортного підприємництва в Україні (на матеріалах чумацького промислу ХVІІ – ХІХ ст.): дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ю.В. Сокур; Національна академія внутрішніх справ. – К., 2011. – 205 с.

8 Сокур Ю.В. Вказ. праця. – С. 34–35.

9 Гуржій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині ХVІІ ст. / О.І. Гуржій // Укр. істор. журн. – 1993. − № 3. – С. 43−49.

10 Мирончук В.Д. Історія України: навч. посіб. / В.Д. Мирончук, Г.С. Ігошкін. – Вид. 2 -ге, випр. – К.: МАУП, 2002. – С. 52.

11 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С 59, 74, 96.

На початок