ТЕМА № 2. ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ УПРАВЛІННЯ.

Навчальний час 2 години

Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: визначити характерні риси та основні етапи розвитку філософських світоглядно-методологічних підходів щодо осмислення феномену управління протягом всієї історії людства,

2. Розвиваючі: узагальнити сучасний стан філософського осмислення феномену управління, підвищити рівень політичної культури, стимулювати розвиток політичної свідомості.

3. Виховні: сприяти формуванню свідомої громадянської позиції, національної ідентифікації та патріотичних почуттів на засадах гуманізму та толерантності, при усвідомленні етнічної, релігійної та мовної самобутності людей і спільнот, які проживають на території України.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: філософія, політологія, логіка (юридична логіка), етика та естетика (професійна етика та естетична культура), адміністративне право України, основи управління в ОВС, педагогіка управління, психологія управління, соціальна психологія, правозастосовча практика.

Забезпечувані дисципліни: державне управління органами внутрішніх справ, адміністративна реформа в Україні, робота з кадрами, правові засади запобігання та протидії корупції та організованій злочинності, підготовка магістерської роботи, права людини у правозастосовчій практиці.

Навчально-методичне забезпечення лекції: навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософські проблеми управління”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Проблема управління у філософії стародавнього світу.

2. Обґрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків та епохи Відродження.

3. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового часу.

4. Сучасний стан філософського осмислення феномену управління.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

1. Проблема управління у філософії стародавнього світу.

З появою держави і встановлених нею норм і правил поведінки люди почали розмірковувати про ці соціальні фено¬мени, їхні сутність і роль у суспільному житті. Попервах ці роздуми, погляди на державу та управління суспільством, а також вимоги щодо правил поведінки людей являли собою елементи міфоло¬гічного світогляду. Згідно з міфологічними уявленнями наших предків, поря¬док, установлений на землі, розглядався ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це формувались уявлення людини про взаємини з іншими людьми, права та обов'язки, державний устрій. Систему управління. Такий підхід до розуміння сутності управління, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про що свідчать перші літературні пам'ятки країн Стародавнього світу. Проте схожість підходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місце тільки на початковій стадії виникнення цих поглядів. З часом, розвиваючись, погляди на управління, порядок, спра¬ведливість почали різнитися, набувати свого напрямку й забарвлення.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин.

Так, у Стародавньому Китаї відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавилоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем і суддею). Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст управління, закон і порядок.

У цьому аспекті викликають інтерес практичні вказівки, поради, які вмираючий фараон Аменемхет І (близько 2000 р. до н.е.) дає своєму наступнику Сенусертові І: "Щоб ти міг бути добрим царем на землі, щоб ти міг енергійно правити країнами і поширювати всяке добро, зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ поважає того, хто тримає його в тривозі. Ніколи не зближайся з ним віч-на-віч. Хай твоє серце не любить жодного брата. Ніколи не знай жодного приятеля, з нічиєї душі не роби свого довіреного". Надзвичайно цікавими є ідеї, викладені в настановах фараона Тутмоса ІІІ своєму новому візирові: "Пам'ятай, що високий чиновник твого рангу живе на очах у всіх. Вітер і вода розповідають про все, що він робить, і ніколи не залишається в таємниці те, що він зробить. Єдиний для такого чиновника порятунок — суворо додержувати букви законів і робити так, як у них написано".

Конкретними джерелами виникнення ідей управляння суспільством та державою у Стародавньому Єгипті є наступні праці: "Повчання Птахотепа"(ХХVII ст. до н. е.); "Книга мертвих" (ХХV—XXIV ст. до н. е.), "Повчання Гераклеопольського царя своєму синові" (XXII ст. до н. е,). У цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо управління, яке має забезпечити виконання законів та справедливу поведінку.

Птахотеп — візир одного з фараонів V династії — звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам. Він вважає основою управління підданими соціальну ієрархію. При цьому, ті, хто знаходиться на нижчих щаблях соціальної драбини, повинні "перед вищими опустити руки і зігнути спину". І далі: "Згинай покірно свою спину перед твоїм начальником... І тоді дім твій простоїть довго, і все, що в домі, збережеться, і нагорода тобі буде відповідна. Погано бути впертим у ставленні до начальника. Жити спокійно можна лише тоді, коли начальник ласкавий до нас. Якщо ти в покорі слухаєш начальника, ти добре чиниш щодо бога". У "Повчанні Гераклеопольського царя своєму синові також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які мають суто гуманістичне спрямування. Так, у "Повчанні" говориться: "Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе... Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її". Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці — "Повчання Аменемопе", — написаній у X–IX ст.ст. до н.е. Головна ідея цієї праці — це необхідність поміркованості та обережності у державних справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є порушення або зловживання з боку влади. "Стережися грабувати бідних і випробовувати силу на слабких". Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за хабарництво.

Ідей управління суспільством та державою у стародавній Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, — "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські трактати. Вадливим для нас джерелом є, також, збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устрою суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі в управлінні суспільствам та в людському бутті в цілому. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону">. Низка управлінських проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.

Згідно з "Законами Ману" та висловлюваннями Каутільї у трактаті "Артхашастра", управління суспільством та державою не можливо без функціонування наступних сьомі елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Необхідність управління суспільством через зазначені сім елементів держави пов'язується із занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "забезпечує мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Артхашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державного управління: "Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди". З виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, які заперечували божествен¬ну основу державного управління, порядку і закону. На відміну від своїх попередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природним законом, а всі події — це природна зако-номірність. Згідно з цим, життя людей значною мірою за¬лежить від них самих і щонайперше — від знання ними при¬родного закону. Прихильники цієї системи поглядів обстоювали також дум¬ку про природне походження державного управління і характер законів.

У Стародавньої Персії у VIII—VII ст. до н. е виникло та поширилося вчення Заратустри. Він розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Добро у боротьбі зі Злом утверджує на землі, справедливість, порядок і добро¬бут. Окрім цього, Заратустра для покращення управління суспільством зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював із особою монарха. На його погляд, правитель держави репрезентує на землі царство світлого божества — Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, за-хист підданих, встановлення справедливості й порядку. Тіль¬ки за таких умов можлива перемога Добром царства темного божества — Зла і створення відповідних умов для щасливого життя людей.

У Стародавньому Китаї одним із перших вчень, що розглядали філософські засади управління була концепція «Гуманного управління» Конфуція (551—479 до н. е.. Основи його вчення викладені у праці "Лунь-юй" Мислитель і його послідовники розглядали дер¬жавне управління у взаємозв'язку та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.

Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних фено¬менів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалася як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших стар¬шим "благородним мужам". Державне управління здійснювалася імператором одноособово, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес. Основою управління суспільними відносинами, на їхню думку, є система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Більш того — цей широкий комплекс мо-рально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відно¬сини між людьми, а й владні відносини і суспільне життя в цілому.

З VI—V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лао-цзи. Основи його вчення викладені у книзі "Дао де цзін". Означена сис¬тема державно-правових поглядів містила філософські засади управління, що за змістом наближалися до уявлень буддизму про ці суспільні феномени. Її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За суттю "Дао" є уособленням справедливості, все¬бічного порядку й доброзичливості. Якщо управління в державі будується згідно з приписами "Дао", там панують справед¬ливість і порядок, а значить — добробут і щасливе життя, якщо ж ні приписи не виконуються, то в суспільстві вини¬кають нерівність, насилля та інші вади.

Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного

Біля витоків європейської філософії стояли античні мислителі. Наука управління суспільством виникла одночасно з формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Піфагор першим запропонував термін "філософія". Він доводив, що доступний людям світ має приховану від безпосереднього споглядання і вивчення особливу душу-мудрість, що керує усім світовим ладом. Людина зі своїм розумом не здатна охопити та пізнати мудрість, котра зосереджена у світі, проте вона може пізнавати світ і бути, таким чином, любителем мудрості, тобто філософом. Вже в Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497 pp. до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади.

В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і підкорення. Це явище може мати зовнішній характер, коли воно сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній — на рівні відчуття зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку, зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому.

В основі науки управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне покликання до керівництва з раціональним його обґрунтуванням. Люди, вчив Піфагор, не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті, хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу. Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї — батькам. Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим, що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому так важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання. Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість наполегливе навчання музиці, гімнастиці, оволодівання природничими науками.

Пізніше античні мислителі (Геракліт, Сократ, Платоном і Аристотель.) завдання філософії вбачали не тільки у тому, щоб долучитися до незбагненної світової мудрості-душі, а у тому, щоб зрозуміти світ людського буття, засади організації людського суспільства, державного управління, зв'язки між окремими людьми в процесі матеріальної і духовної діяльності. Знання про такі зв'язки вони визначають як благо або загальну мудрість.

Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, а саме: доблесть, інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. У піфогорійців це право. Вони, стверджував Геракліт, мають до цього як природне, так і суспільне — тому, що вони з походження аристократи, суспільне — тому, що вони з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт,— це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління. Аристократи — вже готові управлінці, інших ще потрібно довго вчити науці керування. "Для мене,— заявляв Геракліт,— один вартий десяти тисяч, якщо він кращий". "Кращими" для старогрецького мислителя були представники давніх аристократичних родів.

Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 pp. до н.е.) в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399 pp. до н.е.). Про його погляди ми знаємо від його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: "Я знаю, що нічого не знаю". Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення. Управління людьми, вчив Сократ, є "царське мистецтво". До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу

Спираючись на принцип загального в управлінському в процесі, учень Сократа Платон (427-347 pp. до н.е.) вперше в історії філософії зробив спробу здійснити класифікацію форм державного управління. Управління, вважав він, є прерогативою людей освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, знають причини поведінки людей в господарчому і політичному житті полісу, на основі знань вміють передбачити майбутнє. Демос неосвічений, не здатний оцінити ні себе, ні своїх близьких, не мають необхідних знань. Це не дозволяє їм зробити погляд в майбутнє. Представники демосу — оратори-демагоги витісняють з управлінських структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливою юрбою.

Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани: філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою можуть філософи. Саме вони володіють всіма знаннями, політ їх думки відповідає широті і багатоманітності в управлінському процесі. Життя свідчить, писав Платон, що кожна людина найкраще заангажована в певному виді діяльності. І вона повинна робити свою справу, а не братись за всі роботи. Землероб, говорив він, не буде братись за виготовлення плуга, для цього є коваль, який це зробить значно краще. Це ж саме стосується і будівничого, і шевця, і ткача тощо. Але вміння майстерно зробити плуг, мотику, лопату, збудувати будинок і т. д., писав Платон, ще не означає, що людина зможе з таким же самим успіхом управляти суспільними процесами. Майстерність ремісника — це майстерність людини фізичної праці, тоді як управління державою, суспільними процесами вимагає активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Платон рішуче стверджував, що хоч ремісники і землероби є вільними людьми, але вони є суб'єктами фізичної праці і тому не можуть управляти ніякими структурами в суспільстві і державі.

Воїни, в ідеальній державі Платона, повинні бути звільнені від всяких інших обов'язків, окрім захисту держави. В працях мислителя воїни — це загартовані, добре навчені військової справи люди, які виховані в умовах строгої дисципліни. Жити вони повинні громадою, спільно харчуватись і мати спільних дружин. Землероби і ремісники, згідно з Платоном, повинні сумлінно працювати в сфері матеріального виробництва.

На думку Платона найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворі кари. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві — боротись зі всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти, виховувати у людей почуття самопожертви в ім'я держави, що є вищим проявом їх самовдосконалення. Правда, самопожертва в ім'я держави була необхідна для її правителів і воїнів. Для ремісників такі ригористичні норми були зняті, адже ж цей стан і не був зобов'язаний до духовного самовдосконалення.

Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів — мужність, ремісників — панування над собою. Коли кожен з станів сумлінно виконує свої обов'язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні.

Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що такою може бути та держава, де при владі аристократія.

Це мудрі, добрі, шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тімократія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди честі, відваги і сили. Для них багатство є предметом зневаги. Нижчою формою управління державою стосовно тімократії є олігархія. Це влада багатих людей. Вона не є тривкою, тому що "багаті спочатку придумують собі витрати, порушують закони, яким не підкоряються ні вони, ні їх дружини...". В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей. Розбещені менталітетом олігархії, громадяни такого суспільства "чим вище ставлять гроші, тим нижче — чесноти". (Антология мировой философии.— T.I. Часть I.— К., 1991.— С. 79) Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран спирається, як правило, на рабів і "найгірших людей". Він "...в перші дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх..." Тиран, зазначає Платон, постійно потребує поклоніння, він підозрілий і мстивий. Всюди він вбачає змову, ворогів. "Тому тиран,— писав Платон,— якщо хоче втримати владу, повинен наполегливо знищувати всіх тих, аж поки в нього не залишиться ні ворогів, ні друзів..." (Антология мировой философии.— T.I. Часть I.— К., 1991.— С. 79, 81,82).

Учень Платона і знаменитий критик його вчення Аристотель (384—322 pp. до н. є.) вважав, що філософія управління вивчає причини і форми морально-етичної поведінки та найкращої організації суспільного життя людей. За Аристотелем управління людьми має різні рівні змісту і форми. Різниця тільки в об'ємі даної форми і змісту. "Влада пана над рабом є свого роду наука, однорідна з наукою організації сім'ї, державою і царською владою...". Як і Сократ, Арістотель вважав, що керування людьми на різних рівнях є мистецтвом. Це мистецтво набувається роками. Але до управління людьми здатні не всі. "Вже з моменту свого народження, деякі... відрізняються тим, що одні з них призначені до підпорядкування, інші до керування. Чим вищий інтелект підлеглих, зазначав Арістотель, тим більшого вміння управляти вимагається від керівника Особливо це важливо в управлінні вільними людьми. Керівник, поставлений зверху або вибраний членами організації, повинен якби уособлювати в собі вміння, інтелект, справедливість кожної конкретно взятої людини. Наука управління вільною людиною, зазначав Арістотель, є набагато складнішою і багатограннішою, ніж, наприклад, роботою рабів, "які в певній мірі є одухотвореною частиною власності... як, наприклад, знаряддя, яке стоїть перед інструментом" але раб є не більше, ніж той самий інструмент чи тварина. Інша справа, коли управління здійснюється на рівні вільних громадян, тим паче держави чи її підрозділами. Як Сократ та Платон, Арістотель вважав, що тут тільки одного формального призначення на посаду є замало. Людина повинна бути освіченою, добре вихованою, мати хист до керівництва.

Велика увага в філософії Аристотеля надається формам управління державою. Ці форми, вважав мислитель, можуть бути "правильними" і "неправильними". Правильними є: монархія — коли при владі одна людина, яка управляє, виходячи із загального блага, дбаючи про добро всіх підлеглих; аристократія — управління, яке здійснюється не багатьма, знову ж таки в інтересах загалу, і, нарешті, політія — коли управлінцями є представники більшості населення міста-поліса. "Правильним" формам відповідають "неправильні". "Неправильними" вони є тому, що в них, з різних об'єктивних причин, відбувається "відхилення". Відхиленою від монархічної форми управління є тиранія, від аристократичної — олігархія, від політії — демократія. По своїй природі тиранія, зазначав Арістотель,— це та ж сама монархічна влада, яка однак використовується в особистих інтересах правителя; "олігархія дотримується інтересів заможних класів, демократія — інтересів неімущих класів; загального ж блага ні одна з цих відхилених форм державного устрою не має." Найгіршою серед "відхилених" форм управління Арістотель вважав тиранію.

Кожна форма управління, вважав Арістотель, спирається на принципи, якими керуються в своїй діяльності управлінці. Так, наприклад, коли при владі аристократія — її принципом діяльності є утвердження доброчесності, олігархія — багатства, демократія — свободи. Тільки принцип, яким керується аристократія, стверджував Арістотель, є благом для суспільства. Олігархічне управління перетворює суспільство у ринок, де ніхто ні про що не думає, окрім гонитви за грошима. Принцип свободи в демократії розглядається як потенційне безладдя, тому демос не знає межі конечного і безкінечного.

В основу системи управління, вважав Арістотель, слід покласти принцип "середини". Такою "серединою", поєднанням олігархії і демократії є політія. Саме така форма управління, вважав мислитель, найбільше сприяє спокою в суспільстві. Ні монархія, ні олігархія, ні демократія "... не є тривкими, сталими. Як би там не було, демократичний устрій містить в собі більшу безпеку і менше приводить до внутрішнього обурення, ніж олігархічний устрій. В олігархії закладені зародки двоякого роду чвар: чвари олігархів один з одним і, крім цього, незлагоди з народом; в демократії ж зустрічається один вид обурення — саме обурення проти олігархії; сам народ проти себе — і це слід підкреслити — бунтувати не буде". Тому найкращою формою управління є саме політія, яка "...базується на пануванні середнього елемента, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії". Політія "... з усіх згаданих нами форм державного устрою,— наголошував Арістотель,— має найбільшу безпеку". Безпека і спокій громадян у суспільстві, повторював слідом за Платоном Арістотель, є найбільшим благом для всіх людей, незалежно від того, до якого стану вони належать. (Антология мировой философии T.I. Часть I.— К., 1991..— С.132 - 133).

Якщо людині нічого не загрожує, її дії виважені, вона з задоволенням спілкується з іншими людьми, не боїться за наслідки необачних, ненавмисних чинів, хоч їх допускає значно менше, ніж в умовах невпевненості, страху. Завдяки "середині", стверджував мислитель, більш дієвими є закони, людянішими — моральні норми. Суб'єктами управління, яких вибирають на посади за їх чесноти мають бути аристократи. Вони чесні, шляхетні, розумні, але управління людьми завжди дає блага людині, навіть у тому випадку, коли управлінець від них намагається триматись осторонь. Та в певний момент, з накопиченням цих благ, зовні непомітно навіть для себе, представники аристократії "відхиляються" і переходять в стан олігархії.

Стародавній Рим не сформулював якихось оригінальних філософських поглядів стосовно науки управління. Найбільш відомі на той час такі римські мислителі, як: Ціцерон (106-43 pp. до н. є.), Лукрецій Кар (біля 99-55рр. до н. є.), Саллюстій (86-34 рр до н. є.), Сенека (біля 4 р. до н. е.-65 р. н. є.), Марк Аврелій (121-180 pp. н.е.) та ін., не займались розробкою, філософських принципів, які могли б стати світоглядною і методологічною основою науки управління. Вони, коли вирішували якісь проблеми, пов'язані з управлінням суспільства та його структурами, користувались, як правило, тими положеннями, які були сформульовані представниками грецької філософії.

2. Обґрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків та епохи Відродження.

Після падіння стародавньої культури Греції і Риму пройшло декілька століть, аж поки не з'явились більш-менш значні філософські школи. В середньовічній філософії основна проблематика дослідження зводилася до вияснення питання співвідношення "людина-Бог". Людина — це результат божого творіння, визначальним у ній є душа, ідеальний початок, а її тіло протилежне душі — гріховне. Філософія середньовіччя спиралася на християнський світогляд, проблеми віри були домінуючими по відношенню до розумового та чуттєво-емпіричного пізнання. Проте вже в ті часи виділяються в філософській думці дві протилежні за змістом тенденції — номіналізм, що визнає за першопочаткове одиничні сутності, та реалізм, представники якого вважають первинним загальні, універсальні поняття. Між ними точиться безкомпромісна боротьба. Могутність середньовічної церкви спричиняла залежність від неї сфер тогочасного суспільства. Засада першості релігійних сфер життя стосовно світських визначала напрямок духовного життя епохи, захист феодальних суспільних структур; формувала теологічне розуміння місця індивіда в суспільстві, впливала на створення релігійно-філософських основ науки управління. Суспільне життя середньовіччя чітко регламентувалося релігійно-філософськими принципами, сформованими отцями церкви та їх послідовниками. Теолог з Ліону єпископ Асцелін проголошував: "Божий дім є єдиним, одночасно поділеним на три частини, де одні моляться, другі воюють, а треті працюють". Єпископ витлумачував, що ті, хто моляться, це — духовенство. Воно на вершині суспільства. На нижчому щаблі дворянство і, нарешті,— третій стан.

Однією з перших системних християнських концепцій, що містили теоретичні основи управління було вчення єпископа Аврелія Августина (354—430). Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог на¬ділив людину незалежною волею, і якщо вона користується нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати. Гріховність земного життя, державно-правових порядків проявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення. Тим часом сталий порядок Августин називав "природним", оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому буде установле¬но "царство небесне". Але доки це відбудеться, люди повинні підкорятися природному порядкові, усвідомити необхідність сумлінного виконання своїх обов'язків. Загалом Августин у своєму вченні робив спробу:

– по-перше, обстояти ідею про те, що пізнати основи управління, принципи права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки з допомогою Святого Письма;

– по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істинному справедли¬вому управлінню, йому відповідають тільки приписи Закону Божого.

В VII ст. ці основи спробував сформулювати єпископ з Севільї Ісидор. В своїх працях він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки управління античності, для потреб католицизму. Ісидор вважав, що управлінець всіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованою на основі строгої ієрархії: а) закони божі; б) загальні закони; в) людські закони. Людина, вчив він, с істотою земною, вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені вищою владою, але і керівник, і підвладний повинні постійно мати на увазі, що все, що є на землі і на небі, підлягає волі божих законів. Праця управлінця, писав Ісидор,— це постійний контакт з людьми. З одними він домовляється про поставки сільськогосподарських продуктів, з іншими вирішує торговельні проблеми, ще з кимсь визначає напрямки духовної діяльності населення певного селища чи міста. Управління може здійснюватись, зазначав він, безпосередньо власником підпорядкованого йому селища чи міста і через спеціально навчених і визначених для цього людей — управителів. Людина, яка безпосередньо управляє керується в своїй діяльності, як правило, загальними законами, час від часу звіряючи їх зміст з законами божими. Слідування людським законам визначається рівнем християнських етичних засад суб'єкта управління. Йому слід керуватись не тільки божими і загальними законами, але і людськими. Управитель мусить на основі людських законів знайти спільну мову з працюючими, одночасно не порушуючи божих і загальних законів.

Розвиток науки управління в середньовіччі йшов в руслі загальнотеоретичних положень теології і охоплював, в основному, "верхні" поверхи управління. Це було викликано тим, що до XII століття в країнах Європи мало місце суперництво між світськими і церковними владиками. Якщо в Київській Русі князь, посилаючись на візантійську традицію, з самого початку впровадження християнства на Русі зайняв домінуюче становище стосовно Церкви, то зовсім інша ситуація була в Центральній і Західній Європі, де світські монархи намагались довести, що саме вони, а не папа, повинні бути беззастережними володарями в своїх країнах. У XIII столітті видатний середньовічний, релігійний філософ, схоласт Фома Аквінський (1224-1274 pp.) в працях "Сума теології"' (1256-1274 pp.), "Сума істини католицької віри проти язичників" (1269-1264 pp.), в незакінченому політичному трактаті "Про владу монарха", а також в коментаріях до арістотелівської "Політики" намагався теоретично обґрунтувати зверхність церкви над світською владою.

Спираючись на вчення Аристотеля про людину як істоту суспільно-політичну, Фома приходить до висновку, що як людина є результатом дій суспільства, так і державна влада є результатом опосередкованих божих діянь. Завдання державних владик — робити все можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок окрім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною структурою суспільства, яке Фома Аквінський уявляв в формі велетенського, пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга,— а в мислителя — це суспільні стани,— більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє кільце в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога. В суспільстві, писав Фома Аквінський, кожен нижчий стан є якісно гірший від вищого, тому з представників дворянства не можна формувати управління для духовенства, а з купців, торгівців, ремісників і т. д.— для дворянства. Поділ на вищих і нижчих, стверджував Фома, має всезагальний характер, навіть ангели на небесах не є рівні. Вслід за Платоном і Аристотелем, які вважали, що люди фізичної праці не можуть допускатись до управління на всіх рівнях організації суспільства, Фома Аквінський стверджував, що селяни, а також городяни, які зайняті в ремісництві, дрібній торгівлі і т. д., не мають права до виконання управлінських функцій поза сферою своєї професії. Тільки там, де є цеховий поділ, вони можуть займати тимчасові управлінські посади. Вихідці з верхівки третього стану можуть посідати керівні посади, але при умові, якщо вони відрізняються від інших розумом, освітою, вихованням. Всупереч традиційній думці, яка впродовж століть культивувалась серед духовенства і дворянства, що весь третій стан — це "гірші" люди, Фома стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути "гіршими". Багатство само не падає з неба, його потрібно створити. Ті, хто його має і примножує,— люди розумні, кмітливі. Управління суспільством, вважав Фома Аквінський,— це мистецтво, і тому ті, хто легітимно отримує прибутки, мають неабиякий хист спілкування. Саме такі люди якнайкраще підходять на посади управлінців в середовищі третього стану і, як особливий виняток, їх можна допускати на керівні посади до вищих станів. Цей виняток, навіть як виняток, може видаватись суперечливим стосовно пірамідальної будови суспільства, але слід мати на увазі, що Фома Аквінський був твердо переконаний, що цінність людини визначається не тільки її походженнями, але і освітою та вихованням. Він бачив, що багато людей з третього стану, особливо тих, хто походив з заможних родин, мали можливість навіть у ті часи отримати освіту і виховання не гіршу, а навіть кращу від тих, хто походив з бідних дворянських родин.

Найкращою формою управління державою, вважав Фома Аквінський, є монархія. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства стосовно прав і обов'язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані мають право відмовити йому в покорі, якщо другу,— то тут слід звернутись до вердикту церкви. Чому саме до церкви? А тому, пояснював Фома, що тиранія — то є кара божа за гріхи підданих. Тільки церква в змозі визначити, наскільки великим є зло тирана. Справжнім управлінцем є та людина, вчив Фома Аквінський, яка в своїх чинах керується релігійними нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою церквою. Вчення Фоми Аквінського про науку управління є свідченням майстерного поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми "управлінець-керований" в епоху середньовіччя, обґрунтуванням необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких погано корелює зі змістом теологічних доктрин. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе Письмо, віру в Бога, але якщо в схоластів середньовіччя центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження — Бог і людина. Слід зазначити, що грунт для філософських концепцій Відродження, які стосувались науки управління, був підготовлений ще в кінці XIII — на початку XIV ст. Серед мислителів цього періоду особливо виділяються такі постаті, як ректор Паризького університету Марселій Падуанський (1280 — рік смерті невідомий), поет і філософ Данте Аліг'єрі (1285-1321 pp.) та філософ-номіналіст Вільям Оккам (1300-1348 pp.). Вони рішуче виступили проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою, проголошених Фомою Аквінським та іншими теологами середньовіччя.

У творі "Захисник миру" система управління, стверджував Марселій Падуанський, не може будуватись лише на релігійних нормах і принципах, як це намагався довести Фома Аквінський. Управління має дві засади — релігійну і світську. Там, де мова йде про формування загальних теологічних норм управління, внутрішнього світу людини — це сфера релігії і церкви як її інституту. Теологи і церква в цій сфері можуть багато сказати цінного, але там, де проявляється вміння людини організувати маси, повести їх за собою при вирішенні господарчих, військових, політичних та ін. проблем — останнє слово повинно належати світським установам. В теоретичному плані мислитель відкривав дорогу для розвитку секуляризації суспільного життя. Мислитель уважав, що держава з'являється внаслідок по¬ступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста, і остання стадія — суспільний договір про утворення держави. Державне управління є виразником влади, а її джерелом — народ, Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законо¬давцем. до категорії "народ" відносив не всіх людей, а лише "кращих" представників. Такими він уважав військових, державних службовців і свя-щеннослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на за¬гальне благо, а не тільки на задоволення своїх особистих інте¬ресів, як у ремісників, рільників, торговців. Державних службовців, на думку мислителя, належить оби¬рати на їхні посади

Рішучими противниками філософських засад томізму в сфері управління суспільством виступили Вільям Оккам і Данте Аліг'єрі. Люди народжуються вільними і рівними перед Богом, писав Оккам, тож і тих, хто повинен ними керувати, вони можуть вибирати самі. "Кожна спільнота,— писав В.Оккам,— може собі сама кого хоче поставити на чолі". Ще рішучіше проти релігійно-філософських засад в управлінні виступив великий поет і громадянин Флоренції Данте Аліг'єрі. В працях "Божественна комедія" і "Про монархію" він стверджував, що світом керують дурні і мерзотники. Серед них одні не знають, що таке наука управління людьми, інші добре її вивчили і все роблять для того, щоб максимально використати керівні посади тільки для вирішення особистих справ. Той, хто керує людьми, повинен знати, що найдорожчим для них є мир і спокій в суспільстві. Люди є найвищою цінністю. Діяльність управлінця повинна бути спрямована на забезпечення їх потреб. Він, незалежно від посади, є слугою тих, ким керує. Це стосується і монарха, тому що найвищим благом для всіх є держава. Імператор, король є просто найвищими посадовими особами держави. Вони при державі, а не вона при них.

Гуманістичні погляди Марселія, Данте, Оккама та інших мислителів впали на благодатний грунт суспільних відносин, які народжувались в глибинах феодалізму. Гуманізм був новою, відмінною від установок середньовіччя перспективою розвитку людини. Філософія середньовіччя в центрі уваги ставила Бога, релігійні догмати, норми католицької церкви і через них розглядала мозаїку людських стосунків в управлінських процесах. Філософія Відродження поряд з Богом ставила людину-борця, людину-підприємця.

В XVI столітті ця людина ще знаходилась в міцних обіймах католицької церкви, теологія всіма силами намагається нав'язати їй свої теоретичні орієнтири, але з плином часу вона поступово усвідомлює свою велич. Вона вже не є пасивним інструментом в "божому плані звільнення світу", а вільним громадянином, творцем суспільних структур, в яких живе. Прославляючи людину, її свободу і велич, мислителі Відродження разом з тим з іронією, а часто і з сарказмом розкривали і її негативні риси. Це знайшло своє відображення в художній літературі, памфлетах, але особливої гостроти воно набрало в працях Нікколо Макіавеллі (1469-1529 pp.) "Розмірковуючи про перші десять книг Тіта Лівія", "Князь". Погляди цього мислителя викликали вороже ставлення до нього з боку католицьких ієрархів. Англійський кардинал Регіональдо Поле писав: "Якби властитель був сатаною в людському тілі і мав сина, якому хотів би передати в спадщину своє царство, він не знайшов би кращих вказівок для його правління, ніж ті, які зібрані в працях Макіавеллі".

В своїх філософсько-політичних роботах Макіавеллі багато місця відводить управлінню суспільства. Згідно його поглядам, керівництво людьми повинно виключати сентиментальність. Щиро вболіваючи за людей, ратуючи за їх звільнення від духовних кайданів середньовіччя, Макіавеллі разом з тим стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха. Моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких розчарувань. Люди по своїй природі злі, але необхідність спільних дій сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи. І тому не завжди добре ставлення до людини ушляхетнює її природу. Керівник повинен знати сутність людської природи, в якій більше злого, ніж доброго. Люди, писав в праці "Князь" Макіавеллі, жадібні, жорстокі, "і швидше переживуть смерть батька, ніж втрату спадщини по ньому". Для ушляхетнення людини їй необхідно влаштувати випробування: голод вчить людей працьовитості, а закони — добрим вчинкам. Навіть добре навчений управлінець і кмітливий підприємець втратить все, коли в своїй діяльності не буде враховувати особливості людської природи. Таке реальне життя епохи, але коли брати масштаби суспільства, людства в цілому, зазначав Макіавеллі, то лише добро є позитивним рушієм суспільних процесів. Воно, а не зло, сприяє творчому поступу. Макіавеллі вважав, що політична діяльність людини не може бути моральною. В філософсько-етичній літературі такі погляди отримали назву макіавеллізм, тобто безпринципові, облудні дії. спрямовані на отримання успіху всякою ціною. Довгий час Макіавеллі розглядали як речника аморальних вчинків в політиці, що є далеко від правди. Цей видатний мислитель і політик епохи Відродження в своїх політичних виступах і працях сміливо називав речі своїми іменами: злочин — злочином, насильство — насильством, зраду — зрадою. Коли він говорив про аморальний характер політики, то мав на увазі ту політику, яка творилась в Італії. З болем мислитель спостерігав, як нащадки гордих римлян топчуть свою гідність, дозволяють поводитись з собою як з худобою, перетворились на боягузливих, безхребетних істот. Безжалісно критикуючи "природу" людини, мислитель у першу чергу розвінчував облудність, дріб'язковість, лакейство, соціальну сплячку тогочасного суспільства, в якому жив і творив. Філософією справжньої людини, вважав Макіавеллі, повинна бути впевненість в собі, ініціатива, ризик, підприємництво, тобто активна, але легітимна, діяльність.

Поряд з мислителями типу Макіавеллі, епоха Відродження висунула цілу плеяду філософів, які, критикуючи, наскільки це було можливо, систему управління тогочасного суспільства, презентують його у "виправленому" вигляді. До таких належав правознавець і один з найближчих радників англійського короля Генріха VIII Томас Мор (1478-1535). В 1516 р. з'явилась і набула широкої популярності серед освіченої частини населення Англії книга Мора "Золота книга, наскільки ж кумедна про найкращий успіх держави і про новий острів Утопію". Книга більш відома під назвою "Утопія". На острові Утопія немає приватної власності. Жителі щасливі і живуть в гармонії з природою та між собою. Устрій Утопії — демократичний. Кожні ЗО сімей щорічно вибирають своїх управлінців, а ті зі свого середовища ще кількох — вищих за рангом. Очолює державу Утопію князь, якого вибирають серед чотирьох висунутих народом кандидатів на зборах управлінців вищого і нижчого рангів. Князь вибирається і керує державою до смерті, але якщо він проявить схильність до тиранії, то негайно буде усунутий від влади на зборах тих же управлінців.

Думки, висловлені Мором в "Утопії"", дали поштовх до появи подібних поглядів в різних країнах Європи. Наука управління в ідеалізованій формі розкривалась в утопії "Місто сонця" Томмазо Кампанелли (1565-1639 pp.).

3. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового часу.

У Нові часи визначення предмету філософії управління і підприємництва наближається до розуміння дослідного і теоретичного природознавства. Таке її розуміння характерне для англійських філософів XVI-XVIII століть — Ф.Бекона, Д.Локка, Т.Гоббса та філософів-раціоналістів Нового часу Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца.

Мислителями, які поклали початок філософії Нового часу, були англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626 pp.) та французький — Р.Декарт (1596-1650 pp.). Перший був прихильником емпіричного методу в пізнанні, другий — раціонального.

Через призму аспектів філософії людини Ф.Бекон у праці "Нова Атлантида" докладно визначає місце кожної людини в суспільстві неіснуючого острова Бенсалем. Управління бенсалемцями здійснюється з урахуванням індивідуальних особливостей кожного і раціональним використанням його здібностей. Між структурами організації бенсалемського суспільства діє взаємоповага, розуміння кожним особливостей внутрішнього світу людини. Це розуміння формується на основі особистого досвіду бенсалемців в процесі спілкування та спостереження за діями інших людей. На острові Бенсалем немає чвар і війн. Цьому бенсалемці завдячують, в першу чергу, глибоко продуманій організації господарчого, політичного і духовного життя. Заслуга Ф. Бекона у визначенні філософських основ управлінських структур дуже велика. Спираючись на принцип емпіризму, він вперше в історії філософської думки зробив спробу розкрити взаємовідносини людей на рівні міжособистісних стосунків "людина — людина", "організація — людина", "керівник — підлеглий".

Методом, який набув популярності в Нові часи і який став другою підвалиною науки управління поряд з емпіризмом, став раціоналізм. Його представники Р.Декарт (1596-1650 pp.), Г. Гроцій (1583-1645 pp.), Б. Спіноза (1632-1677 pp.), Т. Гоббс (1588-1679 pp.) вважали, що достовірні знання — це результат логічних міркувань, діяльності розуму. Тож не випадково постулати раціоналізму лягли в основу управлінських рішень суспільства, яке будувалось на ринкових засадах нового типу. Голландський юрист, дипломат і філософ Г.Гроцій стверджував, що однією з найважливіших особливостей людини є її прагнення до спілкування, виходячи з засади доцільності і внутрішньої потреби. В своїй діяльності особа, зазначав Гроцій, з одного боку, перевіряє себе, чи співпадає ця діяльність з нормами суспільства, а з другого боку,— орієнтується на рішення тих, хто управляє громадою, містом, суспільством. Вміння керувати людьми формується як на рівні великих спільнот, так і буденного життя кожної людини. Проте не всі здатні до керівництва. Логіка мислення, стверджував Г.Гроцій, у кожного своя і право до керівництва людьми, визначати кожному його місце в суспільній системі має той, хто краще орієнтується в законах природи і суспільства. Управляти людьми можна тільки виходячи з засад розуму, тому що все, що раціональне, спирається на його вимоги, який визначає, яка дія є морально загально прийнятною, а яка сприймається з певним застереженням, хоч є необхідною. Аналізуючи взаємозв'язок політики і економіки, Г. Гроцій, виражаючи інтереси підприємницькі налаштованої частини дворянства, купців, заможних ремісників і т. д., стверджував, що політичні принципи управління повинні бути підпорядковані економічним і повинні формуватись таким чином, щоб сприяти розвитку економіки. Той, хто керує, стверджував він, повинен виходити з засади економічної вигоди людей. Тільки таке управління може принести успіх, тому що кожна людина розумом і серцем сприймає в першу чергу те, що сприяє її матеріальному добробуту.

Сучасник Г.Гроція англійський філософ Т. Гоббс виклав своє бачення керівництва суспільством і державою в роботах "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642 р.) та "Левіафан" (1651 p.). Абсолютна влада керівника держави, котрий дбає про матеріальне і духовне благополуччя всіх людей, стверджував він є найвищим проявом раціональності правління. Люди, шляхом угоди з володарем, довірили йому свою долю, тож він мусить виправдати їх довір'я. Але ніхто не може виступити проти монарха, адже цим самим він стає не тільки проти особи монарха особисто, але і всіх членів суспільства. Вивчаючи політичне життя Англії і Франції, Т. Гоббс прийшов до висновку, що хоч розум в організації структури суспільства і держави відіграє велику роль, але не менше значення мають і відчуття. Люди, на його думку, часто діють, на перший погляд, всупереч розуму, коли це продиктовано інтересами конкретної суспільної організації. Проте, глибше аналізуючи ці дії, зазначав Гоббс, ми можемо побачити, що знову ж таки пріоритетне належить розуму, адже стимулом дій людей є раціональні засади в інтересах певної організації, а ці інтереси в очах суспільства як цілого нерідко вимагають осуду.

Ідею суспільного договору Т. Гоббса, реалізованому в державі, розвивав і голландський мислитель Б. Спіноза. Метою державного управління, зазначав він, є забезпечення безпеки і створення умов для досягнення щастя і свобод усім громадянам без винятку. З позицій раціоналізму найкраще, стверджував Спіноза, коли своїм життям керують всі члени суспільства, але цілком зрозуміло, що це неможливо, тому воно делегує свої права керівництва окремим людям, які наділені вмінням організовувати інших, створювати лад і порядок.

Розкриваючи становлення теорії управління, не можна обминути ролі в її розвитку французького соціаліста-утопіста Сен-Сімона де Рувруа Анрі Клоде (1760-1825 pp.). В своїх працях цей мислитель зробив спробу дати прообраз майбутнього суспільства, розглядаючи його як єдиний організм, об'єднаний релігійними і моральними нормами та суспільною трудовою діяльністю. Під впливом класичної політичної економії Сміта і Сея, французький філософ у праці "Про промислову систему" в руслі раціоналістичної традиції філософів Нового часу стверджував, що структурні підрозділи соціального буття, і особливо економічний, почнуть функціонувати тільки на раціональній основі. Він вважав, що сучасне йому суспільство проявляє прагнення до формування таких соціальних структур, які сприяли б ефективному розвитку наук і промисловості. Тож і керівництво в ньому слід надавати відповідно вченим і промисловцям. Вчені при цьому, писав Сен-Сімон, повинні керувати духовним життям суспільства, а промисловці — сферою матеріального виробництва. Якби можна було б досягти такого стану, стверджував він, суспільство змогло б задовольнити потреби всіх своїх членів, наступила б гармонія в суспільному бутті, тому що вчені володіють інтелектуальною силою, а промисловці — матеріальною.

Великий внесок у розвиток теорії управління зробив англійський філософ, соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771-1858 pp.). Син ремісника, Р. Оуен в 20 років уже був підприємцем, а в 1799 р. стає керівником великої на ті часи бумагопрядильної фабрики в Нью-Ленарке, в Шотландії. Робітники на цій фабриці працювали по 14 годин на добу, але плату отримували мізерну, тому що працювали погано, нерідко крали, пиячили. Англія, на той час, переживала період промислового перевороту. Але продуктивність праці зростала дуже повільно. Шукаючи вихід з цього суперечливого становища, Оуен одночасно з модернізацією технічних засобів, вперше в історії виробництва звернув увагу на людей, вивчив їх психологію, бажання, потреби. Машини і обладнання, стверджував Оуен, мають дуже важливе значення у зростанні продуктивності праці, але не менш вагомим є і вміле керівництво людьми. Оуен скоротив робочий день до 10 з половиною годин на добу, а коли фабрика тимчасово зупинилась, він пішов на небачений і нечуваний на ті часи крок — виплатив всім робітникам і службовцям за дні простою фабрики середньомісячну платню. Вперше в Англії коштом фабрики він організував школи для дітей бідняків, де юнаки вчились і займались в спортивних залах гімнастикою. Заходи, здійснені Оуеном, дали небачені результати. По-перше, у людей з'явилось почуття власної гідності. Зникли пиятики, крадіжки, прогули; по-друге, значно зросла продуктивність праці, а з нею і доходи фабрики.

Оуен вважав, що зроблено лише перший крок. Слід так збудувати систему управління, зазначав він, щоб людина була розкута матеріально і духовно, тоді зросте не тільки продуктивність праці, але кожен відчує себе суб'єктом царства розуму і свободи. В праці "Новий погляд на суспільство, або досвід про формування характеру" (1812-1813 pp.), спираючись на результати, отримані в процесі управління фабрикою, Р.Оуен пише з твердим переконанням, що людину змінюють обставини. Вміння керівника підійти до неї розбудить у самого знедоленого внутрішні сили до боротьби за своє щастя. Людина як би народжується знову, а в мудрому керівникові вона вбачає вже не володаря своєї долі, а передусім порадника, спільника, який знає значно більше, має більш широкі можливості, але це є спільник у вирішенні певних завдань, які стоять перед виробництвом. Щоб виховати таких управлінців і їх підлеглих спільників, вважав Р. Оуен, необхідно реформувати всю систему людських відносин, здійснювати виховні заходи не в масштабах певного підприємства, навчального закладу і т. д., а на рівні державної політики. "Всяка держава,— писав він,— щоб бути добре керованою, повинна звернути основну увагу на виховання характеру. Краще керованою буде та держава, яка розробить найбільш досконалу систему виховання народу." Оуен рішуче вимагав від англійського парламенту, щоб той переглянув закон про бідняків. Для безробітного, вважав він, повинні бути організовані села, жителі яких би займались як землеробством, так і в промисловості. Завдяки праці в таких селах, вважав англійський мислитель, люди будуть формувати в собі раціональні погляди на життя. Зміняться і відносини між людьми. У 1817 р. Оуен навіть склав докладний кошторис стосовно побудови сіл "виховного значення". Впровадження ним теоретичних положень щодо управління людьми, які були сформовані мислителями попередніх поколінь і, зокрема Нового часу і Просвітництва, в царину практичних дій, знайшли свою пролонгацію і утвердження у 20 ст., яка отримала назву менеджмент.

Прагнення до створення цілісних, надійно обґрунтованих філософських систем, які б визначали основи управління суспільством і підприємництвом, зберігається у представників німецької класичної філософії кінця XVIII — початку XIX століття, зокрема у творчості І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. Знаходячись під впливом поглядів представників французького і англійського Просвітництва, Кант розвиває ідеї про верховну владу народу, але, разом з тим, він вважав, що управління при тогочасній системі кріпацтва на може бути реалізоване. Люди повинні бути якимось чином заангажовані в систему управління і лише тоді можна вияснити здатність кожного зайняти певне місце в управлінському процесі. Вся теорія розвитку суспільства, вважав Кант, є теорією розвитку свободи людини. Держава як організація, доводив він, є результатом угоди людей, при якій кожна з них, відрікаючись частково від своєї свободи, вільно користується тією частиною, яку залишає собі. Але кожен має своє уявлення про цю частину, тому для уніфікації свободи на користь держави і кожної людини зокрема існує право. Аналізуючи суспільство як організацію, Кант приходить до висновку, що в ньому є активні і пасивні члени. Пасивними в основному є ті, хто зайнятий фізичною роботою. Вони мало придатні до керівництва, тому що їх праця пов'язана з навичками рук. Така людина має обмежений набір операцій, її мислення, в основному, репродуктивне. Діяльність активних членів суспільства має творчий характер. Саме вони вміють творчо вирішувати проблеми, які стоять як перед невеликою групою осіб, так і суспільством в цілому. Активні, як найбільш підготовлена соціально частина населення, повинні в своїй діяльності керуватися категоричним імперативом, згідно з яким слід діяти таким чином, щоб максима твоєї волі завжди могла відповідати принципам загального законодавства. Другою умовою категоричного імперативу, якого повинні дотримуватися активні члени суспільства, є положення, згідно з яким кожна людина повинна бути не лише засобом для здійснення якихось цілей, але й абсолютною ціллю, тому кожен повинен діяти так, щоб людство як в твоїй особі, так і в особі іншого служило тобі не тільки засобом, але і ціллю. Звертаючись до історії управління державою, Кант вважав, що найкращою формою правління є абсолютна монархія. Вона проста для розуміння і реалізації управлінських функцій, тоді як демократія є дуже складною і непередбачуваною в наслідках дій. Всіх людей, вважав він, слід поставити в однакові політичні умови, і нехай кожен своїм розумом, енергією досягає економічних успіхів. Реформаторські ідеї Канта в царині управління і підприємництва знайшли свій відгук в кінці XIX століття серед значної частини реформаторів в сфері права, економіки, політики.

Послідовником Канта і в той же час творцем нової філософської системи був Й-Г. Фіхте (1762-1814). Його головні філософські праці присвячені проблемі організації суспільства, економічним і політичним поглядам, це — "Система вчення про право" (1796 p.), "Закрита торгова держава" (1800 p.), "Промова до німецького народу" (1808 р.) та ін. Фіхте закликає до такої організації суспільства, де керують ті, які знають, що таке праця, які звіряють свої чини з діючим правом, для яких держава є непересічною цінністю. Він вважав, що держава, яка замкнула свої кордони і спрямувала волю своїх громадян на піднесення добробуту всередині країни, завжди буде процвітати. Розглядаючи діяльність як найціннішу категорію, яка найбільше притаманна німецькій нації в торгівлі, промисловості, науці і т.д., Фіхте вважав, що саме діяльність німців повинна стати прикладом для інших народів у справі самовдосконалення. Саме тому, що діяльність іманентна німецькому народові, він є, вважав Фіхте, єдиним справжнім народом у світі. Тільки він може запровадити на землі порядок, сформований на засадах раціональності; якщо німці загинуть, загине вся європейська цивілізація.

Значне місце система управління займає в творчості Г.Гегеля (1770-1831).Дійсні витоки і таємниці гегелевської філософії полягають у розумінні ним діалектичного зв'язку історичного розвитку суспільства з природою. На думку Гегеля, діалектична єдність протилежностей — природи і свідомості — має історичний характер. Цій проблемі присвячений його перший значний філософський твір — "Феноменологія духу". Історичний підхід до вивчення сутності свідомості допомагає йому вияснити різні рівні її організації. На думку філософа, людям здається, що вони самі можуть формувати відносини між собою, керувати і підпорядковуватися на засадах добровільності і т.д., але в дійсності це не так. Абсолютний дух, розум керує ними. Тільки окремі видатні люди, які здатні "схопити" аріаднину нитку світового розвитку абсолютного духу, можуть діяти таким чином, що їх дії є їх власними діями, і то лише тому, що вони звіряють їх з вимогами ритму епохи. Навіть видатні люди не будуть мати успіху, якщо сфера їх особистих інтересів буде віддалена від загальної течії світового процесу, стрижнем якого є абсолютний дух. Цезар і Наполеон фактично були виконавцями інтересів світового духу. Виконавши свою місію на певному етапі світової історії, вони об'єктивно повинні були зійти зі сцени. Кожен народ діє у межах певного народу-держави, і тому люди є істотами суспільними і "державними" (політичними). Але і держава-народ теж є організмом історичним тільки тоді, коли її дії реалізує світовий дух у певному конкретному моменті. Керувати людьми, вважав Гегель,— це не тільки благо, але і величезна відповідальність. Людина-керівник буквально спалює себе. Ті, хто їй підкоряється, найчастіше бачать зовнішні сторони керівника, вип'ячують його приватне життя, зловтішаються над його промахами. І чим вище посада, тим більше зростає відповідальність, але разом з тим, і претензійність та зловтішність підлеглих.

Відомі в суспільстві, в державі люди і, особливо, ті, яким доля доручила керувати великими масами людей, як правило, нещасливі. "Вони,— пише Гегель,— рано помирають, як Олександр; їх вбивають, як Цезаря; їх висилають, як Наполеона на острів Св. Єлени. Та злорадна втіха, що життя історичних людей не можна назвати щасливим...,— цю втіху можуть знаходити в історії ті, хто її потребує. А потребують цього заздрісні люди, яких дратує велике, видатне, і вони намагаються применшити його і виставляють напоказ його слабкі сторони". Відомі історичні особи, як і звичайні керівники, зрештою, як і всі люди, зазначає Гегель, не застраховані від вчинків, які роблять їх підлеглі, але для психології камердинера властиве прагнення поставити хоч би в своїй уяві велич на одну сходинку з собою. Для камердинера не існує героя, тому що герой допустив камердинера до себе настільки, що той знає, як його пан любить шампанське, коли йому готувати постіль і т.д. "Погано доводиться в історіографії історичним особам, які обслуговуються такими психологічними камердинерами" робить висновок Гегель. (Антология мировой философии. Сборник философских текстов.— Т. 1. 4.3.— К., 1992.— С. 164-165). Між керівником і підлеглим, зазначав Гегель, можуть бути навіть добрі стосунки, камердинер не завжди є заздрісною людиною, але навіть у випадку, коли пан допускає до себе свого слугу (у Гегеля — камердинера), останній, здебільшого, шукає в панові не чесноти, а дріб'язкові недоліки, знову ж таки заради того, щоб стати врівень з паном. Тому, робить висновок Гегель, найкращими стосунками в системі "управління — підпорядкування" є ті, котрі базуються на основі розумності, раціональності. Але, абсолютизуючи раціональне у керівництві в суспільних процесах, Гегель приходить до реакційного висновку, що жінки, як вираз чуттєвого, не можуть бути повноцінними керівниками. Як Кант і Фіхте, він вважав, що місце жінки в сім'ї. Навіть якщо жінка освічена, вона може легко піддатися чарам серця, а це суперечить принципу раціональності. Відмінність між жінкою і чоловіком така, як між рослиною і твариною. Коли жінка керує державою, то така держава у небезпеці. Зазначимо, що останнє положення німецького філософа спростована сучасною історією (Індіра Ганді, Маргарет Тетчер та ін.).

4. Сучасний стан філософського осмислення феномену управління.

Система управління, що розробляється, найбільш ефективна тоді, коли вона увібрала в себе весь попередній досвід, накопичений безліччю різних течій і обґрунтований науково. Сучасне осмислення феномену має найглибше коріння, що зародилося на початку XX ст..

Родоначальник сучасної теорії і практики управління Ф. Тейлор (1856-1915) розділив весь цикл управління на окремі функції. Він поставив перед собою мету виявити принципи, що дозволяють максимально отримати «користь» від будь-якої фізичної праці, руху. І на основі аналізу статистичних даних їм була обоснованна необхідність заміни пануючої у той час системи загального керівництва управління тієї, яка заснована на повсюдному використовуванні фахівців вузького профілю. Він звертав увагу на необхідність забезпечення правильного підбору, розумного використовування фахівців, яке бачив в поглибленні спеціалізації функцій працівників. Він вважав, що суть функцій адміністрації полягає в такому розподілі роботи по управлінню, коли кожен службовець від помічника директора до нижчих посад покликаний виконувати можливо меншу кількість функцій. Тейлор вважав, що хороший організатор повинен володіти якостями: розум, освіта, спеціальні технічні пізнання, фізична спритність, такт, енергія, здоровий глузд, міцне здоров'я. Але, не дивлячись на значення особистих і ділових якостей фахівця, адміністратора, він вважав, що головною умовою є «система» організації, яку і повинен налагодити керівник.

Ще одна характеристика раціональної моделі — явне чи приховане передбачення про необхідність мотивації працівників. Ф. Тейлор вважав, що єдиний спосіб заохочення працівників до виконання стандартних завдань та рутинних операцій — фінансові стимули і рекомендував використовувати систему індивідуальної оплати праці. Якщо робочий виконує раніше визначений об'єм робіт, то отримує заробітну плату стандартного рівня. Якщо виробляє більший об'єм, то відповідно збільшується і грошова винагорода. Така система заохочення до праці характеризується низьким рівнем залучення персоналу, а система оцінки виконання роботи фокусується на короткострокових і точно визначених результатах. В ряді випадків при невиконанні роботи можливо звільнення. Організації широко використовують дану систему заохочення до праці для працівників, зайнятих ручною працею; аналогічні системи застосовуються при оплаті праці торгового персоналу. Організація праці на основі моделі раціональних цілей отримала сьогодні широке розповсюдження не тільки на виробництві, але і в багатьох офісах і обслуговуючих організаціях.

Завдяки діяльності Тейлора була створена перша наукова «класична адміністративна школа менеджменту». Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Погляди цієї школи підтримував Г. Форд, який писав, що «ділові питання повинні розв'язуватися системою, а не геніями організації».

Французький інженер А.Файоль (1841-1925) був одним з перших теоретиків, що намагалися розробити «загальний підхід» до адміністрування і сформулювати деякі принципи адміністративної теорії. Досліджуючи апарат управління, він сформулював загальні принципи адміністративного управління: розподіл праці, забезпечення спеціалізації функцій, відповідальність, дисципліна, єдиноначальність, єдність напряму, підпорядкування приватного інтересу загальному, винагорода праці, централізація, порядок, справедливість, стабільність робочого місця для персоналу, ініціатива, корпоративний дух. Ще однією відомою фігурою в науці управління підприємством є Г. Черч. Основну увагу він приділив принципам організаційної діяльності. Він вважав, що «якими б цілями ми не задавалися — чи будемо ми керувати військовими діями армії або виробництва того або іншого продукту — робота наша все одно зведеться до двох процесів, а саме до аналізу і синтезу».

Великий внесок в дослідженні принципів організації вніс німецький соціолог М.Вебер (1864-1920). Йому належить теорія ідеального типу адміністративної організації, названої ним «бюрократією». Бюрократія — система, що управляється не на основі особистих оцінок, а у відповідності з точним використанням певних правил і процедур. Адміністративний менеджмент управління спирається не стільки на особистісні якості індивідів, скільки на інститути і встановлений порядок. Він підкреслював, що при створенні структури бюрократичного управління організації для встановлення контролю над виробничими системами застосовують методи наукового менеджменту, які описують моделі раціональних цілей. Формальні структури управління посилюють централізацію влади, а ієрархічна організація сприяє функціональній спеціалізації. М. Вебер показав, що саме бюрократичні структури підтримують існування організації. Зафіксовані у письмовому вигляді правила і процедури, обов'язкові для всіх співробітників, чітко розподіляють їх функції і обов'язки. Існування бюрократичної організації не залежить від конкретних співробітників, знову прийняті працівники будуть виконувати роботу також, як і попередні. Дана обставина полегшує контроль, так як працівники усвідомлюють, що у випадку необхідності їх легко замінити. Саме М. Веберу належить теза про важливість кар'єри для працівника, розуміння ним можливостей просування людини в організації. Він надає основні структурні елементи бюрократичного менеджменту: правила і приписи; безпристрасність до персоналу; розподіл праці; ієрархічна структура; структура повноважень; раціональне використання найбільш ефективних засобів виконання завдань.

Теоретики управління високо оцінили евристичне значення організаційної моделі Вебера, проте переважна більшість теоретиків менеджменту, на відміну від Вебера, вважають, що неформальні відносини, неофіційна практика часто вносять вагомий внесок в ефективність діяльності організацій.

Разом з дослідженнями по вдосконаленню технічної сторони управління у середині 30-х років ХХ ст. все більше уваги в науці управління стала приділятися «людському чиннику», «людським відносинам». Їх недооцінка, спрощене уявлення про мотиви людської поведінки, властиве «класичній» теорії організаційного управління, стали предметом гострої критики, яка послужила одній з передумов виникнення другої основної школи в американській теорії управління — доктрини «людських відносин» і «людської поведінки». Предметом дослідження даної школи є психологічні мотиви поведінки людей в процесі виробництва, групові відносини, групові норми, проблеми конфлікту і співпраці, комунікаційні бар'єри, неформальні організації.

Родоначальниками концепцій «людських відносин» вважають Е. Мейо, М. Фолет і Ф.Ротлісберга. Мейо і його група на підставі численних експериментів дійшли висновку, що: «вирішальне значення і вплив на продуктивність праці надають психологічні чинники». Результати своїх досліджень Е. Мейо висловив в книзі «Людські проблеми індустріальної цивілізації». На його думку, врахування психологічного чинника приводить до різкого підвищення продуктивності праці, високої ефективності виробництва.

Важливою умовою поліпшення діяльності підприємства є підвищення загальної культури організації виробництва. Важливу роль у формуванні цього напряму зіграли дослідження М. Фолет в області обґрунтування психологічних аспектів управління. «Теорія управління повинна базуватися не на інтуїтивних уявленнях про природу людини і мотиви її поведінки, а на досягненнях наукової психології». М. Фолет є прихильницею заміщення бюрократичних інститутів взаємопов'язаними групами, в яких індивіди самостійно аналізували б проблеми, приймали рішення і втілювали їх в життя. Дійсна демократія передбачає використання потенціалу всіх членів суспільства. Ці ідеї знаходять відображення в роботі інститутів сучасного суспільства, формування ініціативних груп по покращенню роботи і груп самоуправління в організаціях. Концепція людських відносин, що визнає велику роль соціальних факторів в процесі праці, внесла значний вклад в науку про управління. Хоторнський експеримент (1924) показав, що поведінка працівників впливає не тільки на економічні стимули, але і на соціальні потреби. Поряд з формальними схемами робочого середовища на поведінку працівників впливає їх людська природа. Отже, керівникам необхідно звертати увагу на "людську сторону організації", щоб підвищити ефективність праці робітників і їх задоволеність працею.

А. Маслоу, К. Аделфер, Д. Макгрегор і багато інших намагалися відповісти на питання про можливість зміни бюрократичних форм організацій таким чином, щоб вони в більшій мірі враховували як потреби, так і можливості людини. Висновок, до якого прийшли спеціалісти, заключається втому, що можливості персоналу не повинні обмежуватися вимогами дотримання інструкцій менеджменту, так як більшість працівників прихильні до розширення сфери своєї відповідальності, в противному випадку виникає почуття незадоволеності працею. Даний тезис зумовив інтерес до можливості зміни характеру праці, щоб стимулювати індивіда до самоконтролю, творчості і розвитку особистості. Деякі автори моделей з менеджменту вважали, що в основі людських відносин знаходиться виключно власний добробут працівника, в той час як для організації більш значущим фактором є зміна зовнішнього середовища, її висока турбулентність і непередбачуваність

У 60-е роки ХХ століття Ф. Герцбергом було засновано «рух за збагачення праці», найважливішою метою якого є підвищення зацікавленості працівників в праці. Воно грунтувалося на обліку потреб персоналу і його мотивації.

В кінці 70-х років ХХ століття увагу привернула теорія управління людськими ресурсами. Її представники Е. Шейн, Р. Петерсон, Л. Трейси і інші враховували широкий круг чинників, що впливають на управління персоналом: зміни в змісті праці працівників, в технології, впливі держави, профспілок і т.д. «Вона була покликана концентрувати увагу керівників на формах і методах комплексного використовування потенціалу і здібностей працівників». «Хороше управління, — визнає один з провідних американських фахівців з питань праці Т. Мілс, — намагається одержати нові вигоди від інтелекту, утворення і навіть від емоцій працівників в рівній мірі, як і від їх рук». Відбулося розширення меж об'єкту дії: це і сам працівник, і групи працівників, і відношення між ними, а також зв'язки з виробничим процесом.

Разом з цим були зроблені спроби синтезувати технико-організаційні і соціально-психологічні аспекти трудового процесу. На цій основі виникла школа «соціальних систем». Одним з найвидніших її представників є Р. Саймон. Загальна характеристика принципів школи «соціальних систем» дозволяє зробити висновок, що її представники намагаються виявити постійні елементи всякої організації (організаційні універсалії), проте властиві як годинниковому механізму, так і суспільству. Це прагнення спирається на застосування до аналізу соціальних процесів кібернетики, математичних методів і т.д. Проте основна мета, яку переслідує школа «соціальних систем», полягає в створенні універсальної і нормативної теорії організаційного управління.

Областю комплексного вивчення і рішення задач є система ухвалення управлінських рішень. Зокрема Р. Фелк, американський теоретик управління, висунув 7 принципів управлінської діяльності, які зіграли певну роль в підвищенні ефективності системи управління.

У 60-й — 70-й роки ХХ століття виникла так звана теорія «ситуативного підходу», представники якого Р. Моклер, У. Реддін, Ф. Фідлер і інші орієнтуються на пошук і формулювання типових рішень застосовних для конкретних класів ситуацій в процесі управлінської діяльності. Вони указують, «що кожна організація в значній мірі унікальна і вимагає форм і методів управління, відповідних до її власної ситуації». «Це може звучати як єресь для старої гвардії теоретиків управління, пише Моклер, але мій власний досвід навчив мене, що мало (якщо вони є взагалі) раз і назавжди встановлених принципів управління, які можуть мати загальне застосування. Саме внаслідок цього багато досліджень і публікації минулого з питань управління, які часто намагалися розробити такі принципи, але не зуміли забезпечити менеджерів достатньо практичним керівництвом».

Одночасно з теорією «ситуативного підходу» одержує розвиток близький за своєю суттю «релятивістський» напрям, який робить спробу переглянути положення організаційного управління у світлі складного різноманіття ситуацій, цілей і цінностей, їх відносного, релятивного характеру. «Дуже багато теоретики управління у минулому схилялися до розробки понад спрощені загальні теорії і внаслідок цього втратили зв'язок з реальністю дійсної роботи по управлінню».

У наш час ситуативний підхід займає все більш широку область і використовується практично у всіх основних школах і напрямах американської теорії управління. Ситуативний підхід визнає, що хоча загальні закономірності існують, але специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіюватися.

Одним з перших вчених, що зробили спробу знайти закономірності процесу управління і керівництва системою, був Ю. Конаржевський. В ході свого дослідження він сформулював і розкрив певні закономірності, які показують, що вони характеризують процесуально-технологічні зв'язки, існуючі в управлінській діяльності. Декілька з ширших позицій розглядає закономірності управління О. Орлов. Деякі закономірності управління школою виділяє Б. Коротяєв.

Разом з школами, є 4 найзагальніших підходу до теорії управління:

– процесний;

– системний;

– ситуативний;

– універсальний.

Процесний підхід склався як розвиток положень «адміністративної класичної школи» про ідею існування деяких універсальних функцій управління.

Системний підхід склався на базі загальної теорії систем. Організація — це система, в якнайповнішому і строгішому значенні цього поняття, тобто певна цілісність, що складається з взаємозалежних підсистем, кожна з яких вносить свій внесок у функціонування цілого.

Ситуативний підхід виник як спроба інтеграції досягнень всіх шкіл управління і інших галузей науки. Згідно цьому підходу будь-яка організація — це відкрита система, що знаходиться в постійній взаємодії із зовнішнім середовищем, отже, і головні причини того, що відбувається усередині організації, слід шукати поза нею, тобто в тій ситуації, в якій вона реально функціонує.

Універсальний підхід склався на базі наукової школи Універсології, теорії Універсального управління, теорії перехідних процесів, теорії відносності свідомості, і відповідно до Універсальних закономірностей розвитку, по яких розвивається будь-яка система, що складається з безлічі підсистем, що мають узгоджені вертикальні і горизонтальні зв'язки.

Теорії управління кінця ХІХ – першої половини ХХ століття:

- Науковий менеджмент (Г.Емерсон, Ф.Тейлор, Г.Форд, Л.Гілбрети, Г.Гант, М.Кук, Ф.Кларк, Ф.Джилберти, Л.Джилберти, Л.Штейн; 1885-1950-і рр.) – наявна діяльність низки наукових шкіл, розроблені методи організації ефективної колективної праці;

- Адміністративний менеджмент (А.Файоль, Л.Урвік, Д.Муні, А.Рейлі, Ч.Барнард; 1890-1920-і рр.) – виділено 5 ключових функцій та 14 принципів управління;

- Теорія бюрократії (М.Вебер; 1920 р.) – управління розглядається в ракурсі правил і регуляторів діяльності, ієрархії посад, централізації рішень;

- Концепція людських відносин (Е.Мейо, Ф.Ретлісбергер, М.Фоллет, К.Левін, Р.Лайкерт. Р.Блейк, Дж.Моутон. А.Маслоу, М.Мескон. І.Альберт, Ф.Хедоурі, Р.Манн, Дж.Адер, К.Арджіріс. Р.Лайкер, Д.Мак-Грегор, Ф.Герцберг, Дж.Каузес, Б.Познер, У.Бенніс, Дж.Хант; 1920-1960-і рр.) – людський фактор в управлінні, констатація соціального змісту управління, домінування соціального контексту над економічним;

- Концепція «характеристик лідерства» (Ф.Гальтон, К.Берд, Е.Богардус, Р.Стогділл, Г.Мінцберг, Манег, О.Тід, К.Юнг; 1940-1960-і) – визначення характеристик особистості лідера;

- Концепція кількісного менеджменту (В.Вайдліх, У.Лютербарх, К.Ішакава; 1950-і рр.) – дослідження та моделювання операцій управлінського процесу, пошук рішень;

- Системний підхід в управлінні (Л.Берталанфі, К.Кофер, Д.Шендель, Т.Парсон, Р.Мертон, Дж.Форестер, Л.Гьювік, Н.Месарович, Д.Мако, І.Такахарі; 1950-і рр.) – застосування теорії систем до управління [5, C. 3 – 4].

Таким чином, період кінця ХІХ – першої половини ХХ століття характеризувався значним науковим інтересом до феномену управління, а також широким спектром підходів, які використовували дослідники. Результати здійснених у цей час наукових досліджень створили потужне підґрунтя для науково-практичного розвитку управлінської діяльності.

Теорії управління кінця ХХ століття:

- Концепція ситуаційного лідерства (А.Голднер, Дж.Інгер, Е.Фідлер, А.Рейлі. Д.Томпсон, Д.Міллер, П.Фрізен, Г.Герт, С.Мілз, Д.Вудворд, Ф.Лутанс, П.Лоуренс, Е.Хартен. У.Реддін, В.Врум, Ф.Йєттон, П.Херсі, К.Бланшар, Р.Хауз; 1960-і рр.) – характеристики лідера змінюються в залежності від ситуації, в основі теорії – аналіз певних ситуацій і відповідних їм стилів управління;

- Теорія обміну та трансформаційного лідерства (Дж.Грен. Дж.М.Бернс, Г.Юкл; 1970-і рр.) – лідерство розглядається як функція групи та процес організації міжособистісних відношень у групі;

- Лідерство-служіння (Р.Грінліф; 1970-і рр.) – в основі управління має бути бажання керівників служити людям;

- Теорія емоційного лідерства (Д.Гоулман; 1995 р.) – в умовах змінного середовища для реалізації та розвитку лідерської ролі необхідно володіти емоційним інтелектом;

- Теорія «двигуна лідерства» (Н.Тичи; 1997 р.) – досліджує питання довгострокового лідерства;

- Концепція об’єднуючого лідерства (Дж.Ліпман-Блюмен; 1997 р.) – стверджується, що сучасний лідер повинен вміти встановлювати зв’язки між своїми бажаннями та цілями, а також бажаннями та цілями інших;

- Теорія опосередкованого лідерства (Р.Фішер, А.Шарп; 1998 р.) – аналізується проблема мотивації до лідерської поведінки та визначається перелік необхідних якостей;

- Теорія розподіленого лідерства (Д.Бредфорд, А.Коен; 1998 р.) – розглянуто процес «естафетної» передачі лідерства від одного члена команди до іншого в залежності від домінуючої компетенції [5, C. 5].

Отже, основним акцентом наукових досліджень управління даного етапу є його прояв у формі лідерства. Останнє досліджується через широку призму підходів, що закладає потужний науково-практичний фундамент для розвитку лідерства. У спектрі уваги дослідників всі три аспекти управління – людські відносини, інструменти та світоглядні принципи, – які тепер переосмислюються на новому еволюційному рівні управлінської діяльності.

Теорії управління початку ХХІ століття:

- Теорія внутрішнього стимулювання лідерства (К.Кешман; 2001 р.) – удосконалення лідерства шляхом розвитку самопізнання, цілепокладання, управління змінами, міжособистісних відносин, буття, знаходження рівноваги, вміння діяти.

- Концепція «первинного» лідерства (Д.Гоулман, Р.Бояцис; 2002 р.) – виявлена сильна залежність ефективності підлеглих від емоційного стану керівника.

- Теорія лідерства як управління парадоксами (Ф.Тромпенаарс, Ч.Хемпден-Тернер; 2002 р.) – для реалізації своєї діяльності лідер балансує між полюсами парадоксів: універсалізм – специфічність, індивідуалізм – колективізм, жорсткі стандарти – «м’які» процеси, врівноваженість – емоційність, набутий статус – визначений статус, самоконтроль – зовнішній контроль, лінійне ставлення до часу – циклічне ставлення до часу .

Зазначений перелік дозволяє нам констатувати, що початок ХХІ століття характеризується продовженням наукових досліджень природи лідерства [5, C. 6].

Основні концепції та моделі управлінської діяльності.

Сучасна концепція філософії управління являє собою сукупність методологічних підходів і елементів, що являються, з однієї сторони, результатом різних теоретичних уявлень, а з іншої – продуктом історично складеної практики управління. Жодна теорія не здатна охопити всі аспекти управління; для менеджера-практика особливо важливо знати ключові елементи різноманітних теорій, щоб усвідомлено підходити до їх застосування. З однієї сторони, необхідно мати уявлення про результати теоретичних досліджень в сфері управління, а з іншої – зрозуміти соціально-історичний контекст, в якому формуються ті чи інші концепції.

Кожна із концепцій управління має обмежений характер і охоплює лише певні аспекти реальних проблем. Універсальних рішень на всі випадки життя нема в жодному із методологічних підходів. У всьому світі взагалі і в Україні, зокрема, характерне одночасне співіснування багатьох різних типів ділової етики поведінки і, відповідно, корпоративних культур різних організацій. В результаті у всьому світі в будь-якій організації використовується те чи інше співіснування базових елементів управління, що відображає специфіку формування кожної конкретної корпоративної культури. Отже, управління неминуче пов’язано з культурою. Звідси і різні підходи до нього. Управління по-європейськи, зовсім не те, що управління по-американськи, по-японськи і т.д. Так, європейська модель управління розвивається на основі загальних тенденцій, характерних для управління як загальносвітового явища: створення мультимедійних структур управління, підвищення ролі людського фактора в управлінні та виробництві, реалізація відносин лідерства в колективі. У Японії є вживаною модель управління, орієнтована на людський чинник. За період всього її історичного розвитку склалися певні принципи і методи праці, відповідні специфічним рисам національної вдачі. Сучасна американська модель управління базується на трьох історичних передумовах: наявність ринку, індустріальний спосіб організації виробництва, корпорація як основна форма підприємництва.

Загалом же під моделлю управління розуміється теоретично вибудувана цілісна сукупність уявлень про те, як виглядає (чи як має виглядати) система управління, які її структура і принципи функціонування, як вона взаємодіє з різноманітними суб’єктами, як адаптується до змін у зовнішньому середовищі [1]. Сучасна наука пропонує філософські моделі управління, які ґрунтуються на теорії управління людськими ресурсами. Це:- модель внутрішніх процесів як бюрократична структура, що підтримує існування організації (М. Вебер);- модель людських відносин, яка побудована на врахуванні як потреб, так і можливостей людини (А. Маслоу, К. Адельфер);- модель конкурентних цінностей (Р. Уотерман). На думку автора, використання людського потенціалу в організації можливе за умов чітко сформованих цілей і цінностей;- модель стратегічних цінностей (Ансофф) – побудована з орієнтацією на зовнішнє середовище, яке слугує ключовим індикатором стратегічної позиції організації М. Вебером була розроблена традиційна модель управління, що базувалася на принципах наукового менеджменту та передбачала бюрократичну систему управління. Бюрократія – система, що управляється не на основі особистих оцінок, а у відповідності з точним використанням певних правил і процедур. Адміністративний менеджмент управління спирається не на особистісні якості індивідів, а на інститути і встановлений порядок. Ці два визначення характеризують модель внутрішніх процесів. Основними характеристиками бюрократичного менеджменту є: правила і приписи; безпристрасність до персоналу; розподіл праці; ієрархічна структура; структура повноважень; раціональне використання найбільш ефективних засобів виконання завдань [3]. А. Маслоу та К. Адельфер, а також багато інших науковців намагалися відповісти на питання про можливість зміни бюрократичних форм організацій таким чином, щоб вони в більшій мірі враховували як потреби, так і можливості людини.

Висновок, до якого прийшли спеціалісти, полягає в тому, що можливості персоналу не повинні обмежуватися вимогами дотримання інструкцій менеджменту, так як більшість працівників прихильні до розширення сфери своєї відповідальності, в противному випадку виникає почуття незадоволеності працею. Даний тезис зумовив інтерес до можливості зміни характеру праці, щоб стимулювати індивіда до самоконтролю, творчості і розвитку особистості. Деякі автори моделей з менеджменту вважали, що в основі людських відносин знаходиться виключно власний добробут працівника, в той час як для організації більш значущим фактором є зміна зовнішнього середовища, її висока турбулентність і непередбачуваність [3]. Структуру моделі конкурентних цінностей формують такі координати, кожна із яких представляє різні точки зору на проблеми менеджменту: по вертикалі – елементи гнучкості і контролю; по горизонталі – внутрішній фокус уваги відокремлюється від зовнішнього. Одні дослідники направляють свої погляди на внутрішні проблеми організації, в той час як інші концентрують увагу на аналізі організації і зовнішнього середовища [3]. І. Ансофф (1918), «батько стратегічного менеджменту», в своїй книзі «Стратегічна корпорація» (1965) і «Стратегічний менеджмент» (1979) сформував модель стратегічної парадигми можливого успіху, враховуючого в якості ключових параметрів стратегічну поведінку і успіх фірми, динаміку поведінки індивідів і груп людей, політичні зміни і культуру організації. Найбільш важливими для формування теорії стратегічного менеджменту науковими досягненнями І. Ансоффа є створення концепції зовнішньої турбулентності, визначення парадигми можливого стратегічного успіху і розробки методу стратегічного управління в реальному часі.

Таким чином, в моделі людських відносин акцент зміщується на гуманістичні критерії, такі, як обов’язки, мораль, участь, відкритість індивідів, а прихильники моделі внутрішніх процесів виділяють адміністративну ефективність, документацію, контроль.

ВИСНОВКИ

Таким чином, проведене дослідження дозволяє констатувати факт наявності широкого і різнопланового спектру наукових поглядів, концепцій та теорій щодо управління, що можна пояснити складністю та багатоаспектністю самого феномену управління.

Управління, як і будь-який інший вид людської діяльності, підпадає під дію законів еволюційного розвитку суспільства, з часом видозмінюється та набуває нових рис. Однак, незважаючи на багатовікову історію становлення, наука управління набуває свого системного бачення лише у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Загалом же, у своїй еволюції управління як вид професійної діяльності пройшло три етапи розвитку: від адміністрування через менеджмент до лідерства як вищого (у порівнянні з попередніми) еволюційного та якісного рівня управління.

Період другої половини ХІХ – початку ХХ ст. характеризувався значним науковим інтересом до феномену управління, а також широким спектром підходів, які використовували дослідники. Результати здійснених у цей час наукових досліджень створили потужне підґрунтя для науково-практичного розвитку управлінської діяльності. Домінуючим був погляд на управління як процес адміністрування та менеджменту, що вело до розвитку відповідних інструментів і принципів побудови людських стосунків.

Дослідження ж у царині управління з кінці ХХ ст. сконцентровані на лідерстві. Пояснення факту значного інтересу до питань лідерства вбачається у прояві суспільної потреби у лідерстві (яка особливо зростає у період значних суспільно-політичних і соціально-економічних змін, чим і характеризується сучасний суспільний розвиток) та відповідності саме лідерства сучасним суспільним вимогам і викликам. Дослідження лідерства представляють собою окремий науковий напрямок теорії управління, який досить ефективно розвивається, еволюціонує, постійно розширюючи спектр сутності поняття «лідерство» та його проявів. У ракурсі констатованого висновку щодо лідерства очевидною стає потреба трансформації засад, на яких має здійснюватися управління на даному етапі суспільного розвитку. Оновлення з метою приведення у відповідність до сучасних вимог потребують світоглядні засади управлінської діяльності, інструментальний спектр та, найголовніше, специфіка професійної підготовки управлінців (призначення, зміст, форми, методи, засоби і результати навчання) у напрямі розвитку лідерського потенціалу.

Виявлення практичного значення представлених ідей, концепцій, стратегій мислення щодо проблем управління виступає критерієм успіху дослідження. Усвідомлення практичних і онтологічних засад управління відіграє важливу роль для ефективного менеджменту. Сучасність висвітлює актуальність буттєвого підґрунтя управління. Тому, підсумовуючи вище сказане доцільно наголосити на аспектах філософії управління в історії філософської думки.

Так, онтологія управління в класичній Античній філософії базується на раціональному управлінні на основі знань і досвіду. Розвиток науки управління в Середньовіччі йшов у руслі загальнотеоретичних положень теології. Мислителі ж епохи Відродження рішуче виступали проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою.

Представники філософії Нового часу у визначенні філософських основ управління спирались на принципи емпіризму та раціоналізму, при чому постулати останнього лягли в основу управлінських рішень суспільства, яке будувалось на ринкових засадах нового типу. Впроваджені теоретичні положення у ХІХ ст. знайшли свою пролонгацію і утвердження в самостійній науці ХХ ст., яка отримала назву менеджмент.

Отже, як свідчать дослідження вчених, без ґрунтовного філософського осмислення економічних процесів, без вибору певної філософської парадигми діяльність менеджера і бізнесмена, звичайно, можлива, але вона, як правило, позначена рядом прикрих помилок, прорахунків, яких можна було б уникнути, спираючись на основи філософських парадигм, дотримуючись філософських методів пізнання.

Укладач:
професор кафедри філософії права
та юридичної логіки,
кандидат педагогічних наук, доцент,

Г.О. Фрейман

ТЕМА № 2. ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ УПРАВЛІННЯ.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Рекомендована література:

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

1. Проблема управління у філософії стародавнього світу.

2. Обґрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків та епохи Відродження.

3. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового часу.

4. Сучасний стан філософського осмислення феномену управління.

ВИСНОВКИ