Частина І

Україна від найдавніших часів до другої половини ХVІІ ст.

 

 

Сокур Ю.В.,
кандидат юридичних наук

Лекція 1. Витоки історії українського народу та його державності. Україна княжої доби

 

1. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
2. Східні слов’яни.
3. Виникнення та розвиток Русі у ІХ – ХІІ ст.
4. Розпад Київської держави. Виникнення і розвиток Галицько-Волинського князівства.
5. Монголо-татарська навала та її наслідки.

 

1. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

 

            Історія України відіграє особливо важливу роль у навчально-виховному процесі кожного навчального закладу. Історія – це не лише навчальна дисципліна, а й частина національного світогляду, важлива складова загальної культури суспільства. З грецької мови буквальне значення цього слова – розпитування, розвідування.

Предметом курсу історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на українських землях. Складним і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилось відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. За словами М. Грушевського: «У наших сторонах письменство почалося ширитися тоді, як почалося ширитися християнство. Найдавніші звістки про наші сторони починаються приблизно 2 500 років тому. Але це відомості про чорноморське узбережжя, де ще тоді нашого народу не було, а про наш народ письменні звісти у чужих народів починаються тисячу літ пізніше – 1 500 років тому. Це зветься початок історичних часів – доки сягають писані звістки людські. Для нашого народу це значить півтори тисячі літ назад, або 50 людських поколінь, рахуючи коло 30 літ на людське покоління»1.

Перші сліди перебування людини на території України сягають у давнину близько мільйона років тому. Стоянки первісних людей збереглися з часів раннього палеоліту (кам’яної доби) і виявлені у с. Королеве у Закарпатті, поблизу міста Амвросіївка в Донбасі, у с. Лука-Врублевецька, що на Подністров’ї, стоянка Кіїк-Коба в Криму та ін. Люди жили невеликими групами, видобували вогонь, полювали на дрібних тварин і займалися збиральництвом. Колективне виробництво та колективне споживання становили суть їхнього суспільного життя. Община була як родовою, так і соціально-економічною одиницею.

Археологи на території України виявили поселення людей часів пізнього палеоліту (35 – 10 тис. років до н. е.). Із цих поселень, де знайдено знаряддя праці з кременю і кісток мамонта (окремі навіть з орнаментом), найбільше досліджені стоянки в Києві на Подолі, у с. Мізин на Чернігівщині, поблизу Кривого Рогу. Всього палеолітичних стоянок знайдено в Україні понад двісті2.

Тогочасний клімат України характеризувався різким похолоданням, що було пов’язане з наступом льодовика. Земля перетворилася на лісотундрову зону. Змінився тваринний і рослинний світ. Характерною особливістю пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Села складалися з 5 – 8 житлових споруд, насамперед зимових у вигляді яранг, де мешкало 40 – 50 осіб. Удосконалилися й урізноманітнилися знаряддя праці. У цей час завершується фізичне й розумове формування людини сучасного типу (Homo sapiens).

За доби мезоліту клімат стає набагато м’якшим, оскільки останній льодовик у Європі зник приблизно 2 тис. років до того. На території України виявлено сотні мезолітичних поселень: поблизу сіл Білолісся та Мирне на Одещині, села Осокорівка Запорізької області, у Криму. Наявність багатьох маленьких стоянок свідчить про розпад общин на невеликі мисливські колективи. У цей період почали використовувати лук і стріли, приручати диких тварин, спочатку собак, а згодом – свиней. Поширилося рибальство. Індивідуалізація виробництва і споживання підвищила роль парної сім’ї.

Останньою стадією кам’яного віку була доба неоліту, що тривала з VІ до ІІІ тис. до н. е. Найхарактернішою для цього періоду була поява нових форм господарської діяльності людини – скотарства і землеробства, тобто перехід до свідомого виробництва продуктів харчування. У цьому зв’язку з’явилися досконаліші типи кам’яних сокир, ножів, виникли нові способи обробки каменю – шліфування, свердління, розпочалося виготовлення керамічного посуду.

В Україні виявлено близько 500 неолітичних поселень у районах Дніпра, Південного Бугу, Десни, Дністра, Сули та ін. Їх можна поділити на дві культурно-господарські зони: південно-західну (землеробсько-скотарську) і північно-східну (мисливсько-риболовну). Перша охоплювала територію Лісостепу Правобережжя, Західну Волинь, Закарпаття, Подністров’я, друга – Лісостеп Лівобережжя, Полісся.

У цей період підвищується роль сім’ї. Зміцнюється родова община.

Основу виробничих відносин становить спільна власність роду на знаряддя й продукти праці та на певну територію. Починають виникати територіальні зв’язки, які сприяють появі сусідських общин, а згодом і племені.

У ІV – ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України відбувається перехід до енеоліту (мідно-кам’яного віку), для якого характерні виробництво і обробка міді. Цей період залишив численні пам’ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (наприкінці XІX ст. саме в с. Трипілля вперше виявлено її пам’ятки). Будівлі мешканців цієї культури поділялися на житлові й господарські і розміщувалися рядами або колом. На пізньому етапі трипільської культури поселення значно збільшилися й налічували 1 – 1,5 тис. будинків. Трипільці займалися орним землеробством і скотарством. При обробці землі використовувалося рало. Великого розвитку досягло виробництво кераміки, яка характеризувалась вишуканістю й розмаїттям форм, оздобленістю різноколірним орнаментом. Особливо були поширені жіночі статуетки.

У цей час на основі територіальних общин формуються племена та виникають міжплемінні об’єднання, починають виокремлюватися найзначніші роди на чолі з старійшинами. Підвищується роль чоловіків у суспільстві. Господарською основою стає патріархальна сім’я, що свідчить про перехід від матріархату до патріархату.

Населення трипільської культури стало субстратом, або основою українського народу. Воно було автохтонним, тобто не прийшло з інших країв, а зародилося на берегах Дніпра і розселилося на всіх українських землях3.

Долю трипільських племен остаточно не з’ясовано. Мабуть, вони розпалися на кілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші започаткували нові етномовні групи Східної Європи та Азії. У другій половині ІІІ тисячоліття до н. е. на території України розпочалася бронзова доба. Її характерна особливість – поширення виробів з бронзи. Це сприяло появі нових видів знарядь праці і зброї. Основними видами господарської діяльності залишалися землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток землеробства й обміну, а також боротьба за території спричинили до створення великих союзів племен на чолі з вождями. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, проте суспільні відносини там ґрунтувалися на патріархальній сім’ї і племінній організації. З відкриттям і використанням заліза в історії України почалася нова доба, що характеризувалася руйнуванням старих соціально-економічних структур. У цей період завершується процес розпаду первіснообщинного ладу і розпочинається перехід до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту призвела до створення військово-політичних об’єднань, а це, у свою чергу, сприяло виокремленню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках почала зосереджуватись влада. Значно розширилися торговельні контакти із сусідами, особливо між Півднем і Північчю.

З початком VІІ ст. до н. е. історичний процес на території України був позначений впливом давньогрецької цивілізації – як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло зародженню державної традиції.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) вказують на те, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в І тис. до н. е. стали кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін.

На початку І тисячоліття до н. е. у степах Північного Причорномор’я оселилися кіммерійці – найдавніший історичний народ на території України, про який, зокрема, писав Гомер в «Одіссеї» (VІІІ ст. до н. е.). Вчені припускають, що кіммерійці належали до одного з фракійських племен. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони мали військові кінні загони, здійснювали воєнні походи, поступово переходили від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VІІ ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен.

У стародавніх книгах записано, що літ за сімсот до Різдва Христового на українських землях пасли свої череди скіфи4. Саме у VІІ ст. до н. е. в південноукраїнських степах з’являються скіфи – племена іранського походження. Вони захопили територію лісостепової зони України. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі. Останні були нащадками трипільців, протослов’янами, які проживали на території між Дніпром і Дністром і були завойовані скіфами. Наприкінці VІ ст. до н. е. у причорноморських степах формується велике державне об’єднання, очолюване скіфами, до якого ввійшло місцеве населення степових і лісостепових районів. Верховна влада у Скіфії належала царям, столиця розміщувалася поблизу м. Кам’янки Дніпровської (Нижній Дніпро). Розквіту скіфська державність досягла у VІ – ІV ст. до н. е. Про це засвідчують, зокрема, відомі скіфські кургани. Скіфи створили високу матеріальну культуру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової України. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і в Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об’єднання – Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (залишки цього міста знаходять на околицях Сімферополя). У ІІІ ст. до н. е. Мала Скіфія внаслідок нападів сарматів з півночі і римлян з півдня припинила існування.

З ІІІ ст. до н. е. до Північного Причорномор’я зі сходу почали проникати сарматські племена, які також мали іранське походження. За два століття вони захопили межиріччя Дону і Дніпра, а згодом – Дніпра і Дністра. Шість століть вони правили у степах Північного Причорномор’я, мали зв’язки з грецькими і римськими містами Причорномор’я.

На зміну сарматам з’являються алани, так само кочовики. Вони не зводили будинків, не займалися землеробством, мали багато коней, жили на возах.

Загалом на території України, за свідченням грецьких і римських авторів, протягом І – ІІ ст. н. е. проживало багато племен і народів, що змінювали одне одного.

Наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н. е. на території України з’являються германці – готи, вихідці з Прибалтики. Просуваючись через Полісся, готи розселилися на півдні України від Дністра до Дунаю і Карпат. Поблизу Дніпра вони створили власну державу. Періодично готи здійснювали напади на римські провінції. У ІV ст. готи прийняли християнство. У тому ж столітті зі сходу розпочинається рух гунів – кочових племен, які вторглися на територію Європи. Племена гунів витіснили готів і антів і зайняли простір між Доном та Карпатами. Готи відійшли за Дунай. Проте гуни довго не затрималися в Україні й у середині V ст. на чолі з Аттілою почали просуватися на захід, завдаючи вагомих ударів Римській імперії. Заснована Аттілою держава з центром на середньому Дунаї (сучасна Угорщина) розпалася після його смерті у 453 р.

Велику роль в історії України відігравали античні міста-держави Північного Причорномор’я. Заселення греками-колоністами цих земель почалося в VІІ – VІ ст. до н. е. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виокремлюються два основних періоди. Перший період – V – середина І ст. до н. е. – характеризується відносно самостійним життям і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду – середина І ст. до н. е. – 70‑ті роки ІV ст. н. е. – характерним стало те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водночас зазнавали нападів з боку готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основних центри. Перший – побережжя Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів (міста Борисфеніда на сучасному острові Березань під Очаковом, Ольвія поблизу сучасного села Парутиного Очаківського району Миколаївської області). Другий – побережжя Дністровського лиману (міста Никоній, Тіра – нині Білгород-Дністровський). Третій центр – у Південно-Західному Криму (міста Херсонес, Керкінітіда – нині Євпаторія). Четвертий центр – на Керченському і Таманському півостровах (міста Пантікапей, Феодосія, Горгіпія). Усі ці центри були рабовласницькими демократичними республіками, що підтримували тісні зв’язки із Грецією і Римом.

Таким чином, давнє населення сучасної України пройшло всі основні етапи розвитку: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий і залізний віки. Згідно з цим створювались типи суспільно-господарської організації життя: первісна і родова общини, племінна структура, станово-класове рабовласницьке суспільство.

На початок

2. Східні слов’яни

Слов’яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов’ян. Першим, хто оповів про їх походження та розселення, був монах Києво-Печерського монастиря Нестор, який проживав наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. і за свої праці названий у слов’янському світі літописцем. Так, згідно з дунайською концепцією, що походить з найдавнішого літопису – «Повісті временних літ» літописця Нестора, слов’яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися. За другою концепцією – вісло-одерською – прабатьківщиною слов’ян була територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує більшість дослідників, давні слов’яни розселялися між Дніпром і Віслою. Ґрунтуючись на археологічних даних, багато вчених доходять висновку, що слов’яни (протослов’яни), принаймні від часу виокремлення їх у ІІ тисячолітті до н. е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологічними знахідками), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов’ян на початку їх історії.

Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов’ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують й нові археологічні матеріали (які до того ж вказують на спадкоємність матеріальних пам’яток у цьому регіоні) та лінгвістичні дані. Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е., слов’яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов’ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи, крім слов’ян, жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у ІV – V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов’янським населенням.

Візантійські автори VІ ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов’ян під назвою венедів, антів та склавинів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи. Маврикій Стратег, описуючи антів, вказував: «Племена слов’ян і антів подібні своїм способом життя, своїми звичками, своєю любов’ю до свободи; їх жодним чином не можна прихилити до рабства або покори; вони хоробрі і витривалі, легко витримують спеку, холод, дощ, голизну, нестачу в їжі. До іноземців, які прибувають до них, вони ставляться лагідно і, виявляючи їм знаки уваги своєї, охороняють їх при потребі…»5.

Об’єднані групи слов’янських племен анти, які у VІ ст. н.е. жили в основному між Дніпром і Дністром, а також на величезних просторах півдня Східної Європи, сформувалися у ІІІ – ІV ст. у складі племен черняхівської культури. Після розпаду союзу племен анти розійшлися частинами в різні слов’янські угрупування. Назва «анти» тюркомовна, означає – «вірний», «клятва», «вірний клятвою на все життя»6.

У ІV – VІІ ст. союз давньослов’янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів, або росів займає територію Середнього Подніпров’я7. Анти (східні слов’яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.

У той самий період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда болгар з’явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VІ ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії. Авари, або обри, як їх називають найдавніші вітчизняні літописи, у середині VІ ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VІ ст. вони заснували державу на середньодунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.

Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VІІ ст. Після 602 р. вона зникла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою «слов’яни».

В арабських джерелах згадується про союзи слов’янських племен – об’єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов’яни жили родами, племенами. Найдавніші літописи «Повість минулих літ», «Перший Новгородський літопис», згадуючи про розселення слов’ян у Східній Європі у ІX ст., називають різні племена: білі хорвати, бужани, волиняни, в’ятичі, деревляни, дреговичі, дуліби, кривичі, полочани, поляни, радимичі, сіверяни, тиверці, уличі.

У літописі «Повість минулих літ» згадується, що «…слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами». Племінний союз полян займає в літописах особливе місце. Полянам належить найперша роль у процесі творення Київської держави. Полянські князі Кий, Щек і Хорив збудували Київ. Іноземні джерела раннього середньовіччя жодного разу не згадують полян, хоч подають про всі інші племена. Мабуть на той час племінне об’єднання полян для іноземців вже асоціювалося з назвою Русь.

Окрім давньоруських полян в історії відомі польські поляни, які започаткували польську державу, поляни в Моравії, болгарські поляни. Є припущення, що всі ці поляни виходять з великого Антського (Полянського) союзу племен, який територіально був розселений між Дністром і Дніпром у зоні лісостепу. Поляни – жителі поля. Візантійські джерела називають цей слов’янський союз племен «антами», самі ж анти називали себе «полянами». Вивчення археологічних пам’яток території проживання антів-полян вказує на те, що до племінного Полянського об’єднання входили шість племінних груп: уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни і білі хорвати. Після розпаду Слов’янського союзу в результаті війн з аварами у VІІ ст. ці племена самостійно виступають на історичній арені8.

Слов’янські племена зафіксовані західними джерелами вже у І – ІІ ст. н. е. Отож М. Грушевський саме цим часом датує навіть не зародження, а вже існування української народності. Він пише, що грецькі письменники VІ – VІІ ст. н. е. називали антами українців. «Це були, – пише М. Грушевський, – південно-східні, українські племена…, що виступали… вперше в історичних джерелах окремо, під ім’ям антів». Таким чином, для нього немає сумніву, що анти, дуліби та інші племена, ранньослов’янські племінні об’єднання складалися з українців. «Які племена жили за Доном і на Азовському узбережжі – писав історик, – літописці замовчують. Але й там…, очевидно, жили також українські племена»9.

Український історик та археолог М. Брайчевський поділяв цю точку зору М. Грушевського, але, на його думку, вона потребувала уточнення. Зокрема, він вважав, що безпосередніми предками українців були не тільки племена черняхівської культури, а й Полісся – пізніші древляни та сіверяни. Тому ставити знак рівності між антами і сучасним українським народом не можна. Це означало б спрощення справжнього етногенічного процесу10.

Починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов’ян пройшла кілька етапів розвитку. Слов’янські племена найчастіше селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або дерев’яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання – спалення трупів. Археологи при розкопках знаходять багато різноманітних знарядь праці та прикрас.

Основними заняттями східних слов’ян були землеробство і скотарство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов’ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в напрямі від первісної общини в перших століттях до нашої ери до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов’янських земель, – усе це сприяло утворенню східнослов’янської держави – Київської Русі.

На початок

3. Виникнення та розвиток Русі у ІХ – ХІІ ст.

 У науці немає єдиної точки зору щодо походження Русі. Існує кілька теорій.

А) Норманська теорія. Її започаткували німецькі вчені А. Шльоцер, Г. Байєр та Г. Міллер у другій половині ХVІІІ ст. Прихильники цієї теорії наголошують, що східні слов’яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. За їх твердженням слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

Б) Антинорманська теорія. Її засновником у другій половині ХVІІІ ст. був російський вчений М. Ломоносов. Антинорманісти доводять, що заснування східнослов’янської держави та й сама назва «Русь» мають винятково слов’янське коріння та походження. На їх думку, жодного відношення до цих процесів нормани не мали. У цьому контексті слід виокремити позицію М. Грушевського, який став конструктором власної «схеми руської історії». Вчений наголошував, що вихідною датою історії українського народу слід вважати ІV ст. н. е. Саме в цей період у кордонах Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя постає об’єднання слов’янських племен-антів, яких М. Грушевський ідентифікує із пращурами українців. А один із найавторитетніших дослідників історії Русі Б. Рибаков виводить назву «Русь» від імені союзу слов’янських племен Середнього Подніпров’я, що взяв ім’я одного із них – народу «рос» або «рус», відомого у VІ ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це, на його думку, наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. У цей час Русь як держава і народ неодноразово згадуються арабськими і візантійськими письменниками.

В) Болгарська теорія. Згідно з цією теорією Київ був заснований у VІ ст. вихідцями із Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата – Шамбатом. Пізніше навколо Київського князівства утворилася держава-імперія на чолі з болгарським правителем Угер Лачина (князем Ігорем). Основоположники концепції спиралися на збірку давніх болгарських літописів «Історія Джагфагра», поему Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», а також свідчення візантійського імператора Костянтина Порфирородного про другу назву Києва – Самбатос.

Г) Теорія пантюркизму. В її основі лежить твердження деяких західних істориків і археологів про винятково благотворний вплив Хозарського каганату (держава в пониззях Дону та Волги, що існувала впродовж VІІ – Х ст.) на формування держави у східних слов’ян. Вважалося, що хозари були народом тюркської мовної сім’ї, але сформувалися на основі угро-фінського субстрату і лише згодом зазнали тюркизації. Професор Гарвардського університету (США), українець за походженням О. Пріцак, пропонує взагалі відмовитися від слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами, а хозарами. Одна із їхніх родових гілок стала спадкоємницею роду Кия, який заснував місто Київ11.

Д) Торговельна теорія. Її засновником був російський вчений В. Ключевський. Фактично, є похідною від норманської теорії. Досить впливовою була на початку ХХ ст. Значний інтерес варягів до Наддніпрянщини пояснює торговельно-економічними причинами. Торговий шлях «із варяг у греки», освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою. На думку прибічників теорії, саме це й стимулювало утворення держави з центром у Києві (на середині шляху між Скандинавією на півночі і Візантією на півдні)12.

Е) Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та ін. Вони стверджують, що у східних слов’ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, наявність майнової диференціації, процес захоплення старійшинами общинних земель, багато численні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами, на які посилаються прихильники цієї теорії, є літопис «Повість минулих літ»13, що розповідає про правління князя-слов’янина Кия (кінець V – початок VІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Ще й нині в історичній науці існують пристрасті щодо походження слова «Русь». Дискусії розпочалися з другої половини ХVІІІ ст., коли Д. Шлецер і Г. Міллер у своїх працях висунули гіпотезу про варязьке походження слова та заснування держави вікінгами (норманами). Російські вчені, починаючи від М. Ломоносова, довели антинорманське, власне, слов’янське походження слова «Русь». Вони, відкидаючи будь-яку участь у державотворчому процесі Київської Русі варягів, називають державні утворення антських князів Божа, Андрагостра, Мезамира, що виникли до приходу на Русь норманів14.

Систему історичних поглядів на етнічну спадщину давньої Русі та зв’язки між російським і українським народом сформулював М. Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. Сучасні вітчизняні дослідники підкреслюють, що за новою концепцією вченого передбачався не тільки самобутній шлях історичного розвитку українського народу, а й охоплювала, на його думку, усі періоди політичного, культурного, суспільно-економічного, релігійного та державно-правового розвитку15. Автор довів, що Київська держава, її право та культура були утвором однієї народності – українсько-руської, а Володимиро-Московська – другої, великоруської16.

На межі VІІІ – ІX ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Русь з центром у Києві, як могутню державу, розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома «Пісня про Роланда» вказує на участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а візантійський історик Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з ІX ст. до 30‑х років XІІ ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям. Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці – плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були розвинуті чорна металургія й металообробка. Вже тоді виготовляли понад 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські країни. Русь торгувала хутром, медом, шкірою, різноманітними ремісничими виробами. Ввозились речі із золота, срібла, дорогі тканини, вина, посуд, зброя. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а у розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки – гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціальне розшарування населення. Існували феодальні двори – замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень – укріплені «гради», де жили ремісники і торгівці. Саме з таких «градів» виросли стародавні міста – Київ, Чернігів, Новгород, Ізборськ та ін. У «Повісті временних літ» зазначалося, що у ІX – X ст. на Русі налічувалось 20 міст, у XІ ст. – 32. За іншими літописами у XІІІ ст. в Київській Русі нараховувалось понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським виробництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільському господарстві, були вільні селяни – смерди. Вони мали власне господарство, проте працювали й на феодала. В історичних джерелах згадуються й інші категорії населення – дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й закупи – колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.

Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас становила його дружина (старша – бояри, молодша – звичайні дружинники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, вказують на перші кроки східноєвропейського державництва ще у VІ ст., коли в Середній Наддніпрянщині утворився військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними – у V ст.). За літописом, першим київським князем був Кий. У VІІІ – ІX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об’єднання – Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією, у генезисі давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з’явилися на слов’янській землі у ІX ст. Вони нападали на міста і селища слов’ян, розташовані навколо озера Ільмень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов’янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у «Повісті минулих літ», у 862 р. варязького конунга Рюрика ільменські слов’яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882) один із варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Києва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними купцями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик – герої легенд про Київ, то Олег (882 – 912 рр.) – перша історична особа в Київській Русі. Відомо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов’янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 рр. здійснив успішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку, що Київська Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної та культурної консолідації східних слов’ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі (912 – 945 рр.). У 941 р. Ігор здійснив похід на Візантію, а через три роки в результаті воєнного походу до Закавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Аррану (Кавказька Албанія) місто Бердаа.

Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з’явилися печеніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. позачергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян завершилася трагічно – жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Ольга. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в землю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів – по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив’язали до лапок голубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Святослава. За часів її правління (945 – 964 рр.) підвищився міжнародний авторитет держави. Цьому сприяли візит Великої княгині Ольги до Константинополя і прийняття нею християнства. Активно розвивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Ольга здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964 – 972 рр.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав просту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був сміливим полководцем. «Іду на Ви!», – так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965 – 967 рр. Святослав розбив Хозарський каганат, Болгарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в’ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу. З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Болгарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столицю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балканські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імператора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: «Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!» Воїни відповіли: «Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо». Нерівний бій тривав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від дунайських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дружини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього несподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Печенізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим до нього перейде розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980 – 1015 рр.). Він очолив боротьбу проти печенігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981 – 993 рр. Володимир здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і у такий спосіб покінчив з автономією давньоруських земель.

З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив кілька релігійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет слов’янських богів і для цього збудував у Києві нове святилище – пантеон. Проте зрозумівши, що язичництво не сприяє централізації влади, Володимир покінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релігією стає християнство (у його візантійсько-православному варіанті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, часто примусово.Дерев’яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв’язки. За часів правління Володимира, крім Візантії, Київська Русь підтримувала зв’язки із Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами. Після смерті Володимира (1015 р.) залишилося 12 його синів, між якими почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволодів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі Борис і Гліб стали першими канонізованими руською церквою). Проти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав.

Князь Ярослав народився в 978 р., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад 3 тис. новгородців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і незабаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019 – 1054 рр.) позначені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 р., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію. Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх великих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі – Софія Київська; було засновано багато монастирів. Найбільший з них – Києво-Печерський. Він став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розширились її торговельні й політичні зв’язки з європейськими державами. Правителі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київським князем. Так, донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті стала королевою Франції. Інша донька – Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів. Ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дружину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та культурну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054 – 1072 рр. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Всеволодом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики – половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві почалося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув’язненні. Половцям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

У 1073 – 1093 рр. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073 – 1076), Ізяслав (1077 – 1078), Всеволод (1078 – 1093). А наприкінці XІ – на початку XІІ ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяславич (1093 – 1113 рр.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами. У 1097 р. в Любечі відбувся з’їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З’їзд поділив Україну на Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське князівства.

У квітні 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повстали і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Всеволодовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір’ю – донька візантійського імператора Констянтина ІX Мономаха (бл. 1000 р. – 11 січня 1055 р.).

У роки правління Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) становище Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: розробив «Устав», або доповнення до юридичного кодексу законів «Поширена Руська правда» Ярослава Мудрого. «Устав» помітно обмежував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським міжусобицям. Київська Русь у цей період мала тісні зв’язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведською королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, названий на честь діда. Шостий син Мономаха – Юрій Долгорукий – заснував Москву.

Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125 – 1132 рр.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, Литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн ІІ Комнін. Неускладнені міжусобицями роки князювання Мстислава позначились стабільним економічним і культурним піднесенням.

Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства, об’єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту української культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу. На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з’явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50 – 100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки. Уже в ІX ст. східні слов’яни вміли писати. На це вказує «Софійська азбука», знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов’янські – б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці – слов’янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037 – 1039 рр.) – відоме «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено «Ізборник» – фактично першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XІ – на початку XІІ ст. монах Києво-Печерського монастиря літописець Нестор написав «Повість временних літ». У XІІ ст. як публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям». Вершиною давньоруської літератури стала героїчна поема кінця XII ст. «Слово о полку Ігоревім». Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

У Київській Русі високого рівня досягла музична культура, яка своїм корінням пов’язана з дохристиянськими віруваннями. Ще в давні часи східні слов’яни супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це засвідчують фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах – хори.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичу в Києві було збудовано соборну Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок Константинополя. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота – головний в’їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор – високу муровану споруду, увінчану 13 банями. Всередині собор оздоблений мармуром, мозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові було збудовано храм Св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви.

З архітектурою був тісно пов’язаний розвиток живопису і художнього різьблення. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрасили Софію Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески вкривали всі стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як «Дмитро Солунський», «Печерська богоматір», «Борис і Гліб». У Києві було кілька іконописних майстерень. Одна з них діяла в Печерському монастирі, де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських майстрів. Прекрасними зразками різьблення на камені є плити Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр’єві. Високим у Київській Русі був рівень мистецтва лікування. Так, лікар Агапіт Печерський розвивав традиційну народну і східну медицину.

Отже, на сучасних українських землях у ІХ – ХІІ ст. поряд з виникненням держави та набуттям значного її розвитку в Європі була створена висока матеріальна і духовна культура народу, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

На початок

4. Розпад Київської держави. Виникнення і розвиток Галицько-Волинського князівства

Русь з центром у Києві проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов’яни, які об’єднались в єдину міцну державу, зуміли відбити їх натиск і зберегти свою незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду держави, і на XІІ – XІІІ ст. припав період її роздробленості.

Для земель Київської держави цього періоду був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з’являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони їм служитимуть.

Основне населення Русі – селяни-смерди поділилося на дві групи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої «належності» князеві з періодичною виплатою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина. У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. Їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне виробляли залежні від боярина селяни. Економічні й торговельні зв’язки між окремими землями Русі зруйнувалися через замкнутий характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси за умов натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники – колишня опора Великого князя київського, більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.

Збільшувались і зміцнювались великі міста – центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XІІІ ст. налічувалося понад 300 ремісничих спеціальностей. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств. Це спричинило до поступового їх відокремлення від Києва. До таких міст належали Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Проте зростав і розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст Європи.

Великому київському князеві важко було управляти великою країною. За умов, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль регіональних і політичних центрів почали відігравати головні міста окремих земель.

Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Внаслідок цього рід київських князів набагато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XІІ ст. давньоруська держава остаточно розпалася.

Існуючі концепції, які лягли в основу роздробленості Русі недостатньо враховують особистісний фактор діяльності окремих князів, княжих кланів, прагнення членів будинку Ярослава розділити країну між собою. В основу діяльності всіх князів лягало устремління мати земельні володіння, нарощувати їх за рахунок близьких та далеких родичів17.

Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася розвитком економіки та соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги – половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші, які почали набагато частіше нападати на Русь.

Зі складу давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства: Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. Їхні володарі не підпорядковувалися Києву.

Вони самостійно управляли власними землями, мали військо, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами тощо. Очолював землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, ці князівства поділялися на менші князівства, або волості, в які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями – уділами – управляли менші князі – васали Великого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також земельні князівські з’їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте, незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися федеративна монархія і єдина православна церква з номінальним центром у Києві.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію князівства. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, тому за нього й боролися князі.

Спливав час, поступово право вотчинності входило в життя, його приймала частина панівної верхівки, підтримувана боярством. Та й сам Володимир Всеволодович, посівши київський стіл 1113 р., схилився до «отчинного» порядку, намірившись закріпити Київ за своїми дітьми і внуками. Однак уперше публічно проголосив принцип законного успадкування київського стола від батька до сина (по вертикалі, а не по горизонталі, як було раніше) онук Мономаха – Ізяслав Мстиславич, котрий 1146 р. заволодів головним руським престолом в обхід своїх дядьків-Мономаховичів – В’ячеслава та Юрія, і рішуче відкидав права на нього іншої гілки Ярославичів – Ольговичів. Розпочалася перша на Русі громадянська війна за Київ, волості й старійшинство (1146 – 1151 рр.). Вона офіційно й ознаменувала собою настання удільної роздробленості18.

Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132 – 1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139 – 1146 рр.), Ізяслав Мстиславич (1146 – 1154 рр.), Юрій Долгорукий (1155 – 1157 рр.), Ростислав Мстиславич (1159 – 1167 рр.), Мстислав Ізяславич (1167 – 1169 рр.), Гліб Юр’євич (1169 – 1170 рр.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177 – 1194 рр.). У 1183 р. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об’єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб’як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, проте так само був розбитий.

Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Ольговичів – наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.

У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає «Слово о полку Ігоровім».

Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Південніша окраїна руських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.

Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об’єктом литовської експансії.

У другій половині XІІ ст. Київська земля і Київ починають занепадати. Оскільки князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти Київським престолом, то на території Київської землі постійно точилися міжусобні війни, в ході яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ.

У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володимиро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Велике Гніздо у 1203 р., розграбували і спустошили місто. Через це наприкінці XІІ – на початку XІІІ ст. Київ повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні перемістився на захід – до Галицько-Волинського князівства.

Галицьке і Волинське князівства політично і економічно підносяться у XІІ – XІІІ ст. М. Грушевський справедливо вважав ці князівства спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Прута. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство.

На західних і північних кордонах Галичина давала відсіч угорцям і полякам, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів – литовських племен. Вдале розташування обох князівств, подалі від степу, убезпечило ці землі від нападів кочівників. Водночас це сприяло тому, що Волинь і Галичина були густо населені. Економічному зростанню краю сприяли міста, які стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі – товару, який був потрібний усій Русі.

Протягом 980 – 990‑их років київський князь Володимир відвоював у поляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу карпатських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Галичина і Волинь істотно розширилися. Слід відзначити, що у Галичині заможні та владні були бояри. Винятковий їх потяг до влади можна пояснити походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повноваження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпації общинних земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпечувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них більш істотний політичний вплив, ніж на Галичину. Волинські бояри одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому більше підтримували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі – Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників та угорців у 1099 р. Після їх смерті князь Володимир (1124 – 1152 рр.) об’єднав у 1141 р. галицькі землі з центром у Галичі. Він розширив межі князівства, боровся проти Угорського королівства, успішно протистояв прагненню Великих князів київських підкорити собі Галичину. Син його Ярослав Осмомисл (1152 – 1187 рр.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею. Про славу й авторитет, які мав цей князь на Русі, засвідчує похвала йому в «Слові о полку Ігоревім»: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златовкованім столі, відпер гори Угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь…»19.

Проте Осмомислові не вдалося обмежити боярську опозицію і після його смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира (1187 – 1198 рр.). Останній змушений був тікати до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела ІІІ захопив у 1189 р. Галицьке князівство і посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і влітку 1189 р. вигнали загарбників. З допомогою польського князя Казимира Володимир зміг повернутися до Галича. Однак його залежність від бояр ще більше посилилась. У середині XІІ ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича Волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170 – 1205 рр.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв’язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти агресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об’єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Романа княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Роман зумів захопити Галич і об’єднати Галичину з Волинню.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні князівської влади, тобто на ослабленні бояр. Багатьох з них він відправив на каторгу або стратив. Союзниками князя в боротьбі з боярами були міські жителі та дрібні бояри. Князь Роман успішно здійснював і зовнішню політику. Він двічі, у 1202 і 1204 рр., очолював об’єднані походи українських князів на половців, які завершилися вдало. Роман здійснив кілька походів у литовські та польські землі й у 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів.

У 1203 р. поразки в боротьбі з Романом за Київ зазнали суперники із Суздаля і князь Роман заволодів Києвом. Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українські князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Незабаром після смерті князя Романа знову розпочалися чвари між князями та боярські інтриги, посилилося іноземне втручання, що врешті призвело до розпаду держави. Синам Романа Мстиславовича Данилові та Василькові було відповідно три та один рік, і галицькі бояри вигнали їх разом з матір’ю – княгинею Анною. При цьому визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, прагнення до збереження і зміцнення князівства, з іншого, до поділу і роздробленості його території. За об’єднання земель під владою Великого князя виступали дрібні й середні бояри та городяни. Вони боялися необмеженої влади боярської верхівки, яка зосередила у своїх руках великі земельні багатства. Підтримувала князя також група володимирських бояр. Бояри, які були проти князівської влади, запросили княжити трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Та для багатьох бояр це стало великою помилкою. Не бажаючи ділитися владою з боярами, Ігоревичі знищили майже 500 бояр. Однак бояри з допомогою угорців стратили Ігоревичів. Скориставшись обуренням мас, польські й угорські феодали, прикриваючись захистом прав Данила і Василька, захопили й поділили між собою Галичину. Данило і Василько у 1215 р. дістали батьківську вотчину – місто Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили княжити Мстислава Удатного. Він княжив у Галичі до 1228 р. Водночас Данило і Василько об’єднали землі Волинського князівства і в результаті воєнних дій тільки у 1238 р., спираючись на городян і духівництво, заволоділи Галичем. Так була відновлена єдність Галицько-Волинського князівства.

У цей самий період виникла загроза німецької феодально-католицької агресії. У 1237 р. німецькі лицарі-хрестоносці захопили місто Дорогочин і хотіли перетворити його на опорний пункт для подальшого просування в Галицько-Волинське князівство. Проте у 1238 р. Данило розбив хрестоносців і звільнив Дорогочин.

Данило Галицький і далі здійснював політику об’єднання українських земель. Зокрема, у 1240 р. він захопив Київ і посадив там свого воєводу Дмитра. Взявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Проте обидва князівства ще протягом певного часу існували як єдине ціле під орудою старшого брата Данила.

У внутрішній політиці Данило, як і його батько, намагався забезпечити собі підтримку серед селян і городян, щоб не залежати від бояр. Він побудував багато міст, у тому числі в 1256 р. Львів, який був названий на честь його сина Лева. Для заселення нових міст Данило запрошував ремісників і купців з Німеччини й Польщі, а також руських земель. Багатонаціональний характер галицьких міст підсилювався великими вірменськими і єврейськими громадами, які після занепаду Києва переселилися на захід. У селах для захисту від бояр смердів призначалися спеціальні чиновники, створювалися військові загони із селян. Та монголо-татарська навала перешкодила Данилові здійснити його плани.

На початок

5. Монголо-татарська навала та її наслідки

У степах Центральної Азії здавна жили численні племена кочовиків – монголи, яких за назвою одного з їх племен також називали татарами. Наприкінці XІІ ст. тут виникла могутня військово-феодальна держава. Між ватажками племен – ханами точилася боротьба, яка скінчилася перемогою хана Темучина. У 1206 р. Темучина оголосили ханом усієї Монголії і дали йому ім’я Чингізхан, що означало великий хан. Він створив величезну кінну армію. В армії була сувора дисципліна. За найменший прояв остраху і нерішучості убивали. Монгольські воїни були спритні й безжальні. Про воїна говорили: «Він володіє безстрашністю лева, хитрістю лисиці, хижістю вовка, бойовим запалом півня». Стрімкою лавиною, зі свистом і виттям воїни кидалися на ворога. Під час облоги міст застосовували стінопробивні машини, а через стіни кидали глиняні горшки із запаленою нафтою.

Спочатку Чингізхан завоював якутів, бурятів, ойротів та інші народи Східного Сибіру. Потім – напав на Китай і в 1215 р. захопив Пекін. Тисячі китайських ремісників, перетворених на рабів, почали виробляти зброю і спорядження для армії Чингізхана. У 1221 р. він завоював Середню Азію і Хорезм. Перед монголами відкрився шлях до Закавказзя і Причорномор’я. Розграбувавши міста Хорезму, Чингізхан з основними силами пішов у Монголію. Для подальших завоювань він залишив у Середній Азії великі військові загони під командуванням Джебе (Чжебе, власне ім’я –«Джіргоадай») і Субедея. Вони захопили і спустошили Іран, а згодом вторглися до Закавказзя. Після цього монголи рушили на північ і вийшли до причорноморських степів. Тут загони Джебе і Субедея зустрілися з половцями і розбили їх. Залишки половецьких військ втекли за Дніпро, де розміщувались половецькі кочів’я на чолі з ханом Котяном.

Хан Котян підтримував дружбу із сусіднім Галицьким князівством. Галицький князь Мстислав Удатний був одружений з його донькою. Дізнавшись про монгольську навалу, Котян разом з іншими ханами поїхав до свого зятя просити про допомогу. Мстислав Удатний звернувся до всіх руських князів із закликом виступити проти монголо-татар. Проте до нього приєдналося небагато князів, зокрема, київський, волинський, чернігівський та смоленський. Разом з ними виступили й половці. Військо було велике, але погано організоване, не було єдності. У травні 1223 р. на березі річки Калка, що впадає в Азовське море, русини і половці зустрілися з головними силами монголо-татарської армії. Половецькі, галицькі та волинські полки кинулися в бій. Київський князь Мстислав не взяв участі в битві, а розташувався в укріпленому таборі на горі. У розпал бою половці втекли. Русичі продовжували битися, та сили були нерівні. Мстислав Удатний і Данило Галицький відступили, переправилися через річку і повернулися додому. Монгольські війська оточили укріплений табір київського князя. Три дні тривала битва, але розбити табір монголам не вдалося. Тоді вони запропонували київському князю мир і обіцяли пропустити його з військом. Та тільки-но русичі вийшли з табору, монголи напали на них і перебили. Монгольські воєначальники по-звірячому розправилися з переможеними. Вони поклали полонених князів і бояр на землю, накрили їх дошками, влаштували на дошках бенкет і всіх у такий спосіб задавили. Після битви на Калці монголо-татари повернули назад і через Каспійський степ повернулись до Азії.

Цікаве, на нашу думку, дається роз’яснення щодо розуміння термінів «Золота Орда», «монголи», «татари», «монголо-татари» та взаємовідносин монголів і татар у сучасній російській історіографії: «У науковій та навчальній літературі – як і на рівні буденної свідомості – утвердилися деякі стереотипи і помилки, пов’язані із Золотою Ордою. Це відноситься до розвитку культури, наявності міст, співвідношення понять «монголи» і «татари», деяких моментів історії російсько-ординських відносин. Довгий час Золота Орда була небажаною темою у науці, будь-який позитивний факт щодо до неї здавався сумнівним. Термін «татарщина» в працях основоположників марксизму був синонімом варварства і мав винятково зневажливий сенс. Розтягнувшись від Іртиша до Дунаю, Золота Орда з етнічної точки зору представляла строкату суміш різних народів – монголи, волзькі булгари, росіяни, буртаси, башкири, мордва, яси, черкеси, грузини та ін. Але основну масу населення Орди становили половці, в середовищі яких вже у XIV ст. почали розчинятися завойовники, забуваючи свою культуру, мову, писемність (подібні процеси характерні були й для інших держав, створених монгольськими завойовниками). Багатонаціональний характер Орди успадковувався нею разом із завойованими територіями, що належали раніше державам сарматів, готів, Хазарії, Волзької Булгарії. У літературі широкий вжиток отримало найменування населення Золотої Орди «монголо-татарами». Після знайомства з історичними фактами умовність цього терміна стає очевидною. Етнонім «монголи» був самоназвою об’єднаних Чингізханом племен, проте всюди, де з’являлися монгольські війська, їх називали татарами. Це було пов’язано виключно з китайською літописною традицією, з XII ст. наполегливо іменували всіх монголів «татарами», що відповідало європейському поняттю «варвари». Цю назву китайці поширювали не тільки на монголів. За одним із племен, що ніс прикордонну службу на північному кордоні Китаю і охороняв її від монголів, етнонім «татари» закріпився як самоназва. Татари постійно ворогували з монголами, у XII ст. отруїли батька Чингізхана. Прийшовши до влади в Монголії, Чингізхан поголовно винищив їх. Однак китайці продовжували застосовувати ім’я татар відносно монголів. Воно і було принесено до Європи з Китаю задовго до походу Батия. У руських літописах щодо населення Золотої Орди вживали слово «татари», хоча на Русі добре знали, що засновники улусу Джучі називали себе монголами. Словесний гібрид «монголо-татари» виник у XIX ст. і укорінився в російській історіографії, хоча у військах Чингізхана і Батия татар не було. Сучасні татари не мають відношення до народу, що мешкав до XIII ст. на кордоні Монголії з Китаєм. Вони виникли в результаті складних міжетнічних контактів і взаємодій»20. Така сама думка панує і в українській історіографії, зокрема, у дослідженнях М. Єльнікова21, В.В. Кузьменко і Т.П. Кузьминої22 та ін.

Проте окремі історичні події, що стосуються Золотої Орди та золотоординського ярма в українській та російській історіографія, відмінні. Йдеться про Куликовську битву 1380 р., вплив Золотої Орди, а згодом і Кримського ханства на московські землі, взаємини московських царів і золотоординських ханів тощо23.

У 1227 р. помер Чингізхан. Його наступник – хан Удегей продовжив агресивну політику і вирішив підкорити всю Європу. У 1236 р. величезна монголо-татарська армія під проводом онука Чингізхана Батия розпочала похід на захід через Урал. Першою жертвою навали стала Волзька Болгарія. Монголо-татари зруйнували і розграбували її, а населення перебили. Протягом 1237 – 1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська Рязанського і Володимиро-Суздальського князівств. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Москву, Твер і багато інших міст. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татари вторглися в Південно-Східну Русь. Захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений красою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував воєвода Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Останнього у період монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити правителів цих держав до створення антимонгольського військового союзу. Багато днів тривав штурм міста. Насамкінець захисники, які залишились, зібралися в Десятинній церкві. Проте її стіни не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю оволоділи Києвом і зруйнували його, а значну частину людей винищили. Коли зраненого воєводу Данила привели до Батия, хан помилував його за хоробрість. Спустошивши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін.

У 1241 р. ординці вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію. Проте ослаблені численними битвами з русичами, вони не наважилися просуватися далі на захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Тому війська Батия 1242 р. повернули назад. У пониззі Волги хан заснував державу Золота Орда із столицею Сарай. Під владою Золотої Орди опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався Великому ханові, який перебував у Каракорумі. Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні: спалено і зруйновано значну частину міст, багато русичів загинули або потрапили в полон. Процес економічного та політичного розвитку країни уповільнився, проте не припинився, як переконувала про це радянська історіографія.

Українські князівства втратили незалежність. Золотоординський хан затверджував князів, давав їм ярлик – грамоту на право управляти князівством. За ярликом вони приїздили до столиці Золотої Орди. Від князів вимагали дорогих подарунків і покірності. Їх примушували виконувати різноманітні принизливі обряди. Якщо князь не догоджав ханові, його вбивали. Так загинув чернігівський князь Михайло. В усі міста завойованих князівств направлялись татарські представники – баскаки – з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили платити данину. Вони зобов’язані були відбувати також різні повинності. За несплату данини баскаки продавали людей у рабство. Від сплати данини звільняли тільки духівництво. Багатьох ремісників забирали до Золотої Орди і змушували там працювати на ханів. Хани в землях Русі здійснювали політику, спрямовану на поглиблення роздробленості, підтримували міжусобиці. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича. А після його смерті в 1249 р. Київ перейшов під владу Олександра Невського. Ординці передавали управління Києвом князям різних руських земель. Чернігівською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Розпад цієї землі на деякі дрібні князівства посилився. Чернігів втратив значення місцевого політичного центру. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.

Господарство України значною мірою було підірване. Багато міст, які до того процвітали, спорожніли. Особливо постраждав Київ. За оцінками сучасників, у ньому майже не залишилося жителів. Тисячі людей, рятуючись від загарбників, кинулися у дрімучі ліси та в інші землі. Лише у другій половині XІІІ – на початку ХІV ст. у Наддніпрянщині, на Поділлі почало відновлюватися господарство. Люди відбудовували спалені міста і села, засівали поля, відроджували ремесла і торгівлю.

Незабаром після монголо-татарської навали галицько-волинські князі Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою владу. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Ростислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і одружився з дочкою угорського короля Бели ІV, а вже через два роки на чолі угорського війська розпочав похід на Перемишль. Проте похід виявився невдалим. У 1245 р., підтриманий угорськими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галицьких бояр розпочав новий наступ, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримали литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, що поширилася на всю Галичину, Дорогочинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вважали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського князівства. У цьому саме році до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: «Віддай Галич!» Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати до Орди. Він змушений був визнати себе васалом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які підпадали під владу монголо-татар, залежність Галицько-Волинського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов’язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ятвягів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцнити добрі відносини із сусідніми країнами того самого року Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели ІV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претендував на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнювалися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила у 1250 р. вийшла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Основною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба проти Золотої Орди. Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Інокентія ІV Плано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався «викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди».

У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову наблизилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси. Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відновив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і в 1253 р. у Дорогичині прийняв від Папи Іннокентія ІV королівську корону. Тоді ж папа проголосив хрестовий похід проти монголо-татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Однак похід не відбувся, бо феодали цих країн утяглися в боротьбу за австрійське успадкування. Тільки-но Данило з’ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило Романович вирішив власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. В результаті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший – Шварно оженився на дочці литовського князя Міндовга. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди. Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Міндовг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255 – 1256 рр. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано вступило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав зруйнувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів. Для Данила Галицького це стало важким ударом і в 1264 р. він помер. В українській історіографії утвердилась справедлива думка про Данила Романовича як про найвидатнішого з усіх правителів західних князівств. Він зумів об’єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі соціально-економічного й культурного рівня. Проте не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію – звільнитися від монголо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев – у Галичі та Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі. Наприкінці XІІІ ст. на Галицько-Волинське князівство знову напала Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді. У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного брата Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політику, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирішенні мирних питань – будівництві міст, замків, церков. Він залишив по собі пам’ять як прихильник освіти і культури. При князеві Юрії, синові Лева, Галицько-Волинська земля, як зазначається в літописі, була «в честі і повазі, сповнена багатства і слави». На авторитет Юрія вказує подія, що сталася в 1303 р. Незадоволений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р. Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. Їх непокоїло зростання могутності Литви і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали незалежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями. Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запросили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій. Проте він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював незалежну внутрішню і зовнішню політику. Він воював з Польщею і повернув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити відносини з Ордою і Литовським князівством. Видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористалися бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так місцева знать позбулася останнього князя, а сусідні держави почали безпосередньо втручатися у справи Галицько-Волинського князівства.

Отже, у другій половині XІІІ – першій половині XІV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волинського князівства. Після проголошення Данила Романовича королем для сусідніх монархів назва «королівство Русь», яка застосовувалась до Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XІV ст. державним гербом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зображення вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зображенням лева. Князь виконував усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу та судову. Тогочасний літописець називає його «самодержцем». Давнє віче у XІІ – XІІІ ст. практично втратило своє значення, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього керівництва діяла система князівського управління. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівські володіння очолював стольник. Галичина і Волинь поділялися на землі, а ті, у свою чергу, – на волості з центрами у містах. В останніх управляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XІV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпечувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Сянок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жителів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Таким чином, Русь була могутньою державою середньовічної Європи, відіграла велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і у світовій історії. Вона мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Київська Русь та Галицько-Волинська держави постійно знаходились у вирі політичних подій. На велику політичну роль Русі в тогочасній Європі вказують розгалужені династичні шлюби руських князів. Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича.

Військова міць української держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападу кочових народів, зокрема, печенігів і половців. Український народ виступив своєрідним щитом народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали.

Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв’язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.

Українські землі княжої доби характеризувалися високим рівнем культурного розвитку. Феномен надзвичайно швидкого культурного зростання українців-русичів часто пояснюють тісними контактами з Візантією – спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також впливом інших передових країн Європи.

На початок

 

Найважливіші події24

Період

 

Подія

1 млн рр. тому Поява первісних людей на території України.
1 млн рр. – 10–11 тис. рр. тому
Палеоліт на території України.
10–11 тис. рр. тому – ІХ–VІ тис. до н. е.
Мезоліт на території України.
Кінець VІ тис. –. ІV–ІІІ тис. до н. е. Неоліт на території України.
ІV–ІІІ тис. до н. е. Енеоліт, розселення племен трипільської культури.
ІХ–VІІ ст. до н. е. Перебування кіммерійців у степах Північного Причорномор’я.
VІІ ст. до н. е. Поява скіфів у Північному Причорномор’ї.
Початок грецької колонізації
V ст. до н. е. Створення Боспорського царства.
ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Утвердження в Північному Причорномор’ї сарматських племен.
І–ІІ ст. Перші згадки про слов’ян у писемних джерелах.
ІІІ–ІV ст. Вторгнення гунів у Північне Причорномор’я.
ІV–VІІІ ст. Формування перших об’єднань слов’янських племен.
862 Похід князя Аскольда на Константинополь, міжнародне визнання Руської держави.
882–912 Правління князя Олега, який прийшов до влади унаслідок державного перевороту, убивши свого попередника.
912–945 Правління князя Ігоря.
945 Повстання древлян проти князя Ігоря та його вбивство.
945–964 Правління княгині Ольги.
980–1015 Правління князя Володимира Великого («Красне Сонечко»).
988 Хрещення Русі.
1019–1054 Правління Ярослава Мудрого.
1113–1125 Правління Володимира Мономаха.
1188 Створення «Слова о полку Ігоревім».
1199–1205 Князювання Романа Мстиславича, який у 1199 р. об’єднав Галичину й Волинь.
1223 Поразка дружин руських князів у битві з монголами на р. Калка.
1201–1264 Роки життя князя Данила Галицького (князював у Галицькій землі з 1238 по 1264 рр.).
1238 Розгром Данилом Галицьким війська хрестоносців під Дорогочином.
1239–1240 Похід Батия на Русь, завоювання монголами Чернігівського, Переяславського й Київського князівств. Припинення існування Давньоруської держави.
1240 р., 6 грудня Захоплення Києва монголо-татарами.
1241 Вторгнення монголо-татар на територію Галицько-Волинського князівства.
1256 Уперше згадується у літописах про будівництво м. Львова.
1301–1308 Князювання онука Данила Романовича Юрія, який знову об’єднав Галицько-Волинські землі.
1308–1321 Правління в Галицько-Волинському князівстві двуумвірату синів Юрія: Лева Юрійовича – у Галичині та Андрія Юрійовича – на Волині.
1325–1340 Князювання Юрія ІІ Тройденовича – останнього галицько-волинського князя.

На початок

 

1 Грушевський М.С. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. – Вид. 2. – К.: Либідь, 1992. – С. 15–16.

2 Лановик Б.Д. Історія України: навч. посіб. / Б.Д. Лановик, Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич [за ред. Б.Д. Лановика; 2-ге вид., перероб.]. – К.: Т-во «Знання», 1999. – С. 15.

3 Лановик Б.Д. Вказ. праця. – С. 17.

4 Наш Г. Історія українського народу. – К.: Богдана, 1993. – С.3.

5 Слов’янський світ. Ілюстрований словник-довідник міфологічних уявлень, вірувань, обрядів, легенд та їхніх відлунь у фольклорі і пізніших звичаях українців, братів-слов’ян та інших народів / [упоряд. О.А. Кононенко]. – К.: Асоціація ділового співробітництва «Український міжнародний культурний центр», 2008. – С. 98.

6 Там само.

7 Наулко В.І. Культура і побут населення України: навч. посіб. / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін.; 2-е вид., доп. та перероб. – К.: Либідь, 1993. – С. 15.

8 Слов’янський світ. Ілюстрований словник-довідник міфологічних уявлень, вірувань, обрядів, легенд та їхніх відлунь у фольклорі і пізніших звичаях українців, братів-слов’ян та інших народів / [упоряд. О.А. Кононенко]. – К.: Асоціація ділового співробітництва «Український міжнародний культурний центр», 2008. – С. 80.

9 Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / М. Грушевський; [Репринтне відтворення видання 1913 р.]. – К.: Золоті ворота, 1990. – С. 31–32.

10 Брайчевський М.Ю. До конспекту історії України / М.Ю. Брайчевський // Пам’ятки України. – 1991. – № 3. – С. 8–10.

11 Детальніше: Захарченко П.П. Історія держави і права України: підруч. / П.П. Захарченко. – К.: Атіка. – С. 16–18.

12 Детальніше: Толочко О.П. Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К.,1998. – С. 22‑23.

13 Кузьминець О. Історія держави і права України. Навч. посіб. / О Кузьминець, В. Калиновський. – 2‑е вид., доп. – К.: Україна, 2002. – С. 23.

14 Лановик Б.Д. Вказ. праця. – С. 27.

15 Щербатюк В.М. Селянський повстанський рух в Україні в 1917 – 1921 роках: українська історіографія: дис… доктора іст. наук: 07.00.06 / В.М. Щербатюк; Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2012. – С. 72.

16 Ковальський Б.П. Історія України: курс лекцій з комплексною методикою самостійної роботи студентів для підготовки бакалаврів у вищих навчальних закладах. Ч.1: Від історичних коренів до середини ХVІІ ст. / Б.П. Ковальський, В.В. Киричук, В.О. Солодько та ін. – К.: НМК ВО, 1993. – С.18.

17 Котляр Н.Ф. Удельная раздробленность Руси / Н.Ф. Котляр. – К.: Ин-т истории Украины НАН Украины, 2013. – С. 6.

18 Котляр М.Ф. Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) / М.Ф. Котляр // Укр. істор. журн. – 2013. – № 2. – С. 37.

19 Ковальський Б.П. Вказ. праця. – С. 35.

20 История России с древнейших времен до второй половины XIX века: курс лекций. Ч. 1 / [под ред. акад. Б.В. Личмана; Уральский гос. тех. ун-т]. – Екатеринбург, 1995. – С. 74–82.

21 Єльніков М.В. Золотоординські часи на українських землях. – К.: Наш час, 2008. – 176 с.

22 Кузьменко В.В. Внесок татар та їх предків у світову історію та культуру / В.В. Кузьменко, Т.П. Кузьмина // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2010. – Вип. XXVII. – С. 372–374.

23 Див. напр.: Білінський В.Б. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Кн. 1. – К.: Вид‑во ім. Олени Теліги, 2009. – 376 с.

24 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С 16, 36, 47.

 

На початок